Росія вбила сім'ю 5-річного Микити. Історія родини хлопчика, який вибрався з-під тіл родичів

Вранці 27 березня російська авіація завдала авіаударів по селу Оскіл, що неподалік Ізюма. Ракети влучили в житловий будинок. Там мешкала родина Сердюченків-Чібісів.

Загинуло четверо людей: 69-річний Володимир, 64-річна Віра, 36-річна Людмила, 7-річна Карина. Вижив лише 5-річний син Людмили – Микита. Хлопчика, який вибрався з-під тіл рідних та мовчки ходив на руїнах свого дому, де його і знайшли односельці.

Розповідаємо історію постраждалої родини.

***

"Мені досі не віриться, що все це сталось у нашій родині. Я часто питаю себе, чому це сталося з нами…", – каже 23-річна Дар’я Святенко, двоюрідна сестра Микити Чібіса.

Дар’я – онука Володимира та Віри Сердюченків. Вся її рідня родом з Оскола на Харківщині. Зараз Дар’я мешкає у Польщі, куди евакуювалася на початку березня разом з батьками та братом.

Повертатися на Харківщину наразі не планують, та і зрештою немає вже до кого і куди. Росіяни зруйнували вщент їхню власну оселю й будинок бабусі та дідуся. Усе, що залишилось у неї в Осколі – це спогади та могила рідних.

Дар'я, Олена, Денис Святенки, архів родини

"Бабуся і дідусь до останнього жили в любові"

Бабуся Дар’ї Віра Сердюченко народилася в сім'ї Івана та Євдокії Чубів.

"Батько Віри працював на тепловозі в Ізюмі, а мама випасала худобу на фермі. Дуже порядна і працьовита родина, яку всі поважали і любили в селі. Тітка Дуся зранку вставала, готувала їсти, а потім їхала на коні випасати худобу. Іноді брали і нас з собою. Віра та її старша сестра Катя поралися по господарству, поки батьки були на роботі. З малих літ були привчені до праці", – пригадує подруга дитинства Віри Світлана Вощана.

Віра Сердюченко, архів родини

У родині Чубів до батьків зверталися на "ви". Часто пекли смачні пироги з різними начинками, мали свої родинні традиції.

"Коли, наприклад, привозили сіно корові, то всіх пригощали, пили по чарчині. У їхній родині гарно співали. Моя мама росіянка, а тато українець, ми приїжджі, і саме в Віри вдома я почула українські народні пісні, які запам'ятала на все життя. До Чубів завжди можна було зайти в хату, просто, щоб погомоніти", – каже Світлана.

Віра і Світлана дружили з дитинства, разом ловили рибу, ходили до школи. Їхні будинки були поряд. За двором у Віри просто біля дороги стояла лавка, над якою посадили виноград. Односельчани часто сідали там, аби відпочити та погомоніти. Їх завжди пригощала чимось смачненьким спочатку бабуся Віри, а потім і сама Віра.

Світлана Вощана, архів Світлани

Віра Сердюченко закінчила в Ізюмі курси стенографістів. Працювала в міській Ощадкасі, а потім у її відділенні в селі, тоді ж вийшла заміж за Володимира Сердюченка.

"Вони жили з бабусею на одній вулиці. Дідусь закохався у бабусю з першого погляду. До кінця жили у любові", – каже онука Дар’я.

Віра і Володимир збудували власний дім. Первісток подружжя помер. Згодом з'явилися дві донечки: спочатку Олена, а потім Людмила. Радості не було меж. У Сердюченків був дуже міцним зв'язок між поколіннями.

Коли дочекалися перших онуків – Віра влаштувалася санітаркою в Оскільський психоневрологічний інтернат. Доглядала хворих та виходила на роботу за графіком доба через дві. Завдяки цьому мала можливість більше часу проводити з онуками й поратися по господарству.

"Коли б ми не приходили до бабусі, вона завжди була рада нас бачити. Любила внуків, доньок. Добра, привітна, позитивна, завжди усміхнена… Бабуся Віра вставала дуже рано. Йшла на кухню готувати сніданок, потім поралась по господарству. Нас завжди пригощала своїми фірмовими пиріжками з рисом та яйцями, розповідала різні історії й казки. Ввечері любила сидіти на лавочці, спілкуватися з сусідами", – пригадує онука Дар’я Святенко.

Володимир і Віра Сердюченки, архів родини

Чоловік Віри Володимир працював у колгоспі трактористом-комбайнером. На пенсії підробляв у психоневрологічному інтернаті, доглядав за господарством, полов город, заготовляв дрова. Разом з Вірою садив картоплю, буряк, кукурудзу. Онуків і дітей теж кликали на толоку. Володимир мав багато друзів в Осколі.

"Дідусь, коли вийшов на пенсію, захопився ще й риболовлею. Це було його хобі. Пам'ятаю, як брав нас на човен, і ми всі – його онуки – ловили рибу. Хлопців вчив господарювати. Дідусь часто обіймав нас", – розповіла онука чоловіка.

"Людмила з дідусем відбивали наш дім від мародерів"

Діти Сердюченків добре вчилися в школі. Згодом старша Олена закінчила в Ізюмі кулінарне училище, а Люда – обрала медицину.

Людмила Чібіс, архів родини

Людмила здобула освіту в медичному коледжі в Ізюмі. Працювала медсестрою в реанімаційному відділенні Ізюмської центральної лікарні. За словами колег, жінка горіла роботою, з любов'ю ставилася до своєї професії. Часто працювала понаднормово. У 2015-му вона вийшла заміж за Сергія Чібіса. У подружжя народилося двоє дітей: Карина та Микита. Коли Сергій та Людмила розлучилися, діти залишились із мамою.

"Тітка дуже хотіла двох дітей, щоб росли разом. Вона була доброю, багато жартувала й усміхалася. Бабуся і дідусь допомогли купити їй квартиру в Ізюмі. Там і мешкали, але часто навідувалися в Оскіл", – пригадала Дар’я Святенко.

Веселою, доброзичливою, моторною і працьовитою запам'ятала Людмилу Чібіс знайома родини Світлана Вощана. Світлана каже, що Людмила дуже пишалася своїми дітьми.

Карина Чібіс з мамою, архів родини

Карина Чібіс навчалася в Ізюмському ліцеї №1. Школа їй подобалась. Дівчинка ходила на гурток бісероплетіння, робила браслети та каблучки. Мріяла займатись гімнастикою.

"Моя сестричка старанно вчилась, була допитливою, – розповіла Дар’я Святенко. – Це була маленька дівчинка, яка тільки починала жити, пізнавала світ. Добра, привітна. Маленьке сонечко".

Цьогоріч Людмила хотіла повезти дітей відпочити за кордон на море. Відкладала гроші на поїздку…

Родина Сердюченків-Чібісів усі дні народження святкували разом. На великі релігійні свята збиралися у бабусі з дідусем, сідали за великим столом і гомоніли про все на світі. Влітку відпочивали на Оскільському водосховищі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Людмила переїхала з дітьми з Ізюма в Оскіл – думала, що там безпечніше. В Ізюмі вона мешкала неподалік сумнозвісного будинку на Першотравневій, 2, де 9 березня загинуло більш ніж 50 людей.

Попри ворожі обстріли, жінка їздила з Оскола до Ізюма на роботу. А коли транспорту не було, то після нічної зміни поверталась додому пішки. Перестала працювати Людмила лише тоді, коли зруйнували мости, зникли зв'язок і світло.

Підірваний міст на шляху до Ізюма, Donbass to Tape

"Тітка до останнього була спокійною та всіх нас підбадьорювала. Після того, як ми виїхали в Польщу, доглядала за нашим майном, відбивали з дідусем його від мародерів. Коли ми облаштувалися на новому місці, то кликали і їх, але Люда з батьками боялася їхати через дітей. Думала, що така далека дорога – надто складно для них. А дідусь не хотів залишати свій дім, а бабуся – дідуся", – розповіла племінниця загиблої Дар’я Святенко.

"Бабуся і мама померли, я вас так довго чекав, знав, що мене врятуєте"

Знайома й кума родини Сердюченків Світлана Вощана перебувала в Осколі до 31 березня. Вона – свідок злочинів росіян проти мирних мешканців. Каже, що впродовж березня Оскіл сильно обстрілювали. Люди часто ночували в погребах, брали з собою молоти й ломи, аби в разі завалу могли себе відкопати. Жінка достеменно вивчила, як поводити себе під час авіанальотів й мінометних ворожих обстрілів.

Світлана пригадує, що вперше російських військових на вулицях Оскола побачила 10 березня. Спочатку близько 60 танків окупантів спробували прорватись на Оскільську ГЕС, що за селом, але їм дали відсіч воїни ЗСУ. Тоді росіяни повернулись назад в Оскіл.

"Проламали паркани, заїхали в двори і поставили танки між хатами. Наші хлопці не стріляли по них. Частині росіян вдалося втекти. Втікаючи окупанти залишили свою техніку і 5 танків, які працювали ще впродовж двох діб. Ми в цей час не виходили з укриттів, боялися", – розповіла Світлана Вощана.

Жінка пригадала, що в той день танкісти заходили у двір до Сердюченків, спробували відчинити двері. Вони їм не відчинили, росіяни походили по двору, а потім різко втекли. Навпроти оселі Сердюченків тоді залишили ворожий танк.

"Сердюченки завішали всі вікна старим шматтям, а малий Микита як їх побачив, заліз на стілець, відхилив заслін і закричав "Слава Україні!", – каже Світлана.

Через кілька днів оскільці повиходили з укриттів та розібрали все, що росіяни залишили. Тоді обійшлося без жертв серед мирних. Перші загиблі в Осколі були 23 березня – росіяни стріляли по людях, які стояли біля місцевого універмагу в черзі за гуманітарною допомогою.

Повітряні бої між українською і російською авіацією відбулися ще 24 і 26 березня. Потім російські військові втекли, а на їхнє місце прийшли бойовики ОРДЛО. Тоді ж ворожі сили запустили розвідувальні дрони, які весь день літали над Осколом.

За словами жінки, дрони фіксували розібрані російські танки, а на ранок наступного дня обстріляли саме ті хати, де стояли покинуті бойові машини.

Бої за Оскіл, Обрії Ізюмщини

Останній раз Дар’я та Олена Святенки спілкувалися з рідними о 8 ранку 27 березня. Знову запитали, чи приїдуть до них у Польщу.

"Тітка Люда сказала, що нікуди не поїде, бо боїться за дітей. Вона нас підбадьорила та запевнила, що у них все є, жартувала "буду патріоткою, ось і город під обстрілами підготували, щоб посадити картоплю", – пригадує Олена.

Через пів години до куми Віри навідалася в гості і Світлана Вощана.

"Напередодні Люда була у Слов'янську, їй вдалося закупити продуктів. Віра напекла смаколиків, зробила олів'є, м’ясо в клярі. Якраз прокинулися дітки. Люда заварила собі каву, малий Микита біля діда пиляв пилкою по мотузці. Каріна обв’язала молочний зуб ниткою і пробувала вирвати. Я сіла біля плити, а Віра на дивані, обговорювали Микиту. Віра каже, "він такий настирний, от все чого хоче – добивається".

А Люда згадала: "коли Нікіта народився, лікар взяв його на руки, а він дивиться на нього з-під лоба похмуро. Лікар і каже: що ти на мене дивишся, як прокурор?". Сміємося, жартуємо, і раптом – вибух. Я підняла очі вгору, побачила небо над собою. В оселі запахло порохом, посипалось скло, заплакали діти. Але всі були цілі".

Родина Сердюченків-Чібісів почали одягати тривожні рюкзаки, щоб перейти в укриття, а Світлана Вощана вирішила йти до себе. Коли виходила з хати почула, як Володимир сказав "йдемо у погріб на вулиці, а то тут ще привалить".

Уже надворі Світлана вирішила бігти до себе городами. Коли зрівнялася з погребом Сердюченків, то з вулиці почула звуки артобстрілу.

"Мене врятувало те, що в цей момент опинилася за погребом. Я впала на землю, заклало вуха, тому відкрила рота. Потім встала і добігла до сусіднього погребу. За цей час почула десь 15 обстрілів", – пригадала жінка.

Зруйнований будинок Сердюченків, Світлана Вощана

Коли стихло – Світлана з сусідом вийшли з погреба і пішли до оселі Сердюченків. Хотіли допомогти їм перенести речі й поселитися в інше місце. Як зайшли на подвір'я, побачили лише двері й купу каміння, зверху по якій мовчки ходив обідраний, злегка поранений Микита.

Світлана Вощана запитала хлопця: "де бабуся і мама?" Він відповів: "Бабуся і мама померли. Я вас так довго чекав. Знав, що мене врятуєте".

Жінка залізла на руїни, щоб забрати Микиту, і тут перед її очима постала страшна картина. За погребом, притулившись один до одного, лежали Віра, Люда, Карина і Володимир. Сумка з документами родини валялася поруч… Віра прийняла на себе весь удар, її чоловікові знесло пів голови, рука Людмили лежала на волоссі Карини, немов би хотіла востаннє приголубити донечку. Микиту ж, за словами Світлани, накрили тіла його родичів, з-під яких він вибрався та виліз на руїни будинку.

Ледь стримуючи плач від побаченого, Світлана Вощана взяла Микиту на руки й віднесла до знайомої медсестри.

Ймовірно один з російських пілотів, який завдавав авіаударів по Осколу в той день, Ізюм TV

Потім односельці покликали на обійстя Сердюченків місцеву ТРО і стали вирішувати, що робити з тілами загиблих. Зійшлися на тому, що поховають їх на кладовищі, незважаючи на обстріли. Зірвали з кухні рядно, склали тіла, завантажили в машину односельця, відвезли на цвинтар та поховали усіх в одній могилі.

"Мені їх дуже не вистачає…"

В середині липня Олена Святенко приїхала в Оскіл за Микитою. Як тільки дісталася села, пішла на могилу. Гірко плакала та побивалася за найріднішими.

Зараз Святенки намагаються згадувати лише про приємні миті з рідними людьми, оминаючи подробиці страшної трагедії. Дуже хочуть повернутися додому в Оскіл. У Польщі, кажуть, все чуже, хоча вже й облаштувалися на новому місці та знайшли роботу.

Олена оформила в Польщі опіку над Микитою. Після переїзду хлопчик погано спав – бачив уві сні жахіття. Зараз він уже звик до нового місця, добре спить, відвідує дитячий садочок.

Дар’я Святенко каже: те, що Микита вижив, це – диво. Але для дитини це разом з тим великий біль – він бачив на власні очі жахливу смерть найрідніших.

Микита розповідав Дар’ї, що того дня вони не могли знайти ключі від хатнього погребу, тому вирішили бігти у той, що на вулиці. Але не встигли – влучила ракета. Микиту тоді злегка поранило, на тілі хлопчика досі є шрами.

Микита Чібіс – хлопчик, який вижив, архів родини

"Мені дуже не вистачає всіх своїх рідних. Ми не були готові до такого. Іноді здається, що я приїду додому, зайду до них в гості, а вони живі… Та цього вже більше ніколи не станеться", – каже Дар’я Святенко.

Нещодавно дівчині наснився сон – вони всі вдома, разом, живуть звичайним життям, жартують, смакують бабусині смаколики за столом, п'ють чай і не можуть наговоритись.

Одразу після загибелі Сердюченків та Чібісів з Оскола евакуювалася і Світлана Вощана. У Києві на вокзалі вона зустрілася з Оленою Святенко, яка саме вивозила Микиту в Польщу. Жінки стиха, ледве стримуючи сльози, говорили про пережите. А маленький Микита дуже уважно їх слухав.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.