"Допоможіть мені". Історія депортації підлітка, якого вдалося повернути в Україну

В кінці грудня в Україну вдалося повернути 16-річного Андрія (ім'я змінено в цілях безпеки), про що відзвітував офіс Уповноваженого з прав людини. В березні тоді ще 15-річного хлопця примусово вивезли на окуповану територію та депортували в РФ, після чого віддали в прийомну російську сім’ю.

Особисто російська омбудсмен сприяла примусовій паспортизації хлопця. Завдяки завзятості Андрію таки вдалося повернутися в Україну.

Автору тексту вдалося знайти Андрія ще на етапі перебування в РФ і встановити, який шлях пройшов хлопець, як опинився в Росії та хто саме на окупованій території сприяв тому, щоби хлопця депортували. Ми можемо нарешті оприлюднити частину розслідування та розповісти історію депортації Андрія.

***

Про Андрія майже нічого не було відомо. Лише його ім'я, те, що раніше жив під Маріуполем, і що його помістили в російську прийомну сім'ю в Підмосков'ї. Це можна було побачити в пропагандистському російському ролику, одному з тих роликів, які росіяни почали знімати про депортованих українських дітей від 24 лютого, героїзуючи нових російських "усиновлювачів".

У ролику жодним чином не пояснюється, як саме український 16-річний Андрій опинився в Росії. Це була нарізка кадрів, щоб створити враження "щасливої правильної родини" та її "подвигу".

Саме це відео і допомогло вийти на Андрія ще в листопаді. Без будь-яких додаткових механізмів та ресурсів, лише за допомогою інтернету увесь процес пошуку зайняв максимум годну, але така ситуація – везіння, і на жаль, унікальна. Багато деталей розслідування та цієї історії не будуть розголошені через ризики безпеки для інших людей.

"Я хочу повернутись в Україну, допоможіть, будь ласка", – такою була одна з перших фраз хлопця. Так стала відома історія його депортації, передачі в російську сім’ю, життя в РФ та повернення в Україну.

*Усі описані тут події базуються на свідченнях, наданих ним та його родичами в Україні. Називати їхні імена ми не можемо через ризик безпеки для них та Андрія.

Світлина із повернення хлопця. Фото: Офіс омбудсмана України

Хто ти, Андрію?

У квітні 2022 року Андрію виповнилося 16 років. 

Родина Андрія жила під Маріуполем. Батьки хлопчика померли, і з 2021 року, у віці 15 років, він залишився сиротою. Крім нього, в родині було ще кілька дітей. Андрій був наймолодшим.

Одна зі старших сестер Андрія намагалася взяти опіку над хлопцем влітку 2021 року, коли Андрію було 15 років і він збирався поступити в коледж на механіка. Але служба опіки при місцевій адміністрації чомусь відмовила сестрі в постійній опіці над братом, мотивуючи це тим, що директор коледжу нібито міг взяти його під опіку. Крім Андрія, під опікою директора закладу перебувало ще більше десяти таких дітей – без батьківської опіки або з інвалідністю.

Початок вторгнення. Шлях додому

24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, за словами Андрія, директор коледжу спочатку вивіз дітей, які були під його опікою, до Запоріжжя, на підконтрольну Україні територію, а потім зник.

"Один із цих хлопців, яких евакуювали, написав мені, він у безпеці, а про директора ми нічого не знали", – розповів Андрій.

Але Андрія не евакуювали разом із цими дітьми. Хлопець вирішив йти додому з іншим учнем коледжу, і чомусь його ніхто не зупинив. Разом вони вирішили пройти пішки майже 50 кілометрів до рідної домівки, взимку, по вже окупованій території.

Він бачив і чув, як їде російська військова техніка і як вибухаютьь снаряди.

"Ми просто йшли. Нам було все одно, ми просто хотіли дійти додому", – розповідає він.

Ховаючись, щоби відпочити, і без можливості десь зігрітись або зупинитись хлопці розуміли, що рішення, напевно, було занадто ризикованим. Утім, повертатися було запізно. 

"Я би виїхав звідти назад на контрольовану Україною територію, якби міг", – згадує вже тепер Андрій.

Вдома хлопець зміг побути не більше двох тижнів. Тоді був останній тиждень березня – росіяни примусово вивозили людей з Маріуполя на околиці під видом евакуації, звідки людей одразу записували "на виїзд" автобусами лише в одному напрямку – до Росії.

Людям не дали вибору, куди йти. Цей процес відбувався і в населеному пункті, де на той час перебував Андрій. Потім він дізнається, що всіх його рідних також депортували.

Викрадення та депортація

Через два тижні після того, як Андрій повернувся, до його будинку прийшов дільничний, добре знайомий усім місцевим мешканцям, бо працював ним і до 24 лютого. Він сказав родичам, що повинен доставити Андрія до лікарні для обстеження його здоров'я. Він послався на наказ місцевої опікунської служби при місцевій адміністрації, оскільки Андрій не має опікуна. Рідні розповіли, Андрія немає вдома.

Дорогою від їхнього дому дільничний побачив Андрія на вулиці і покликав. Цю людину Андрій знав добре.

"Він покликав мене підійти ближче і сказав: оскільки у мене немає опікуна, то мене треба відвести в лікарню, тимчасово, щоб визначити, хто далі буде опікуватися мною. Я йому нагадав, у мене є опікун, він директор коледжу. Але дільничний сказав: "Директора нема. Ходімо зі мною до лікарні, в мене наказ від опікунської служби (служби у справах неповнолітніх місцевої адміністрації – авт.)", – переповідає Андрій. 

Чому в лікарню? Спеціальних закладів опіки та піклування в тій місцевості просто не було, тому лікарні та інші заклади тоді використовувалися окупантами як місця тимчасового перебування для таких, як Андрій. Подібні пункти вже функціонували по всій окупованій території в рамках налагодженої схеми депортації дітей росіянами.

Чому Андрій просто пішов з дільничним? Хлопець усвідомлював, що його село вже окуповане. Однак коли прийшов дільничний, він не сприйняв його як небезпечну людину.

"Він раніше не ставився до мене погано, я подумав, краще вже він, ніж росіяни", – описує Андрій.

Звичайно, Андрій розумів, що на українську владу дільничний на той момент працювати не міг. З іншого боку, чи міг Андрій відмовитися? Малоймовірно. Він тоді не знав, що дітей збирали по всій окупованій території.

Кілька днів хлопця протримали в лікарні. Одного разу до Андрія прийшли люди з місцевої служби опіки.

"Мовляв, тут неподалік є сім’я, якщо хочеш, буде можливість побачитися з рідними. А потім виявилося, що мене відправили в Донецьк", – розповідає Андрій.

Його родичі дізналися про це постфактум і випадково від співробітниці "опікунської служби", яка допомагала окупаційній владі депортувати дітей. Це була та сама людина, яка працювала в службі до окупації.

Там, у Донецьку, Андрія знову помістили нібито тимчасово до іншої лікарні, де на "перетримці" були інші діти, вивезені з окупованих Росією територій.

"Всі дитячі будинки та інші заклади для дітей, позбавлених батьківського піклування, вже були заповнені дітьми, привезеними з інших окупованих територій", – розповідає Андрій.

Там він "тимчасово" провів майже два місяці. Його єдиний український документ – свідоцтво про народження – "загубився".

"Я запитав їх, де це було. Мені сказали, віддали в Москву і там загубили. А українського паспорта у мене не було, тому що коли мені виповнилося 16 років, я вже сидів у них в лікарні", – переповідає хлопець.

У Донецьку Андрію повідомили, що через обстріли далі тут перебувати небезпечно, і тому його забирають в дитячий будинок в Росію. З Донецька Андрія відвезли в Ростов-на-Дону, звідки літаком його доставили в дитячий будинок в Підмосков'ї. Там він провів місяць, і звідти його перевели в інший дитячий будинок, в Єгор'євську.

"Ми тебе потім повернемо, казали", – згадує Андрій.

Можливо, причина, чому хлопця тримали 2 місяці на окупованій території, стосувалась процесів, які відбувалися в Росії. Коли почалися депортації, і російська Омбудсмен Марія Львова-Бєлова зайнялась пропагандою всиновлення депортованих українських дітей, росіяни стикнулися з тим, що всиновлення таких дітей навіть в Росії є незаконним.

Марія Львова-Бєлова  зайнялась лобіюванням змін до російського законодавства, які узаконюють процедуру усиновлення дітей іншої національності. Її ідея викликала багато суперечок навіть у російському політичному середовищі. Річ у тім, що згідно з одним із соціальних досліджень у Росії, проведеним у 2021 році, менше 50% громадян Росії мають слов’янську зовнішність через асиміляцію з іншими національностями, і російські пропагандисти вважають це проблемою (з висновків звіту "Східної правозахисної групи" та "Інституту стратегічних досліджень та безпеки").

Вирішити свою демографічну "проблему" за рахунок депортованих українців – звучить як жахливий кошмар 1939-45 років, але це реальність. І як раз в той час, як Андрій та інші українські діти потрапили в дитячий будинок в РФ, президент РФ особисто підписав закон, який прибирає перепони в  усиновленні українських дітей. А розпочався процес усиновлення в комплексі з пропагандистськими роликами, що прославляли "батьків-героїв", які насправді є учасниками жахливого злочину.

Так, через місяць після перебування в дитячому будинку в Росії – влітку 2022 року – Андрій потрапив до подружжя росіян, "нової сім’ї".

До моменту нашого першого спілкування Андрій перебував у цій родині 4 місяці. Виявилося, що перед цим він намагався самостійно знайти допомогу, щоб повернутися в Україну.

"Думав якось підзаробити, але не було можливості… А куди я піду без паспорта, зупинить міліція", – розповів він.

Хлопця зустріли на вокзалі. Фото: Офіс омбудсмана України

Україна на зв’язку

Часу на спілкування було небагато, оскільки батьки контролювали пересування Андрія: на його гаджеті був примусово встановлений додаток із геолокацією, і він міг розмовляти лише в певний часовий проміжок.

Голос Андрія звучав впевнено: "Я хочу повернутися в Україну. Мені допоможуть? Будь ласка".

Уривки переписки хлопця та журналістки

У голосі хлопця щоразу звучала надія. І він все ще був там, прокидався щоранку в чужій країні, яка бомбить його рідну, серед чужих людей, яким була ворожа мова його країни, і які все вирішували за нього і чомусь вірили, що Андрій повинен цьому радіти.

"Я їм одразу сказав, що я поїду від них. Кажуть, ну навіщо, ну що тобі не подобається", – пригадує хлопець.

У цій родині вже було троє власних і одна прийомна дитина. Тож Андрій став п’ятим. Родина була релігійною, часто ходили в церкву, контролювали час користування телефоном.

"Що найбільше дратувало – вони весь час обговорювали Україну, мені це зовсім не подобалося, я їх просив не робити цього, вони все одно, як сядуть, як почнуть. Постійно, коли був вдома, вони починали: "Нацисти на Україні", і все. Я просто мовчав, не розмовляв з ними", – розповідає хлопець.

Розмова хлопця та журналістки

Фінальний ролик про себе та його нову "сім’ю" Андрію не показали, спілкувався з журналістами вимушено: "Я б не дивився. Не хочу. Ненавиджу їх".

Окремий момент в цій історії – видача російського паспорта, який Андрію видали примусово, коли він уже був у російській "сім'ї".

"Це зробила Марія Львова-Бєлова, це її ініціатива була", – розповів Андрій.

Але "батьки" відразу забрали в нього паспорт, нібито "на усиновлення", а насправді – щоб нікуди не їздив, думає Андрій. Адже згідно з російським законодавством, з 16 років діти з російським паспортом можуть вільно подорожувати по країні.

Весь цей час хлопець терпляче чекав, що йому допоможуть, що в Україні залишилися люди, яким він потрібен, що його тут чекають і не покинуть. Що ця допомога дійсно прийде. Він ніколи не здавався.

"Я написав людям, щоб мене забрали", – каже Андрій.

Ми разом рахували дні. Україна чекала на нього. І дочекалась.

Скрін переписки хлопця та журналістки

Повернення

Можна сказати, що Андрій ініціював своє звільнення сам, написавши в потрібне місце. З інтернет-сферою він на "ти".

Кожен день був однаково важким, поки він був там. А потім настало кілька днів тиші.

І в якийсь момент прийшло раптове повідомлення. В ньому був короткий текст: "Щойно в'їхав в Україну. Зі святим Миколаєм вас😊"

Це, безперечно, був найкращий подарунок для всіх нас. Подорож була неймовірно важкою.

А 20 грудня в офісі українського омбудсмена Дмитра Лубінця офіційно повідомили, що Андрія вдалося повернути в Україну. Зустріч Андрія була конфіденційною.

В повідомленні додали, що Андрія зустріли на кордоні з Україною. На опублікованих фото Андрій тримає український прапор. З етичних та безпекових міркувань його обличчя приховане.

"Коли я вже був далеко, та "сім’я" писала мені – мовляв, повернися, ми гроші дамо (на проїзд), повертайся, а то в нас будуть проблеми. Тобто, напевно, головне, що в них будуть проблеми", – згадував Андрій.

Можливо, у цих людей дійсно виникатимуть "проблеми". Але прийомна сім’я взяла в свій дім депортовану з України дитину. І що би не вливала у вуха росіян їх пропаганда, такі "батьки" є співучасниками злочину. І не просто злочину, а геноциду, про що йдеться у статті 6 Римського статуту – "геноцид", один із пунктів якої – "насильницька передача дітей цієї групи до іншої групи".

Цей злочин потрапляє під пряму юрисдикцію Міжнародного кримінального суду і буде розслідуватись в рамках магістральної справи. Особи тих, хто брав участь у злочині, будуть обов’язково встановлені. І якими би хорошими у своєму розумінні не були ті росіяни, які беруть до своїх сімей українських депортованих дітей – всіх їх судитимуть рано чи пізно.

Відомо, що в Україні у Андрія є родичі, які займуться його опікунством. А в Андрія вже є плани в Україні. Він планує продовжувати навчання, вірогідніше за все, на механіка – це його мрія. Також хлопець вже отримав український паспорт. Дуже його чекав. Все погане для нього позаду. 

Але не для тисяч інших українських дітей, депортованих до Росії. Не всі ці діти такі ж дорослі, як Андрій. Не у всіх є можливості звернутись по допомогу.

"Російський дитячий омбудсмен Марія Львова-Бєлова, яка відвідувала дітей "для милого спілкування" на камеру для пропагандистських ЗМІ, вирішила долю Андрія та інших депортованих українських дітей – усиновлення в російські родини", – зазначив Дмитро Лубінець.

Раніше під час спецдоповіді Омбудсмен наголошував, що його російська "колега" не приховує свого злочину:

"На офіційному сайті представник російського президента, Львова-Бєлова, офіційно визнає, що вона особисто вивозить українських дітей, приймає в цьому участь, що українські діти, за її словами, "дуже погано налаштовані". Тобто, що вони співають українські пісні, і кажуть "Слава Україні". І додає: "Нічого страшного, ми їх перевиховаємо". Ми звертаємо увагу на це всіх міжнародників. І ми вимагаємо, щоби окремо по примусовій депортації дітей було відкрите провадження на рівні міжнародного трибуналу".

***

Згідно з висновками дослідження "Східної правозахисної групи" та "Інституту стратегічних досліджень та безпеки", які досліджували депортацію дітей, це була спланована операція із заздалегідь підготовленою системою, з маршрутами, мережею так званих "пунктів утримання" на окупованих територіях, та поетапною схемою депортацій.

Правозахисники з'ясували, що росіяни депортують не тільки дітей-сиріт, а й шукають будь-яку можливість позбавити батьків права розлучити їх із дитиною та депортувати цих дітей. У своєму розслідуванні вони підсумовують, що примусова паспортизація, іспит з ідеологічно правильного виховання для нових батьків росіян, зміна імені та прізвища, депортація – прямі ознаки геноциду українців.

***

За даними Національного інформаційного бюро України, за період з 24 лютого по 1 листопада 2022 року кількість депортованих (примусово вивезених з території України на територію Російської Федерації або АР Крим та м. Севастополь) становить 45 995 людей, з них 37 855 дорослих і 8 140 дітей. Але це лише ті дані, які вдалося перевірити Україні. А це лише означає, що кількість буде зростати. Самі росіяни озвучують цифру близько 700 тисяч українських дітей, яких вони вивезли.

Матеріал створено за підтримки The Reckoning Project ("Свідчить Україна") – міжнародного проєкту з документування свідчень, які матимуть юридичну силу у справах про військові злочини.

Раніше ми також публікували переклад статті і документального фільму "Тату, ти повинен приїхати, або нас усиновлять". Жахлива воєнна сага однієї української родини" про вивезення дітей з Маріуполя створеного командою The Reckoning Project ("Свідчить Україна")