"Тату, ти повинен приїхати, або нас усиновлять". Жахлива воєнна сага однієї української родини

Тату, ти повинен приїхати, або нас усиновлять. Жахлива воєнна сага однієї української родини

Троє дітей пережили блокаду Маріуполя, примусове переселення, ув’язнення батька та власне заслання – до Росії.

Цей матеріал є частиною The Reckoning Project ("Свідчить Україна") – міжнародного проєкту з документування свідчень, які матимуть юридичну силу у справах про військові злочини.

Оригінал матеріалу було опубліковано в американському часописі The Vanity Fair. "Українська правда. Життя" друкує переклад українською з дозволу проєкту.

Раніше ми публікували статтю співзасновниці Джанін ді Джовані про притягнення Росії до відповідальності співзасновниці про ідею проєкту.

ВІДЕО ДНЯ

Медаль з греко-римської боротьби

Кругла жовта медаль за третє місце у змаганнях з греко-римської боротьби – це чи не єдина річ, яку вдалося вивезти з Маріуполя Євгену Межевому. Його 12-річний син Матвій виграв її у попередньому періоді життя, їхнього життя до війни.

Після того, як його звільнили з колонії в Оленівці після тривалої фільтрації, 39-річний Євген повністю зосередився на житті та безпеці своїх трьох дітей.

Їхня історія – одна з багатьох оповідей про роз'єднання сім’ї, втрату, травму, а в їхньому випадку – переїзд до іншої країни.

39-річний Євген облаштовує своє життя та життя його дітей у Ризі після знищення російськими військовими Маріуполя. Фото: Маріс Морканс

Медаль для Матвія – повноцінний символ того життя, яке вони ніколи не матимуть.

Сьогодні ця медаль – в одній з кімнат маленької зйомної квартири в Ризі, де родина живе з кінця червня.

Медаль Матвія – чи не єдина річ, яку вдалося вивезти із зруйнованого Маріуполя. Фото: Дмитро Тартишніков

Малюнки молодших сестер Матвія про їхній дім мрії, в якому вони могли б жити, висять поряд.

Малюнки дівчат прикрашають кухню зйомної квартири у Ризі. Фото: Дмитро Тартишніков

Коли Євген поспіхом зібрав небагато речей, що міг вивезти з охопленого боями міста, він вирішив відрізати стрічки від медалі, тому що вони були кольору українського прапора.

"Коли перевіряли документи, то люди, які стояли в черзі, попереджали, що все з українською символікою заборонено, – згадує Євген. – Жовто-блакитні стрічки привернули б небажану увагу на контрольованих Росією блокпостах, які були встановлені, коли війська зайняли велику частину стратегічного портового міста".

Але зрізання стрічки не уберегло Євгена від росіян. 7 квітня військові "ДНР" (самопроголошеної Донецької Народної Республіки) затримали Євгена, побачивши його прописку у паспорті у військовій частині на заході України. Він там служив за контрактом на Яворівському полігоні на Львівщині механіком у 2016-2019 роках.

У 2014-му Росії не вдалося захопити Маріуполь, але місто не виглядало безпечним через його близькість до окупованого Росією Донецька. Тому Євген вирішив перевезти родину до одного з міст західної України. Попри роботу на армію його не відправляли в зону бойових дій як багатодітного самотнього батька. Після завершення контракту він з дітьми повернувся до Маріуполя.

За годинниковою стрілкою зліва: дочки Євгена успадкували його пристрасть до сонцезахисних окулярів; Останнє свято першого дзвоника Матвія у школі-ліцеї №48 у Маріуполі; Матвій експериментував на кухні у Маріуполі. Із сімейного архіву

Євген Межевий розлучився з матір’ю дітей п’ять років тому і виховував їх самостійно. Хоча Матвій не рідний син Євгена, однак він виховує хлопчика з семи місяців, дав своє прізвище. Матвій в свою чергу постійно піклувався і про молодших сестер – 9-річну Святославу та 7-річну Олександру.

Святослава в одному з парків розваг у Юрмалі після переїзду до Латвії; Матвій, Святослава та Олександра їздили до літнього табору в Латвії; Євген Межовий та троє його дітей у Маріуполі

Окрім догляду за сестрами та виконання домашніх справ, Матвій знаходив час і для своїх захоплень. Він любить спорт і не тільки отримав медаль за боротьбу, але був відзначений як капітан волейбольної команди юніорів.

Війна, звісно, порушила все: спорт, друзів, родину, будь-яку нормальність. Життя дітей перевернуло не лише повне знищення їхнього міста, а й російська політика масового переселення українців, зокрема тисяч найбільш уразливих.

24-го лютого 2022-го, у перший день повномасштабного вторгнення, Матвій збирався на тренування.

"Коли я повернувся зі школи, зателефонував татові та запитав, чи йти мені на боротьбу, бо почали говорити, що на Східному (квартал у Маріуполі – ред.) почали стріляти, – пригадує Матвій. – Він сказав не йти в жодному разі, тому що там стріляють і це не жарти, тому я залишився вдома".

У ліцеї-школі №48, де вчився Матвій, до війни готувалися. Принаймні протягом кількох днів лунала учбова тривога, щоб учні розуміли алгоритм переходу до визначених укриттів. Проте повномасштабного вторгнення ніхто не очікував. Росіяни обстріляли його школу вже на другий вечір війни. Снаряд влучив на спортивне поле.

Євген на роботу на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, де він працював кранівником, теж не пішов. Спершу під час артобстрілу він разом з дітьми спустився у підвал свого будинку. Необлаштоване укриття не видавалося надійним, тому чоловік вирішив перебратися до квартири батьків колишньої дружини у багатоповерхівку. Матвію та його сестричкам довелося залишити вдома їхнього пітбуля Сару.

Вуличних боїв тоді ще не було, однак обстріли посилювалося. Ця квартира була на відстані трьох миль від заводу "Азовсталь". Він набув слави з березня, коли на території переховувалися цивільні та тримали оборону українські військові. 21 травня після наказу української влади здатися з заводу вийшли останні солдати маріупольського гарнізону.

За два дні з квартири у багатоповерхівці сім’я перебралась до нового підвалу. У вузькому коридорі серед десятків людей чоловік примостив надувний матрац, де могли спати його троє дітей.

"Там люди почали божеволіти, – розповідає Євген Межевий. – В одному місці замкнені люди різного віку, тому почали виникати скандали, бо не так стоїш, не так дихаєш, не так кашляєш і так далі. Через кілька днів мій колишній шеф сказав, що можу перебратися на його квартиру"

Завен – колишній керівник Євгена – жив неподалік, але головне на першому поверсі. Це вважається безпечнішим. Протягом двох тижнів родина Межевих перебувала там. Але там залишатися ставало все більш ризиковано.

З початку березня щоранку о п’ятій розпочинався авіанальот – півтори-дві години бомби падали на їхній район. Після них – танки, а потім безперервні удари з важкого озброєння, мінометів. Євген із Завеном забарикадували вікна старими меблями та заставили листами заліза. Вони давали настанови дітям, які Матвій пам’ятає досі.

"Якщо починається сильний обстріл, то ми біжимо до коридору, він знаходиться за трьома-чотирма стінками, – повторює інструкції Матвій. – Тобто його було найскладніше пробити, адже там не було ні вікон, нічого, тому це і було найбезпечніше місце".

Після усього пережитого Матвію важно розлучатися із батьком навіть на кілька днів

Вони не знали, що відбувається за межами їхнього дому, міста, адже сигнал українських радіостанцій був заглушений. Завен знав англійську, і коли вони часом натрапляли на частоти іноземних станцій, той перекладав Євгенові звернення президента Зеленського.

Завен мав кілька точок громадського харчування та привіз харчі додому. Іноді Матвій допомагав тату занести важкі пакети до квартири. Здебільшого діти гралися машинкою, конструктором Lego, малювали, стрибали на матрасі, "бісилися", як каже Матвій. У березні Завену – громадянину Вірменії, країни, що вважається дружньою до РФ – вдалося виїхати з Маріуполя. Розуміючи ризик, якому піддавалися Межеві, залишаючись у місті, Завен запропонував забрати з собою дітей.

"Він казав: "Жень, давай я бодай дітей відвезу у безпечне місце", – пригадує Євген. Але він відмовився. – Просто я не зміг би без дітей, як би вони без мене не зможуть. Мої діти мені надавали сили далі щось робити, далі боротись, берегти себе для них".

Ще коли родина Межевих жила в квартирі Завена, Євген бігав до міської лікарні №4. Там був генератор, від якого він заряджав павербанки та телефони. Також чоловік ще допомагав волонтерам виносити звідти тіла померлих.

Там і познайомився з одним з волонтерів, який назвався Зюзею. Зюзя вмовляв Євгена перебратися з дітьми до бункеру у лікарні. Коли уламок від снаряду залетів до коридору квартири, який він вважав більш-менш безпечним місцем, Євген вирішив, що вже час перебратися до укриття госпіталя.

Матвій пам’ятає цей момент добре. Родина завантажила свої речі на візок з супермаркета та пробігла більше 1,5 км за 15 хвилин.

"Найстрашніше було те, що міг розпочатися обстріл, адже у небі літали літаки. Але вони не скидали снарядів, а просто літали, – розповідає хлопчик. – Дорогами їздили чорні машини, начебто патрулювали .Але це були машини з зафарбованими чи заліпленими ізолентою номерами, щоб їх не могли ідентифікувати".

Коли вони перебралися, то у бункері лікарні перебувало близько 90 людей. Вони зайняли вентиляційну кімнату, куди Євген стягнув кілька лікарняних кушеток та лавок замість ліжок. У першу ніч Матвій ніяк не міг заснути від холоду. Не зігрівали три светри й куртка, які він не знімав.

Спершу діти навіть не виходили у коридор – батько говорив, що їм потрібно з усіма познайомитися та освоїтися. Для освітлення приміщення вони виготовляли лампадки з бинтів та олії. Від них було мало світла, але багато диму, через який було важко дихати. Їм не вистачало води. Дорослі шукали воду де тільки могли. Вони зливали її зі старих батарей та резервуарів. Вони пробиралися до зруйнованих будинків у пошуках водонагрівачів, в яких могла залишитися вода. Щоб їсти, люди готували харчі на вогні у дворі лікарні.

Наприкінці березня поряд з їхнім бункером з’явилися сусіди – росіяни, які заїхали до будівлі хостелу для людей похилого віку. Вони облаштували там базу, поставили свою техніку.

Після заселення солдат українці – тоді вже біженці у своєму місті – варити харчі вони вже почали на верхніх сходах бункера лікарні. Євген намагався не перетинатися з росіянами взагалі, адже за документами вони могли з’ясувати, що він – колишній військовий.

Примусова евакуація

Людей у бомбосховищі щодня більшало. На початку квітня там вже ховалися 140 людей. У кімнаті розміром приблизно 50 квадратних метрів з Межевими було вже майже 20 людей. У березні жителі Маріуполі топили сніг, щоб отримати воду. Але вже була майже середина весни, і воду було все складніше та складніше знайти. Обстріли не припинялися, троє мешканців їхнього бункеру, як розповідає Євген, вийшли на вулицю у пошуках харчів чи води та загинули. Так загинув і Зюзя, який вмовив родину перебралися у це укриття.

7 квітня в обід до них у бункер зайшли двоє солдат з нашивками "ДНР" та білими пов’язками – їх носили росіяни та колаборанти.

Матвій саме сидів за столом навпроти броньованих дверей. Коли хлопчик побачив озброєних та екіпірованих військових, він побіг до Євгена до іншої кімнати. Євген пригадує їхні слова:

"Ми хочемо вас евакуювати у безпечне місце, тому що відбуватиметься серйозна "зачистка", яку проводитимуть чеченські підрозділи, які йдуть за нами. Ви маєте пів години, щоб скласти свої речі".

Це ніби виглядало як добровільна евакуація, однак їх чотирьох разом з іншими жителями Маріуполя практично виселили з того бункера.

Дехто все ж таки залишився в укритті, Євген та його діти зробили так, як їм наказали.

"Ми ж зібралися швидко, взяли продукти, що можна було приготувати, кастрюлю, а іграшки залишили дітям, які залишалися, – пригадує Матвій. – Я виніс їх у коридор та сказав, що хто хоче, той може забирати їх. Там були роботи, машинки, конструктор Лего, було багато аркушів паперу для малювання, валіза, з якою ми гралися".

Собі Матвій залишив тільки кубик Рубіка.

Матвій кілька тижнів не був на вулиці. Тому коли виліз із підвалу, від денного світла у нього заболіли очі. Родина разом з іншими сіла у мікроавтобус, на якому їх привезли до Виноградного, селища на околиці Маріуполя. Там все було мов у іншій країні – на кожному паркані прапор Росії з прапором так званої "ДНР", а на автівках – літера Z як позначка машин російських збройних сил або їхніх прихильників. Дітям дали солодощі.

Євген попрямував на блокпост, де його, Матвія та дівчат мали відправити далі на евакуацію. Під час перевірки документів Євген показав вкладиш до його ID-картки, де була зазначена його прописка – м. Яворів, Львівська область, військова частина А0998. Усю родину завели в окрему кімнату під приводом, що Євгену потрібно надати пояснення щодо своїх документів.

Як пригадує чоловік, за кілька годин одночасно під'їхало дві машини – автобус для евакуації дітей та інших українців та автівка з "днрівцями", які мали забрати Євгена. Чоловік попросив знайому подивитися за дітьми, поки його не буде. Він заніс сумки, віддав Матвію свої телефони та попрощався із дітьми.

"Сказали, що тата відпустять за пів години", – розповідає Матвій.

Їх усіх, але окремо – батька на машині, а трьох дітей в евакуаційному автобусі з чужими людьми доправили до селища Безіменне – одного з основних місць проходження так званої фільтрації на тимчасово окупованій території Донеччини. Євгена відвели у фільтраційні кімнати, а дітей розмістили у будинку культури.

Матвій бачив, як туди щоденно звозили сотні нових людей. Вони проходили перевірку та їм видавали дозволи на переміщення. Діти бачили, як на фільтрацію привезли кілька тисяч чоловіків з Мирного – района Маріуполя. За розповідями Матвія та інших мешканців будинку культури, тих просто виловлювали на вулиці.

Проходив день за днем, але де перебуває батько, діти не знали. 9-річній Святославі взагалі сказали, що батько може повернутися через 5-7 років. Діти почали власні пошуки. Вони писали оголошення про зникнення Євгена.

12-річний Матвій зміг знайти батька у російському полоні. Фото: Маріс Морканс

"Матвій писав, а я їх вішала на дверях, на стінах будинку культури", – розповідає Святослава.

Матвій згадав про телефони батька, які залишилися у нього. Хлопчик знайшов у Facebook профіль Завена, у якого вони переховувалися у Маріуполі, і через телефон батька написав йому. За кілька днів Завен відповів. Він зрадів, що діти – живі. Завен почав пошук Євгена, про якого не було жодних даних з протягом кількох тижнів.

1. вул. Калузька, 42
2. вул. Азовстальська, 42
3. вул. Азовстальська, 31
4. Маріупольська міська лікарня №4
1. Евакуація російськими солдатами з бомбосховища госпіталю
2. Привезли в сільраду у с.Виноградне
3. КПП, 500 метрів від сільради с.Виноградне
4. Діти поїхали в с.Безіменне на евакуаційному автобусі

1. 7 квітня: с.Безіменне, фільтрація1. 7 квітня: с.Безіменне, фільтрація
2. 8-9 квітня. Новоазовський ІТТ
3. 9-10 квітня. УБОЗ у м.Донецьк
4. 11-12 квітня. Ленінський РВВС м.Донецьк
5. 12 квітня: транспортування до смт.Оленівка, колонія № 120
6. 27 травня. УБОЗ у м.Донецьк
7. Білосарайська коса
8. Євген знайшов роботу в с.Мелекіне

1. 7 квітня - 9 травня. Будинок культури в с.Безіменне
2. 9-25 травня: центральна міська лікарня м.Новоазовськ
3. 26 травня: притулок у м.Донецьк
4. 19 червня: Євген забрав дітей із санаторію "Поляни"
5. 21 червня: дорога в Латвію
6. 22 червня: прибуття до Риги

В'язниця

Виявилося, що у Безіменному на першому допиті військові так званої "ДНР" випитували у Євгена та інших затриманих про їхні ймовірні зв’язки з батальйоном "Азов", підрозділом Національної гвардії України з корнями у Маріуполі.

За словами Євгена, якщо вони не вірили відповідям, то затриманих починали бити. Після розповіді Євгена про його службу, що він в зоні АТО не був, а з азовцями не знайомий, його зв’язали, стягнули бейсболку на очі та повезли ще з двома затриманими вже до ізолятора до Новоазовська. Під час дороги затриманим розповідали, що бійці із Чечні, які працювали на Росію, вирізатимуть тим язики.

"Ви не знаєте куди ви їдете, – розповідає Євген. – Вони нас психологічно залякували. Мені насправді було страшно, тому що я не готовий був до таких подвигів, якщо чесно. Нас привезли, поставили до стінки із зав’язаними руками та очима. Той, хто нас приймав, розповів тамтешні правила поведінки: " Я ставлю запитання і ви відповідаєте. Якщо я почую, що це брехня, ви обираєте два варіанти – або я вам вибиваю коліна, або пробиваю ножем будь-яку частину тіла".

Євген пережив фільтрацію, полон, в’язницю в Оленівці та подолав майже 1600 км, аби воз’єднатися із своїми дітьми, з якими його розлучили у квітні під Маріуполем. Фото: Маріс Морканс

Через кілька днів допитів, без води та їжі Євгена перевезли вже до Донецька до Управління боротьби з організованою злочинністю. Там охоронці його направили до камери, яку між собою жартівливо називали "люкс", розповідає Євген. Це приміщення площею приблизно 20 квадратних метрів, де розміщувалося 50 людей. Вони спали на підлозі, "як шпроти у банці", пригадує Євген.

"Ближче до ночі – розповідає чоловік, – нам приносили трішки їжі. Я так розумію, що за свій рахунок самі охоронці приносили дві буханки хліба, дві пляшки дволітрові води. Але це у найкращому випадку дві пляшки, а в гіршому одна. На всіх. Ми намагалися не дихати, не розмовляти навіть, тому що розмовляти – це спалювати кисень, а кисню у камері на таку кількість людей немає. Там було дуже жарко, ми всі від поту мокрі були. Ми роздягалися мало не до трусів, тому що реально дуже важко висидіти".

Євгена допитував майор з економічної безпеки "ДНР". Він запам'ятав номер кабінет – 402.

Чоловік середніх років запропонував чай у чашці з написом "Азов", вислухав його розповідь про військову службу на Львівщині, перевірив пропуски Євгена на металургійний комбінат у Маріуполі та розпитував чи бачив він, як українські військові вчиняли злочини.

На що той відповів, що нічого не бачив, адже постійно ховався – у своєму будинку, квартирі тестів чи Завена або в укритті. Майор згодом повідомив, що Євгена підозрюють у допомозі ЗСУ, а також у правопорушенні за статтею 233. ч 2 Кримінального Кодексу ДНР "Участь у терористичному угрупуванні".

"Він сказав, що зараз поїду до Оленівки, – переповідає Межевий. – "Швидше за все трошки посидиш в ІТТ (ізоляторі тимчасового тримання – ред.) потім на СІЗО, а потім, можливо, на Оленівку. Але Оленівка буде кінцевим пунктом, куди тебе привезуть. Там ти пробудеш два тижні. Протягом цього часу "республіка ДНР" перевірить, чи не завдавав ти шкоди їй або її громадянам, перевірить твої відбитки пальців на причетність до скоєння злочинів. Якщо ти чистий, тебе за два тижні випустять".

Окуповане селище міського типу Оленівка стане відомим наприкінці липня 2022 року. Тоді через вибух у спеціально облаштованому приміщенні для українських військовополонених загинуть понад 50 бранців з "Азовсталі", 130 отримають поранення.

Де перебувають діти, Євген не знав. В УБОПі в Донецьку також відповіді не мали, тому що їх могли вивезти і до Донецька, і до двох російських міст – Ростова-на-Дону або Таганрога.

"Мені цей майор пропонував дати телефон, щоб я подзвонив, – розповідає Євген. – Питання куди? По-перше, українські оператори мобільного зв'язку буди відрізані. По-друге, навіть якщо якщо б можна було дізнатися в якому вони місці, до кого сам там телефонувати було невідомо".

Після кількаденного перебування в ізоляторі Євгена відправили до Оленівки у колонію №120. Разом з ним в автозаку було 33 людини, серед яких були і українські військові, і поліцейські, згадує він.

По приїзду на місце з затриманими провели процедуру так званої "прописки". За словами чоловіка, спецпризначенці у чорній формі, тактичних рукавицях та масках на обличчях сильно били палицями усіх, хто виходив з автозаку.

Дехто від побоїв непритомнів одразу біля автівки, каже Євген. Він згадує, що "Азовців", гранатометників, артилеристів, снайперів та тероборонівців називали VIP-гостями – над ними знущалися найбільше. Євгена Межевого посадили у шестимісну камеру №2. Однак в ній перебувало не шестеро, а 55 людей, пригадує Євген. Вже в Оленівці його на допит не викликали.

"Я просто перебував як рабсила, – каже чоловік про свої часи у та поза камерою. – Хто що вмів, то й робив – хто городи копати, хто полоти, хто траву збирати, хто гівно черпати, вибачте, відрами. Я трохи розуміюсь на будівництві, тому я потрапив до будівельної бригади і ми робили ремонти".

У середині травня, коли чоловік не бачив своїх дітей понад місяць, Євгена із іншими ув'язненими долучили до нового завдання. Їх змусили готувати місця для українських військових, які вийшли з "Азовсталі" із розрахунку 2700 людей, каже Євген.

Арештанти зносили до бараків матраци, збирали двоповерхові ліжка. Коли полонених з "Азовсталі" почали привозити, то автобуси з ними приїжджали до колонії цілодобово.

Євген навіть був свідком, як українських військових виводили та в одного за одним забирали усі їх речі під час так званого "формування мішків". Він сортував речі, які забирали у полонених та відносив їх на склад на зберігання. Євген відзначає, що до новоприбулих не ставилися, як до людей:

"Найбільше принижували їхню гідність – їх роздягали догола, змушували присідати, забирали все, що не подобалося, навіть шапки, бейсболки, тапки, кросівки, все забирали".

Загалом у колонії в Оленівці Євген Межевий пробув 45 діб. 26 травня коли чоловік був на роботі, до нього підійшов охоронець, наказав пройти з ним. В іншій кімнаті йому повідомили без будь-яких пояснень, що він – вільний. Зрештою випустили тільки Євгена та його співкамерника Максима, а сім людей, яких мали відпустити разом з ними, залишили.

Без церемоній Євгена та Максим вивели за ворота в’язниці. Чоловіки не мали ніякого бажання залишатися біля колонії. Тому вирішили ризикнути та йти пішки 25 кілометрів до Донецька попри темряву, незнайому місцевість та нічну комендантську годину. Десь о другій годині ночі вони натрапили на точку з військовою технікою та військові відкрили вогонь по них. Спочатку це були поодинокі постріли, а потім автоматні черги.

"Ми впали на землю і повзком почали повертатися до зупинки ( яку пройшли по дорозі), – розповідає Євген. – Ми доповзли до зупинки, там пересиділи до ранку. Коли розвиднілося, ми продовжили рухатися до Донецька.

Вони прийшли до УБОПа за своїми документами, що вилучили у них півтора місяця тому. Максиму швидко все віддали, а до Євгена довго ніхто не виходив.

"Потім приїхала якась жінка, яка мені особливо не представлялася, – каже Євгеній. – Вона винесла мої документи, але попередила, що тут не вистачає лише свідоцтв про народження моїх дітей. На питання, чому вона мені відповіла: "Ваші діти сьогодні о 05:00 ранку вилетіли до Підмосков'я відпочивати до табору "Поляни". У мене сталася істерика".

Наприкінці липня Євген приїздив навідати своїх дітей до Аглони у дитячий табір на березі озера Циришс. Фото: Дмитро Тартишніков

Переправлення до Росії, до "Поляни"

Матвій та його молодші сестри не змогли жити у таборі у Безіменному. У знайомої, яку Євген попросив приглянути за ними, не було на них документів, а потім вона сама зникла. На початку травня за ними до Безіменного приїхали співробітники соцзахисту "ДНР" та забрали дітей до центральної лікарні Новоазовська.

Матвій добре запам’ятав одну жінку Вікторію – прибиральницю з будинку культури у Безіменному, з якою вони познайомилися під час їхнього перебування там. Саме вона підгодовувала дітей ще у фільтраційному пункті, потім приїздила до них в лікарню до Новоазовська, давала говорити по телефону з їхнім другом та привозила їм солодощі.

За два тижні вже з лікарні Новоазовська дітей перевезли до Донецького дитячого соціального центру. Однак вже наступного ранку сталося чи не найбільше потрясіння за час усього їхнього тяжкого випробування. Матвій пригадує, як отримав сумну звістку: "Нам сказали, що нас везуть до Підмосков'я до табору, щоб ми відпочили, і нас відвезли до аеропорту".

Їхня подорож була окільними шляхами. Спочатку дітей везли автобусом з Донецька до Ростова-на-Дону, а потім літаком до Москви. Для багатьох з них це був перший політ.

Згодом їх привезли до пансіонату "Поляни", в якому можна було і відпочити, і підлікуватися, і який відносять до санаторіїв. Це багатопрофільне заміське відділення Дитячого медичного центру Управління справами президента РФ неподалік від м. Звенигород.

За словами Матвія, разом з ним у групі було 31 дитина: "Декого забрали прямо з Маріуполя, декого з дитбудинку, а декого взагалі з подібної ж лікарні, як і ми були".

За тиждень після прибуття на російську землю Матвій та його сестри нарешті отримали телефонний дзвінок від батька. Вони заспокоїлися після того, як вперше за майже 60 днів зв’язалися з ним.

Ще в УБОПі в Донецьку Євгену дали телефони соціальної служби так званої "ДНР". Там чоловік дізнався телефони вихователів, які були поряд з дітьми у Росії.

Після розмови з сином та доньками чоловік навіть заспокоївся і вирішив, що це можливість відпочити дітям після їхніх переміщень та життя в катакомбах Маріуполя під час війни. Однак у пансіонаті "Поляни" були проблеми з інтернетом, тому чоловіку було складно залишатися на зв’язку із дітьми. Матвію хтось подарував картку одного з мобільних операторів, батько її поповнив, і вони далі спілкувалися.

Перебування дітей у санаторії мало завершитися 27 червня і дітей повинні були привезти назад до Донецька, звідки їх мав забрати Євген. Але 16-ого червня чоловіку зателефонував схвильований Матвій.

"До нас зайшли під час тихої годині і покликали до бібліотеки, – пригадує Матвій. – Там було троє жінок із соцопіки. Одна з них сказала, що "Ти ж розумієш, що тато зараз не зможе приїхати. Ми вас не можемо відвезти (до Донецька – ред.), тому що там зараз бойові дії. Тому ми можемо вас на певний час відправити або до прийомної родини або до притулку.

Я сказав, що я не впевнений та що хочу подзвонити спочатку татові та поспілкуватися. Вони почали питати навіщо, що ти вирішуєш і за дівчаток, що їм потрібен догляд. Я відповів, що краще вже у притулок, ніж у прийомну сім'ю. Вони питали, чому, якщо дівчаткам потрібен догляд, а у притулку багато дітей, але мало вихователів. Я сказав, що не дам повноцінну відповідь, доки не зателефоную тату та не пораджуся з ним".

"Мені Матвій подзвонив і мало не з криком, каже: "Тату, у тебе є п'ять днів, щоб приїхати і забрати нас або нас всиновлять", – пригадує Євген.

І працівники соцслужб, і вихователі намагалися переконати Євгена, що Матвій неправильно все зрозумів та наполягали, що ні Матвія, ні його сестер не збираються всиновлювати російські родини.

До цього часу, щоб заробити гроші Євген вже влаштувався на роботу на базі відпочинку у селищі Мелекіне, що розташоване за 35 кілометрів від Маріуполя. Але отримавши дзвінок від Матвія, він відчув, що треба негайно їхати в Росію, знайти своїх дітей і повернути їх додому. Хто знав, де вони опиняться далі? Він розумів, що це і є суть батьківства: захищати своїх дітей будь-якою ціною.

Єдиною перешкодою було те, що Євген не мав грошей на поїздку до Москви. Однак це було неважливим. З коштами йому допомогли волонтери. Поки чоловік їхав потягом до Москви, йому також допомогли надіслати лист на апарат президента РФ про видачу йому дітей як законному опікуну. Вже у Москві 19 червня його зустріла жінка, яка визвалася його завезти до самого пансіонату "Поляни".

"Це режимний об'єкт, – пояснює Євген. – Навкруги – високі паркани, товсті чавунні пропускні ворота, в’їзд за паспортом та охорона з палицями. Тобто просто так на територію табору не потрапиш. Разом із психологом до мене вийшов представник відділу із забезпечення діяльності уповноваженого при президентові РФ з прав дитини. Вони попросили мене розповісти, як все відбувалося, як сталося так, що діти залишилися самі, чому, де їхня мама? Мабуть, вона мене оцінила і мене пропустили".

"Тато приїхав, потім нам зібрали всі речі, – ділиться спогадами про той день 9-річна Святослава. – Потім прийшли всі виховательки з витріщеними очима, тому що вони не очікували, що тато приїде!"

Матвію довелося писати заяву з проханням віддати його та сестер батьку. Через хвилювання хлопцю довелося переписувати її тричі, адже йому повідомили, що батько вже чекає на вході.

"У будівлі я почув голос тата та швидко побіг сходами на другий чи третій поверх і там вже зустрівся з ним", – розповідає він.

Приблизно півдня пішло на оформлення всіх необхідних документів для передачі дітей. Після того, як родина Межевих залишила пансіонат "Поляни", вони ще кілька днів пробули у Москві у волонтерки, яка їх прийняла у себе.

Через продовження війни в Україні повертатися до Маріуполя було неможливо. Тому вони вирішили шукати притулок у Латвії, яка приймала переміщені через вторгнення родини. 22 червня вони приїхали на автобусі до столиці Латвії, Риги, де вони з того часу і живуть.

Тисячі дітей у нужді

Випадок родини Межевих не поодинокий. Наразі в української влади є підтверджені факти депортації або примусового переміщення майже 7 тисяч дітей. Їхні імена вже передані до міжнародних структур, які можуть почати їхні пошуки на території РФ або тимчасово окупованих частин України. Т

им часом російські чиновники взагалі називали цифру у 2.8 млн людей, з яких 440 тисяч – діти, які були вивезені до Російської Федерації. Однак жодних завірених списків з прізвищами неповнолітніх або деталями про їхніх батьків та рідні міста уряд не надає.

Наразі за допомогою окремих людей та організацій вже 59 дітей повернули до батьків. Однак жодного алгоритму їхнього повернення до України не існує.

За словами радниці – уповноваженої президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук, кожний кейс повернення – це спецоперація. Росія декларує, що вона нібито рятує дітей з-під обстрілів та евакуює їх з небезпечних районів і призначає їм тимчасових опікунів у Росії. Проте у травні Путін підписав указ про спрощений прийом у громадянство Росії українських дітей-сиріт або тих, хто залишився без батьківського піклування, зокрема на тимчасово окупованих територіях.

Вже в середині липня уповноважена з прав дитини при президентові Росії Марія Львова-Бєлова повідомляла, що найближчим часом батьки з'являться у 108 дітей-сиріт із Донбасу, які набули громадянства Росії за "спрощеною процедурою".

Українських дітей далі передають у сім’ї росіян в Москві, Московській, Воронезькій, Калузькій та Тульській областях, а також у Ямало-Ненецькому автономному окрузі, що взагалі знаходиться на відстані понад 2,5 тисяч миль від Маріуполя. Серед них є діти, які були з Матвієм у санаторії.

"Наступного дня після того, як ми поїхали з табору, всіх моїх тамтешніх друзів роздали по прийомним сім'ям" , – каже Матвій Межевий.

Одного з хлопчиків з групи Матвія нещодавно усиновила сама Львова-Бєлова. Матвій одразу впізнав його.

Матвію пощастило отримати нове місто та нових друзів, і у вересні він почав ходити до школи у Ризі. Йому довелося знову піти до п'ятого класу, бо він пропустив пів року навчання. До його розкладу додався ще один предмет: інтенсивний курс з вивчення латиської мови.

У Матвія, звісно, досі в голові спорт; він уже знайшов у місті бійцівський клуб, де зможе продовжувати тренування з класичної боротьби. Якщо все вдасться, він зможе додати на стіну квартири нові нагороди, поряд із єдиним спогадом із Маріуполя – медаллю за третє місце з боротьби.

Через війну, яка продовжується, родина Межових найближчим часом повертатися додому не планує. Євген каже, що діти мріють про власний будинок та собаку.

"Через те, що я служив в армії і нам доводилося дуже часто переїжджати, тому прив’язки до місця не було, але до міста (Маріуполя) була, – каже Євген Межевий. – Ми там народилися, ми там виросли, в мене там батько з мачухою. Я знаю своє місто, я знаю кожну вуличку, я знаю кожен закуток. Звісно, важко, але я не хочу туди повертатися. Те, що зробили з містом – це вже все, вони його спалили, вони його не відбудують таким, яким воно було. Це буде інше місто".

Зараз Межеві перебудовують їхнє життя у Ризі.

За спиною Євгена - нова школа Святослави та Матвія у Ризі. Фото: Дмитро Тартишніков

Незважаючи на всі труднощі, вони залишилися разом. І все ж вони розуміють, що є винятками. Вони знають, що існує незліченна кількість інших українських родин, чий досвід був набагато трагічнішим та чиї історії, ймовірно, ніколи не будуть розказані.

Одна вчителька в Естонії, також біженка з України, нещодавно описала так своїх новоприбулих учнів, які всі були переміщені з України: "Вони вже не діти. Усі наші діти – дорослі після того, що вони пережили".

Авторка: Ірина Лопатіна

Редакторки: Наталя Гуменюк, Джанін Ді Джовані

Продюсерка: Люба Кнорозок

Редакторка фільму: Ангеліна Карякіна

Реклама:

Головне сьогодні