"Мрію, щоб ми змогли повернутися": історії лікарів, які рятують життя у прифронтових громадах

Робота лікаря навіть у звичних умовах означає високу відповідальність, постійний контакт із людським болем, понаднормові години та рішення, які нерідко доводиться ухвалювати під тиском.

У час війни виклики множаться у кілька разів, адже всі ці дії доводиться виконувати у небезпечних для життя умовах. Медики вирушають у прифронтові та віддалені громади, де люди місяцями або роками не можуть потрапити до потрібного спеціаліста. Вони проводять прийоми неподалік від лінії бойових дій, працюють у підвалах, сільських будинках культури й школах.

До Дня медичних працівників п'ятеро волонтерок і капітанок FRIDA Ukraine розповіли "УП. Життя" про місії, які найбільше закарбувалися в їхній пам'яті.

Владислава Романюк

Лікарка згадує, як кілька років тому керівник адміністрації Часового Яру просив надати допомогу цивільним, які ще залишалися в місті поруч із лінією зіткнення.Попри високий ризик, восьмеро медиків вирушили до міста у супроводі військових.

Поблизу місця, де чекали лікарів, стався обстріл. У Часовому Яру вже не було "екстренки", тож поранених рятувала команда FRIDA. На жаль, один з чоловіків загинув.

Згодом медики розпочали прийом у підвалі. В окремих куточках працювали офтальмолог, кардіолог та інші спеціалісти.

Для Владислави ця місія мала особливе значення.

"У них [цивільних у Часовому Яру] було відчуття, що про них забули абсолютно всі. Нашій невеликій команді було важливо показати, що поза цією лінією залишається світ, якому вони не байдужі", – зауважила волонтерка.

Ірина Власенко

Однією з найбільш важливих місій для Ірини Власенко, дерматологині FRIDA Ukraine, стала поїздка у селище Лимани на півдні. Капітанка родом із Мелітополя, тож дорога нагадала про рідне місто.

У невеликій громаді лікарі проводили прийом у будівлі, що одночасно слугувала старостатом, поштою та пральнею. Там же громада організовувала благодійні розіграші продуктових наборів, а зібрані кошти передавали на потреби війська. Ірину вразило, що люди, які самі мають небагато, продовжують підтримувати інших.

Капітанка каже, що попри приємні спогади, боїться кожної поїздки, адже при цьому вона відповідає не лише за себе, а й за людей у місії.

"Звісно, мені страшно. Я розумію, куди везу людей, і знаю, що люди – наш найбільший скарб. Але я повинна привезти людей до людей. Важливо боятися і робити, бо коли боїшся і не робиш – нічого не змінюється", – говорить медикиня.

Марина Лєснік

Неврологиня Марина Лєснік згадує, як восени 2025 року вирушила до села Кальченки на Сумщині, що приблизно за 18 кілометрів від кордону з Росією.

У селі немає централізованого водопостачання та газу, не працює жоден магазин. Через це жителі переживали через кожну дрібницю і намагалися прийняти команду якомога тепліше.

Марина згадує громаду як велику родину, в якій люди підтримують одне одного, а староста знає потреби кожного та намагається всіх оберігати.

Особливо капітанці запам'ятався 88-річний Іван Никифорович. Коли автобус із лікарями тільки прибув до села, він приїхав на велосипеді й привіз домашні яблука. Чоловік хотів подякувати за ліки, які отримав під час попередньої місії.

Наразі команда не може повернутися до Кальченків через різке погіршення безпекової ситуації.

"Найцінніше – це розуміти, що наші поїздки не були даремними. Найбільше я мрію про те, щоб ми змогли повернутися. Ці люди заслуговують на найкраще. Вони казали, що навіть мріяти не могли, що стільки лікарів приїде просто до них. Саме заради цього ми й працюємо", – каже Марина.

Марина Брильова

Марина Брильова, лікарка-отоларингологиня, каже, що кожна місія "зайшла в її серденько і залишила там своє місце". Але особливо згадує останні виїзди на Дніпропетровщину.

Під час однієї з цих місій близько 90% пацієнтів були внутрішньо переміщеними людьми. Серед них – літні люди, які тікали від обстрілів ще з 2014 року.

Однією з пацієнток – 73-річна жінка з тяжким онкологічним захворюванням і метастазами. До приїзду команди вона нафарбувалася і зробила манікюр.

"Вони йдуть до нас не тільки за лікуванням. Вони йдуть за обіймами. Ми для них як діти, онуки, а для декого вже й правнуки", – говорить лікарка.

Особливо важливими для Марини є повторні місії. Коли команда повертається до громади через кілька місяців, пацієнти вже зустрічають лікарів як знайомих. Розповідають, як змінився їхній стан, яких рекомендацій вдалося дотриматися, приносять домашні смаколики й одразу йдуть обійматися.

Ольга Сохацька

Особливе місце для Ольги Сохацької, капітанки місій і кураторки напряму Little Hearts FRIDA Ukraine, посідає дитячий заклад у Знам'янці.Лікарів одразу вразили щирість вихованців і ставлення персоналу.

Команда регулярно повертається, щоб обстежувати дітей, коригувати лікування, надавати рекомендації та допомагати працівникам закладу з доглядом.

"Після першої місії вони стають нашими. Ми вже знаємо, як кого звати, знаємо їхні діагнози, проблеми й емоції. Це наші діти, про яких хочеться опікуватися", – пояснює Ольга.

Під час останньої місії вихованці вирішили пригостити лікарів і самі приготували для них велику миску олів'є. Діти з вродженими порушеннями та складнощами з моторикою власноруч нарізали овочі, бо хотіли зробити медикам приємно.