Незаконно вивезла рідна тітка: історія доньки військової, яку вдалося повернути з Росії

Вероніці було 12, коли розпочалась велика війна Росії проти України.

Їй було 12, коли рідна тітка незаконно вивезла її на територію держави-агресора.

У ніч на 24 лютого 2022 року, коли вся країна прокинулась від вибухів, Вероніка залишилась ночувати сама в приватному будинку в селі Пільна на Харківщині, за 200 метрів від кордону з Росією. Її мама на добу поїхала по роботі до Харкова, але дівчина не захотіла ночувати у рідні в сусідньому селі Гоптівка.

"Орієнтовно о 4:30 мені зателефонувала донька та сказала, що стріляють. У телефоні я почула артобстріли", – з військовою точністю розповідає Ніна, мама Вероніки. 

Вона і є військовою. Воювала в АТО з 2014 року, була демобілізована, але з початком повномасштабної війни знову стала до лав Збройних сил України.

"Після її дзвінка я почала активно обдзвонювати всіх знайомих, включаючи СБУ, поліцію та знайомих військових, щоб зрозуміти ситуацію, – розповідає жінка. – Ми поїхали у центр Харкова, отримали там зброю, аби виїхати за дитиною та за місцевими жителями… О 7:30 ми були вже на Салтівці, на метро Героїв праці. Але там вже стояла наша 92-а механізована бригада і вела активні бойові дії з 66 бригадою Російської Федерації. Ми фізично не змогли проїхати".

Згодом її сестра вивезла Вероніку у Росію. Про викрадення дитини та її повернення додому розповідаємо далі.

Зрада

По Вероніку приїхала старша сестра Ніни – Тетяна, яка саме і була тією ріднею із сусіднього села – Гоптівки. Таня одружена, має біологічну доньку Олександру – однолітку Вероніки, а також є законною опікункою ще двох дівчат – 11-річної Олександри та 9-річної Діани.  

"До початку березня вони ще перебували у цьому селі під окупацією, – зазначає Ніна. – Сестра має медичну освіту, і вона намагалася надавати допомогу тим, хто її там потребував".

Як так трапилось, що Тетяна, разом з родиною, дівчатами під опікою, а також донькою сестри, вирішила виїхати до Росії, Ніна пояснити не може. Вона цього просто не розуміє, хоча провела ціле власне розслідування та розпитала всіх можливих знайомих. 

"Я вірила сестрі. Поки ми мали можливість зідзвонюватись, вона мені розповідала, що вони виїжджатимуть. За два дні після початку активних бойових дій деякі люди з цього села ще виїхали на бік України, – зітхає мама Вероніки. – Потім сестра мені зателефонувала і сказала, що їх примусово евакуюють до Росії й швидше за все на розстріл. А саме того дня, коли вони виїжджали, я до сестри вже не могла додзвонитися".

Про примусово та на розстріл – це була брехня. Вже пізніше Ніна дізналась від знайомих, що виїхала сестра цілком добровільно, а ще, перебуваючи під окупацією, вона активно співпрацювала з російськими військовими. Наприклад, разом з чоловіком вони роздавали місцевим гуманітарну допомогу від Росії.

"Я не дозволяла їй вивозити власну доньку, – рефреном повторює Ніна. – За місцем моєї прописки у мене там було достатньо військових речей. Усі знали в селі, хто я і що служила. Щоб зберегти їй життя, я попросила сказати, що мама дитини зникла безвісти, що з нею немає зв'язку. Я не казала "Забирай мою дитину".

Але Тетяна зробила саме так: переконала Вероніку казати російським військовим, що її народила вона. Хоча у свідоцтві про народження матір’ю вказана інша жінка, з іншим ім’ям та прізвищем.

"Як можна було пропустити Вероніку в іншу країну, з тим, що вона її дочка, для мене загадка", – каже Ніна і просить закурити електронну цигарку. Видно, що розмова дається їй важко.

На питання, чи помічала вона симпатію своєї сестри до Росії, Ніна відповідає категорично:

"У нас ще рідний брат зараз воює. А раніше і він, і вона були волонтерами, коли я служила… Це сестра, якій я довіряла. Свою дитину я їй віддавала, її дітей до себе брала. З її боку я такої зради не чекала".

Мрія

Вероніка вийшла на зв'язок за кілька днів. Розповіла, що з ними все гаразд. Сказала, що не може часто дзвонити мамі, оскільки тітка не дозволяє.

"З погляду безпеки це було цілком логічно – я тоді вже стала військовою. Це могло їм зашкодити", – уточнює мама вивезеної підлітки.

Спілкувались між собою рідко і сестри.

"Я неодноразово пропонувала Тані допомогу у виїзді до Європи, але вона говорила, що хоче залишитись в Росії. Що вона не може, що її ФСБ не пускає. На той момент я ще не знала, що всю інформацію, якою вона володіла щодо моєї служби та служби брата, вона вже розповіла фсбешникам", – уточнює Ніна.

Першу ніч Тетяна з чоловіком та чотирма дівчатками провели у спортзалі у Бєлгороді. Потім їх на тиждень поселили у табір в Бєлгородській області. А 12 березня 2022 року перевезли до Липецька в пункт тимчасового розміщення "Мрія".

Весь цей час жінка залякувала Вероніку, постійно підслуховуючи її розмови з мамою.

"Через тиждень приблизно до мене в кімнату зайшла тітка вся у сльозах і сказала, що моя мама помре через мене. Це було вперше, коли вона довела мене до істерики, – пригадує дівчина. – Мама хотіла забрати мене від початку, але потім вони з тіткою посварилися і не спілкувалися. Мене мала забрати моя родичка – троюрідна мамина сестра. Але тітка мене не віддала, сказала, що боїться сісти до в'язниці і нехай приїжджає моя мама. А мама в Росії вважається військовим злочинцем. І я, і тітка знали, що мама приїхати не може".

Вероніка виглядає та говорить так, наче старша, ніж є. Відповідає на питання чітко, врівноважено та ввічливо. Легко йде на контакт. А ще постійно сміється – це її захисна реакція на пережитий стрес. 

Саме жартуючи, вона розповідає про те, як змінила в Росії чотири школи, цитує тамтешній булінг місцевих до українських дітей, описує погані умови харчування, низький рівень освіти. 

У першій школі, до якої дівчина їздила з "Мрії" на автобусі зо 10 хвилин, для дітей українських біженців організували другу зміну. Були всі класи від першого і до дев’ятого.

"У нас у класі було 10 людей, у паралельному – стільки ж", – пригадує Вероніка. 

У "Мрії" українські підлітки мали свою різновікову компанію, спілкувались, грали у волейбол та карти.

"Потім майже всі виїхали у Фінляндію, Латвію чи Литву, і нас у класі залишилося троє. З яких у школу ходила здебільшого лише я", – уточнює школярка.

З друзів залишився лише 18-річний сусід Кирило.

Читайте також: "Допоможіть мені". Історія депортації підлітка, якого вдалося повернути в Україну

Політ

15 вересня Тетяну з родиною переселяють в новий пункт тимчасового розміщення – готель "Політ" в тому ж таки Липецьку. 

Після переселення на фоні стресу у Вероніки трапляється гормональний збій.

"Ми звернулися до лікаря. Він вирішив, що я щось там застудила і виписав таблетки. Пігулок було багато, але вони не допомагали, – каже дівчина і додає: А ще, коли я забула випити таблетку, то від тітки отримала дротом по руці".

Вдруге до лікаря звернулись, коли Вероніці було вже боляче ходити.

"Я тітці говорила і раніше, а вона відмахувалась: "У мене немає часу на це". А коли я розповіла це мамі, то вони посварились. Мама тоді вже аж шаленіла, що не може мене забрати", – пригадує дівчина.

Саме погіршення стану доньки змусило Ніну діяти більш рішуче: вона оформляє довіреність на свою маму, 60-річну Віру Сергіївну. Для того, щоб поїхати за онукою до найстаршої доньки в Росію, жінка змушена залишити в Харкові свою наймолодшу доньку з синдромом Дауна. 

Допомогти бабусі виїхати, перекласти документи на російську, зустріти онуку та виїхати з країни Ніна просить колишнього сусіда Тетяни й Вероніки по "Мрії" – Кирила. 

"Ми просто підготували документи у нотаріуса та бабуся поїхала. Документи кілька разів перевіряли. Ніхто не бачив жодних проблем. Про це знали лише кілька людей, яким я довіряю", – перераховує мама підлітки, відповідаючи на запитання "Чи повідомила вона українську владу про те, що намагається забрати незаконно вивезену в Росію дитину?".

Таке питання виникає тому, що російська сторона про приїзд бабусі знала і навіть підготувалась до нього: на Кирила відкрили кримінальне провадження по кількох статтях. Перша – за розбещення неповнолітніх. Друга – торгівля наркотиками. І третя – підготовка терористичного акту.

"Ми з ним розмовляли лише про дитину, але через те, що він підтримував спілкування зі мною, йому інкримінують факт тероризму проти Росії", – уточнює Ніна.

Розбещена неповнолітня, за версією слідства, – Вероніка, а це значить, що до кінця слідства її не можна вивезти з країни.

3 березня 2023 року – в день, коли приїхала бабуся – Кирила "пов’язали" на паркінгу під "Польотом". Сестра Ніни Тетяна у цей час закрила Вероніку в кімнаті без телефона та сказала, "що її всі залишили, що вона нікому не потрібна". Бабуся злякалась і поїхала назад в Україну. 

Того ж дня, просто посеред ночі, у Вероніки здійснили обшук, відібрали два телефони, а її саму забрали на допит.

"О 12-й прийшов поліцейський і сказав, що Кирило написав заяву, що він мене з 22 листопада щодня чотири рази на день ґвалтував. Сам на себе написав, – розповідає дівчина. – А я 22 листопада була у лікаря на прийомі. Ми з ним навіть фізично ніяк не могли бачитися. Та й бачилися ми з ним двічі-тричі на місяць. Іноді бувало, що й місяць не бачились".

Вероніку допитували до другої ночі. Вона розповідає, що її залякували медичною експертизою, застосовували моральний пресинг та навіть підкуп.

"Жінка-слідчий розпитувала, що було, коли та скільки разів. А я їй відповідаю: "Не було". Після кожної моєї відповіді одразу ж швидке запитання. Така була тактика: якщо швидко питати, то я десь проговорюсь, – пояснює підлітка. – Потім вони почали мене просити, щоб я сказала, що все було і тоді вони не мучитимуть мене. "Ти зможеш поїхати до тебе додому і будеш весела та щаслива".

12-річна Вероніка сама погодилась на проведення медичної експертизи.

"Було боляче. Там я навіть плакала, – розповідає вона про огляд, який провели 4 березня. – По-перше, оглядали боляче. По-друге, перед медекспертизою мені чоловік-експерт сказав: "Ну ось ти розумієш, що я зараз все побачу?". Почав на мене знову давити. А, по-третє, були чоловік та жінка спершу, а потім жінка пішла і оглядав мене лише чоловік. Мені тоді було дуже ніяково і соромно".

На медичній експертизі нічого не підтвердилось, тож Вероніку відправили ще й до проктолога та взяли мазок з ротової порожнини – подивитись, чи був у неї оральний статевий акт. Там також нічого не знайшли. 

Зрештою слідство почало будувати обвинувачення щодо розбещення неповнолітньої на основі телефонного листування Кирила і Вероніки. Дівчину періодично забирали на допити прямо зі школи, перевіряли на поліграфі, телефон так і не повернули. 

"Це все відбувалось з неповнолітньою, без присутності офіційного опікуна, хоча вони знали, що людина з всіма потрібними документами в’їжджала в країну", – зазначає Ніна. 

16 березня 2023 року свій 14-й День народження Вероніка "відсвяткувала" на допиті в слідчому комітеті та на прийомі в психлікарні, де проходила тести. 

Аррія

Це все тривало понад місяць. Вероніка схудла на 6 кілограмів, втрачала волосся, не могла їсти. Мамі дзвонила або з телефону двоюрідної сестри, або з гаджетів шкільних подруг. Частіше допомагали останні, бо за дзвінки з сестриного телефону сварила тітка.

"16 квітня ввечері, після такої сварки, тітка вигнала мене, я вискочила з готелю і попросила телефон, щоб подзвонити мамі, прямо у поліцейських, які патрулювали "Політ", – розповідає дівчина. – Вона мене тоді підтримала і сказала, що мені краще буде десь у дитбудинку, ніж із тіткою. Поліцейські ж сказали, що я сама винна і відправили назад до тітки. А тітка розлютилася, що я знову не прошу пробачення. Я тоді просила вибачення буквально за все". 

Через три дні – 19 квітня – в двері постукали поліцейські та представники органів опіки. Вони забрали Вероніку до реабілітаційного центру для дітей з неблагополучних родин. Два тижні там її тримали в ізоляторі, а ще два разом з іншими дітьми.

У цей час в Україні мама Ніна звернулась до омбудсмена Дмитра Лубінця та  "Громадської спілки "Українська мережа за права дитини" з проханням допомогти повернути доньку. Україна ініціювала проведення спеціального формату зустрічі Ради безпеки ООН – Аррія, де виступила мама Вероніки. Саме після цього росіяни надіслали сигнал, що готові повернути дівчину.

По Вероніку знову поїхала бабуся Віра Сергіївна. Але цього разу все було інакше: помічник омбудсмена з прав дитини Марії Львової-Бєлової своєю машиною приїхав на кордон, посадив до себе бабусю і в супроводі представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста та адвокатів, які допомагають українським громадянам повернутись, поїхав до Липецька по Вероніку. 

"Весь час перебування в Росії мама сама ніде не залишалася, і ми напряму не зідзвонювались, щоб це не було розцінено якимось фактом тероризму", – пояснює Ніна.

Лише з другої спроби, 15 травня 2023 року, Вероніка повернулась в Україну. 

За понад пів року дівчина досі має нестабільний сон, безсоння та нічні кошмари, боїться різких рухів та звуків. Мама каже, що вона також досі щось не договорює.

"Я на неї морально не тисну і не прошу нічого розповідати. Нещодавно у нас була чудова поїздка машиною до родичів, багато речей вона мені розповіла тоді, але тільки те, що сама захотіла. Коли я починала в неї запитувати, вона мене переривала. Вона просто не хоче згадувати, мабуть, що з нею було, – висловлює здогад Ніна. – Ми з нею зараз сидимо розмовляємо і вона каже: "Мамо, я не вірила, що повернуся в Україну". Коли везли до дитячого реабілітаційного центру, вона думала, що її везуть кудись в ліс". 

***

Матеріал підготовлено у межах проєкту "ШЛЯХ ДОДОМУ", спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених в РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує "Українська мережа за права дитини" в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.

Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.

Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов'язково відображають офіційну позицію Save the Children.