"Ти виростаєш, просто як худоба". Історія Михайла про дитинство та виживання в інтернатній системі

Михайло потрапив в інтернат у 6 років. І хоча пізніше серце і дім для дитини відкрила любляча родина, пережите у закладі залишило глибоку травму.

Зараз хлопцю – 23. Завдяки прийомним батькам він зміг об'єднатись із рідними сестрами, знайшов своє покликання – театр, здобув вищу освіту й працює дитячим аніматором. Але Михайло і досі бореться з психологічними наслідками перебування в інтернаті.

Далі – його пряма мова.

"Як у концтаборі"

Моя мама померла, коли мені було 5-6 років, і десь на пів року я залишився з бабусею. Вона хворіла на шизофренію, але хоч якусь любов мені давала. А потім мене забрала двоюрідна бабуся. У неї я жив просто як в концтаборі: за проступки мене вичитували годинами, бувало, що били.

Думаю, в якийсь момент бабуся втомилась і вирішила мене здихатись. Коли я закінчив перший клас, вона сказала: "Забирай свої речі, ти їдеш в дитячий табір на літо, а потім повернешся до мене".

Я сів у машину, й мене відвезли…але не в табір, а в притулок. Там забрали всі мої речі, іграшки. Роздягнули мене й побачили моє тіло, спину, мої коліна в шрамах від гречки, на яку ставила бабуся. Сказали: "Ти перебуваєш в притулку і вже не повернешся до неї".

Насправді спочатку я був радий, що до неї не повернуся. Але це був тільки початок.

"Якщо ти хлопчик, якому дісталися дівочі труси, то ти будеш об'єктом цькування"

Найперший спогад з інтернату – я сиджу у ванні, і мені ллють по спині гарячою водою. Це було дуже боляче. В інтернаті ми мились раз на тиждень, іноді менше – всі разом.

Нас вишиковували в чергу, ніхто не звертав уваги на гендерні ознаки. По три-чотири дитини заводили в душову кабіну, і поливали, як свиней на фермі. Рушників на всіх не вистачало, тому витирались простирадлом, іноді тими ж речами, в яких ми ходили тиждень.

Особистих речей не було. Ті речі, які ти приносиш з собою в інтернат, коли поступаєш – їх забирають і ховають у великий чорний мішок. Віддають його, тільки коли залишаєш інтернат.

Після того як ми помились, нам кидали одяг, й ти не завжди встигав подивитись, що тобі дісталось на цей тиждень. Ти просто хапав і біг вдягатися. Ну, вирвуть по дорозі – так вирвуть, доведеться щось інше ловити. Вибору не було. Навіть не було розуміння, що він може бути. У тебе немає такої опції – обрати. Що дадуть, то і вдягнеш.

На кожну групу видавалась певна кількість трусів. Вони були за кількістю, але не по гендеру. Тобто 20 дітей – 20 трусів. Наприклад, у групі 10 хлопчиків і 10 дівчат, а трусів дадуть 12 дівочих і 8 хлопчачих. Якщо ти не встигаєш стати в перші ряди черги, тобі вже дістануться ті труси, які лишились.

Якщо ти хлопчик, якому дісталися дівочі труси, то, звісно, будеш об'єктом цькування на цей тиждень. Ти будеш тим, кому кожен вечір будуть обов'язково робити "темну", і хто буде постійно мити підлогу. Тобто будеш найнижчою ланкою. Вже не говорячи про те, що це елементарно незручно.

"Не можна було вставати, брати іграшки. Ти сидиш, дивишся телевізор. Все"

Всі дні проходили однаково. Ми вставали. Снідали. Потім сідали на лавочку і дивилися телеканал "Карусель". Я пам'ятаю, що це завжди була "Покахонтас" – без кінця.

Не можна було вставати, кудись йти, брати іграшки. Ти сидиш, дивишся телевізор, все. Потім виділявся якийсь мінімальний час – погратися, поспілкуватися.

Найвеселіша іграшка, яку я пам'ятаю з інтернату – старий матрац: ми з іншими дітьми клали його зверху на кущі й сідали всередині, наче це наш будинок. Уявляли, що ми – сім'я: хтось іде на роботу, хтось приносить смаколик, зроблений з піску. Напевно, ці ігри й допомагали нам зберігати здоровий глузд.

Свят в інтернаті немає ніяких. І жодної можливості слідкувати за ходом часу – немає календаря, де ти подивишся, яка зараз дата. Навіть про мій день народження мені ніхто не розповідав. Я дізнався про нього, лише коли моя майбутня прийомна мама привезла мені подарунки.

"Вихователька запхала ганчірку з підлоги мені до рота"

Нам давали погратись менше ніж годину, а в інший час або телевізор, або треба було рвати траву, підмітати, прибиратись у групах, протирати турніки.

Іноді в мене бували нервові зриви, істерики. Мене ставили в куток через те, що я не хотів прибирати. От чомусь мені не захотілося прибирати сьогодні. То якось вихователька мені оцю ганчірку з підлоги запхала до рота зі словами: "Ти будеш прибирати! Зубами будеш витирати, але будеш це робити!".

Ще один з найбільш неприємних спогадів – це момент, коли я вперше стикнувся з інтернатом. Мене відвели до койки, дали постільну білизну, сказали: "Застилай сам". А я взагалі не розумів, як це робити. Дивлюсь на цю підковдру, а вона втричі більша за мене. У мене так довго не виходило її вдіти. І було дуже-дуже образливо, що ніхто мені не може з цим допомогти. Для 6-річної дитини, яка перебувала у стресі, це була наче остання крапля.

"Їжа була жахливою завжди. Тебе нудить в тарілку, а ти все одно це їси далі"

Їжа була жахливою завжди. Якщо це було пюре, то я впевнений, що картоплю варили зі шкіркою, з "вічками". Іноді навіть скрипіло на зубах, відчувалось, що це пісок. А якщо були макарони, то переварені, злиплі, як каша.

Ще нам давали ці ненависні молоки. Я їм і мене, вибачте, просто нудить у тарілку. А вихователька каже: "Все одно їж", і ти все одно це їси далі.

М'яса не було. Ну, два кружальця ковбаски вареної могло бути на сніданок, але ніякого там хліба з маслом, з сиром. Були прострочені продукти, якийсь неліквід із заводів. Не було смачної їжі, яку хочеться з'їсти. Їли завжди через силу.

Раз чи два на тиждень видавалися цукерки. Але ніхто з дітей не дозволяв собі взяти і з'їсти їх, тому що вони стануть потім в пригоді. Наприклад, щоб попросити когось з'їсти замість тебе щось настільки несмачне, що від одного запаху нудить. Або відкупитися цукерками, щоб тебе хтось не побив.

А коли мама привозила мені передачі – цукерки, печиво – вихователі все це забирали у свою кімнату. Видавали потім або всім дітям, або зовсім не видавали. Якось уночі я підбив старших хлопців відчинити ту кімнату й забрати наші смаколики. Потім нас за це дуже жорстоко покарали: три тижні не давали помитись, півтори доби не годували. Лупцювали теж, дай Боже...

"Вони дозволяли собі все. Прикладались рукою, тому що розуміли, що їм за це нічого не буде"

Найменше покарання – це пів дня простояти в кутку, отримати ляпаса чи копняка. Били також добряче. Вихователі завжди прикладались рукою, тому що розуміли, що їм за це нічого не буде – цій дитині нема кому пожалітись.

Мені здається, що найбільший утиск, якого дитина зазнає в інтернаті, – це відсутність відчуття безпеки. Тут ти завжди на сторожі і не можеш керувати своїм життям – хоч якимось його аспектами. Ти виростаєш, просто як худоба.

"Найстрашніше починалось, коли вихователі уходили"

Після того як нас вкладали спати, вихователі йшли, ніхто не залишався за нами наглядати.

Я був, напевно, найбільшим об'єктом булінгу, тому що приїхав з дуже сильними побоями після бабусі, зі шрамами. Діти це бачать – отже і нам так можна з ним. Старші дуже часто душили. Був такий прикол – ззаду підійти, схопити, і поки ти прямо не посинієш, поки не втрачаєш свідомість, тебе будуть тримати.

Вихователі ніколи не захищали дітей. Колись мене дуже сильно побили, що я навіть пішов до виховательки. А вона мені сказала: "Надворі є турнік, іди підтягуйся. Будь чоловіком".

Вихователі також брали участь у булінгу. Вони цькували й били при інших, щоб всі розуміли: так і з тобою буде, якщо не будеш слухатись.

Все, що відбувається в інтернаті, – це фізичне і психологічне насильство. Притулок я можу схарактеризувати трьома словами: біль, образа і самотність.

"Одна з виховательок подарувала зламаний дитячий ноутбук. Мені навіть вдалося декілька днів з ним погратися, поки в мене його не відібрали"

Приємних спогадів з інтернату небагато. Одна з виховательок подарувала зламаний дитячий ноутбук. Такий, пам'ятаєте, з "Тетрісом" замість екрана. Мені навіть вдалося декілька днів з ним погратися, поки в мене його не відібрали.

Була одна дівчинка зі старшої групи, якій я чомусь дуже довіряв. Вона якийсь янгол-хранитель цього дитячого будинку. Завжди про мене піклувалася, обіймала, підтримувала. Вона була мені навіть не як подруга – я її, напевно, сприймав як маму. Як щось таке тепле, що мене захистить.

"Я одразу зрозумів: це моя мама"

Одного разу про мене зняли невеличкий репортаж для регіональних каналів, що ось дитинка шукає собі сім'ю. Я там малював малюнки, мама це побачила по телевізору і одразу вирішила, що мене забере. Вона не могла мати власних дітей з фізіологічних причин.

До мене насправді приходило, може, три-чотири мами, тобто я ще встиг трошечки перебрати. Хоча, зазвичай, коли ти першій мамі відмовляєш, потім залишаєшся на цих нарах вже до кінця. Але після зйомок репортажу якось я директорці сподобався і вона сказала: "Ну, давай, Мишко, спробуємо ще одну маму".

Мене завели в кімнату, ми з нею спілкуємось, і вона така приємна жіночка. Директорка питає: "А ось така мама тобі, Мишко, підходить? Я дивлюсь їй в очі і кажу: "Так, підходить". Одразу зрозумів, що це – моя мама. Вона мені дала оце відчуття базової дитячої безпеки. У перший день, як опинився вдома, почав називати її мамою.

"Не вірилося, що я нарешті їду в свій куточок"

Мама забрала мене з дитбудинку, і ми одразу поїхали в магазин, купили мені дитячу залізницю. Потім в кафе з'їв величезний шматок торта.

У мами був свій будинок за містом. Мені не вірилося, що я нарешті їду в свій куточок, у свій будинок, де буде власна кімната, власний простір. Ще коли я був у дитячому будинку, мама розповідала: "У нас там, Михайлику, є гамак, є басейн. Лежиш, а з цього гамака видно річку й усе місто". І поки я туди їхав, уявляв собі, як я піду в той басейн, як розберу свою залізницю й буду гратись.

"Я з'їв три кілограми сосисок за день. Уявляєте, дитина з'їсть три кілограми сосисок"

Не ховати їжу – це було для мене новим. Спершу я постійно ховав їжу – шматки хліба, цукерки – під подушки, в сараях.

Були такі випадки, що на дитячому майданчику намагався обміняти цукерки на якусь іграшку. А дитина дивиться на мене й думає: "Нащо мені твої цукерки, в мене ж їх багато вдома". Діти, які виросли з батьками, з цукерками, яким не треба міняти їх на машинку, не розуміють, чого ти так поводишся. Взагалі у мене були проблеми з комунікацією з іншими дітьми. Тому що я розумів мову сили, намагався бити дітей.

Мамі треба було провести зі мною дуже багато роботи в цьому плані. Якось я з'їв три кілограми сосисок за день. Уявляєте, шестирічна дитина з'їсть три кілограми сосисок! Просто відкрив холодильник і для мене це був шок – стільки їжі. Мама прийшла з роботи й питає: "Ну, і де сосиски?" Я довго не зізнавався. Ніхто мене, звісно, сварити не збирався, всі розуміли, чому це відбулося. Але ж я цього не розумів. Думаю: зараз отримаю на горіхи. Потім, звісно, зізнався. Мама коригувала це і давала мені зрозуміти, що ці сосиски нікуди не дінуться і вони там будуть стільки, скільки потрібно.

Дуже довго я не довіряв мамі, часто брехав, тому що не було розуміння, як саме поводитись, як взаємодіяти з людьми. Зламалась базова довіра до світу.

Але мені пощастило, я потрапив в дуже тепле середовище. Мене одразу прийняли, одразу приголубили. Свої друзі, компанія у мене в школі з'явилася на другий-третій тиждень. Буквально через пів року я вже вів усілякі шкільні заходи. Це заслуга моєї мами.

"О, День народження мені мама такий влаштувала! Це була миколаївська МетГала"

У родині було дуже багато нових відчуттів. Просто вийти на вулицю і крикнути "мам" – від того ставало тепло. Можна було відкрити холодильник і з'їсти все, що хочеш. Попросити: "Мамочко, купи мені те й те". І мама купляє.

О, День народження мені мама такий влаштувала! Це була миколаївська МетГала. У нас була з мамою ідея – піратська вечірка. Ми запросили дуже багато друзів, весь мій клас. І вона зробила величезний квест. Ми ходили, шукали усілякі підказки, розмальовувалися, перевдягалися. Вона дуже гарно все прикрасила сітками, медуз повирізала. Влаштувала дуже тепле свято, про яке я мріяв.

У родині я відчув себе вільним. Відчув, що чогось вартий – не просто одиниця в дитячому будинку, а особистість. Що я можу обирати собі друзів, іграшки і заняття. Можу повністю керувати своїм життям.

У мене є дві сестри молодші. Вони перебували з моїм вітчимом. Він і його дружина зловживали алкоголем, потім дружина померла і дівчата потрапили в дитячий будинок. Дізнавшись про це, мама, яка постійно намагалася знайти моїх сестер, забрала їх. І от коли мені було 11 років, наша сім'я повністю об'єдналася, і далі ми жили разом.

"Родина – це єдине місце, де тебе почують. Коли ви разом, то ви – моща"

Мама завжди спілкувалася зі мною як з дорослим. Вона хотіла почути мою думку, зокрема – чим я хочу займатись. Побачила мій талант і віддала в театральну студію. Я усвідомив, що мої бажання щось значать, і що вони можуть бути втілені в життя.

Багато різних хобі я пробував, але театр завжди був у моєму житті. Я і в гуртку займався, потім навчався в коледжі, потім вже в університеті. Ну, а тепер я – дитячий аніматор.

У нас велика родина. І одна з сімейних традицій – завжди бути поруч. Збиратись на свята за одним великим столом. Родина – це єдине місце, де тебе почують, де тебе приймуть, ким би ти не був, що би не зробив. Коли ви разом, то ви – моща.

"Якби я залишився в притулку, це була б ще одна поламана душа"

Якщо чесно, біжать мурашки, коли я уявляю, що залишився в інтернаті. Це була б ще одна поламана душа.

В інтернатній системі – колосальний збій. Дитячі будинки мають допомагати дитині оговтатись від певних обставин, через які вона туди потрапила. А виходить так, що дитину система ламає до кінця. І шанси влитися потім у суспільство, знайти своє місце – мінімальні. Тому що в інтернаті немає суспільства. Є просто якась маса, в якій ти перебуваєш. У тебе немає можливості відрізнятися або висловлювати свою думку. Система не допомагає дітям збудувати нове життя – вона його нищить.

І люди не готові брати собі таку дитину, адже не кожен зможе впоратися з нею і не кожен здатен її захистити. І далі дітей просто будуть повертати в інтернат, і вони знову будуть проходити ці кола жаху.

Я пробув в інтернаті не роки, а місяці, але і в мені щось зламалось. "На пам'ять" від зламаної системи залишилась автоагресія. Щоразу, коли я переживаю стресову ситуацію, починаю видирати волосся на голові. Я працюю з психотерапевтом, але автоагресія залишається зі мною й досі.

Віддати своїх дітей в інтернат? Ніколи. Навіть якщо я помру, то хай з моїми котами залишаться. Але не в цій системі.

Цей матеріал створено в рамках кампанії "Система потребує перезавантаження. Почуй, про що мовчать діти в інтернатах" яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи системи догляду та підтримки дітей (деінституціалізації).