Від мільйонного бізнесу до центру протезування Tytanovi Rehub: історія В’ячеслава Запорожця, який допомагає людям зі складними ампутаціями

Ще кілька років тому В’ячеслав Запорожець був успішним будівельним бізнесменом із багатомільйонними проєктами, і міг дозволити собі майже все. Проте, як він сам наголошує, війна проявила його, тож після початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив бізнес і створив центр Tytanovi Rehub, що допомагає військовим із найскладнішими ампутаціями. Тут не просто виготовляють протези – ветеранам дають шанс знову повернути контроль над життям. Нині В’ячеслав називає Tytanovi Rehub справою життя та отримує справжню радість від того, що робить.

Мамин заповіт стати людиною

В’ячеслав Запорожець народився у простій родині на Черкащині. Коли хлопцеві було 14, його мама дуже захворіла – їй підтвердили онкологічне захворювання. В’ячеславу довелося взяти на себе частину побуту і враз подорослішати – навчитися того, чого раніше не вмів. Він майже весь час проводив поруч із мамою у палаті хірургічного відділення. Тоді вперше усвідомив, що люди помирають.

"Тоді в інституті нейрохірургії в палаті лежало 10 жінок, і моя мама теж. І кожен місяць дві-три людини помирали з цієї палати. І це жахливо", – пригадує В’ячеслав.

На лікування у сім’ї Запорожців спрямували усі ресурси – тато, який мав фах інженера-будівельника, навіть безкоштовно будував хірургам будинки. Попри всі зусилля, які докладала родина, маму не вдалося врятувати – через три роки вона померла. Це дуже вплинуло на В’ячеславового старшого брата, який не зміг змиритися з втратою, а також змінило його самого.

"Останніми словами мами були: "Я дуже хочу, щоб ти став людиною". І я це почув. Вже на другий день після смерті я мав іспити в інститут будівельний. Я їх успішно здав. І оце вплинуло на моє життя", – ділиться Запорожець.

Зі слів В’ячеслава, він став успішним студентом, попри те, що не надто добре вчився у школі. Щосеместру чоловік приїздив до мами на могилу і розповідав про свої успіхи в навчанні. В’ячеслав завершив інститут з відзнакою, два роки попрацював інженером, а потім розпочав власний бізнес. Почав братися за великі будівельні проєкти – і йому все вдавалося. Він будував торговельні центри, фабрики, любив дорогі автівки і все, що нині асоціюється з розкішним життям.

"Я був першим будівельником, який купив Maserati Quattroporte. У мене був гелікоптер, яхта, джипи. Але я не був щасливий", – пригадує В’ячеслав Запорожець.

Перший досвід благодійності

Перший перелом стався у 2008-му, коли друг привіз його до дитбудинку в Коростені на Житомирщині – там працювала його теща.

"Ми купили дітям солодощі, іграшки, але вони не брали. Вони обліпили нас і просто хотіли говорити. Це мене вразило", – каже Запорожець.

Разом з другом, який показав йому іншу сторону життя, вони змогли зробити з того дитбудинку показовий – відремонтували, облаштували медичний ізолятор, взяли шефство над ним. Тоді ж В’ячеслав Запорожець вперше отримав радість від благодійності та зрозумів, що це потрібно робити.

Згодом чоловік отримав запрошення на зустріч із Далай-Ламою, де побачив, що люди можуть отримувати задоволення від простих речей, наприклад, від споживання звичайнісінького рису. В’ячеслав пригадує, що тоді йому вдалося переосмислити багато чого у житті:

"Я зрозумів, що не треба мати джип Range Rover чи Land Cruiser – можна їздити на простій машині. Можна їсти просту корисну їжу. Треба читати книги, медитувати. Тоді я відкрив себе духовно, і зрозумів: треба допомагати людям. Тоді ж була світова криза, яка допомогла мені зрозуміти, що у тебе може бути все: бізнес прибутковий, техніка, компанія, замовлення. А потім в один прекрасний момент – хоп, і ці статки перетворюються в мінус. Філософія буддизму допомогла мені це прийняти", – ділиться волонтер.

Коли довелося залишити все заради життя

У 2013 році В’ячеславу Запорожцю пропонують взятися за новий перспективний проєкт – побудувати мережу будівельних супермаркетів у Казахстані. Чоловік погодився і упродовж шести років працював у чужій країні, в надзвичайно складних погодних умовах, коли потрібно було призвичаюватися до мінусової температури та сильних вітрів. Але і це йому вдавалося. У В’ячеслава було три партнери по бізнесу – місцеві партнери. Проте коли бізнес почав приносити прибуток, партнери вирішили його обдурити.

"Коли усі ми заробили по мільйону і треба було ці гроші ділити, вони сказали: "А давайте йому не будемо платити". І я зрозумів, що це все. У 2019 році я залишив в Казахстані все і повернувся в Україну. 100 одиниць будівельної техніки, завод металоконструкцій – все залишилося там. Ще місяці з три я з ними боровся, а потім зрозумів, що витрачаю гроші на адвокатів", – каже Запорожець.

Ситуація з Казахстаном довго не давала спокою В’ячеславу. Рішення залишити все у чужій країні не підтримували ні його батько, ні дружина, та й сам він часто мав сумніви, чи правильно зробив. Переосмислення і розуміння того, що все вчасно і так, як має бути, прийшло до чоловіка з початком повномасштабної війни.

"Ці шість років роботи в Казахстані і Росії були мені потрібні, щоб я зрозумів, що ми повинні боротися за Україну. Коли я повернувся з Казахстану, зрозумів, що Україна – це найкраще місце. Я був всюди: Америка, Європа, Сінгапур, Азія. Я спілкувався з президентами держав, з людьми, які літають тільки чартерами, їздять тільки на лімузинах, тільки бізнес-класом. А мені після зустрічі з Далай-Ламою це не давало задоволення. І от коли починається повномасштабна, я розумію, що моя місія – це спасіння людей, в допомозі людям, які зараз втрачають все", – пригадує В’ячеслав.

Втрата бізнесу у Казахстані допомогла В’ячеславу навчитися жити з бюджетом 30 євро замість 1000, як було раніше. Він зрозумів, що суть не в дорогому одязі чи аксесуарах, автівках. І що в Україні дуже комфортно. Тому й залишився в країні з початком війни. У великих будівельних проєктах В’ячеслав більше не хотів брати участі. Він каже, що це завжди про корупційну складову.

"На цьому я прогорів у Казахстані. Я не повернусь в будівництво, поки воно не буде прозоре, поки не буде корупції, а зараз, на жаль, всі будівельні проєкти корумповані", – резюмує чоловік.

Зустріч, яка допомогла зрозуміти себе

Київ, березень 2022-го. На заправці на Дніпровській набережній В’ячеслав Запорожець заправляє своє авто – йому дозволяли наповнити свої автівки після четвертої дня, адже в той час він вже допоміг із створенням блокпостів, відкрив стабілізаційний пункт та розвозив лікарів на чергування. До нього підходить незнайомий стривожений молодий хлопчина і сміливо каже:

"Будь ласка, я заплачу. Мені треба обов’язково заправитись".

У нього бусик. Заправки для всіх зачинені, обслуговують лише спеціальну техніку.

"Навіщо? Тобі скільки років?" – не приховує здивування В’ячеслав.

"18. Ось мої документи, права, все є".

"А куди ти зібрався?"

"У Бучу. Там дуже багато жінок і дітей. Я їх вивожу", – хлопець розповідає, як є.

Так В’ячеслав Запорожець познайомився з Давидом з однієї з місцевих церков. Він розповів, що незадовго до початку повномасштабного вторгнення знайомий американський волонтер закупив для їхньої церковної спільноти авто та генератори. Тепер вони вивозять дітей та жінок з Бучі до місцевого притулку, далі – до Тернополя, а згодом – до Польщі.

Тоді В’ячеслав заправив авто Давида безкоштовно, лише взяв у хлопця його номер телефону. Історія Давида так вразила чоловіка, що він думав про це весь час.

"І ось вночі, як порозвозив хірургів, їду собі і думаю: ну як так? Я маю гроші заправити машини, у мене два джипи, я у Києві. А тут молодий хлопець ризикує усім і допомагає. І чую в цей час, як по радіо розповідають, що бомблять Чернігів: закидають КАБами і багато людей не можуть виїхати. В той момент я зрозумів, що зранку я їду в Чернігів", – розповідає В’ячеслав Запорожець.

З цього моменту розпочався його активний шлях волонтера. Вже наступного дня В’ячеслав із напарником на двох джипах змогли вивезти з Чернігова 33 поранених жінок та дітей.

"Ми вивозили людей через пішохідний міст. Нічого не їздило тоді, місто було заблоковане. І люди зі складними травмами просто помирали. Ми потрапили під обстріл, тричі могли загинути. Перед нами розстріляли машину, ми бачили бій. Але вивезли. І тоді я отримав справжню насолоду і зрозумів, що це моє місце", – пригадує Запорожець.

Перші евакуйовані люди жили у В’ячеслава вдома. Вже згодом він організував штаб, у якому надавали допомогу. Тоді чоловік розумів, що життя людини – найбільша цінність.

"Була історія. Коли їхав своєму Лексусі, рік машині, і військовий каже: "Куди? Це ж дорога машина. Навіщо ти ризикуєш?" Кажу, ця машина може вивести трьох поранених. І це того варте. Він мені: "Тобі не шкода?" Кажу: "Ні, якщо це врятує життя людини, то воно більше коштує", – каже волонтер.

Перший досвід протезування та "Центр спасіння життя"

З березня по квітень разом з однодумцями на інших автівках В’ячеславу вдалося вивезти з Чернігова близько тисячі поранених. Серед них були люди з ампутаціями. Тоді, пригадує В’ячеслав, він вперше побачив таких людей.

"Ампутація – це завжди загроза життю. А тоді у лікарнях не було світла, ліків", – пригадує В’ячеслав.

Перших людей з ампутаціями, яких він евакуював з Чернігова, доправили в "Охматдит" на лікування, а вже згодом – до Німеччини на протезування.

Далі були поранені з Краматорська – чоловік потрапив туди якраз у день, коли ракета поцілила у вокзал. І він з командою однодумців починають працювати – стабілізувати важкопоранених і евакуювати їх у безпечні місця. Вже у травні вони працювали на швидких, у травні машин було п’ять, за місяць – вже десять. В’ячеслав йшов за тим, що пропонувало йому життя: познайомився з анестезіологом, бо розумів, що пора вивчати протоколи, аби возити людей зі складними травмами, без свідомості. Так, у співпраці з Антоном Геращенком, який допомагав В'ячеславу з перших днів війни, була створена громадська організація "Центр спасіння життя", через яку чоловік познайомився зі шпиталями та їхніми головними лікарями. Тоді ж побачив, що дуже багато хлопців потребують протезування та реабілітації.

В’ячеслав почав шукати протезистів, які залишились у столиці. Так познайомився з Олександром Стеценком, до якого він почав направляти людей зі складними травмами.

"І тоді ми протезуємо приблизно половину з тих, хто цього потребує, а інших не можемо, бо не вміємо, бо треба спеціальні технології. І так я знайомлюсь з двома хірургами – Глисенським і Лененком. І на початку 2023-го ми створюємо центр складного ендопротезування", – ділиться В’ячеслав Запорожець.

Це було приміщення на 40 квадратних метрів, у якому займались 10 ветеранів. Зі складним ендопротезуванням – остеоінтеграційним, коли вживлюють титанові імпланти – допоміг німецький хірург Ріхард Бронемарк. Йому просто написали лист, у якому розповіли про все.

"Ми думали, що він нам не відповість або відмовить. Але на наступний день приходить відповідь: "Мені цікаво приїхати до вас і прооперувати військових, тому що мій батько помер в 2014-му році, а він все життя допомагав військовим, безкоштовно оперував. Якщо ви дійсно займаєтесь ветеранами і робите це безкоштовно, в пам'ять про батька, я приїду до вас і зроблю ці операції безкоштовно", – пригадує Запорожець.

Перші три операції відбулися вже в травні 2023 року.

Реабілітаційний центр Tytanovi Rehub

Тут займаються лише складними ампутаціями та їх протезуванням. Це – принципова позиція В’ячеслава Запорожця, яку він пояснює тим, що простішим протезуванням в Україні є кому займатися.

"Зараз у нас 100 тисяч ветеранів з ампутацією. З них 10% – це 10 тисяч – це складна травма. І більшість центрів займається простими протезами. Ми принципово не беремо гомілки, передпліччя, тому що є оці 10 тисяч складних. Молодих хлопців, які не ходять, на кріслі колісному, які без рук, у них висока ампутація плеча", – ділиться В’ячеслав Запорожець.

Він пригадує, як перший з ветеранів, з яким довелося працювати, у якого не було двох рук вище ліктя, казав про те, що не хоче жити:

"Кажу: "Чому? Ми ж тебе врятували, вивезли, все, ти на місці, все добре в тебе, ти молодий". Він каже: "Я не хочу жити, тому що я не можу нічого взяти, не можу піти на побачення, нічого не можу". Розумієте? Мене це вразило. І це наш був наш перший біонічний протез, ми його в Німеччині протезували, бо самі ще не вміли – це був квітень 22-го року. Як раніше я брався за найскладніші будівельні об'єкти у короткі строки, вибрав такий же шлях в протезуванні та реабілітації", – пояснює В’ячеслав Запорожець.

Серед тих, хто отримав протезування та відновлення тут, багато ветеранів та ветеранок, яким усі відмовляли, говорячи, що вони не зможуть відновити деякі функції – ходити, говорити, будуть все життя у кріслі колісному. Tytanovi Rehub довели, що все можливо. Нині це центр у тисячу метрів квадратних, який збудували за гроші французького фонду. Сюди звертаються або лікарі, або навіть самі родини, які розповідають про травму когось із рідних та просять взяти на лікування.

"І я ніколи не відмовляю. Я не знаю, як запротезую, але беру. В мене є досвід, от Антон Іванців – надскладна потрійна ампутація. В нього нема плеча, передпліччя, стегна. І ми його запротезували, відновили. Зараз він член комісії Мінсоцполітики. Зараз сам їздить на електрокарі, повернувся з мандрівки по Європі. В нього двоє дітей. Один реабілітаційний центр каже: "В'ячеслав, заберіть його, ми не можемо нічого з ним зробити". Я до нього приїжджаю і кажу: "Антоне, поїхали в Київ". А він каже: "А ти займався таким протезуванням?" Я кажу: "Чесно: ні", – пригадує Запорожець.

Антон розумів, що йому нічого втрачати, а тому погодився. Йому встановили чотири імпланти, і на сьогодні він є прикладом надскладного рішення в протезуванні.

Гроші на встановлення імплантів шукають самі

В’ячеслав розповідає, що попри успіхи та позитивні історії, Tytanovi Rehub мають свої фінансові обмеження – остеоінтеграція не фінансується державою, а тому в місяць тут можуть робити одну-дві таких операції.

"Минулого року ми робили чотири операції в місяць. Кожна операція коштує 25 000 євро, тому що був фандрейзинг, ми могли збирати гроші. Зараз ми робимо одну операцію, максимум – дві в місяць. Тобто одне вживлення титанового імпланта і ще п'ять складних протезів", – пояснює чоловік.

Він каже, що з фандрейзингом нині не просто, бо люди і так перевантажені постійними зборами на дрони, автівки. Та й на все це доводиться витрачати багато сил та енергії. Нині тут триває великий збір на 15 мільйонів гривень, який планують закрити до кінця осені.

"Зараз ми трошки включили Мінсоцполітики, адже комплектуючі для протезування закуповують по державній програмі. А от складне травматичне лікування, на жаль, МОЗ не хоче фінансувати.На жаль, не хоче фінансувати закупку імплантів", – ділиться волонтер.

За два роки роботи Tytanovi Rehub зробили 85 операцій з остеоінтеграційного протезування – це найбільший досвід в Європі. Нині В’ячеслав Запорожець також керує центром біонічного протезування – майстернею, що виготовляє біонічний протез руки і ноги. Також тут допомагають пацієнтам адаптуватися до життя з протезом та відновити максимальну мобільність.

"Ми ставимо біонічні ноги на базі електронних колін OTTOBOCK Genium. І також робимо біонічні руки, які управляються системою керування COAPT. Ми вже запротезували близько 100 пацієнтів біонічними протезами. Зараз наші протезисти вже пройшли навчання у всіх виробників комплектуючих. Відкриваємо сервіс-центр по протезуванню рук. У нас працює протезистом Сашко Зозуляк, який має біонічну руку – і він збирає протези, адже працює протезистом та біоінженером", – розповідає В’ячеслав Запорожець.

Не лише ставлять на ноги, а й повертають жагу до життя

Керівник центру Tytanovi Rehub часто отримує дзвінки з лікарень з проханням поговорити з військовими, підтримати їх, адже через травми та ампутації вони перебувають у депресивних станах.

"Кажуть, приїдь, тут хлопець складний, не хоче жити, в депресії. Я йому кажу: "Ти повинен був загинути 10 разів, тебе врятували. Тому у тебе є місія. І ти повинен жити. Ти ще не знаєш, але у тебе щось є", – розповідає Запорожець.

Можна не мати рук, ніг, але принести багато користі. Він розповідає історію одного з ветеранів, який залишився без двох ніг, проте навчився кататися на лижах, веде активний спосіб життя, мандрує по світу.

Нині В’ячеслав Запорожець увесь свій час присвячує центру. Навіть переїхав ближче, бо з дому складно і довго добиратися. Він каже, що фактично пожертвував родиною, аби допомагати іншим. Їздить на простій машині. А ще не спілкується з токсичними людьми та тими, які роблять роботу без місійності, лише за гроші.

"Ми благодійна організація, філантропи, волонтери. Сьогодні, наприклад, я можу платити, бо є донор, він задонатив. А завтра може так бути, що він не задонатив – і ми повинні вміти працювати як волонтери", – пояснює керівник центру Tytanovi Rehub.

В’ячеслав береться за випадки, у яких інші ставлять крапку, бо, наприклад, є купа ризиків. Проте, якщо є 30 відсотків зі ста, що це допоможе, – чоловік на них не зважає.

"На День незалежності в 22-му році була атака вокзалу Чаплиного на Дніпропетровщині. Тоді складне опікове поранення дістала 18-річна Настя, а її батьки згоріли заживо. Коли мені подзвонили волонтери, я приїхав у дитячу лікарню Дніпра, то всі лікарі казали: "ЇЇ нереально врятувати". Її треба було транспортувати в Австрію. Я домовився, у Відні була клініка, яка брала такі складні опіки, але у нас було всього три доби. І її не можна було транспортувати машиною", – пригадує Запорожець.

Треба було організувати гелікоптер з Дніпра на Київ, з Києва у Львів, з Австрії мав прибути літак в Жешув в Польщі. Якби дівчина померла у гелікоптері, за це В’ячеслава притягнули б до кримінальної відповідальності.

"Я кажу: а так вона помре в дитячій лікарні. Дайте, будь ласка, під мою відповідальність, гелікоптер. Ми спробуємо. У нас було мало шансів. Але ми врятували. Настя живе в Відні, раз на рік вона мені телефонує", – ділиться волонтер.

Проживати кожен день як останній

Таке світобачення запозичив В’ячеслав Запорожець із розмов з Далай-Ламою. Особливо відчув сенс цих слів з початком повномасштабної війни. Він каже, що люди – це найбільша цінність, яку ми маємо на землі.

"Щодня я максимально стараюсь допомогти, вкласти себе в день, аби він не був втрачений. Кожен день аналізую, що я зробив: що я міг більше проконсультувати пацієнтів чи зробити більш якісні пости для фандрайзингу, знайти лікаря для ветерана, тому що там йому треба нейрохірург, чи пластичний хірург", – каже Запорожець.

Колишній будівельний мільйонер тепер не витрачає гроші на матеріальні речі, які просто виконують якусь функцію. Бо чи то годинник за купу грошей, чи звичайний з ринку, його функція – показувати час. Теж саме з автівками та іншими речами. У В’ячеслава нині немає бізнесу, а всі свої ресурси він вкладає в допомогу. Вважає це своїм призначенням та радіє, що війна врешті його показала.