"Спочатку було дуже важко бачити загиблих, але потім стався психологічний злам". Історія бойового медика, який допоміг трьом сотням поранених

У свої 35 Ярослав має стільки яскравих подій, що їх вистачило б на кілька біографій. Хворобливий від народження, він у юному віці стрибав із парашутом, пробував себе в різних амплуа і навіть пройшов відбір у Французький іноземний легіон. Енергійний і невтримний, Ярослав шукав драйву в різних місцях, однак справжній адреналін хапнув удома, на російсько-українській війні.

Уже понад три роки боєць служить бойовим медиком у гірсько-штурмовій роті, й за цей час, за найскромнішими підрахунками, надав допомогу трьом сотням поранених.

"Мені разів 10 дзвонили з Французького іноземного легіону, просили вернутися…"

Позивний бійця – Литва, і це пояснюється його походженням. Ярослав народився в Клайпеді в українській родині, його батько служив у торговельному флоті. Хлопчик відвідував місцевий дитсадок і паралельно з українською вільно говорив литовською.

Однак коли йому виповнилося 5, сім'я переїхала в Україну, на Черкащину. Далі були школа, технікум, робота, зокрема за кордоном.

Місце народження й знання литовської давало Ярославу право до 21 року автоматично отримати литовське громадянство (варто було лише написати заяву в посольство). Завдяки якому він міг легально працювати в країнах Євросоюзу. Хлопець думав над цим, однак, зрештою, так і не звернувся в посольство.

На строкову службу його не взяли через хворобу, утім, всупереч проблемам зі здоров'ям, юнак активно займався спортом і навіть стрибав із парашутом. А далі наважився на авантюру – подався у Французький іноземний легіон.

– Я працював у Чехії, друг запропонував, він теж ішов, – згадує Ярослав. – Мені 20 років, неодружений, вільний, і я так собі – давай, спробую! Добрався з Праги у французьке місто Обань, знайшов під вечір штаб легіону, постукав. Вийшов капрал і каже: "На сьогодні прийом закінчено, чекай завтрашнього ранку". А в мене 20 євро в кишені. То я там на лавці й просидів…

Наступного ранку Ярослав подав документи, пройшов різні співбесіди, здав фізичну підготовку. Його відібрали й уже платили добові, але через кілька тижнів претендентів направили на ще на один IQ-тест, який виявився заважким для не носіїв французької чи англійської.

– Наприклад, питання були пов'язані з порядковими номерами букв у французькому алфавіті. Цей тест пройшли відсотків 10 претендентів, і мене відсіяли також. Капрал-шеф у тому підрозділі був із Луганська, то він сказав: "Підучися й повертайся – ми тебе точно візьмемо".

Ярослав повернувся в Україну, взяв участь у Революції Гідності на Майдані, потім поїхав на заробітки в Польщу і згадав про Легіон аж у лютому 2015-го. Цього разу все пройшов без проблем, у зокрема психологічний тест у "гестапо" (так називали комісію, яка всіляко провокувала претендентів і спостерігала за реакцією).

Новобранцю видали військову форму й перекинули в Марсель. Перед підписанням контракту залишилося пройти ще одну медичну комісію, яка мала по суті формальний характер.

– А в мене якраз розкришився зуб. І медик (марокканець) сказав: "Іди вилікуй, а далі підпишеш контракт. Бо якщо підпишеш зараз, ми зобов'язані лікувати тебе за рахунок Легіону". Я пішов по стоматологах, а там усе збюрократизовано, по медкартках. Один погодився вилікувати зуб і запросив 700 євро. У мене всього 200, то кажу – мені вже краще видалити. А стоматолог на це: "Якщо зуб можна вилікувати, я не можу його видалити". Тоді я плюнув і поїхав геть. Мені потім разів 10 дзвонили з Легіону, просили вернутися…

За рік Ярослав одружився і, здавалося, заспокоївся, особливо, після народження сина. Почав працювати в Києві в невеликій фірмі, що оформляла документи на будівництво. Там його й застало повномасштабне російське вторгнення. Відправивши рідних до знайомих у Чехію, Ярослав пішов у військкомат, однак його відмовилися мобілізувати через "білий квиток", отриманий ще в юності.

– Я повернувся до роботи, але не надовго. У липні росіяни вдарили ракетами по Вінниці, тоді загинули й військові, й цивільні, діти. Мене перемкнуло, я знову пішов у військкомат і наполіг на мобілізації.

"Мій перший штурм… Страшно взагалі не було, ми не розуміли, що відбувається, а просто йшли…"

У наступні два місяці новобранець пройшов три навчальні курси на бойового медика – в Україні й Британії. І на початку жовтня став бійцем 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. У той період вона вела контрнаступ на Херсонщині.

– 5 жовтня увечері мене доставили на бойову позицію гірсько-штурмової роти в посадці. Я не встиг толком познайомитися, але почув, що незадовго до цього в роті загинули два бойові медики. А 6 жовтня зранку – штурм.

То був важкий штурм, піхотинці пішли в лоб і нарвалися на досвідчених, добре озброєних десантників, яких прикривали танки.

– Почалися втрати, і ротний кричить у рацію: "Ярослав, там "300", біжи з напарником і надай допомогу!" Ми біжимо, по нас лупить танк прямою наводкою, я тричі на спину падав. Добігли, мій перший поранений – чоловік за 50 років, котрому танковим снарядом відірвало ногу вище коліна. Поруч ще один боєць із посіченими осколками руками, ногами й обличчям. Починаю мотати поранену ногу, витягую знебол і затискую зубами. Знову приліт, мене кидає на землю, шприц випадає. Навколо все в крові, бруді, поранений кричить, у мене після прильоту туман у голові (контузія). Шукаю серед листя шприц, колю знебол, залітає квадрик, забирає й вивозить пораненого…

У тому бою кожні 15 хвилин двоє-троє бійців підрозділу отримували поранення. Ярослав бігав між позиціями, надаючи допомогу, і навіть не думав, що й сам може бути ціллю для ворога.

– Той перший мій штурм… Страшно взагалі не було, ми просто не розуміли, що відбувається. Не мали жодного досвіду, а просто йшли – і все було на довірі й підтримці. Це вже тепер я розумію, що може статися… А поранений із відірваною ногою вижив. У нашій роті служив його син, він потім дзвонив і дякував, що врятували батька, не кинули…

Ярослав брав участь і в наступних штурмах, не всі вони були вдалі. Підрозділ розбивали, починалися втрати, хлопці відкочувалися, а далі знову йшли вперед. Аж поки росіян не дотиснули, й ті почали тікати, кидаючи зброю й техніку. Після Херсонщини підрозділ вивели на невелике відновлення, а далі перекинули на Донбас, Бахмутський напрямок.

– Для мене найважче було саме на Донеччині, я по 20 годин не спав, весь час літав за 300-ми. У нашій роті тоді за кілька тижнів загинули 16 хлопців плюс дуже багато поранених. А в крайній день, коли мали виходити, потрапили під дружній вогонь. Росіяни стояли дуже близько, за 70 метрів, і сусідній підрозділ, не розібравшись, відкрив вогонь по нашому бійцю. Ми евакуювали пораненого, закинули на МТЛБ (гусеничний броньований тягач), я вирвав у бійця шмат термухи й затампонував рану. МТЛБ загорівся, ми гасили його на ходу. Непросто все це згадувати…

Загалом Ярослав надав допомогу трьом сотням поранених, це якщо рахувати дуже скромно. На його руках ніхто не загинув, однак були важкі поранені, що пізніше помирали від ран.

– У нашій роті хлопці різним займаються, хтось штурмує й знищує ворога, хтось "літає" на дронах, а моя місія – рятувати. Є свій адреналін у цьому, таке моє життя. Хлопці потім дзвонять, дякують. І ті, що звільнилися після поранень.

"Стільки загиблих хлопців, стільком очі закривав…"

Утім, є в роботі бойового медика й дуже важка частина – витягувати загиблих. Влітку 2023-го загинув його близький товариш.

– Тоді наш контрнаступ був – той, що невдалий. Росіяни добре підготувалися, все замінували. Наша техніка підривалася одна за одною, і було прийнято рішення просуватися пішки. Пішло відділення на чолі зі взводним, офіцером. Вони спустилися з посадки вниз, і росіяни спіймали їх ПТУРом (протитанкова керована ракета). Загинув і офіцер (молодий хлопець, всього пару місяців прослужив у нас), і командир відділення, мій товариш. Плюс четверо поранених.

Ярослав із напарником висунулися на евакуацію. Спочатку витягли поранених, потім загиблих.

– Офіцер згорів майже повністю, ми навіть спочатку не зрозуміли, що то рештки… Далі двоє тягнемо на ношах тіло мого товариша. По нас міномет починає

працювати, кидаємо ноші і в кущі, потім знову тягнемо. На тіло намоталася полівка (польовий кабель зв'язку), довелося розрізати. До посадки, де чекали батальйонні медики, було більше кілометра, ми ледве дотягнули. Медики витягли мішок, а в товариша нога зламана, кістка стирчить і не дає застібнути мішок. Усі стоять і дивляться, не знають, що робити. Тоді я ламаю йому ногу і вправляю кістку, щоб застібнути. Це було дуже важко психологічно – близький товариш, 36 років…

Однак згодом Ярослав став сприймати такі речі спокійніше, в нього стався психологічний злам.

– Стільки загиблих хлопців, стільком очі закривав… А бувало, з Роботиного від бійця одну ногу виносили. Але я призвичаївся – довелося. Це сталося після Яковлівки на Донеччині, де було дуже багато загиблих. 200 то 200 – що тут зробиш, людей не повернеш…

Періодично бойовому медику доводиться підключатися й до евакуації загиблих мирних мешканців, що потрапляють під російський вогонь біля лінії фронту.

– Фронтове село накрили "Градами", місцевий чоловік їхав на мопеді й потрапив "під роздачу". Якихось 50 метрів до хати не доїхав. Бак загорівся, у загиблого спазм м'язів, руки й ноги зігнуті й закляклі. Поліція побоялася їхати, зате прибула ритуальна служба. І товариш просить: "Литва, треба допомогти тіло в мішок поставити". А загиблий приклеївся до того мопеда, тіло скрючене, в мішок не влазить. На те вийшла його сестра, діти (вже дорослі). То я кажу – відійдіть, будь ласка, вам таке не треба бачити…

Війна б'є не тільки по психіці, але й по фізичному здоров'ю – Ярослав відчуває це по повній.

– Воно все накладається, не витягую вже трохи – спина, протрузії. Весь час у напрузі, в "стійці боксера". Посивів, курю багато – по півтори пачки. Стомився вже. А за ці дві короткі відпустки по 15 днів ні вилікуватися, ні відновитися неможливо.

Боєць міг би звільнитися за сімейними обставинами, має для цього підстави.

– Моя мама інвалід 1 групи ще до війни, старший брат онкологію пережив. Але в моїй родині багато хто війну пройшов. Тестю 55 років, він на самому початку добровільно пішов, а після поранення звільнився за станом здоров'я. Брат тестя так само, він ще в Афганістані служив, горів тоді в БТРі, тепер йому 59. Уже на цій війні пережив інсульт, захворів на діабет і отримав 1 групу. Тесть запальний, коли цивільні починають свою пісню: "І коли вже війна закінчиться…", може й дуже жорстко відповісти. Я у відпустці в основному з ним спілкуюся. Сядемо, вип'ємо по чарці, нам і легше… Чи бачу себе в цивільному житті? Звичайно! Може, якийсь бізнес відкрию. В мене кум фермер, дитина росте, то щось будемо робити. А поки воюю…