"Щодня ми думали, що гірше вже бути не може": історія пораненої маріупольки, яка пережила окупацію на початку війни

Історія маріупольки Олесі* має щасливий фінал. Жінка та її родина залишилися живими й змогли побудувати нове життя в Берліні. Зараз вона разом із чоловіком вивчає мову та шукає роботу.

А чотири роки тому в окупованому Маріуполі вони не знали, чи виживуть: дитина опинилася під завалами, Олеся була важко поранена, а єдиний транспорт, яким можна було евакуюватися, знищив черговий приліт.

*Ім'я героїні змінене задля безпеки її родичів, які залишилися в Маріуполі.

Готували їжу на вогнищі

У 2022 родина не квапилися з виїздом, адже у 2014-му Росія вже намагалася захопити Маріуполь, але тоді безуспішно. Люди вірили, що й цього разу все відбуватиметься за схожим сценарієм, тому вирішили перечекати.

Тож Олеся, її чоловік і син-підліток замість евакуації зібрали найнеобхідніше та поїхали до кумів у приватний сектор. У підвалі облаштували укриття, але спускалися туди нечасто. Втім уже 1 березня Маріуполь оточили, і ситуація кардинально змінилася.

Місто виявилося не готовим до облоги: не було облаштованих укриттів, запасів їжі та води. У місті почався хаос. Поліція не працювала, з'явилися мародери – вони грабували аптеки й крамниці. Люди намагалися будь-що роздобути їжу, воду чи ліки.

Виїхати з міста було вкрай важко. Згодом зникли світло, вода, тепло та зв'язок. Газ вимкнули 6 березня, а вже 7-го Олеся з друзями та родиною готували їжу на вогнищі.

"Води катастрофічно бракувало: коли йшов дощ, люди збирали її з калюж; коли падав сніг – топили його. З кожним днем обстріли посилювалися. Але найстрашніше почалося тоді, коли місто почали бомбардувати з літаків. Сирена не працювала, тому вночі ми чергували, щоб у разі авіанальоту встигнути спуститися в підвал.

У ті ночі лунав дивний звук – ніби земля гуділа й скреготіла, наче метал терся об метал. Повітря було важким. Із неба сипався чорний попіл. Горіли будинки – горіло все навколо", – пригадує Олеся.

Під завалами опинилося 4 дітей

12 березня о четвертій ранку знову полетіли літаки. Одна з ракет впала поруч із будинком, і ударною хвилею його частково зруйнувало. На той час у кумів Олесі вже мешкали 14 людей. Діти встигли спуститися в підвал, а дорослі залишилися в будинку.

Підвал завалило бетонними плитами, і щоб їх підняти, була потрібна техніка. Чоловіки побігли до ДСНС, але там відмовили в допомозі, пояснивши, що техніка вийшла з ладу, а водій поранений.

"Мене охопив жах – у підвалі був мій син. Не розумієш, чи побачиш його ще колись. Ми не могли з ними зв'язатися: вони нас не чули, і ми їх не чули. Вони також не знали, що з нами сталося. Лише через пів години ми зрозуміли, що в підвалі вони живі", – розповідає Олеся.

У підвалі під завалами перебували четверо дітей і четверо дорослих. Чоловіки та сусіди розбирали руїни вручну – і лише близько полудня змогли зробити підкоп з одного боку та врятувати всіх.

Будинок був пошкоджений, тому вони переселилися до сусідів. Утім і там уже не залишилося ні вікон, ні дверей – їх вибило ударною хвилею. Того дня вдарили морози. Люди намагалися перепочити, але район безперервно обстрілювали. До підвалу більше не спускалися – боялися.

"Звільнений" Маріуполь – декорації до фільму жахів

Наступного дня група розійшлася в різні боки – кожен вирішував, що робити далі. Родина Олесі хотіла повернутися додому, але біля їхнього будинку стояли танки. Тож сім'я перебралася до інших друзів. Наступні дні стали найпекельнішими.

"Щодня ми думали, що гірше вже бути не може. Але ставало дедалі гірше й гірше. Це було справжнє пекло. Обстріли майже не припинялися. Не було навіть часу приготувати їжу (бо тільки ми виходили з укриття, щоб розпалити вогнище і щось приготувати, як починалися обстріли, і ми знову бігли в укриття).

Багато людей загинуло саме під час приготування їжі. Ми розтоплювали на вогні лід, щоб хоча б заварити чай. Будинок був сильно пошкоджений. Вода замерзала", – пригадує Олеся.

Через кілька днів будинок жінки згорів вщент. Вони з чоловіком час від часу навідувалися туди. Якось зібралися піти знову – хотіли перевірити, чи не залишилося вдома бодай якоїсь їжі. Та сина-підлітка раптом охопила паніка. Він почав плакати й благати, щоб вони не йшли. Саме того вечора стався приліт. Будинок загорівся. Загинули кілька людей. А Олеся два дні дивилась на те, як палає її квартира.

16 березня повз будинки ланцюгом проходили російські військові. Вони сказали, що район уже "звільнили" й можна виходити з укриттів. Також порадили йти до лікарні – мовляв, там роздають продукти й проводять евакуацію. Олеся з чоловіком пішли на розвідку.

"Те, що я побачила дорогою, було жахливим: цілі квартали зруйновані, вцілілі будинки – вигорілі й почорнілі, обірвані дроти, повалені стовпи, голодні собаки… Я не вірила власним очам. Здавалося, ніби це декорації до фільму жахів", – сказала Олеся.

Там вони дізналися, що є можливість виїхати з міста. Проте чоловік сказав, що треба зачекати хоча б кілька днів, бо дороги були заміновані.

18 березня вони спробували виїхати. У той момент, коли вже сідали в машину, стався приліт. Сусід, який вийшов проводити їх, загинув, а Олеся була поранена в живіт і ногу. У неї був пробитий шлунок і травма гомілки. Під час прильоту на жінку летіло безліч осколків. Деякі з них застрягли в одязі, бо через холод вона була одягнена в три теплі светри та зимову куртку.

"Я стояла поруч із машиною. Чоловік розповідав, що вони з сином були ближче до гаража, і сказав, що на мене летіло багато осколків. Летіли навіть шматки землі. Чоловік сказав, що це диво, що я взагалі лишилася живою", – пригадує Олеся.

Щодня лікарів ставало дедалі менше, а поранених – більше

Олесю доправили до лікарні. Там ще працювали українські лікарі, які провели операцію. Вона прийшла до тями вже в реанімації. Поруч лежала жінка, якій ампутували ноги, а її чоловік залишився без руки. Вони теж намагалися виїхати з Маріуполя саме 16 березня, коли чоловік Олесі її відмовив.

Їхня машина потрапила під обстріл: дитина загинула, а самі вони отримали інвалідність. Тоді Олеся дякувала Богу, що має дві руки й дві ноги, хоча ліва нога була важко поранена – осколок пройшов навиліт поруч із кісткою.

Добу вона пролежала в реанімації, потім жінку перевели у відділення й поклали в коридорі біля стіни. У палату не клали, бо там не було вікон, а в тих приміщеннях, де вони лишилися, боялися, що осколками може поранити людей. Тому всі лежали в коридорах.

На цьому лікування фактично завершилося. У лікарні панував нестерпний холод, суцільна темрява, жахливий запах із туалету та розпачливі крики поранених, особливо вночі, адже знеболювальних не було. Чоловік Олесі десь дістав ліки й пляшку води.

У кранах води не було. Люди ходили або до колодязів, або до водопроводу, куди влучив снаряд і пошкодив труби. Воду привозили до кінотеатру, коли не було сильних обстрілів. Люди стояли в черзі цілими днями з 5 ранку. Іноді траплялося так, що до вечора, до початку комендантської години, люди не встигали отримати воду.

Олеся майже тиждень пролежала у хірургічному відділенні. Щодня лікарів ставало дедалі менше – вони виїжджали.

"Залишився один хірург – він ходив, як зомбі, бо майже зовсім не спав. Залишилася медсестра, яка робила перев'язки, але вона теж не встигала. Через три дні після операції вже нікого не було з лікарів. Навколо бруд, калюжі крові, поранені сидять, і ніхто навіть не міг надати їм допомогу", – пригадує Олеся.

Людей бусами вивозили на територію Росії. Виїхати до України могли лише ті, хто мав власний транспорт. Майже всі спочатку прямували до Запоріжжя.

Олесі допомогли виїхати на машині швидкої допомоги. Її стан погіршився – почалася шлункова кровотеча. Лікареві вдалося десь знайти крапельницю, і це допомогло зупинити кровотечу. Пацієнти дивилися на Олесю зі злістю, бо крапельниць нікому не ставили, бо тоді вони були на вагу золота. Після цього їй повідомили, що якщо зараз її не перевезти до лікарні, жінка може загинути. Так Олеся опинилася в Донецьку. Там вона була понад місяць.

У донецькій лікарні було світло та тепла вода. Олеся каже, що це після Маріуполя здавалося справжнім раєм.

"Санітарочка відразу сказала: "Ти з Маріуполя". Я запитала, як вона зрозуміла. Вона відповіла: "Бо в тебе руки чорні, обличчя в сажі". Ми ж там уже не вмивалися, щоб заощаджувати воду. Поруч лежав чоловік з Маріуполя без ноги. Взагалі було багато людей з Маріуполя з обмороженими кінцівками – їм усім ампутували ноги та пальці", – пригадує Олеся.

Евакуаційні автобуси вже не ходили

Після одужання Олеся поїхала до чоловіка, який на той момент був у Бердянську, у кумів. Виїхати з Донецька, за словами Олесі, було надзвичайно складно. Її вивозили "хлібовозкою", яку знайшов один із лікарів, і вони проїхали близько сорока блокпостів, проходячи фільтрацію.

На першому блокпості брали відбитки пальців, фотографували, влаштовували допити. Жінка показувала виписку з лікарні та пояснювала, чому чоловік не приїхав її забрати.

Далі родина планувала їхати до доньки у Львів, але на той момент перетнути лінію фронту було неможливо. У березні ще ходили евакуаційні автобуси, а у травні вже ні. Тож вони вирушили через Крим до Європи. Знайти перевізника було складно. Були приватні перевізники, але вони вже відмовлялися їхати, казали, що там надзвичайно небезпечно.

Один із перевізників запропонував: він може довезти їх до Криму, а далі вони зможуть якось дістатися Німеччини через Росію. Родина скористалася цією можливістю. Після цього три тижні вони жили у Воронежі у кумів, поки Олеся змогла підлікуватися.

У середині травня Олеся та її родина виїхали до Німеччини. На шляху вони ще проходили фільтрацію. Чоловіка Олесі затримали на деякий час, але через те, що його телефон залишився під завалами в Маріуполі, перевірка пройшла швидко.

Нині родина проживає в Берліні. Обидва вчаться та намагаються підтвердити свої дипломи. Олеся співає в українсько-німецькому хорі. Жінка каже, на початку війни вони були певні, що місто відіб'ють, тому люди не евакуювалися. Олеся додає, що в 2014 році набагато більше людей залишали місто, ніж у 2022-му, бо люди вірили, що Росії не вдасться окупувати Маріуполь.

"Мені не віриться, що ми взагалі це пережили. Зараз розповідаю й здається, що описую якийсь серіал: ніби подивилася кіно й вам його перерозповідаю. Мабуть, так мозок захищав психіку, щоб не зійти з розуму. Я знаю, що були випадки, коли люди намагалися, а комусь і вдавалося, накласти на себе руки: вішалися, кидалися з багатоповерхівок або, залишивши ключі родичам, йшли під бомби. Люди не витримували", – ділиться Олеся.

Вона пригадує, що люди відчували себе покинутими. Виявилося, що місто взагалі не було готове до війни та блокади.

Олеся наразі не знає, чи повернеться разом із родиною додому. Вони активно інтегруються в німецьке суспільство, вивчають мову та шукають роботу і, як і багато українців за кордоном, стикаються з численними труднощами.

Якщо ж одного дня родина вирішить продовжити життя в Україні, то шукатимуть для себе нове місто. До Маріуполя повертатися не планують.

Аліна Курлович, спеціально для УП.Життя