"Ми не супергерої. Ми стікаємо кров'ю, відчуваємо страх. І продовжуємо боротися". Історія бійця ССО "Азов"

Українські військові понад 8 років захищають державу від російських окупантів.

У лісах і степах, у повітрі й на узбережжях, у селах і на вулицях міст.

Які ж вони – обличчя війни та оборони?

"Українська правда. Життя" вирішила дізнатися більше про життя, побут, труднощі, почуття та мрії наших захисників.

Свою історію війни нам розповів боєць одного з підрозділів сил спеціальних операцій "Азов" Харків – з міркувань безпеки ми не називаємо його ім’я.

20-річному військовому дали позивний "Трак" – так називається фрагмент гусениці бронетехніки.

Боєць народився на Кубані, виріс у Полтаві та вчився у Києві, а з перших днів великої війни пішов захищати Україну на північному сході.

Нині він лікується після поранення і планує повернутися до служби.

"Трак" розповів нам про труднощі служби, побут у лісах та мрії після перемоги.

Далі – його пряма мова.

"Планував закінчити університет і потім виконати свій обов'язок перед Батьківщиною"

"Приблизно з 2014 року я почав морально готуватися до того, що буду воювати"

Я народився на Кубані – у мене звідти всі предки по лінії батька. Ми часто жартуємо, що Кубань зараз тимчасово окупована, але багато наших родичів цього не визнають. Кажуть, що це споконвічно російська територія. І ми говоримо: так-так, у нас же таке "кацапське" прізвище на "-енко".

Приблизно з 2014 року я почав морально готуватися до того, що буду воювати. Я не міг сказати точно, що буде повномасштабна війна. Я жив у Полтаві, вступив у Київ до Інституту журналістики КНУ Шевченка. Планував закінчити університет і потім виконати свій обов'язок перед Батьківщиною, але сталося інакше.

На початку повномасштабної війни я був у Полтаві. Я два дні "штурмував" військкомат, просив дати мені автомат і взяти хоч кудись. Було дуже багато охочих потрапити у ТрО, а я молодий і раніше не служив. Так минуло два дні в чергах у військкомат. Наприкінці мене вже нах*й послали прямим текстом. А потім мій далекий родич, який був моїм тренером, коли я професійно займався спортом, сказав, що потрібна допомога.

Ми всі тісно спілкувалися із "Національним корпусом", я колись сам був у "Національних дружинах". Приїжджаю, мені кажуть: "Ми їдемо. Нам потрібна допомога, щоб хтось залишався на базі". На той момент на Полтавщині вже були бої. Так все і почалося.

"Найнезвичнішим місцем для окопу було кладовище"

"Умови трохи спартанські"

Один день на службі можна поділити на два типи. Один тип – це тренування різних видів, іноді двічі на день. Тренування може тривати 5-6 годин. Ми серйозно готуємося. Також є бойові виходи, виходи у розвідку. Бувають виходи, коли ми не одну добу перебуваємо в лісі чи в полі. Але найчастіше це ліс – там простіше маскуватися і від дронів, і від візуального спостереження.

Умови розташування у нас досить комфортні, з їжею також проблем немає. З гігієною складно, якщо це довгостроковий вихід. Харчування – півтора літри води на людину з розрахунком на два дні, батончики, шоколадки – щось калорійне, що легко з собою нести. Ми не окопуємося у прямому сенсі – не робимо довгострокових позицій. Спимо в одиночних окопах, накриваємося спальниками або пончо.

Умови трохи спартанські. Найнезвичнішим місцем для окопу було кладовище. Найбільш вдалою позицією для нашого завдання виявився цвинтар. Ну а запорука виживання на війні – копати, копати і ще раз копати. Ми не докопалися до гробів, бо окоп – це 40-50 см. Але дуже старий хрест я викопав.

"Занадто готовим до бою ніколи не будеш"

"Занадто готовим до бою ніколи не будеш, бо щоразу бачиш щось нове"

У вільний час ми займаємося тренуваннями. Якщо не тренуємося, то відпочиваємо, тому що навантаження на м'язи та суглоби дуже велике. Сон ніколи не заважає. Краще поспати, коли можеш, бо наступного дня може таке трапитися, що доведеться спати годину чи дві на добу – на землі, в окопі. Крім відпочинку, займаємося самоосвітою, ходимо до спортзалу.

Ходимо на охолочення – беремо розряджений автомат без набоїв і просто відпрацьовуємо техніку перезаряджання або скидання. Коли тримаєш зброю у безпечному положенні, потім необхідно її підняти і прицілитися – чим менше часу на це буде витрачено, тим більше шансів вижити.

Зазвичай у перестрілках виживає той, хто стріляє першим. Хлопці цим і займаються. Одягають екіпірування та напрацьовують навички, поки не відчують, що готові бодай приблизно. "Занадто" готовим до бою ніколи не будеш, бо щоразу бачиш щось нове.

Одного разу ти воюєш, умовно, з мобілізованими з так званих "ЛДНР" (ОРДЛО – ред.). Вони беззахисні, не можуть самі собі допомогти. А іноді трапляється воювати з якимось "спецназом". Вони дуже добре розвіюють міф, що російські військові – непідготовлені дебіли. Насправді все залежить від підрозділу.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

"Ми сім'я. Ми діємо і перемагаємо як одне ціле"

Ми самі піднімаємо бойовий дух одне одному. Коли ти проводиш тут довгий час і маєш певний досвід на бойових, відразу бачиш, що відчуває людина. Ти бачиш, чи побратиму погано, чи він злякався, і ви намагаєтесь одне одного підтримувати.

Хоча ми всі різні люди, у нас теж бувають розбіжності, сварки. Але якщо когось щось не влаштовує, він говорить про це прямо. Все вирішується на місці – образи не приховуються. Йти у бій з людиною, яка на тебе за щось ображена, просто страшно.

Наші життя залежать одне від одного. І якщо раптом у людини залишиться якесь незакрите психологічне питання, воно зненацька прийде до неї під час бою. Вона розгубиться і не виконуватиме завдання. Це вже потенційні втрати і бійця, і напарників. Такого слід однозначно уникати.

Ми намагаємось підтримувати атмосферу бойового братерства. Ми сім'я. Ми діємо і перемагаємо як одне ціле.

"Чим частіше виходиш у ліс, тим менше хочеться про нього знати"

"Єднання з природою і тваринами не відбувається, бо тут не виходить розслабитись"

Єднання з природою і тваринами не відбувається, бо тут не виходить розслабитись. Чим частіше виходиш у ліс, тим більше про нього дізнаєшся і тим менше хочеться про нього знати. Коли ти спиш в окопі, з тобою живе щонайменше пару сотень жучків та павучків. Вони ж не розуміють, що ти здорова озброєна людина, і лазять по тобі. Інколи це завдає дискомфорту.

Також ми дуже не любимо диких козлів. Козли у лісі – це справді проблема. Уявіть: 4 година ночі, темно, квітень. Взагалі нічого не видно, якщо немає зірок та місяця, і тут починаються незрозумілі крики з лісу. Поки ти усвідомлюєш, що це козел, ти вже уявив 5 ДРГ. Я пам'ятаю, зранку всі встають після чергування, снідають і такі: "Я цього козла завтра, с*ка, застрелю".

Був ще випадок зі змією. Якось ми закінчили своє завдання, вантажили речі у машини. Лежить купка речей, рюкзаків, спальників. Ми збираємось – і з наших речей просто вискакує змія. У нас є хлопець, який своє дитинство та молодість провів у лісах. Він одразу визначив, що це отруйна гадюка. Він взяв дрючок, дав по башці цій гадюці.

З одного боку і шкода було, а з іншого – ми розуміли, чому він так вчинив. У нас був собака, і якби змія його б вкусила, ми б песика не врятували. Причому, гадюка спочатку пережила удар, хоча там було чимало крові. Ми спробували її виходити, але не вийшло. Вона загинула, на жаль.

Читайте також: "Ти тут не жінка, бо війна не має статі": Маргарита Рівчаченко про службу в теробороні та допомогу армії

"Трохи важко жити у постійному страху, але не бояться лише ідіоти та трупи"

"Вайбові моменти – це якийсь спалах. Страх незмінний"

На війні єднання з природою немає, але є "вайбові", атмосферні моменти. Якось ми відпрацювали по ворогу, їдемо назад і я бачу: місячна ніч, ліси, поля, щось горить, вітер завиває. Так було красиво, хотілося сфотографувати. Хочеться запам'ятати ці моменти, щоб по цій картинці писати книги.

Утім, вайбові моменти – це якийсь спалах. Страх незмінний. Трохи важко жити у постійному страху, але – це можна почути від багатьох військових – не бояться лише ідіоти та трупи.

Ти або борешся зі страхом, або пристосовуєшся і притуплюєш його. Я вже встиг побачити, як люди впадають у ступор. Була ситуація: ми лише розвантажилися на точці, і нас починають 120 мінометом крити. Поранені є. Хлопець просто стоїть і дивиться на все це. Я вже на нього кричу, матюкаюся, щоб він мене почув. Я кажу йому застрибнути в окоп. Він мене абсолютно не чує.

В якусь мить я просто хапаюся за нього і ми разом туди падаємо. Тоді цього хлопця дуже "попаяло" – це був його перший такий виїзд, коли нас щільно накрили. Навіть командир і досвідчені чоловіки, які пройшли Донбас, інколи відчувають страх, як і всі ми. Але навіть якщо страшно і не хочеться, ти все одно робиш. Страх залишається, але вже не такий гострий.

"Найбільш незвичним досвідом було поранення. Нічого серйозного – просто уламки в кістках"

"Напевно, моїм найбільш незвичним досвідом було поранення"

На війні щодня відбувається щось незвичне. Але, напевно, моїм найбільш незвичним досвідом було поранення. У мене було багато травм – як спортивних, так і іншого характеру. Але сама обстановка, відчуття, прилив адреналіну – це дуже незвичайний досвід.

Ми були на завданні більше двох діб, на третій день був наказ відходити, щоб зберегти життя. Почали збиратися, загрузились у машину. Від’їжджаємо – чуємо клацання. Це був УЗРГМ – стандартний запал радянських гранат. Далі вибух, іскри, дим, товариш на передньому сидінні починає кричати. Ми зорієнтувалися, сказали йому вистрибувати. Він вистрибнув, пробіг кілька метрів, упав, кричить. Я перший підбіг до нього, намагався зрозуміти, у якому він стані. Впевнився, що у нього немає зброї, зірвав турнікет з броні і почав зупиняти кровотечу з ноги.

Я закрутив один турнікет і зрозумів, що зі мною теж не все добре. Візуально оглянув місця, де пече – думав, що мені просто вибухом обпекло ноги, а потім бачу, що там багато крові на штанах. Почав кричати, щоб хлопці допомогли товаришу, бо я був у свідомості. Я надав собі допомогу, закрутив турнікети на обох ногах, у цей час вони зупинили кровотечу товариша з другої ноги. Він був достатньо "важкий", втратив багато крові.

Ми оперативно пересіли в іншу машину, їхали дуже швидко. Передали найбільш пораненого хлопця у лікарню, щоб йому надали невідкладну допомогу. Мене везли в госпіталь, бо ми вирішили, що я доїду.

Поки з нами був "важкий", мені було трохи легше, бо я кричав йому, щоб він був у свідомості, що все буде добре. Коли його забрали, я почав відчувати свої рани, наслідки крововтрати. Почало нудити, дуже пекли ноги. Це можна порівняти з укусом бджоли, тільки набагато сильніше, і таких укусів штук 10.

Найбільший страх – це розуміти, що я надав собі всю можливу допомогу, але все одно думав, раптом мене не довезуть або будуть наслідки, можливо навіть ампутація. Ми їхали хвилин 40, а здавалося, ніби годинами. Найбільш легкий хлопець витягнув мене з машини, коли я вже не відчував ніг через втрату крові і турнікети, а далі я мало пам’ятаю.

Мені надали допомогу. Нічого серйозного немає – просто уламки в кістках. Жити буду, до роботи повернусь.

"Війна виявилася важчою, ніж я думав"

"Дуже засмучує, коли твоє життя в небезпеці, а ти нічого не можеш зробити"

Раніше у мене було уявлення, що я приїду і в мене будуть постійні бої з росіянами, я постійно стрілятиму в них.

Однак насправді найбільшою проблемою є артилерія, з якою ти нічого не можеш зробити. Ми, звичайно, мстилися російським артилеристам, але це вже було після того, як вони нас накрили. Ми їх знаходили та знищували. А в момент, коли вони обстрілюють, єдине, що ми можемо зробити – це лягти нижче, щоб бути цілими. Це дуже засмучує, коли твоє життя в небезпеці, а ти нічого не можеш зробити, ніяк відповісти їм.

Для мене війна виявилася важчою, ніж я думав, але я розумію, що я маю це перенести. Не те, щоб терпіти, а зробити свою справу і піти на заслужений відпочинок із сім'єю, майбутньою дружиною.

"Найважче на війні – втрачати друзів"

"У мене два бажання – закінчити війну нашою беззаперечною перемогою і більше ніколи до цього не повертатися"

Найважче на війні – втрачати друзів. Коли у нас були втрати, хлопці "випали" на кілька днів. Ми займалися своїми завданнями, але у кожного на обличчі читалося, що його стан далекий від прийнятного. Зараз це пройшло, але все одно боляче, коли згадуєш за хлопців. Це не були люди, з якими я спілкувався все життя, проте їхня втрата була для мене досить травматичною.

Насправді війна – це нелегко. Коли я приїжджаю у звільнення до родичів, то вони там ледь не непритомніють, кажуть "як вам важко!". А ти розумієш, що це твоя буденність. Я не розумію мотивації окупантів йти сюди. На війні завжди відбуваються жахливі речі.

Я вже не раз казав родичам та друзям, що коли ми переможемо, я викину всю зброю в сейф. Зараз у мене два основні бажання – закінчити війну нашою беззаперечною перемогою і більше ніколи до цього не повертатися.

"Хочу після війни одружитися, бо дуже вірю у своє виживання"

"У нас дуже прості мрії. Мрії про сім’ю, дім, дітей"

Ми всі готові до смерті. Ми розуміємо, навіщо ми тут. Але хочеться, щоб це був крайній варіант.

Наш снайпер-ветеран одного разу сказав мені: "Коли я потрапив на Донбас, думав – помру, не помру, що там переживати, що страшного?" А зараз він каже: "Хочеться жити. У мене є кохана людина, сім'я, хочеться жити заради них".

У нас дуже прості мрії. Мрії про сім’ю, дім, дітей. Коли ти тут, ти вчишся знаходити щастя у дуже простих речах. У нас ніхто не мріє про якусь спортивну машину. Хочуть повернутися додому, до дружин. У нас хлопці одружувалися під час війни. Це було велике щастя для всіх.

Я поки що відкладаю момент одруження. Хочу після війни одружитися, бо дуже вірю у своє виживання. Ставлю собі за мету, що в мене однозначно все буде добре і закінчиться весіллям з моєю дівчиною.

"Ми не супергерої. Ми так само стікаємо кров'ю і відчуваємо страх"

"Не треба жартувати про Чорнобаївку. Не треба розповідати, що тут воюють кіборги"

З одного боку, у мене дуже негативні почуття до чоловіків, які виїхали, максимально косять, уникають служби. З іншого боку, я розумію, що воюю для того, щоб решта населення України цього не бачила, бо це справді дуже важко фізично та морально. Метаюся між цими двома позиціями.

Неприємно бачити, як мої друзі отримують поранення, гинуть, а хтось насолоджується життям у Відні, Берліні. А з іншого боку, хотілося б, щоб якнайменше людей це пережили чи мусили долати проблеми, які настануть після війни.

Ми не хочемо, щоб люди постійно були в жалобі – це б нам ніяк не допомогло. Єдине, ми хочемо, щоб про нас не забували. Ми є, ми перебуваємо у досить важких умовах, воюємо за наш дім. Якщо ви виходите на прогулянку з друзями, купуєте каву, то умовні 10 гривень відправляйте на ЗСУ. Можна робити репости, писати про війну. Коли бачиш, що хтось займається питанням хлопців з "Азовсталі", треба репостити, здіймати інформаційний шум із цього приводу. Це маленька допомога, проте її приємно бачити.

Не треба жартувати про умовну Чорнобаївку. Не треба розповідати, що тут воюють кіборги, бо тут воюють такі самі люди. З крові та плоті.

Я просто хочу, щоб люди розуміли, що ця боротьба дається неймовірними зусиллями. Може й варто говорити про те, що "ЗСУ тримають небо", але треба пам'ятати, що ЗСУ – це не міфічні Атланти, а такі ж люди. І скільки ці люди докладають зусиль, щоб небо було блакитним.

Ми не супергерої. Ми не зроблені з металу чи з граніту. Ми так само стікаємо кров'ю і відчуваємо страх. У нас так само швидко стають "непридатними" суглоби, зв'язки. І, тим не менш, ми продовжуємо боротися.

Олена Барсукова, УП. Життя

Читайте також: Обличчя "Азов.Сталі". Історії про захисників Маріуполя