"Татом пахне". Історія дівчинки, яка попри важку хворобу допомагає військовим і чекає з війни тата, якого нагородили посмертно

В образі 10-річної Марічки Вайло є щось символічне. Дитина народилася важкохворою, лікарі не давали їй жодних шансів, але всупереч прогнозам і завдяки наполегливості рідних стала розумною, життєрадісною дівчинкою.

Село на Запоріжжі, де росла Марічка, розташоване на лінії фронту. Її школу й рідну хату знищили росіяни. Проте дитина не озлобилася на весь світ, навпаки – знайшла покликання в тому, щоб допомагати військовим: самотужки виготовляє й дарує обереги. І треба бачити, як змінюються суворі обличчя бійців, коли до них підходить дівчинка й дякує за захист…

А найзаповітніша мрія Марічки – щоб із фронту повернувся тато, від котрого вже півтора року немає звістки.

Лікарі радили відмовитися від дитини, "бо це буде овоч…"

Марічка народилася у 2013 році 23 серпня – на День Державного прапора України. Це були передчасні й стрімкі пологи, дівчинка з’явилася на світ дуже маленькою й слабкою. Лікарі не давали їй жодних шансів і навіть відмовилися переводити в обласну лікарню, щоб не займати кювез – вони переконували, що кювез тільки для тих, хто має шанси (кювез – спеціальний інкубатор для недоношених або хворих немовлят – ред.).

Коли батьки все-таки домоглися переведення, в обллікарні порадили відмовитися від дитини, "бо це буде овоч". Лікарі дали список необхідних медикаментів тільки після того, як впевнилися, що батьки не збираються залишати дитину. А далі почали пускати в реанімацію й порадили розмовляти з немовлям – від рідного голосу дитина швидше одужуватиме.

– Через кілька днів після народження Марічки я вперше зайшла в реанімацію, почала гладити її крихітні пальчики, розмовляти, – розповідає бабуся Марічки Наталія Скориця. – І в цей момент дитина розплющила одне око і вхопила мене за палець. Лікарі порадили охрестити Марічку прямо в реанімації, і ми погодилися. Під час обряду вона так плакала, що аж здригався кювез. Ось і не вір після цього у вищі сили…

Марічка Вайло з бабусею

У два місяці дівчинку виписали додому, вона важила всього два кілограми. Відтоді почалися постійні заняття й тренування, які проводили батьки й бабуся.

Пані Наталія працює заступником директора в Кам’янській загальноосвітній спеціальній школі-інтернаті і має досвід роботи з особливими дітьми. Але з внучкою все довелося починати з нуля.

Бабуся заплітала з пластикових смужок косички, за які дитина хапалася ручками й намагалася гратися, робила масаж, розвиваючи моторику. А ще рідні постійно консультувалися з лікарями. Їм спочатку не дуже щастило з медиками, ті ніяк не могли поставити остаточний діагноз. І тільки в Харкові, а затим і в Києві підтвердили, що в Марічки дитячий церебральний параліч.

Батьки знайшли в столиці хороший реабілітаційний центр і щороку возили туди доньку. Їй доводилося проходити надзвичайно складні тренування. Але дівчинка була наполегливою, старалася з усіх сил. І два роки тому вперше змогла пройти по вулиці без сторонньої допомоги більше сотні метрів.

– Це було влітку 2021 року, – згадує пані Наталія. – Реабілітолог подзвонив моїй доньці й питає: "Ти сидиш чи стоїш? Якщо стоїш, сядь і відкрий нашу групу в соцмережі". Ми відкрили й побачили коротке відео, як Марічка в супроводі лікаря, але цілком самостійно, йде тротуаром більше сотні метрів! До того вона максимум могла пройти нетвердою ходою через свою кімнату й одразу хапалася за меблі чи стіну. Усі в Кам’янському, хто бачив це відео з нерівними кроками й незграбними помахами ручок дитини, плакали…

Марічка з татом

"Що б зі мною не сталося, пам’ятай – на тобі двоє дітей!"

На початку повномасштабного вторгнення Кам’янське опинилося на шляху просування ворожих колон. Лінія фронту стрімко наближалася, вибухи лунали дедалі ближче, і сім’я перебралася в підвал.

Батько Марічки, головний сержант військової частини Нацгвардії, разом зі своїм підрозділом воював на одній із найважчих ділянок – обороняв Маріуполь. Періодично, коли була змога, він телефонував своїм рідним. Останній дзвінок був 8 березня минулого року. Розуміючи всю серйозність ситуації, Володимир сказав дружині: "Що б зі мною не сталося, пам’ятай – на тобі двоє дітей!" Відтоді жодної звістки від нього не було.

Марічка з молодшим братиком у підвалі свого будинку в перші дні повномасштабного вторгнення

За кілька тижнів через Кам’янське фактично пролягла лінія фронту, тому сім’я змушена була виїхати в Запоріжжя.

Спеціальну школу-інтернат, яка була гордістю всієї області (для дітей тут тримали індивідуальні засоби реабілітації, кожен клас був обладнаний кондиціонером), кількома ударами зруйнувала російська артилерія. А від будинку сім’ї Вайло залишилися одні стіни.

Росіян вдалося зупинити, далі вони просунутися не змогли, але повертатися в село все ще небезпечно через постійні бойові дії. А Марічці з рідними, по суті, й нема куди. Вони досі живуть у Запоріжжі – бабуся, мама, Марічка й молодший братик. Коли чоловік казав дружині "Пам’ятай – на тобі двоє дітей!", крім дочки, мав на увазі саме молодшого сина.

Глібу зараз три з половиною роки, він народився здоровим хлопчиком, розмовляв, називав рідних по іменах. І, як і старша сестричка, дуже був прив’язаний до тата.

Володимир під час відпусток приділяв дітям максимум часу й уваги, ніколи не підвищував на них голос, носив сина на руках, заплітав доньці коси, тому вони його обожнювали. Коли батько пішов на чергову ротацію в зону бойових дій (ще до повномасштабної війни), Глібу було півтора року.

– Ми думали, хлопчик не буде пам’ятати тата, але помилялися, – каже пані Наталія. – Поки Володимир дзвонив по відеозв’язку, Гліб тягнувся до нього ручками й щось лопотав по-дитячому. А коли зв'язок обірвався, але хлопчик бачив фото тата по телефону, то дуже нервував, намагався вдарити, розбити мобілку. Зникнення батька завдало Глібу величезної травми, він перестав розмовляти. Лікарі кажуть, що це, можливо, аутизм. Внук розумний і кмітливий, може донести до нас усе, що хоче. Але перестав говорити.

Хлопчик любить дивитися у вікно і одного разу мама й бабуся помітили, що він поводиться дивно, – заліз на підвіконня й став бігати, як загнане звірятко.

– Ми не розуміли, що сталося, й теж подивилися у вікно, – каже Наталія Володимирівна. – У дворі стояв наш односельчанин, котрий теж переїхав у Запоріжжя й займається ремонтом машин. Батько Гліба так само дуже любив техніку й постійно возився з нею, ремонтував. Односельчанин здалеку дуже схожий на нього – статурою зачіскою, ще й голубу кофту вдягнув, як у зятя. Відкрив капот, щось ремонтує, от Гліб і побачив це у вікно…

Рідну хату сім’ї Вайло зруйнували росіяни

"Військові обнімають Марічку, фотографуються, не хочуть відпускати від себе…"

З початку війни учні спеціальної школи-інтернату роз’їхалися з Кам’янського хто куди, більше 60-ти дітей виїхали за кордон. Але частина школярів, у тому числі Марічка, продовжує навчатися дистанційно. Після занять дівчинка щодня виходить із бабусею на прогулянку – їй треба якомога більше рухатися, ходити.

– На вулицях ми часто зустрічаємо військових, – каже пані Наталія, – а для Марічки всі вони наче рідні. Якось на прогулянці внучка спитала: "Чи могли б ми якось допомогти військовим, щось зробити для них?" Я подумала й відповіла: "Можна просто підійти й подякувати, а можна зробити якийсь оберіг і подарувати". Так Марічка почала робити обереги. Я думала, зробить десяток і перестане, але вона не зупиняється.

Через хворобу дівчинці дуже непросто виготовляти дрібні речі, але роки наполегливих тренувань дали своє, тому намиста, браслети, жовто-сині косички вдаються на славу.

Марічка та її обереги

Щоразу перед прогулянкою вона бере кілька оберегів і дарує військовим разом із листом, у якому кількома рядками розповідає про себе й бажає якнайшвидшої перемоги.

Ось його текст:

"Дорогий мій захиснику!

Дякую Тобі за кожен ранок, за те, що Ти, як і мій тато, захищаєш моє життя. Моє село Кам’янське, школу і дім знищили орки. Але ми все відбудуємо. Ти тільки повертайся живим! Моє серце з Тобою! Твої рідні чекають Тебе і я чекатиму. Мрію зустрітися з Тобою після Перемоги. Зелено-червоні ниточки – це освячений оберіг, він захищатиме Тебе від куль і всього лихого. Пов’яжи його на ліве зап’ястя. Я щодня молюся, щоб Господь оберігав Тебе! Слава Україні!"

– Буває, бачимо військового, котрий сидить на лавці, – виснажений, стомлений, видно, що з передової, – каже пані Наталія. – Коли Марічка підходить, у його погляді читається: "Господи, дитино, що тобі від мене треба?" Адже ж буває, що деякі діти просять у військових гроші. Але коли Марічка починає дякувати й дарує оберіг, як міняються його очі! Дехто обнімає, дякує, просить зробити спільне фото. А Марічка після таких обіймів відійде й каже: "Татом пахне…"

По спеціальній школі-інтернат, де вчилася дівчинка, ворог завдав кілька артилерійських ударів

Частину оберегів дівчинка продає, а гроші переказує на ЗСУ. Часом навіть від шоколадки відмовляється, щоб зекономити, хоча дуже полюбляє солодке. Але найбільше все-таки любить дарувати обереги особисто.

– Військові виглядають грізно – деякі бородаті, зарослі і в татуюванні, – каже Марічка. – Але мені зовсім не страшно до них підходити. Вони до мене посміхаються, їхні очі міняються.

Через хворобу дівчинці непросто виготовляти дрібні речі, але вона старається з усіх сил

– Хлопці по-різному реагують на Марічку, – продовжує бабуся. – Якось прогулюємося по скверику й бачимо двох військових на лавці. Зовсім молоді хлопці – веселяться, щось вигукують – одним словом, дуркують. Ми пройшли повз, а Марічка просить: "Давай повернемося, я хочу подарувати їм обереги". Я подумала, може, не варто, щоб не засмучувати дитину, всяке буває. Ми повернулися, а хлопці зразу притихли й аж напружилися. Але як тільки вона їм подякувала й простягла свої обереги… Це була така реакція! Вони почали її обнімати, фотографуватися, не хотіли відпускати від себе. Потім розповіли, що їх на день відпустили відпочити, а завтра на передову…

Або ще один випадок – Марічка подарувала оберіг з листом молодому військовому, що сидів із дівчиною. І ми пішли собі далі. І тут хлопець наздоганяє нас, аж біжить. "То ви з Кам’янського? – перепитує. – Ми там стояли, у нас були втрати, а мене поранило…" Сів до нас й довго говорив про своїх хлопців і про Кам’янське. Марічку вже й комарі покусали, а він не зупинявся, не хотів нас відпускати…

Дівчинка дізналася, що на Запорізькому напрямку з перших днів повномасштабного вторгнення воює 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, написала на її сторінку листа й підготувала подарунки – жовто-синій прапор із мотиваційними надписами, обереги, малюнки. І військові відгукнулися – дарують Марічці солодощі, запрошують на символічні урочистості до державних свят, вручили подяку та відзнаку від бригади.

– Це дуже важливо для неї – чути від військових, що вони заради неї й усіх інших дітей воюють, – каже пані Наталія. – Дівчинка відчуває свою потрібність, розуміє, що трудиться недарма…

128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада нагородила Марічку подякою й спеціальною відзнакою

Тим часом мама Марічки продовжує пошуки чоловіка, на це йде дуже багато зусиль і часу. Намагаючись з’ясувати долю Володимира, його дружина неодноразово бувала на зустрічах в Офісі Президента, Головному управлінні розвідки, Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими та інших інстанціях.

У травні минулого року на сайті президента був оприлюднений Указ про відзначення бійців ЗСУ та інших силових структур. У ньому батько Марічки нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня посмертно. Однак тіла його немає, і рідні сподіваються, вірять, що Володимир живий, можливо, в полоні. Марічка щодня молиться за всіх військових і за повернення тата.

– Я ще не вирішила, ким стану в майбутньому, – каже дівчинка. – Можливо, вчителькою, можливо, кимось іншим. Але знаю свою найзаповітнішу мрію – щоб повернувся тато!

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бигади, спеціально для УП. Життя