"Допомагаючи іншим, рятую себе". Як живе і де шукає розраду чоловік, сім'я якого загинула під Ірпенем

Минуло майже пів року, відколи від мінометного обстрілу росіян загинула сім’я 43-річного Сергія Перебийноса: 42-річна дружина Тетяна, 18-річний син Микита та 9-річна донька Аліса.

Сергій дізнався про трагедію з Твіттера американської журналістки, де побачив накриті тіла й знайому зелену переноску для тварин. 

Ми поспілкувались із чоловіком за пів року після трагедії про те, як жити далі, де шукати розраду і нові сенси.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

"Після трагедії я намагаюсь спілкуватися лише українською"

Домовитися про розмову зі Сергієм вдалося не відразу. Чоловік вдень працює, а у вільний час волонтерить. Поговорити вийшло пізно ввечері. 

Сергій – чоловік середньої статури зі сумними блакитними очима. Українською говорить неквапно, відчувається, що це не звикла для нього мова. Пропоную говорити російською, але він відмовляється, каже, що після трагедії намагається не спілкуватися нею. Сергій наголошує, це для нього тепер принципово, щодня вдосконалює свою українську. 

Сергій народився в Донецьку. Його родина походить із Запорізької області. У 1930-х бабусю та дідуся розкуркулили. Вони покинули своє господарство і переселилися на Донбас. У степах Донецької області вирили землянку та почали нове життя.

"Мої рідні були переселенцями на Донбасі, а я потім став переселенцем із Донбасу", – каже Сергій. 

Чоловік закінчив Донецький політехнічний університет, розпочинав кар'єру в Індустріальній Спілці Донбасу. З дружиною Тетяною познайомився у нічному клубі в студентські роки. Вона навчався в Донецькому університеті на спеціальності "бухгалтерський облік". 

"Почали спілкуватися, а далі закрутилось. Ми зустрічалися рік, згодом одружилися", – ділиться Сергій. 

У 2003-му в подружжя народився син Микита, а через 9 років – донька Аліса.

У 2014-му, коли в Донецьку почалася так звана "російська весна", Офіс Індустріальної спілки двічі атакували сепаратисти. Керівництво вирішило вивезти співробітників до Києва та Кам’янського, що на Дніпропетровщині. Родина Перебийніс переїхала до столиці. П'ять років орендували квартиру на Позняках, а потім придбали помешкання в Ірпені.

"Наше життя було ідеальним, як утопія"

У Донецьку Тетяна працювала бухгалтеркою, директоркою будівельної фірми. Коли переїхали в Київ, жінку спочатку взяли на вакансію бухгалтера, а згодом запропонували посаду фінансового директора в ІТ-компанії. 

Згадуючи дружину, Сергій каже, що вона завжди в усьому допомагала йому.

"Ще мешкаючи у Донецьку, двічі робили  ремонт у квартирі своїми руками. Тетяна мені допомагала. Коли купили квартиру в Ірпені, ремонт також робили самостійно. Разом зводили цегляну стіну, проводили електрику, робили сантехніку. Все ми робили разом", – каже Сергій.

Родина Перебийніс любила й спільний відпочинок – кататися на велосипедах, займатися спортом. Восени їздили у Трускавець на Львівщину, взимку – в Карпати. Влітку на дачі у друзів саджали дерева, кущі. Тетяна вирощувала там квіти. Багато подорожували за кордон. Святкували дні народження, Різдво, Новий рік та пам’ятні дати. А у 2012-му, з нагоди одинадцятої річниці одруження, пара повінчалась у сільській церкві на Донеччині. 

Прохання розповісти про дітей для Сергія особливо болюче. Син і донька – його гордість. Микиті було 18-ть, навчався на 2 курсі Київського національного університету імені Шевченка, спеціальність "програміст". Захоплювався комп’ютерними іграми, ходив на студентські вечірки. 

"В Аліси ж була синергія творчих і технічних нахилів. Я на неї робив великі ставки щодо успіхів в технічній сфері", – каже батько.

У школі, де навчалась дівчинка, кажуть, що вона була обдарованою дитиною – мала високі оцінки, гарно малювала і танцювала.

"У голові не вкладається і не хочеться вірити, що Аліси більше немає. Її дуже любили однокласники. Надзвичайно щира, добра, чуйна дитина", – говорить заступниця директора школи Ніна Гнедюк.

У травні Алісі виповнилося б 10 років. Батьки планували зібрати галасливу ватагу з однокласників, друзів й весело відсвяткувати цю дату. Але, як каже Сергій, війна створила нову реальність, у якій доньки вже немає. 

"Як батько, я ніколи не куплю їй плаття на випускний. Не буду очікувати, коли вона піде на перші вечірки і забуде подзвонити. Ніколи не побачу онуків", – каже Сергій.

Останні роки життя в Ірпені він називає ідеальними, наче утопія.

"Ми жили в своє задоволення. Завели другу собаку. Першу забрали з собою ще з Донецька", –  пригадує він. 

Планів на майбутнє в Перебийносів було багато. Серед них – поїхати в Італію, мати маленький дім в Іспанії.  

А тепер…

"Більше ніхто не мотивує мене втілювати мрії, підкорювати нові вершини", – каже Сергій.

Як загинула родина Перебийніс

У лютому в Донецьку на ковід захворіла мама Сергія. 16-го числа чоловікові подзвонила сестра і сказала, що її забирають до клініки у важкому стані. Сергій порадився з дружиною і вирішив, що поїде в Донецьк. Влітку подружжя планувало перевезти матір звідти в Ірпінь. 

"У 2014-2015 роках їздив туди кожні два тижні: через лінію розмежування декілька разів потрапляв під мінометний обстріл, ночував на блокпостах. Тож страху не було. Ми з дружиною розуміли, що ситуація загалом ускладнюється, але наша помилка була в тому, що вирішили – загострення почнеться зі Сходу України… Тож 18 лютого я дістався Донецька", – пригадує з болем чоловік.

На той момент у Донецьку вже не було мобільного зв’язку, Перебийноси спілкувалися через інтернет. 

О 5 ранку 24 лютого Сергія розбудила Тетяна повідомленням про те, що повз їхній будинок пролетів снаряд. 

"Я сказав Тані, що машина заправлена. Порадив зняти хоча б 10 тисяч гривень готівки, купити необхідні продукти і воду на перші два тижні", – пригадує Сергій.

Через два дні бої вже йшли зовсім поряд – біля Гостомельського аеропорту. Утім родина, яка переживала схожий досвід у Донецьку, не панікувала. Виїхати будь-якою ціною у перші дні не прагнули, а тим паче, що вся траса до Львова була переповнена. 

Утім з часом ситуація в Ірпені стала критичною, всі комунікації відключили. Треба було вибиратися.

Тетяна з дітьми пробували виїхати тричі. 4 березня їх з Бучі накрив мінометний обстріл. 5 березня почалися вуличні бої. А 6-го їх убили…

"Востаннє ми говорили 5 березня. Обговорювали план евакуації. Я вибачився, що мене немає поряд", – пригадує Сергій.

Зранку 6 березня Тетяна з дітьми в супроводі двох сусідів виїхали в бік Стоянки – селища на південь від Ірпеня. Утім вночі цей населений пункт захопили росіяни. Там була єдина дорога, через яку можна було покинути Ірпінь. Дізнавшись, що машини, які хотіли їхати через Стоянку, обстріляли росіяни, Тетяна вирішила покинути авто, й разом з дітьми пішла у напрямку Ірпінського моста. Там почався мінометний обстріл. Один зі снарядів впав поряд з Тетяною, Микитою та Алісою. Разом з ними загинув також волонтер, що вивів їх з-під моста. 

Родина Перебийніс використовувала сервіс гугл-геолокацію, який показує останню точку перебування людини. О 9:00 6 березня телефон Тетяни оновив координати в районі села Романівка, а о 9:30 перемістився у 7-му лікарню міста Києва. Смартфони дітей були вимкнені. 

А потім журналістка The New York Times, яка стала очевидицею подій, виклала у Твіттер фото. 

"Обличчя були розмиті, але я всіх впізнав. З того, що знаю сьогодні – діти загинули відразу, менша собака також, старша жила ще добу. Дружину військові відвезли в лікарню, де вона, не приходячи до тями, теж померла", – каже Сергій.

"Я залишився однісінький" 

Далі були 4 дні складної дороги: ворожі блокпости в Донецьку, Ростов, Москва, п’ятигодинний допит в аеропорту Калінінграда, Польща і врешті Україна. 10 березня чоловік дістався Київської області. 

"Оскільки мені одразу не сказали, що дружина померла, то я спочатку обдумував, як маю приїхати в лікарню і пояснити їй, що дітей більше немає. Підїжджаючи до Москви, я дізнався, що дружина загинула, а в мене залишився один собака. У Калінінграді повідомили, що і він помер. Я залишився однісінький", – згадує Сергій. 

Поки тривала підготовка до похорону, чоловіку треба було вирішувати багато справ, зокрема за покійну дружину. Одна з них – виплата зарплати співробітникам компанії, де вона працювала. Для цього йому треба було розблокувати телефон Тетяни. 

"Ніколи не забуду, як я тоді прийшов у морг, завалений вбитими цивільними з Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Комусь робили розтин, комусь – трепанацію черепа… Разом з патологоанатомом знайшли тіло дружини. Воно лежало у чорному поліетиленовому пакеті на підлозі. Ми спробували за допомогою її пальця розблокувати телефон… Хто ж знав, що сенсор реагує лише на тепло. Відтоді відчуття холоду весь час зі мною, я його ненавиджу", – каже Сергій. 

Йому довелося одягати понівечені тіла дружини і дітей. Одяг, який  приніс вперше, не приховував шрами і розрізи, треба було замінити...

"Таня була така красива…", – голос чоловіка притихає. 

Тетяну, Микиту та Алісу похоронили під Обуховом – в Ірпені тоді не було можливості через окупацію. Невдовзі Сергій планує встановити на кладовищі пам’ятник. 

Однокласниця Сергія намалювала картину, де зобразила трьох членів його сім’ї. Її хоче відтворити на пам'ятнику. 

"Я добре пам’ятаю Сергія зі школи – він був єдиний, хто доглядав квіти в нашому класі. Я намалювала портрети Тетяни, Микити та Сергія, щоб підтримати його", – розповідає художниця Наталія Журавльова. 

Жінка пише зазвичай аквареллю, але портрет Перебийносів зробила олійними фарбами. Каже: "Хотілося, щоби картина була теплою".

"Алісу, яка дуже схожа на тата, я намалювала ще окремо аквареллю. Очі як з ікони. Портрет дівчинки продемонструють на всеукраїнській виставці "Море Акварелі", – каже Наталія Журавльова.

Собаки Бенс і Кекс, які загинули разом із Перебийносами, поховані на кладовищі для тварин, що неподалік.

"Цінуйте час, проведений з близькими"

У квартиру в Ірпені Сергій повернувся 25 червня. У порожньому ліжку проспав 15 годин поспіль. Розповідає, що перебувати вдома – і важко, і спокійно водночас. 

Згодом чоловік прочитав книгу "ПТСР: робочий зошит. Ефективні методики подолання симптомів травматичного стресу" Мері Вільямс та Сойлі Пойюла. Каже, що хоч вона і написана на основі вивчення станів військових, які пройшли різні війни, та йому також була корисною.

"Я зрозумів, який загалом великий біль тримав у собі. З 2014-го в нас на Донбасі йшла війна, але в Києві це мало хто розумів – військові дії були далеко. А ми втрачали все й отримували клеймо переселенця, розпочинали життя з початку. Тепер таких – пів України. І вони потрохи розуміють нас – "сепаратистів", – ділиться Сергій.

Сьогодні чоловік став волонтером. Допомагає людям, які потрапили у схожі до його ситуації, відновлює будинки, зруйновані росіянами в Київській області.

"Сергій відгукнувся на моє прохання допомогти у Facebook. Говорив мало, але конкретно. А потім привіз будматеріали бабі Стефі з Мотижина – старенька залишилися без житла", – розповідає волонтерка Олександра Кондрашова.

"У мене немає сім’ї. Тому частину грошей я віддаю тим, хто цього потребує, – каже Сергій. – Невдовзі хочу допомогти багатодітній сім’ї в Бородянці… Волонтерство дає мені підтримку й бажання жити далі. Допомагаючи іншим, я намагаюсь рятувати себе".

Сергій радить людям теж робити добрі справи, а ще – вчитися жити сьогоднішнім днем, цінувати час, проведений із близькими – спільні вечері, теплі розмови…

Сергій Перебийніс вирішив не покидати Ірпінь, а бути тут – у домі, де його сім’я мала таке ідеальне життя, наче утопію. Згодом, каже, планує завести там собаку.

Інна Кубай, спеціально для УП. Життя