"У бійця зрізало пів обличчя, немає носа, губ. А він питає, чи буде цілуватися". Історія медсестри 128-ї бригади
Пані Оксана вже 9 років у ЗСУ, хоча до війни з Росією не мала уявлення про армійську службу – працювала медсестрою в Лисичанську на Луганщині.
У листопаді 2013-го вона дзеркально змінила географію проживання: переїхала з крайньої східної області – Луганської – в крайню західну – на Закарпаття, знайшовши по оголошенню роботу медика на високогірному курорті "Драгобрат".
Договір про роботу був укладений на 8 місяців, але відпрацювати довелося тільки половину. У лютому 2014-го Росія окупувала Крим, і це вдарило по пані Оксані персонально.
"Седативних препаратів у машині не було, тому я заспокоювала важко контужених бійців колисковою"
– Моя дочка із зятем і внучкою (їй тоді було 5 років) працювали в Криму, – розповідає пані Оксана. – Вони мріяли жити біля моря, планували купити там житло. І ось у кінці лютого дочка дзвонить і з відчаєм у голосі розповідає про окупацію півострова.
Я в горах (єдина медпрацівниця на 63 бази), відрізана від зовнішнього світу й нічого не розумію. Яка окупація? Які "зелені чоловічки"? Дочка розповіла, що їм пропонують лишитися в Криму за умови, що вони здадуть українські паспорти й візьмуть російські. "І що ви вирішили?" – питаю. "Їдемо додому", – відповідає.
Вони повернулися в Лисичанськ, а в травні місто опинилося під окупацією так званої "лнр". І знову змушені були тікати – приїхали до мене в Рахів. Мене так зачепило, що діти тікають з місця на місце, що я зібрала документи й пішла у військкомат.
Однак мобілізуватися сходу пані Оксані не вдалося. З військового обліку її зняли (в той час жінки перебували на обліку до 40 років), а головною перепоною стала Лисичанська реєстрація. Тоді була установка не брати в ЗСУ людей із тимчасово окупованих територій, тому жінку почали футболити по інстанціях.
Кілька місяців вона намагалася потрапити в ЗСУ через військкомати Закарпаття, Львівщини й Буковини, пройшла ретельну медичну комісію, зібрала всі довідки, які від неї вимагали. Пережила приниження, коли в неї випитували: "Ти йдеш у армію замолювати гріхи? У тебе чоловік сепаратист?". І тільки влітку змогла отримати посаду медсестри в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді через військкомат міста Сторожинець Чернівецької області.
– Бригада тоді дислокувалася в Дебальцевому, і медичну роту відправили туди, – продовжує пані Оксана. – А мене залишили в ППД (пункт постійної дислокації) на Закарпатті. Коли я спитала, чому, командир відверто сказав: "Ти своїми наполегливими ходіннями по військкоматах викликала підозру, тому тебе перевіряє СБУ".
Тільки після виходу з Дебальцевого мене направили в Харків, де в лікарнях було повно поранених наших бійців. Там я асистувала в операційних, отримала дуже хороший досвід і фактично стала операційною медсестрою.
Відтоді пані Оксана постійно перебуває в зоні бойових дій із бригадою. Вона єдина медсестра, котра разом із бойовими підрозділами пройшла всі ротації.Товариші по службі дали своїй колезі позивний "Ксюха" – так на армійському жаргоні називають автомат Калашникова зі складаним прикладом і скороченим стволом (АКСУ). З першого ж дня повномасштабної війни "Ксюха" перебуває в зоні бойових дій.
| Оксана, операційна медсестра 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Усі фото автора |
– Війна застала нас на Дніпропетровщині, потім було Запоріжжя. Ворог мав більш ніж десятикратну перевагу в живій силі й техніці, ми зазнавали втрат і відходили.
Стабілізаційного медичного пункту не було, тому мене кинули на евакуацію поранених. Я моталася на машині між позиціями й лікарнями. Доводилося стабілізувати поранених на ходу. То я на швидкості 100 кілометрів наловчилася потрапляти голкою у вену. Старалася не привозити хлопців із джгутами, якщо не зачеплена артерія, бо евакуація від позиції до шпиталю іноді тривала й півтори години.
Часто руки й ноги втрачають саме через неправильно накладений джгут. Привозять до нас пораненого, знімаємо джгут, а там подряпина. Я розумію, що боєць не в змозі адекватно оцінити поранення й сам собі перетискає кінцівку. Але бойовий медик, котрий везе пораненого до нас, може розібратися. Тому я завжди раджу – якщо бачиш, що рана неглибока, поступово послаблюєш джгут і спостерігаєш.
Не фонтанує – значить венозна кровотеча, для якої достатньо тугої перев’язки. Джгут при цьому залишається на нозі, і якщо кровотеча посилюється, його можна затиснути. Але не всі так роблять, тому хлопці можуть втратити руку чи ногу.
У перші тижні війни "Ксюха" особисто вивезла дуже багатьох поранених. Але особливо запам’яталися двоє хлопців.
– Вони були сильно контужені, настільки, що не орієнтувалися. У цих хлопців на очах загинули товариші, це величезний стрес, і в них на фоні важкої контузії виник психоз. Мені їх закинули в машину, а заспокійливого немає. І хлопці весь час вскакують із місця, кудись пориваються бігти, когось кличуть. А це темно і світло включати не можна, бо їдемо по місцевості, що прострілюється.
Машина маленька – мікроавтобус "Тойота", в якому одне лежаче місце і дві сідушки. Один хлопець на ліжку, один приліг на сідушку, а я між ними сиджу на підлозі. Хлопці вскакують, я заспокоюю їх словами, намагаюся гладити і в якийсь момент починаю співати колискову, наче немовлятам: "Аа-а! Аа-а!" І вони заспокоюються! А як тільки замовкаю, знову вскакують і пориваються бігти. І я знову починаю наспівувати. Так ми на цьому "Аа-а!" й доїхали в лікарню.
А коли їх забрали в приймальне відділення і я вийшла покурити, виходить медсестра й питає: "Де тут мама пораненого?" Я навіть не зрозуміла, про що мова. А медсестра підходить і каже: "Це ви їх привезли? Один хлопець просить вас покликати, каже – мама з ним у машині їхала".
| У перші тижні війни "Ксюха" особисто вивезла дуже багатьох поранених |
"Під час штурмів навіть важкопоранені бійці були на підйомі – вони звільняли свою землю"
За переміщенням медичного підрозділу в складі 128-ї бригади можна відстежити найгарячіші точки повномасштабної війни – Південно-східний напрямок, Східний, Південний (Херсонщина), знову Південно-східний.
У деяких місцях медикам вдавалося попрацювати всього кілька днів через постійні інтенсивні обстріли. Часом снаряди падали за кілька десятків метрів від операційної, знищуючи сусідні з медичним пунктом будівлі.
– Найбільше поранених було під час звільнення Херсонщини, – каже "Ксюха". – Машини з передової, що з’їжджалися до нас у медичний пункт, змушені були шикуватися в чергу. Тоді в день ми приймали до трьох сотень поранених!
У кількох операційних працювали одразу шестеро хірургів, кожному пораненому робили ПХО (первинну хірургічну обробку), далі відкривали рани, діставали осколки чи кулі, ставили тампони. А асистувала шістьом хірургам одна операційна медсестра – Оксана.
– Хірург стоїть невідступно біля стола, він весь "у рані", – каже жінка. – Йому треба подати в руки серветку, бинт, тампон, ватник і різні інструменти – усе швидко, в чіткій черговості і у визначений момент. Щось із необхідного стоїть на стелажі, щось на столі чи підставці.
Я подаю необхідне одному хірургу й поки він працює з раною, біжу в іншу операційну до наступного. Була там як багаторукий Шива. Наш головний хірург висловлюється специфічно: "Подай ту фігню, дай цю "звиздюлину" й таке інше. У операційній була цивільна медсестра, котра дивиться на все це великими очима й питає: "У вас усі інструменти так називаються? І як ви знаєте, що він має на увазі?" Просто знаю…
На війні з’ясувалася дивовижна річ – робота лікарів і одужання бійців в умовах наступу і оборони кардинально відрізняються.
– На Херсонщині внаслідок штурмів у бійців були страшні поранення, – каже Оксана. – Але навіть найважчі хлопці були на підйомі. Вони звільняли свою землю, виганяли ворога, і це відчувалося.
У бійця поранення ноги, а він просить: "Мотайте швидше, мені треба назад до хлопців, вони там без мене". І навіть чути не хоче про шпиталь. Пригадую одного хлопця, у котрого осколком зрізало пів обличчя. Немає носа, губ, я роблю перев’язку, а він питає: "А я буду цілуватися?" "Будеш, Сонечко, але не сьогодні".
Коли хлопці в настрої, то ми й самі жартуємо з ними. Ставлю одному катетер у сечовий міхур, він обурюється: "Що це ви мені пхаєте?" "Зараз приїдеш у шпиталь із таким продовжувачем, що всі дівчата будуть твої", – відповідаю.
Часто, каже Оксана, їм привозять хлопців, поранених у сідниці.
– Під час артобстрілів на відкритій місцевості вони кидаються на землю обличчям вниз і ногами від вибуху, тому осколки влучають у частини тіла, що найбільш "помітні" над землею. Привезли одного такого, рана серйозна, але кишківник не зачеплений, тільки м’які тканини.
Лежить на столі на животі, я обробляю рану, і тут він простягає свій телефон: "Сфоткай!" "Що – попу сфоткати?" "Так, сфоткай мою попу!" Я починаю фотографувати і в цей момент заходить хтось із цивільних лікарів. "У вас із медичною етикою все гаразд?" – питає спантеличено. "Та я не на свій телефон, мене поранений попросив", – виправдовуюся.
Зате при глухій обороні зовсім інша ситуація. На Бахмуті хлопці приїжджали не тільки фізично поранені, але й психологічно вбиті. Вони цідили крізь зуби: "І скільки їх там ще, коли вони нарешті кінчаться? Все лізуть і лізуть…"
| В Оксани є хобі – в'язання |
Біля Бахмута Оксана теж була єдиною операційною медсестрою. Хірурги мінялися й чергувалися, щоб відпочити, а її замінити було ніким.
– За весь період, що ми стояли там, я жодного разу не спала більше трьох годин безперервно. Приляжеш вночі на годину-півтори, когось привезли – треба вставати. А вдень взагалі безперервно. Така інтенсивність була, що я не могла собі дозволити сходити в душ. Тому що потрібно було роздягнутися, зняти військову форму, а це не халатик – довго.
Бувало, що й без їжі залишалася. Привезуть у бачках, то поки я звільнюся, вони вже порожні. Там найважче було працювати – і фізично, й морально. Але ми вистояли, жодна людина в нас на столі не померла – тьху-тьху-тьху!
На війні бувають періоди бойового затишшя, тоді медики мають змогу допомагати цивільним. Часто це єдина можливість для селян отримати кваліфіковану медичну допомогу, адже в села на лінії вогню "швидка" майже не приїжджає.
– У такі періоди я багато думала про війну, її причини, – каже Оксана. – Я ж із Лисичанська, і в 2014 році там було багато людей, котрі чекали путіна. Хто в цьому винен? Ми самі – українці. Бо цей розподіл на Західну і Східну Україну з’явився давно, ще в радянський період.
Східняків лякали "западенцями", котрі язик вирвуть і на смереці повісять за російське слово. А західнякам казали, що на сході одні покидьки, бандити й алкаші живуть. Я на власному досвіді переконалася, що це не так, але маса людей досі вірить у ці дурні стереотипи.
– Навіть у цивільних лікарів робота вважається стресовою, а у військових психологічне й фізичне навантаження багатократно важчі. Як розслабляєтеся, знімаєте стрес? – питаю насамкінець розмови.
– В’язанням, за умови, що є час. Це моє давнє хобі. В’яжу все підряд – внучці кардиган, доньці шортики, зараз ось топик. І відключаюся від усього, особливо, коли працюю гачком. Там треба рахувати – ти рахуєш, рахуєш і всі інші думки відлітають геть. Як каже мій син – кого ви хочете перемогти? Моя мама на війну зі спицями пішла!..
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя