"Я знаю, що таке страх". Розмови жінок про насильство

Рівно рік тому, 20 червня 2022 року, Україна ратифікувала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція). Впровадження норм конвенції до українського законодавства є важливим для набуття членстсва України в ЄС. 

Та головне – ратифікувавши Стамбульську конвенцію, наша держава тим самим показала, що домашнє насильство в Україні не суто "сімейна справа", а системна проблема, з якою треба боротися на загальнодержавному рівні.

"Ворог використовує сексуальне насильство як зброю війни"

Гендерно обумовлене насильство – це насильство, яке вчиняється до людей через їхню стать або стосується переважно осіб певної статі. Це крайній вияв дискримінації за ознакою статі, потерпілими якого найчастіше стають жінки. 

Стамбульська конвенція виділяє різні види гендерно зумовленого насильства. Серед них – насильство у воєнних ситуаціях, фізичне, психологічне насильство, сексуальне та економічне насильство, переслідування, зґвалтування, сексуальне домагання, примусова стерилізація або аборт, примусовий шлюб, каліцтво жіночих геніталій, торгівля людьми та ін.

"Будь-які кризи, у тому числі війна Росії проти України, загострюють негативні суспільні явища і гендерно обумовлене та домашнє насильство – не виключення", – переконана Ірина Тишко, лідерка Громадського альянсу "Політична дія жінок", координаторка кампанії з протидії насильству над жінками "Вільні. Сильні. Незламні". 

Тишко наголошує, що попри те, що повномасштабна війна кардинально змінює порядок денний і ставить на перше місце фізичну безпеку, "гендерно обумовлене насильство нікуди не зникає":

"Ворог використовує сексуальне насильство як зброю війни", – каже Ірина Тишко. 

Так, за даними офісу Генерального прокурора, від початку повномасштабної війни в Україні зафіксували 175 фактів сексуального насильства окупантами.

"На жаль, значна кількість випадків залишаються невідомими, адже не всі постраждалі готові заявляти про пережите", – додає Тишко. 

Активістка стверджує, що те ж саме стосується домашнього насильства: війна встановлює значні обмеження для постраждалих, які не мають можливості звернутися по допомогу чи повідомити про випадок насильства. 

Говорити безпечно про насильство вголос

За інформацією Ла-Страда Україна, кількість звернень на гарячу лінію стосовно випадків домашнього насильства і насильства щодо жінок не стала більшою порівняно з іншими зверненнями.

У відсотковому значенні показники майже ті самі, що й у мирні часи, проте там вважають, що кількість постраждалих є набагато більшою, але через низку об’єктивних чи суб’єктивних причин зафіксувати усі випадки неможливо. Крім того, постраждалі не вважають свою проблему важливою, порівняно з руйнівними наслідками війни. 

Це підтверджують і дані річної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. До органів поліції та соціального захисту протягом 2022 року надійшло понад 251 тисяча звернень щодо домашнього насильства, що на 11% менше порівняно з аналогічним періодом минулого року. Органами Національної поліції винесено понад 43 тисячі термінових заборонних приписів стосовно кривдників. 

Однак війна – не привід припинити боротися з насильством, переконані учасниці інформаційної кампанії "Вільні.Сильні.Незламні". Йдеться про чотири жінки, які подолали різне насильство в своєму житті, зокрема – повʼязане з війною. Сьогодні ці жінки мають спроможність розповідати про свій досвід вголос. І всі, як одна, кажуть, що насильство долати можна тільки разом.

Цю інформаційну кампанію ініціювали Громадський альянс "Політична дія жінок" спільно з громадською організацією Common Sense Communications. 

"Обʼєднання зусиль ми вирішили показати через танок аркан, – пояснює ініціаторка кампанії "Вільні. Сильні. Незламні" Ірина Тишко. – Це український бойовий танок, який кількасот років вважався виключно чоловічим, але ми запропонували вперше, щоб аркан танцювали жінки. І, танцюючи аркан, героїні демонстрували свою підтримку одна одній у боротьбі з гендерно обумовленим насильством на війні, на роботі, на службі чи вдома".

Нижче – пряма мова.

"Більшість жінок приходять за відчуттям безпеки"

Олена Білецька, адвокатка, голова Української жіночої варти, мати чотирьох дітей 

Я допомагаю жінкам навчитися самозахисту, тактичної медицини, самообороні, ножовому бою, стрільбі. Усьому, що може допомогти вижити в цьому житті.

Більшість жінок, які долучаються до "Жіночої варти", приходять не тільки за бойовими навичками. Насамперед за відчуттям безпеки. А, по-друге, жінки хочуть об’єднуватися.

Бо коли жінка зіштовхується із домашнім насильством, вона прагне відчути, чи є хтось поруч. Особливо, коли війна, коли суди не працюють, а поліція не встигає реагувати… 

Хто психологічно допоможе вийти із стану страху? Бо жінка, яка неодноразово піддавалася насильству, вважає, що таке ставлення – це норма.

Я знаю, що таке страх. Але поруч мене є люди, яким я не повинна показувати його. І це мені допомагає ухвалювати рішення за інших. Можливо, це не завжди правильно, але в кризових ситуаціях це мене мобілізує.

Моя мотивація – моє майбутнє. Я не хочу, щоб моє життя складалося з життя в окупації, пригніченням і приниженням. Я хочу бути вільною. І жити в вільній країні. І моя сила саме в цьому.

"Тільки згуртувавшись, ми можемо допомогти одна одній"

Тетяна Ковальчук, киянка, допомагає евакуюватися людям з інвалідністю

Я маломобільна мама, пересуваюся на кріслі колісному. І на початку повномасштабного вторгнення я опинилася в ситуації, коли мала захистити свою дочку. Страх та відповідальність за неї дало мені сили – я розробила план дій, щоб виїхати в Данію.

Але також я виїжджала за кордон заради роботи. Бо, на жаль, ефективною могла бути тільки там.

Ми в організації Fight For Right рятували і рятуємо людей з інвалідністю від війни. На початку держава мала повний провал у цьому. І тільки громадські організації та волонтерські ініціативи оперативно згуртувалися, щоб допомагати людям з інвалідністю. 

Нині, як показує практика, здебільшого саме люди з інвалідністю лишаються за кордоном. Бо там вони мають можливість знайти кращі умови для життя і здоров’я, того, чого нема в Україні.

Я – жінка, яка знає, що хоче і знає, як цього досягти. У Києві я змогла організувати своє життя, облаштувати свій дім так, щоб це було максимально безпечно й комфортно. Я за власний кошт з першого поверху багатоповерхівки побудувала вихід на двір зі своєї квартири. Я маю роботу. У мене є друзі.

А багато хто не зміг.  

Та тільки я зрозуміла, що війна надовго, мої сили в Данії почала танути. За кордоном я почувалася вирваним деревом. Бо тільки вдома я могла бути собою. Я їхала, щоб працювати. А бути біженкою, щоб отримувати гуманітарну допомогу – не моє. Я повернулася і повернула собі силу.

"В окупованому Херсоні завдання жінки було вижити, зберегти свою родину"

Олена Наумова, херсонська блогерка, вихователька дитячого садка, була в полоні 

До повномасштабної війни я була звичайною жителькою Херсона. Ми знали, що десь на Донбасі йде війна, разом плакали, збирали на допомогу. Але коли війна прийшла в Херсон – вона все змінила. 

Я знала, що Херсон звільнять рано чи пізно. І саме ця віра зігрівала мене, і я робила це для інших. Я знімала стріми: "Люди, ЗСУ вже близько, ви чуєте. Хаймерси вже гатять за місто. Хлопці кажуть: "Ми вас бачимо вже в бінокль".

Ми вірили і дочекалися.

Під час окупації мене зігрівала думка, що нас більше, що ми серед своїх. А вони – окупанти, це вони прийшли до нас зі зброєю, вони – в балаклавах, не показують свої обличчя. Це вони нас бояться, а ми їх не боїмося. Звісно, був шок перші місяць-два, а потім ближче до літа, знаєте, як то кажуть, херсонцям було начхать на окупантів, навіть на них увагу не звертали. Ми намагалися жити далі, настільки це можливо було.

У нашій єдності – наша сила. І це допомогло вистояти Херсону. У нас одразу відкрилися вайбер-групи, телеграм-групи: де ми допомагали один одному ліками, речами, грошима. Найперше таку допомогу потребували самотні мами, люди з інвалідністю, пенсіонери. Особливо було важко пенсіонерам, коли Ощадбанк припинив видавати налічку (з 1 травня 2022 року – авт.)… Мене попросили збирати гроші через мої стріми. Я не хотіла цього робити, але мене вмовили. Бо так допомагали всі.

Пізніше за цей обіг коштів я вислуховувала від окупантів, бо вони думали, що мені платять ЗСУ, СБУ, що я наводчиця. Я казала: "Та ні, це кошти від простих українців".

"Как? Чужіє люди памагают?", – перепитували мене окупанти.

Саме так!

І я от тільки зараз зрозуміла, що фактично всі були жінками. Усі, хто збирав гроші, всі, кому ми роздавали гроші – це були жінки. 

Завдання жінки було вижити, зберегти свою родину – живими, здоровими, або вивезти із цієї території дітей якнайдалі, щоб вони цього не бачили і не чули. 

Запанував такий воєнний матріархат. Тому що чоловіки опинилися під прицілом – їх весь час перевіряли, забирали в підвали, не всі, на жаль, повернулися. До жінки було менше уваги. Я чомусь думала, що і мене не чіпатимуть. Коли казали, що мене ФСБ дивиться, я в стрімі коментувала: "Та будь ласка! ФСБ, ви ж солідна організація, ви ж не будете чіпати пристарілу тік-токєршу".

Виявилося – ні! Бо я – жінка, яка вголос говорила про те, що Херсон – це Україна, що Крим – це Україна, Запоріжжя – це Україна, Донбас – це Україна. Цього вони стерпіти не могли.

Якщо мене в підвалі тіпало, коли я чула звуки, які не хочеться згадувати, то намагалася дихати. Глибоко вдихала на рахунок 4, а потім на рахунок 8 видихала. А потім зверталася сама до себе: "Від тебе щось залежить? Ні. От і заспокойся! Два рази тебе не вб’ють, а там видно буде!". І так зранку до вечора.

Я зрозуміла: якщо я досі жива, значить немає такого завдання вбити. І наді мною, над моїми друзями-блогерами – це показовий суд, щоб залякати херсонців. Щоб залякати українців – щоб ми закрили рота, щоб ми забули про свободу слова, забули як дихати, і дихали тільки тоді, коли дозволяють.

І там, у підвалі, я вірила, що в якийсь момент відкриються двері камери, зайдуть наші хлопці й скажуть: "Слава Україні! Мати, пішли додому, досить тут вже сидіти".

Коли мені було страшно, я про себе повторювала слова, як мантру: "Усе буде Україна. Нас звільнять".

"Ти не самотня, ти маєш сили, щоб рухатися і перемагати!"

Марина Сизова, снайперка, захищає Київ з 25 лютого 2022

Моя сила в нашій єдності. Наш народ надихає настільки, що ми не маємо право зупинятися. І ми боремося за незалежність країни, свободу, дітей і батьків.

А свобода для мене – це можливість мати вибір, не боятися висловлювати свою думку, відсутність будь-якого насильства.

Проблема насильства існує в різних площинах. Ми маємо із цим розбиратися, протидіяти. Переконана, ситуація в країні змінить ставлення і до проблеми насильства. Кожен сьогодні бореться на своєму фронті. Можливо, і чоловіки переглянуть своє ставлення до жінок, до безпеки й турботи до своїх близьких. А коли трапляється насильство, жінка знатиме, як чинити опір.

Звісно, на війні я відчуваю страх. Я була одночасно і снайпером, і медиком. Живу в казармі, все по-чесному. Але якраз своїми діями ти змінюєш ставлення, руйнуєш стереотипи щодо жінок. І в армії також.

Я вдячна своїм рідним, друзям, побратимам, які підтримали моє рішення. Бо підтримка – це те основне, що дає сили.

ДОВІДКА. Якщо ви опинилися в ситуації насильства, зверніться за телефоном Безоплатної правової допомоги:

0800213103

Це правова допомога потерпілим від сексуального насильства під час війни та домашнього насильства 

Ірина Виртосу, спеціально для УП. Життя