Інтернат був схожий на "зону". Історія Дениса про втрачене дитинство

Денис виріс в інтернаті, який порівнює із в'язницею – настільки там обмежувалась свобода й права дитини. Хлопець тікав понад 10 разів, але його повертали, били, карали годинами стояння на гречці.

Втративши власне дитинство, Денис поставив перед собою мету – зберегти його для інших. Він став військовим медиком і навіть після тяжкого поранення продовжував рятувати людей на фронті. Усе для того, щоб тата й мами повернулися до своїх дітей живими, і малеча не потрапила до інтернату. Денису 35, і саме ця місія тримає його.

Далі – пряма мова Дениса.

"Ми хотіли бути з мамою, наскільки б ситуація не була печальною"

Спочатку ми жили дуже добре, мама працювала на двох роботах. У нас був будинок, автівка. А потім новий батя почав бити маму, пити й так далі. Мама не витримала й теж почала випивати. І ми почали жити все гірше й гірше. Поневірялись з одного будинку в інший. Воші, короста, жовтуха – я все відчув на собі.

Нас – а нас було троє братів – помітили служби, забрали в лікарню, а потім в інтернат. Ми не хотіли. Ми хотіли бути з мамою, наскільки б ситуація не була печальною.

Ми всі утрьох були в інтернаті і простились там. Один брат помер, наймолодший. А середній – я не знаю, де.

"Нас сприймали як загрозу, допомоги від дорослих не було"

Ми потрапили в інтернат, коли дітей якраз везли у табір на відпочинок. І нас теж забрали. Там було добре – їжа, спілкування. Коли я повернувся в інтернат, все було зовсім по-іншому. Ти – в закритій зоні, виходити за межі якої не маєш права, тільки в школу.

З навчанням в школі в нас було сумно. Ті, хто хотів навчатися, навчався. А такі, як я, і ще багато таких було – нам було мало уваги. Ми хотіли більше уваги, більше спілкування, більше розуміння.

Ми були розгублені. На нас звертали увагу тільки як на трієчників, які погано себе ведуть в класі. Нас сприймали як загрозу. Всі були згодні, що ти не просто дитина, а погана дитина. Але допомоги не було ані від класного керівника, ані взагалі від когось з дорослих. Якби нас навчали, як правильно поводитись, то і не було б такого.

"Я навіть не пам'ятаю, чи були у нас взагалі зубна щітка і паста"

Ми жили у великій кімнаті на 25 осіб. У тебе є ліжко, своя полиця в шафі і ще одна в роздягальні. Ось і всі твої речі. Дві полиці – на все твоє життя.

В умивальнику у нас був один рушник на всіх. Власного шампуня чи мила немає. Я навіть не пам'ятаю, чи були у нас взагалі зубна щітка і паста.

З іграшок були м'які. Був телевізор, але нам дозволяли дивитися тільки один канал. Максимум, що нам колись подарували – футбольний м'яч. Ще в нас було кілька гойдалок, турніки, ну, і дерева, по яких ми лазили. Оце і всі ігри.

"У смітниках я знаходив щось таке, чого ми раніше не куштували"

Всі недоїдали. Завжди є одна порція, більше не дадуть. Порція води з макаронами - типу суп, порція каші. Крали хліб, брали по три шматки замість дозволеного одного – це була наша "пайка". Ховали по кишенях, щоб вечором перед сном поїсти сухаря. Їжі було дуже мало. Економили на нас, як тільки могли. Я б не лазив по смітниках, якби мене добре годували. По тих урнах, куди кидають туалетний папір. І ти там нишпориш у надії, що, може, хтось шматок яблука викинув.

Завжди хотів морозива, всі хотіли. І солодкого "Мілліно". Перший раз я спробував цей напій зі смітниці. Там його було вже на дні, але ж як смачно! У смітниках я знаходив щось таке, чого ми не куштували.

"Найкраще свято – коли нас виводили на кладовище"

Такого свята як день народження у нас не було. Просто вітали й усе. Мабуть, найкраще свято, що було в інтернаті, – це коли нас виводили на кладовище в поминальні дні.

Ми збирали цукерки, печиво, яйця – все, що люди виставляють. І це все – твоє. Алкоголь збирали. Все, що в чарках було, зливали у пляшки. Вони потім їх розпивали нишком десь. І нам трохи перепадало.

"Спонсори привозять сім тортів. А ми отримуємо, дай Бог, щоб два на всіх"

У мене були спонсори, бо я ж був найактивніший в інтернаті. Я танцював брейк-данс, співав, грав на бас-гітарі, писав вірші. І ось привозять нам на свята сім тортів. Ми це бачимо. А отримуємо, дай Бог, щоб два на всіх. Куди решта діваються – питання.

Або ж привозять нам на Новий рік подарунки. Там їх багатенько, цілі ящики вивантажують. І ти радієш: це ж по два-три подарунки зараз нам буде! Але отримуєш, дай Бог, два. І то один сьогодні, а один завтра. І вже розполовинений, бо ти бачив, як його половинили. Як вихователі витягували звідти шоколадні цукерки.

Відкриваєш і бачиш, що там пів коробки нема. Але ти радий тому, що тобі хоч щось дали. Все, що могли, вони вже собі по кишенях запхали або додому повезли, бо там у них свої діти. А ми ж – нічиї діти.

"Штани випрасовував кожен день, бо це було хоч щось моє"

Спонсори обирають тільки одну або двох дітей, яким вони щось купують – якусь шмотку або цукерки. Цим вони ущемляють інших дітей. Адже тебе вибрали, бо ти краще співаєш чи танцюєш, а інша дитина не вміє, не може або не хоче цього робити. Лише коли виростаєш, ти розумієш, наскільки це було паршиво, коли вибирали тебе або ще когось, і привозили подарунки тільки обраним дітям. Наскільки боляче було іншим, які залишались без подарунків.

А тоді я радів. Бо мене повезли на ринок і купили штани й сорочку до школи. І головне – я нарешті міг обрати речі свого розміру. Ті, що видавали в інтернаті, зазвичай були або замалі, або надто великі. А прасували ми це все самі. Маленький чи великий – ти все прасуєш собі сам. Не вмієш – твої проблеми. Пам'ятаю, я ті штани випрасовував кожен день, бо це було хоч щось моє.

"Ніхто нічого не просив"

В інтернаті ніхто ніколи нічого не просив. Бо отримати допомогу – нереально. Навіть у навчанні. Бо вихователі виходили з себе і лупцювали тебе за те, що ти чогось не зміг зробити. Або ти нервуєш, плачеш – ну, як всі діти. Але це тобі не мама, яка накричить і потім пожаліє. Тут навпаки – тебе побили і на цьому все закінчилось. Далі тобі ніхто допомагати не буде.

"Якщо ти не хотів приймати на себе провину старшаків, то тебе били"

Я завжди вірив, що є люди, які допоможуть, зрозуміють або захистять. Але ні, в інтернаті такого немає. Єдине: якщо хтось місцевий скривдив інтернатівця, то ми йшли натовпом і всіх лупцювали.

Довіритись було нікому. Були люди, на яких ти хотів би покластися. Вони ж уже старшаки, то, може, вони за тебе заступляться. А насправді вони скидали на молодших дітей все, що самі накосячать: розб'ють дзеркало або ще щось. А якщо ти не хотів приймати на себе їх провину, то тебе били. Коли приходить вихователька й запитує: "Хто зробив?", ти кажеш: "Це був я". І отримуєш покарання.

Багато разів мене так старшаки підставляли, а самі виходили сухими з води. Я впевнений, що вихователі все це знали, але їм було все одно – головне, що винний є.

У безпеці ти взагалі себе не відчуваєш, бо не сьогодні-завтра тебе можуть побити. Або тобі кажуть: "Ти б'єшся з тим-то". Я бився багато разів. Якщо тобі кажуть битися, а ти не хочеш, то тебе все одно будуть бити. Ми билися натовп на натовп, два на два. Жорстоко, до крові.

Тому завжди хотілося собі якогось захисту: від старшаків і від вихователів. Я завжди хотів довіряти людям, але все виходило проти мене.

"Вихователька кинула в мене зв'язку ключів – то можна було зліпок з моєї спини робити"

Як покарання нас брили наголо. А ще – видавали дівчачі речі, і потім ти в них ідеш у школу. Ставили на сіль, на горох, на гречку. Ми стояли так не 5 чи 10 хвилин, а годинами. І ти ридаєш, а тобі кажуть: "Ні, стій".

Було таке, що вихователька кинула мені в спину зв'язку ключів – штук 20 їх там було – то можна було зліпок робити.

Карали за те, що тікаєш з інтернату. Або за те, що в школі на тебе скаржаться, або цілувався з дівчиною. Або щось зробив не так, як тобі сказали. Наприклад, погано помив підлогу. В інтернаті ж прибирають самі діти, навіть маленькі, по три-чотири роки. Миють посуд, підлогу, туалети.

"Денисе, зроби мені масаж"

Насильство було у нас. Було таке, що вихователі просили нас робити їм масаж. Казали, наприклад, мені: "Денисе, зроби мені масаж". І я робив. Потім питав, знімати ліфчик чи ні. Вони казали: "Так, знімай".

Я знімав і завжди добирався до грудей. Не пам'ятаю, скільки років мені було, але я точно був неповнолітній. Ще у нас була спеціальна "кімната" у шафі, де все постелене, і дівчата водили нас туди. Багато ми поганого робили в інтернаті. І нам всім з цим жити. Я не хочу такого для інших.

"Наступних вихідних вони підуть у парк, а ти навіть не знаєш, що це"

У школі ми бачили, в чому діти ходять. Ми завжди хотіли мати такі ж речі – рюкзаки, якісь власні ручки, зошити, а не те, що нам видали на всіх – усе однакове. Ті ж самі шкарпетки – щоб були інші. Навколо у дітей є свої пляшечки для води, ланч у коробочках. І тобі хочеться те печиво, що вони їдять, з варенням всередині. Перший раз я його спробував, коли дівчина його викинула в урну, а я забрав і з'їв.

Хотілося більше розваг. Ті ж самі комп'ютери, ноутбуки, телефони, з якими можна отримати якусь корисну інформацію. Коли ти приходиш у школу, ти розумієш, що діти там знають більше, ніж ти. Чому? Тому що у них є це все. Вони можуть писати музику. Чому багато дітей з інтернатів не можуть добитися того, чого інші? Бо у нас не було цих технологій.

У школі ти дізнаєшся, що твої однокласники сьогодні гуляли там-то, а наступних вихідних вони поїдуть у парк. А ти навіть не знаєш, що це.

"Тікав, бо хотів знайти маму. Дуже сильно хотів"

З інтернату я тікав понад 10 разів. Але мене завжди знаходили поліцейські. У кайданках кидали в камеру до бомжів. А тобі страшно, ти ж дитина. Били. Списували на мене викрадених кроликів. Бо ти – сирота й тебе немає кому захистити.

Потім тебе везли в інтернат і там ще раз били. Або ти віджимався, а якщо не можеш – на тебе наступали ногами.

Я тікав, бо хотів знайти маму, дуже сильно хотів. Я знав, що в неї буде краще, ніж в інтернаті. Я хотів погано жити, але біля мами. Бути вільним.

"Поки я кайфував, брати там далі залишались"

З позитивного в інтернаті було тільки одне – коли шкільна вчителька забирала мене на вихідні до себе додому. Я відчував себе, як вдома. Їв, що хотів, вона готувала мені. Спав на великому ліжку. У неї був сіамський кіт, і я міг його гладити. Міг дивитися телевізор, гуляти – робити те, що хочеться.

Але два моїх брати залишалися в інтернаті. Тобто поки я гладив кота, вони далі страждали.

А найгірше, коли з Америки чи звідкілясь приїжджали люди й забирали дитину, маленьку, від року до чотирьох, а потім тобі показували фото, як їй там добре, і казали, що тебе не заберуть. Бо ти вже великий, бо вас троє в родині й вас не розділять. І все, і живи з цим, що когось заберуть, а ти будеш здихати тут.

"Інтернат дав мені тільки одне – розуміння, що гірше інтернату немає нічого"

Що мені дав інтернат? Нічого! Чи надали вихователі якесь майбутнє, якийсь життєвий шлях? Ні. Я скитався й не знав, що робити в житті, чим зайнятись.

Що є хорошого в інтернаті, де директорка все загрібає собі в новеньку автівку, а потім продає на ринку. Інтернат дав мені тільки розуміння, що гірше інтернату немає більше нічого. Так, ти не бомжуєш, у тебе є дах над головою, але ти живеш як "на зоні".

Інтернат мене поламав повністю. Від інтернату я отримав травму і розуміння, що я сам. Я не довіряю тепер нікому. Взагалі. А я хочу вірити людям. Але я стільки разів зазнавав прикрощів від цього. Мені краще самому, бо я сам себе не зраджу. Я одягаю маску, що я такий весь веселун. А насправді мені дуже боляче.

"Викинули, і ти розумієш, що нікому не потрібен"

З інтернату нас просто викинули: або йдеш навчатись у ПТУ (професійно-технічне училище), або в нікуди. Мене відвезли в ПТУ, оформили й все – "до побачення". А я нікого не знаю й гадки не маю, що мені робити. Мені страшно. У гуртожитку шум-гам, всі п'ють, щось курять. І ти боїшся, щоб тебе там не вбили.

Ти залишаєшся сам, і які б у тебе не були проблеми, ти нікому не потрібен.

На канікулах всі учні їдуть додому. А в тебе немає дому і їхати тобі нікуди. Я приїжджав до інтернату, але там мені дали зрозуміти, що вони до мене більше не мають стосунку.

"Отримав першу стипендію і купив штук 30 піц. Я їх не з'їв, але купив, що хотів"

Після інтернату у мене взагалі не було навичок для реального життя. Ми їли напівфабрикати, сосиски, мівіну запарювали – тільки на них і жили. Нічого я не знав: як готувати, як розмовляти, як щось купити.

Грошима користуватись ми теж не вміли. Коли я отримав першу стипендію, то одразу поїхав у комп'ютерний клуб і купив собі багато кока-коли. І взяв штук 30 піц. Я їх не з'їв, звісно, але купив, що хотів.

Я брав усе, що можна з'їсти. Все, чого не отримав у дитинстві. Зрозуміло, що стипендію одразу всю просадив, але кайфонув. На третю стипендію купив свій перший телефон. Але телефонувати мені було нікому.

"У нас був вибір лише серед трьох професій: тракторист, каменяр або кухар"

І навіть з цих професій більшості випускників не давали обирати. Просто казали тобі, на кого ти йдеш вчитись, без твоєї згоди. Ось так я отримав фах тракториста й слюсаря ремонтних робіт, який мені в житті жодного разу не знадобився.

Після ПТУ не знав, що робити далі. Дитині з інтернату дуже тяжко зробити вибір, бо ти не знаєш, що є що. Я обрав професію ветлікаря, бо завжди хотів мати тварин – котика, як той, що був у вчительки, яка мене забирала на вихідні додому. Я подався на ветлікаря саме через цього котика.

"Я собі поставив мету – рятувати всіх. Бо хочу, щоб вони поїхали додому – до мами, до тата, до дітей – живі. Бо я знаю, що таке інтернат"

У 2014-му почалась війна. Так вийшло, що я поїхав з Луганська, де навчався в інституті, і якраз місто захопили. І потім виходить ролик. Ніколи в житті не забуду. Дівчина, медик, їй десь років 18. І вона розповідає, як вона все робить і рятує життя.

І я замислився: а чого я сиджу? Я можу щось робити, щось змінювати, допомагати. І я пішов у військкомат і підписав контракт. Так я став медиком. Служив з 2016 по 2024 рік.

У 2022 році я отримав у Бахмуті тяжке поранення – перелом хребта і ще багато переломів. Мене хотіли списати, але я попросив, щоб дали послужити ще.

І я поставив собі мету – спасати всіх по максимуму, наскільки це можливо, бо я хочу, щоб вони поїхали додому – до мами, до тата – живі. Бо я знаю, що таке інтернат. І все, це було моєю великою метою.

Цей матеріал створено в рамках кампанії "Система потребує перезавантаження. Почуй, про що мовчать діти в інтернатах" яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи системи догляду та підтримки дітей (деінституціалізації).