Нашва та її третя війна. Історія біженки, яка знайшла свій другий дім в Україні

Біженців та шукачів захисту в Україні наразі не так багато. Та попри війну вони живуть тут та вважають Україну своїм другим домом.  

Життя таких людей – це постійні виклики. В Україну біженці приїжджають через війни, переслідування в своїх країнах. Тут вони самі мусять облаштувати життя "з нуля". Зробити це без документів дуже складно. А отримання посвідчення біженця в Україні часто займає роки. І такий довгоочікуваний документ не завжди гарантує, що вони отримують доступ до всіх послуг, які для пересічних українців є звичними та життєво необхідними. 

Попри проблеми та труднощі біженці та шукачі захисту потроху інтегруються в українське суспільство. Заводять друзів, знаходять однодумців і врешті залишаються назавжди саме в Україні. 

Серед таких людей – Нашва. Разом з чоловіком та двома дітьми вона приїхала в нашу країну 10 років тому, тікаючи від війни в Сирії. За ці роки Україна стала її другим домом.

У 2014 році вона отримала посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту (це не статус біженця, але його аналог відповідно до національного законодавства). Попри те, що документ є паспортом і дає Нашві певні переваги, з ним їй теж буває складно. Проте жінка каже, що це не привід залишати Україну, і вона бачить своє майбутнє саме тут.

Нашва та її третя війна

Нашва родом з Іраку. Саме тому вона ще з дитинства добре знала, що таке війна. В Іраку жінка закінчила школу, згодом – університет, де навчалась бізнес-менеджменту. Нашва згадує, що в дитинстві разом з батьками часто переїжджала. 

"Я нещодавно рахувала, що через війни поміняла дев’ять шкіл. Вийшло так, що однокласників, з якими б спілкувались зараз, у мене немає. Мої друзі з тих часів – це сусіди чи сімейні знайомі, які були тоді поруч", – розповідає Нашва. 

Згодом вона вийшла заміж, влаштувалася на роботу. Пізніше народила доньку. А коли дитині було вісім місяців, її чоловік загинув через війну. Нашва розповіла, що того дня вранці він пішов на роботу, згодом подзвонив їй, і вони мали зустрітися. Однак на зустріч так і не прийшов, а згодом вона дізналась, що чоловік загинув. 

"Коли чоловік загинув, мені було дуже важко. Я була в депресії. Молода дівчина, всього 23 роки і з дитиною, якій було вісім місяців", – пригадує Нашва.

Тоді, у 2006 році, жінка поїхала до Сирії. Думала, що там облаштує своє життя, вдруге вийшла заміж, народила сина. Проте й там її застала війна. Через це вона з сім’єю виїхала з Сирії та у 2013 році опинилась в Україні.

Спочатку вони не планували тут лишатися, але обставини склались так, що врешті Україна стала її кінцевою точкою призначення. Без знання мови та звичаїв Нашва лишилась жити тут. Згодом з чоловіком розлучилася і зараз сама виховує двох дітей. 

Жінка розповідає, що її інтеграція в українське суспільство почалась з того часу, коли діти пішли в школу та садочок. Там вона знайшла собі подруг-українок та, в тому числі, з їхньою допомогою швидко вивчила мову.  

"Всі мої друзі – виключно українці. Всі – зі школи. Мами з дитячого садочку, в якому син навчався, їхні діти теж пішли в школу, де моя дочка навчається. Тому в мене є мами зі сторони дочки і мами зі сторони сина. Також ми живемо на Подолі, і в мене є тут друзі-сусіди. Деякі з них – батьки однокласників моїх дітей. Через це у мене дуже багато друзів", – каже жінка. 

Після початку повномасштабної війни Нашва не покинула Україну. Зараз також не планує переїжджати та активно волонтерить. Нашва каже, що не поїхала, тому що втомилась постійно тікати і хоче, аби її діти мали інше дитинство, аніж вона. А ще жінка дуже любить Україну та своє життя тут.

"Коли це все почалося (повномасштабне вторгнення, – авт.), звичайно, мені було сумно. Я злилась, мені було душевно боляче. Ну, але що робити? Така і є війна. Всі мої знайомі, друзі дзвонили і питали: "Як ти думаєш, що робити? Давай, їдемо, давай, збирайся!".

Я не хотіла їхати. Я реально втомилась від цього. Я все життя тікала і постійно змінювала житло. Постійно я лишала морально дорогі для мене речі в кожній квартирі, чи в кожному домі, в якому ми жили і потім з'їжджали звідти. Тому у мене з періоду дитинства нічого немає", – додає жінка. 

Зараз Нашва почувається в Україні як вдома, і мріє отримати громадянство. "Своїми" тут почуваються і її діти. 

"Вони тут навіть арабською дуже рідко розмовляють – це рідна мова. Коли я на арабській розмовляю, щоб вони не забули, вони відповідають чи українською, чи російською, чи англійською, залежно від настрою. У них є друзі дитинства. Це їхнє місто, це їхня країна", – зазначила Нашва.

Що заважає інтеграції біженців в Україні?

Найбільша мрія Нашви – отримати громадянство, адже це назавжди вирішить проблеми, з якими вона стикається, хоч і живе тут 10 років та має документ особи, яка потребує додаткового захисту.

Складнощі у жінки виникають під час отримання звичних для українців послуг. Зокрема, Нашва розповіла, що стикається з труднощами під час одержання грошових переказів. Також вона не з першого разу змогла відкрити банківську картку. А коли дочці було менше 16 років, вона не могла укласти для неї декларацію з лікарем. 

Попри те, що документи біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, видані Україною, вони не завантажені в додаток "Дія". Також чимало з цих людей стикаються з тим, що ці документи не знають не тільки в підприємствах сфери обслуговування, але навіть в державних органах влади. До прикладу, Нашва розповіла, що про її документ не знали на блокпостах.  

"Влада не вважає вирішення проблем біженців чимось першочерговим. Прості приклади: відсутність документів в "Дії", неможливість продовжити термін свого посвідчення за кордоном навіть під час війни, складнощі з доступом до державної соціальної допомоги. Все це робить життя цих людей ще складнішим. Хоча вони, як ніхто, вірні своєму "другому" дому. Більшість з них втомились переїжджати і просто хочуть осісти у країні, яка стала для них прихистком", – зазначає спеціалістка по роботі зі спільнотами БФ "Право на захист", Ганна Лукашевич. 

Долати перешкоди біженцям в нашій країні допомагають переважно лише громадські, неурядові організації, які займаються цими питаннями. Зокрема, до таких зверталась й Нашва. Але цього замало. Дотримання прав біженців, виконання міжнародних стандартів в сфері захисту – обов’язок нашої держави як країни Європи.

За словами голови правління БФ "Рокада" Наталії Гуржій, адвокатувати за соціальні права біженців завжди було важко, але зараз під час війни це майже неможливо. 

"Хотілося б нагадати державним органам влади України, що ці люди – лише під їхнім захистом. Тож, будь-які нові можливості як-то додаток "Дія", мають надаватися біженцям одночасно з громадянами України", – коментує Наталія Гуржій.

А поки соціальні права та проблеми біженців в Україні лишаються не "на часі", ці люди продовжують будувати своє життя, попри всі складнощі. 

"У мене очі відкрились в Україні. Я зрозуміла, що вже доросла, це моя територія. Друзі у мене тут прекрасні, класні, погода теж дуже подобається. Всі люди на вулиці ходять, посміхаються. Я не почувала себе тут чужою, взагалі. Я в Сирії почувалась чужою, хоча там була рідна мова – це арабська", – додає Нашва.