"Шкодую лише, що не довоював до перемоги": як ветеран Козак вчиться жити заново після втрати всіх кінцівок

Він не називає свого імені. Каже, що для всіх давно став просто Козаком. Ми зустрілися з ним в модульному містечку під Ірпенем, де сьогодні живуть переселенці та ветерани російсько-української війни, які втратили свої домівки.

До повномасштабної війни Козак був підприємцем у Запорізькій області. У 2022 році два тижні чекав у черзі за зброєю, згодом став на захист Києва, а потім тринадцять місяців воював у піхоті під Бахмутом.

8 березня 2024 року під час бойового завдання дістав важке поранення. Четверо побратимів загинули, а самого Козака російські військові залишили в живих, оглянувши позицію та вирішивши, що він мертвий. Чоловік вижив, але втратив обидві руки й обидві ноги.

Сьогодні він проходить реабілітацію, вчиться жити з протезами й говорить, що найбільше шкодує не про втрачений бізнес чи дім, а про те, що не довоював до перемоги. 

Ми поговорили з Козаком і його дружиною Оленою про війну, поранення, життя після нього та бажання знову бути корисним.

– Ви не називаєте свого імені. Чому?

– По-перше, мене ніхто не називає на ім'я, бо я з окупації. У мене позивний Козак і всюди я – Козак. На війну пішов сам, бо не міг не піти.

– Ви родом із Запорізької області?

– Так. Але місто не хочу називати.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви ще були вдома?

– Так. Я ще у 2014 році записався добровольцем. Навіть дружині нічого не сказав. Потім, коли оголосили черговий набір, вона запитала: "Якщо покличуть, підеш?" Я відповів, що вже давно записаний і точно піду. Тоді мене не покликали.

24 лютого 2022 року я поїхав на роботу, видав людям зарплату, повернувся додому, пообідав і поїхав до військкомату. Чотири рази доходила моя черга, але зброї не вистачало. Я щоразу ставав у чергу знову. Потім ще два тижні залишався в окупації…

– Що ви втратили після окупації?

– Все. У нас був будинок, 18 соток землі, підприємство в місті неподалік центру, фермерське господарство в селі. Фірму пограбували. Там були два токарні станки, балансувальний станок – нічого не залишилося. На фермерському господарстві ми тримали тварин. Землю теж забрали.

Але знаєте… Поки це не повернулося в Україну, мені нічого не треба. Знаю, що там зараз відбувається, але не хочу нічого доводити. Якщо це не наше – воно мені не потрібне.

– Як вам вдалося виїхати з окупації?

– Почали випускати по одній людині з родини, якщо були діти. Донька навчалася в Києві. Показав документи, що їду до неї. Дружина була на роботі. Я навіть не став чекати. Помився, поголився й поїхав.

Приїхав до Києва. У мене був знайомий у спецпідрозділі, хотів служити саме там. Але тоді не знав, що існує вікове обмеження. Мені вже було понад 50 років. Тому пішов у тероборону, подав документи до військкомату, а 31 березня офіційно став військовослужбовцем Збройних Сил України.

– Якою була ваша служба на початку?

– Спочатку служив у ППО в Києві. У радянській армії був кухарем, тому мене й тут призначили кухарем. Потім ми ховали обладнання, перевозили його, будували оборону Києва. Коли загроза столиці зменшилася, повернулися до місця дислокації.

Але весь цей час писав рапорти з проханням перевести мене в бойовий підрозділ. Написав більше двадцяти. Мені казали: "Тебе не візьмуть. Дивляться документи, бачать вік і відмовляють". Та один старшина щоразу говорив тим, хто приїздив відбирати людей: "Пацан нормальний, забирайте".

Так у серпні мене взяли до спецпідрозділу. Спочатку служив у Сумській області, а коли почалися масовані атаки дронами на Київ, нас повернули.

Наприкінці січня 2023 року двох хлопців із нашої частини відправили воювати. Запитав, чому не їду я. Мені відповіли: "Збирай речі. Завтра зранку виїжджаєш". Так я потрапив під Бахмут.

– Яким був Бахмут?

– Важким. Я тринадцять місяців був у піхоті. Там дуже швидко перестаєш прив'язуватися до людей. Багато гине. Я не хотів ні з ким будувати планів на майбутнє. Розумів, що людина в будь-який момент може загинути.

Бували ночі, коли чотири машини поспіль вивозили загиблих і поранених. Іноді їх не могли забрати одразу – через три-чотири дні, а інколи й через кілька тижнів. Тому близьких друзів на війні в мене не було. Я знав, чим це може закінчитися.

– Ви були поранені двічі.

– Перше поранення було осколковим, у голову. Нас вибивали з бліндажа із одинадцятої ранку майже до п'ятої вечора, по нас безперервно працювали дрони.

Над бліндажем лежало вісім колод, чотири вже зсунулися. Добре, що дві стали впоперек і не дали всьому завалитися. За цей час у бліндаж залетіли три дрони. Я шоломом закривав обличчя. Тоді й отримав уламок у голову. На місці виросла гуля завбільшки з кулак.

Другий раз, коли отримав поранення, приїхали на позицію. Через кілька днів шестеро втекли. Ми залишилися вчотирьох. Першої ж ночі нас дуже сильно накрили дрони. Хтось ховався в посадці, хтось у полі. Ми дійшли до посадки і почалася нова атака.

Пам'ятаю, як ішов на позицію, а там було два бліндажі. Один повністю зруйнований, а другий горів із середини. Сховатися було ніде. До польового командування було приблизно кілометр двісті.

Пройти неможливо, снайпер зніме. Я це розумів. Я навіть знімав відео на телефон. Говорив, що прийшов сюди в останню путь. Перед тим написав рідним повідомлення. Не сказав прямо, що прощаюся, але вони все зрозуміли. Самого відео я не пам'ятаю. У мене була амнезія. Телефон зберіг те, чого не зберегла пам'ять.

– Що сталося після удару?

– Я цього майже не пам'ятаю, лише окремі моменти. Усі загинули. А я... я був цілий. Руки, ноги… все було на місці. Це сталося на початку березня 2024 року. З позиції мене забрали 8 березня.

– Пам'ятаєте евакуацію?

– Ні. Взагалі нічого. За мною вже ніхто не мав прийти, бо думали, що всі загинули. Старша донька почала мене шукати. Спочатку їй сказали, що я зник безвісти. Потім пояснили: знають, де ми були, але через дуже щільний обстріл туди неможливо дістатися.

Хлопці розповідали, що на позиції зайшли росіяни. Кацапи нас усіх передивилися. Вони поранених в такому важкому стані добивають, щоб не робити собі проблему. А мене навіть не чіпали. Вони підняли голову, туди-сюди, все, мертвий. Контрольного не зробили.

Наші прийшли пізніше. Почали оглядати тіла, доторкнувся до мене, я теплий. Тоді мене почали тягнути через поле. До своїх було приблизно кілометр двісті. На пів дороги ще раз перевірили, біля серця ще було тепло. Лікарі потім дивувалися, що я взагалі вижив: крові майже не залишилося, не працювали нирки, було дві гангрени.

– Коли ви зрозуміли, що втратили руки й ноги?

– Не одразу. Коли прийшов до тями, навіть не знав, що їх уже немає. Я марив. Намагався втекти з реанімації. Хотів повернутися на війну. Казав дружині: "У сусідній кімнаті моя форма, мій автомат. Треба взяти їх, і я піду воювати". Я тоді не розумів, що зі мною сталося. Були галюцинації. Де правда, а де ні, можу зрозуміти лише зараз.

– Що було найважчим після госпіталю?

– Почати все спочатку. Рік тому мене виписали. Потім був Superhumans. Потім реабілітація в Моршині. Я дуже багато ходжу на протезах. Буває, проходжу до десяти кілометрів за день. Через це навіть довелося міняти куксоприймачі. Потім знову був госпіталь, а вже звідти нам запропонували переїхати сюди, в модульне містечко під Ірпенем. Тут живуть люди, які втратили свої домівки. Переселенці. Військові.

Навпроти живе жінка, у якої під час окупації росіяни забрали сина. Ми всі тут опинилися, бо втратили дім. Держава вже нарахувала нам компенсацію на житло. Ці гроші не можна просто отримати. Їх можна використати лише на купівлю будинку. Тепер ми його шукаємо.

– Як сьогодні виглядає ваш день?

– Я люблю ходити, навіть узимку. Дружина свариться, каже, що слизько. А я все одно йду. Телефон із собою майже ніколи не беру. Точно знаю, що я всюди виживу.

У цей момент до розмови долучається дружина Олена.

– Як проходить реабілітація?

– Олена: Щоранку ми їдемо до реабілітаційного центру. До обіду чоловік займається без перерви. Раз на тиждень їздимо до Києва в басейн. Найбільша проблема зараз – транспорт. Нам дуже допомагає фонд Save Ukraine. Вони возять нас на реабілітацію.

Є ще ветеранський транспорт, але його можна використовувати лише кілька разів на місяць. Тому часто користуємося таксі. Напевно, це зараз наші найбільші витрати.

– Чого вам сьогодні найбільше бракує?

– Якщо чесно… Мені гріх скаржитися. Я йшов воювати й навіть не знав, що військовим платять зарплату. Думав, якщо годуватимуть – уже добре. На війні мені не було на що жалітися, і зараз теж. Поки я живий, поки поруч дружина. У мене все є.

– Але життя тепер доводиться будувати заново.

– Так. Ми поки живемо тут. Коли переїдемо у власний дім, тоді стане зрозуміло, що ще потрібно. Треба буде зробити пандус. Облаштувати ванну. У Superhumans ми побачили, як це може виглядати. Там усе дуже продумано. Я всім хлопцям раджу проходити реабілітацію саме там.

– Ви хочете повернутися до роботи?

– Дуже. Я все життя працював. Перші гроші заробив у п'ятнадцять років. Потім мав власний бізнес. І зараз хочу працювати, але після поранення в голову стало важче. Іноді думка просто обривається і впираєшся в стіну. Не можеш "піти далі".

– Думали знову відкрити власну справу?

– Мені казали, що можу отримати обладнання від держави. Але я не хочу просто взяти. Якщо щось робити, то чесно. Хочу сам заробити. Хочу, щоб від цього була користь не лише мені. Поки що найбільше бракує навіть не грошей. Бракує польоту думки. Після поранення він ніби зупинився.

– Про що найбільше шкодуєте?

– Не довоював до перемоги.

Розмову з Козаком і Оленою ми записали в межах ініціативи "Боротись за своїх. Гідне життя ветеранам". У її рамках подружжю передали переобладнаний інклюзивний автомобіль.

Кожен і кожна з вас може доєднатися до ініціативи не тільки гривнею та увагою, але й поширенням інформації.