"Яйця курку не вчать" та ще 31 вислів, який руйнує самооцінку дитини
Виховання дітей навіть у мирні часи є справою, що вимагає більше сил і терпіння, ніж залишає нам буденне життя. Під час війни ситуація ускладнюється одразу на багатьох рівнях: дорослі можуть бути знервовані, виснажені, подекуди стають неуважними та зриваються на власних дітях.
Коли ми стомлені, наші реакції можуть відкотитися до автоматичних – тих, які ми засвоїли від батьків у власному дитинстві. Зокрема це можуть бути образливі фрази-кліше та ярлики, якими рясно частували багатьох з нас батьки в юному віці.
Нейронні зв’язки щодо певних ситуацій настільки міцно побудовані, що буває надзвичайно складно втриматись від оцього токсичного "всі діти як діти, а ти..." на адресу власного сина чи доньки.
Такі фрази не безневинні – вони зачіпають базові потреби дитини. Як наслідок – у неї формуються негативні переконання й руйнівні правила на все життя. Усвідомлення того, чому саме не можна говорити дітям подібне, може допомогти позбутися цієї поганої звички та вибудувати нові нейронні зв’язки у відповідь на певні ситуації замість закарбованих токсичних зауважень.
Про те, який вплив на життя чинять ті чи інші фрази, відомі нам з дитинства, та як батькам вибудувати на їхньому місці здорову поведінку, розповіла психотерапевтка фонду "Голоси дітей" Юлія Міцна.
"Потерпи це не смертельно", "Від цього не вмирають", "Хлопчики не плачуть", "Плаксій", "Це ще нічого, от у мене колись було..."
Кожна з цих фраз стосується найважливішої базової потреби дитини у житті та здоров’ї.
Дитина відчуває фізичний біль, їй погано, а батьки цього не відображають, намагаються удати, що це не має великого значення, це неважливо, цього ніби не існує. І тоді дитина запам’ятовує, що її здоров’я неважливе, що можна потерпіти, що в інших болить більше, що її біль – це нічого й на нього не потрібно звертати увагу.
Коли в дорослому віці людина нехтує власним здоров’ям, не звертається вчасно до лікарів, не піклується про себе, а отже й підставляє під ризик усіх, за кого несе відповідальність, – це може бути наслідками переконання з дитинства про неважливість і несерйозність усього, що дитина відчуває.
Неувага дорослих, знецінення почуттів, відчуттів і болю шкодять набагато більше, ніж більшість дитячих травм.
Що натомість:
Батькам необхідно завжди звертати увагу на відчуття або почуття дитини, відображати їх, намагатись "розділити" біль. Спочатку звертаємо увагу на почуття ("Я бачу, тобі боляче", "Дуже болить?", "Як болить?"), а потім намагаємось підтримати, знайти вихід чи пообіцяти, що скоро пройде, тож треба трішки потерпіти.
У деяких ситуаціях доречно запитати, як саме краще допомогти дитині пережити той біль: обійняти, включити мультик, розповісти історію тощо. Звісно, почати необхідно із першої допомоги, якщо це необхідно. Хороший спосіб уникнути надмірних сліз – дати дитині вибір, наприклад, чим саме цього разу обробимо ранку. Так вона відчує певний контроль над ситуацією.
Після пережитого обов’язково варто похвалити дитину, що вона змогла впоратися з цим болем. Позитивне підкріплення працює, тому наступного разу дитина вже матиме досвід пережитої травми, коли батьки були поруч, підтримали, і все справді швидко пройшло, як вони обіцяли. Це здоровий спосіб навчати дитину самоконтролю.
"Твоя поведінка мене вбиває", "Я візьму собі іншу слухняну дитину", "Я тебе не буду любити, якщо ти будеш так поводитися", "Здам тебе в дитячий будинок"
Усі ці повідомлення порушують базову потребу у безумовній батьківській любові. Дитина запам’ятовує, що прихильність мами й тата постійно треба заслуговувати, не можна розслаблятися. Формується переконання, що сама по собі дитина не цінна, не важлива просто тому, що існує. Щобільше, для дитини втрата найближчого дорослого страшніша, ніж власна смерть, тож усе це дуже жорстокі погрози.
Що натомість:
Жодних погроз взагалі не має бути у спілкуванні з дітьми – можуть бути лише попередження. Коли батьки погрожують тим, що не здатні виконати, дитина звикає до цих пустих слів і просто їх ігнорує, вчиться не реагувати на слова дорослих загалом, бо вони обманюють. Попередження має бути таким, яке батьки справді можуть виконати й зроблять це. В такому разі діти вчаться усвідомлювати наслідки своїх дій.
Ситуації, в яких існує висока ймовірність небажаної поведінки, доцільно проговорити заздалегідь, аби дитина була готова до вказівок з боку батьків, розуміла, що від неї очікується і який алгоритм дій у разі певних обставин. Зокрема це стосується поведінки під час повітряної тривоги тощо. Також батьки самі мають бути готові виконувати свої попередження й дотримуватись домовленостей із дітьми.
"А от я у твоєму віці вже...", "Твій брат може, а ти не можеш", "Подивись як у когось добре виходить", "Так роблять погані дівчатка/хлопчики"
У таких фразах дитина відчуває, що з нею щось не так, що вона погана, батьки нею не задоволені, тим часом як хтось інший хороший і гарний. Батьки хотіли б, аби їхнім сином/донькою був хтось інший, а отже самооцінка такої дитини формується дуже низькою. Порівняння між братами й сестрами взагалі може спровокувати між ними ворожі стосунки на все життя.
Ці фрази порушують потребу у стосунках і прив’язаності. Зазвичай батьки виправдовують це тим, що хочуть як краще, аби у дитини був приклад, до якого вона буцім-то має прагнути. Насправді це так геть не працює – дитина лише запам’ятовує, що така, якою вона є, вона нікому не потрібна, нецікава й нецінна, адже навіть батьки її не люблять просто так.
Що натомість:
Уважно ставитись до особистості дитини й помічати кожний маленький успішний крок, відмічати його, відображати те, як дитина старається, як докладає зусиль. Нагадувати, що вчора не виходило, а сьогодні вийшло, бо ти дуже старався, наводити приклади інших справ, які вже вдаються дитині, аби підвищити її впевненість у тому, що вона може з усім впоратись.
У стосунках немає місця жодним порівнянням з іншими. Аби зрозуміти почуття дитини, якій ставлять у приклад інших дітей, я завжди пропоную уявити себе на її місці. Наприклад, чоловік буде ставити в приклад своїй дружині жінку свого друга, чи її борщі, чи зачіску. Або дружина хвалитиме чиїсь мускули чи вищу зарплатню. Порівняння від найближчих людей не мотивують прагнути кращого, вони лише глибоко ранять й демонструють нелюбов, псують стосунки.
"Відчепись, я зайнятий(а)", "Зачекай", "Потім", "Не чіпай мене, я заморилася з тобою возитися"
Це просто неповага до дитини, яка формує переконання, що з нею так можна, що на її адресу можна грубіянити, можна від неї відмахуватись і таке інше. Це привчає бездумно виконувати накази просто тому, що є хтось більший і сильніший за тебе. Ці фрази також порушують потребу у стосунках і прив’язаності.
Що натомість:
Варто завжди доброзичливо пояснювати дитині, чому зараз мама чи тато не можуть відповісти/відреагувати/погратися/приділити увагу і, головне, – коли зможуть це зробити. Бо відсутність окреслених рамок очікування, відсторонення породжує сильну тривогу у дитини й вона знову і знову намагатиметься отримати свою порцію уваги, випробовуючи цим терпіння батьків.
Я раджу завжди огортати любов’ю будь-яку інформацію, яка може засмутити дитину. Так званий "принцип сендвіча": починаємо з того, як сильно ми любимо дитину, яка вона для нас важлива, потім висловлюємо основне посилання, наприклад, що тато зараз дуже втомлений і йому треба годинку відпочити, а закінчуємо обов’язково певною альтернативою, чим у цей час зможе зайнятися дитина, а також конкретним часом, коли тато зможе приділити дитині увагу, аби вона знала, на що й коли чекати.
Коли дитина щось накоїла і вам треба провести виховний процес, то для засвоєння інформації, краще, щоб дитина не отримала стрес. Якщо розмова починається не з крику, а з любові й прийняття, дитина здатна почути й обробити інформацію.
"Жаднюга", "Завжди треба ділитися"
Дитина сприймає це так, що хтось кращий за мене, тому йому віддають щось моє, що потрібно мені. Таким чином неможливо навчитися встановлювати здорові особисті кордони.
Що натомість:
Варто розвивати емоційний інтелект дитини, нагадувати, що інколи їй самій хочеться взяти погратися чиєюсь іграшкою і дуже тішить, якщо дозволяють. Але ніхто не зобов’язаний цього робити, тому якщо дитина зараз не готова ділитись – це нормально. Якщо у дитини вже є досвід, коли з нею хтось не поділився, можна нагадати, що це було неприємно.
Проте не можна тиснути на дитину й змушувати щось віддати просто тому, що "завжди треба ділитися". Бо ми ж знаємо, що це неправда. Своєю коханою людиною мало хто готовий ділитися, своєю власністю також.
Обов’язок батьків розвивати емоційний інтелект, аби дитина могла поставити себе на місце іншого, а також виховувати доброзичливість. Але так само важливо сформувати у дитини поняття про особисті кордони – і власні, і чиїсь.
"Багато хочеш, мало отримаєш", "Ба чого захтів!", "Мало чого ти там хочеш", "Яйця курку не вчать"
Ці фрази формують у дитини переконання, що її бажання й думка неважливі, дурні, що інші знають чого їй треба краще за неї. Це про потребу в автономії, розуміння власних бажань та почуттів.
Дитина вчиться не висловлювати думку взагалі, не проявляти ініціативу ніколи, бо це все призводить до висміювання й критики зі сторони найважливіших людей. Потім не варто дорікати дитині, якщо вона не вміє постояти за себе – її ж навчили, що вона нічого не знає, не розуміє і що краще просто мовчати.
Це ж стосується і будь-якої ініціативи з боку дитини, зокрема, на уроках. Якщо задушити ініціативність до висловлювання власної думки та власних бажань із самого малечку, це сформує негативне переконання на все життя, що "моя думка неважлива й все, що я думаю – неправильно".
Що натомість:
Батьки повинні заохочувати кожен прояв ініціативи з боку дитини, навіть якщо вона геть недоречна – до цього потрібно ставитись із повагою, підтримувати бажання дитини проявляти себе. Якщо є можливість, потрібно дослухатися до думки дитини, враховувати її. Якщо це неможливо – пояснити, чому це не спрацює в цій ситуації, але могло би, наприклад, спрацювати в іншій.
Важливо загорнути повідомлення в любов за вищезгаданим принципом сендвіча, пояснюючи можливі наслідки, намагаючись не давати оцінок, аби дитина сама зрозуміла, чому цей варіант не підходить. Важливо підбадьорити дитину ще поміркувати, запропонувати інші варіанти. За такого підходу малеча зростає розкутішою, впевненішою в собі.
"Ти криворука(ий)", "Тобі нічого не можна довірити", "Не вмієш – не берись", "Руки з одного місця", "Не лізь", "Я краще зроблю сам(а)", "Що ти там копирсаєшся, я би вже давно все зробив(ла)"
Коли на дитину щоразу насідають, критикують за все, що вона робить, що намагається взяти під свій контроль, обзивають, принижують за те, що вона занадто повільна, у неї залежно від темпераменту й різних обставин може сформуватися дві стратегії поведінки: хтось намагатиметься взагалі не робити нічого, бо ж буде лише гірше, а хтось намагатиметься завжди зробити ідеально, аби тільки не засмутити матусю/татуся. Тобто діти зростають або з інфантильною поведінкою, або перфекціоністами без точки задоволення.
Усе це порушує базову потребу у дисципліні й контролі. Дитині дуже важливо своєчасно передавати контроль за ті чи інші процеси, щойно вона стала до цього готовою. На жаль, найчастіше батьки не привчають дитину до самостійності своєчасно й поступово, виокремлюючи кожен процес, із яким дитина вже готова впоратись самостійно (на кшталт обрати собі одежу в школу чи садок, приготувати сніданок, прибрати в кімнаті).
Зазвичай саме такі батьки потім прискіпуються до своїх дітей-підлітків за те, що ті геть не самостійні. Але чи виконали батьки свій обов’язок – чи навчили тієї самостійності?
Процес передачі контролю завжди складний, з першого разу ніхто не зробить жодну справу ідеально. Але дуже важливо набратися терпіння, заохочувати дитину старатися, намагатися, пробувати знову, бо з кожним разом буде виходити краще. Наведені фрази у розділі – злочин проти самостійності, а часто й ініціативності дитини. І, звісно, це призводить до дуже низької самооцінки.
Що натомість:
Здоровий сценарій для батьків: розуміти й відстежувати, які процеси дитина вже готова взяти під свій контроль і допомагати їй із цим впоратись, підтримуючи на кожному кроці.
Ми позитивно підкріплюємо ті зусилля, яких докладає дитина, завжди говоримо "я бачу, як ти стараєшся", навіть якщо результату поки що досягти не вдалося. В жодному разі не критикуємо дитину й не знецінюємо її зусиль. Тоді малесенькими кроками дитина братиме під свій контроль різні процеси, отримуючи від цього задоволення, набуваючи віру у власні сили, впевненість.
Кожен процес вчимося робити в три етапи: я показую тобі, як це робиться; ми робимо разом; ти робиш сам, а я стою поряд, спостерігаю й підтримую.
Зі старшою дитиною важливо розмовляти, запитувати, до чого ти прагнув, чи все тобі вдалося, чи задоволений ти своїм результатом? Не відмахуватись від кожного успіху чи неуспіху пустим "молодець", "супер" і в жодному разі не порівнювати з іншими. А ще завжди говорити про любов, аби дитина знала, що жодні її невдачі чи навіть успіхи не впливають на найголовніше – безумовну любов батьків.
"Оце якби батько побачив, що ти витворяєш, ти би був вже наказаний", "Не куплю тобі морозиво, ти не заслужив, бо балувався", "Ще раз так зробиш – місяць без планшета"
Це все про батьківську безсилість й відсутність системи правил і покарань у родині, зрозумілої кожному. Коли мама лякає татом або тато мамою – це інфантильна позиція одного з батьків, який перекладає відповідальність за покарання й суворість на іншого.
Коли покарання за певну провину не витікає із самої провини як наслідок, воно сприймається як шалена несправедливість. Але головне – не вчить дитину бачити наслідки своїх дій, а лише боятися реакції батьків. Тобто вчить жахатися, а не робити висновки.
Що натомість:
По-перше, в родині має бути встановлена зрозуміла і передбачувана система правил щодо всіх основних процесів. Коли існують ці рамки, дитина точно розуміє, яка поведінка від неї очікується, що і коли можна і не можна робити. Із правил можуть бути виключення, проте вони мають бути наявні в будь-якій родині.
Відсутність встановленої системи правил робить дитину тривожною, вона вчиться підлаштовуватись під настрій батьків, "клянчить" собі певні додаткові задоволення, бо іноді це працює.
Коли дитина щось накоїть, то покаранням часто може виступати просто наслідок цієї дії. Якщо ні, це все одно має бути щось в одній площині із провиною, аби не втрачався причинно-наслідковий зв’язок із вчинком.
Припустимо, дитина поламала чиюсь іграшку і батьки впевнені, що вона зробила це не випадково. В такому разі логічне покарання – піти й купити нову іграшку, пояснивши, що ми зараз витрачаємо ті кошти, які могли би витратити на річ, яку хотіла сама дитина. Або доведеться тепер зачекати наступного місяця, бо в цьому грошей вже не вистачить.
До покарань необхідно підходити дуже конкретно залежно від випадку. Краще взяти паузу й подумати, які санкції можуть стати наслідком дій дитини, навчать її відповідальності. Звісно, навіть покарання повинні виходити з любові. Необхідно жаліти й втішати дитину, коли вона зіштовхнеться із фрустрацією від певного покарання. Вона має відчувати, що батьки для неї емоційно доступні, вони все одно її люблять.
***
Більшість із перелічених фраз чи подібні до них вкорінені в нашій свідомості дуже глибоко, бо ми постійно чули їх в дитинстві, коли вони були нормою. Усвідомлюючи руйнівні наслідки для дитячої психіки, ми маємо навчитися попри втому й виснаженість долати в собі ці пережитки минулого.
Коли щось таке вже вирвалось – варто зупинитись, можливо навіть перепросити, не продовжувати тиск на дитину. Вигадати заздалегідь, як краще відреагувати наступного разу на подібну ситуацію. Поступово нейронні зв’язки, які автоматично підкидають нам токсичні повідомлення, заміняться новими, здоровими. Від цього виграють всі сторони процесу.
Пам'ятайте, що реакції батьків на прояви дитини із часом перетворюються на внутрішній голос, внутрішнього критика або внутрішню опору дитини. Увага до особистості дитини, любов, чесність, передбачуваність і доросла позиція батьків сповнять стосунки з дітьми радістю та виховають їх щасливими, впевненими дорослими.