Сказав мамі, що йде здавати на права, а сам підписав контракт: історія розвідника з Франківщини
Якщо ви коли-небудь шукали візуальний образ слова "впертий", то він перед вами. Словники описують таку людину як неподатливу, що стоїть на своєму всупереч іншим, і звучить це радше як докір. Але є ще одне розуміння. Старші люди, кажучи про когось "впертий", часто мали на увазі не ваду, а силу: таку людину не треба вмовляти, вона вирішила і робить.
Саме таким був вчинок Михайла. У 22 роки він, нічого не сказавши батькам, пройшов медичну комісію, щоб підписати контракт.
Інакше на службу його не брали: за віком під мобілізацію він ще не підпадав, а старший брат уже воював. Але Михайло вирішив інакше.
Мама відреагувала по-своєму: "Ти що, не мудрий?", – спитала вона в середнього сина, який слідом за старшим добровільно пішов на війну.
"Я поганого нічого не зробив. Якби я щось пішов украв або ще щось наробив", – відповідає Михайло на те, чому не послухався батьків. І додає: "Я вже виріс із тих років, аби сі слухати. То вже треба робити".
Чотири роки Михайло служив у взводі розвідки. Навесні 2026 року, заходячи на позицію, він потрапив під удар FPV-дрона на оптоволокні й утратив обидві ноги вище коліна. Але з розмови з ним видно, що поранення не похитнуло його характеру. Він досі той самий впертий Михайло, у найкращому сенсі цього слова.
Ти що, не мудрий?
– Розкажіть про себе. Як звати, звідки родом, скільки років.
– Звати мене Міша. 26 років. Родом з Івано-Франківської області, із села Козаківки.
– Коли пішли на війну?
– У 22-му році. Контракт підписав.
– Тобто тоді вам було вам 22 роки.
– Інакше не брали.
– Тобто це було ваше велике бажання?
– Та не брали, бо брат служить і казали, що "ні – не можна".
– Як батьки відреагували?
– Нормально (насправді тоді вони не знали).
Я вообще, як медогляд мав проходити? Всі у військоматі проходили. А мене, оскільки не брали, то я мусив у звичайній лікарні проходити. Маму попросив, що я тіпа медогляд на права проходжу.
– Тобто батьки не знали?
– Спочатку не знали. Вже аж потім, коли мама прочитала, що то треба для контрактної служби.
– Коли взнали, то що сказали?
– Та нічого. Сказали, ти що не мудрий? (сміється)
Від окопів до крил
– Куди потрапили?
– В учебку. У Старичах. Потім тоже в Старичах на фахову службу, а вже після фахової служби в 63-ту бригаду. У взвод розвідки. 106-го батальйону. На посаду солдат.
– Територіально бригада знаходилась на донецькому напрямку?
– Так, Донецька область. Спочатку на Херсоні були декотрі батальйони. Декотрі ще і на Сумах були. Потім вже, як заїхали в Донецьку область, у Серебрянський ліс і так до тепер.
– Яке було перше завдання?
– Окопи копав (сміється).
В цей момент дзвонить телефон.
– Брат дзвонив?
– Молодший. Старший у 128-й бригаді зараз на Запорізькому напрямку. Вже дев'ять місяців на позиції.
– Він не виходить з позиції?
– Ні. Без виїзду. Але все нормально. Тепер така ситуація, що ліпше чекати поганої погоди, ніж мінятися і той по файній погоді.
Дідо на позивний Коломия
– Як ви отримали поранення?
– Заходив на позицію. Тоже мала бути погана погода, але не так получилось. Прилетів FPV на оптоволокні.
– Розкажіть, щось що запам'яталося з того, що було за ці чотири роки до поранення.
– Кожен день там було цікаво. Цікаво було щось нове там вчити і робити. На дронах всіляких літати. На крилах.
– Тобто ви поступово з копача окопів перейшли в оператора дронів.
– Мавіки, матраси (DJI Matrice) і крила.
Та і копати спочатку було непогано, як дронів не було. А тепер як не дрони, то що? То не снаряд, що він попаде, не попаде, перелетить, не долетить. FPV летить прямо у вас. Вона сі диве аби попасти у вас. І дожене. І не спричеш від того.
Як нема дронів, то і нема як воювати.
– Розкажіть свій шлях від місця, де отримали поранення і до того, де ми зараз знаходимося.
– Поранило мене у той у Донецькій області. Зайшов у той, Лиман.
Дуже дякую побратиму з Коломиї. Він учув по рації, що мене поранили. Він зразу сів в машину і поїхав мене забрати. Пофіг на FPV, на дрони, чи що його могло той прибити.
Він сів, поїхав і забрав мене.
– Побратим з Коломиї?
– Да. То Дідо з великої букви.
– Дідо – це позивний?
– Ні, Коломия його позивний. То такий Дідо, що хо-го-го. Йому вже той 60 років. В мене такого здоров'я не було, як у нього.
Він приїхав в машину взяв мене, закинув в багажник і повіз. Я ще пам'ятаю як мене на стабпункт привезли. Потім уже в Харкові, як я той прийшов до себе, то щось пам'ятаю, і потім уже з Харкова, як залили кров і повезли той на Київ.
Уже в Києві, все підрізали. Короче, робили до протезування, аби, кукса була нормальна, що одна, що друга, підрізали кістки.
– А ваш який позивний?
– Франик. Бо у взводі розвідки я був один з Івано-Франківської області. В роті розвідки, там вже є багато хлопців.
"Добре, що живий"
– З Києва сюди (реабілітаційний центр Unbroken у Львові – УП) коли приїхали?
– Після Пасхи. 13-го квітня.
– Тут у вас проходить лікування?
– Спочатку я лежав у лікарні Святого Пантелеймона. Там операцію робили. Ну то там ще було, знаєте, лікування, щось капали, якісь таблетки.
А тут уже той, я лиш себе займаю, учуся ходити. Другий тиждень, що мені поставили коліна. Тепер головне навчитися і поняти, як воно все працює. Треба час.
– Думали куди підете, після того, як зможете самостійно ходити?
– Ще не знаю. Треба просто навчитися нормально ходити.
– Яка була реакція батьків, коли вони дізнались про ваше поранення?
– Єдине казали: "добре що живий".
Вони коло мене реакцію не покажуть. Коло мене вони кажуть, що все добре, що добре, що живий.
Я кажу, в хлопців то є ще гірше. В мене то ще фігня.
– Чим займались до 22-го року?
– За кордон їздив на роботу або дома десь щось робив.
– Десь навчались?
– Та вчився. На зварщика.
– Думали про те чи повернетесь до навчання або роботи зварщиком, коли почнете ходити?
– Коли почну ходити, тоді буду щось думати, що можу зробити, що не можу.
А так, зараз щось собі подумати, я хочу то-то і то, а то-то ніц не вийде.
В цей момент до розмови приєднується дівчина Михайла. З діалогу між ними стає зрозуміло, що хлопець роздумує над можливістю повернення до Збройних Сил.
– Чи відчуваєте зміну ставлення людей до вас, враховуючи особливості вашого поранення?
– Я на те навіть не дивлюсь, як люди всі дивляться, що говорять. То їхні проблеми.
90 кілометрів до Козаківки
– Ви в цьому центрі перебуваєте п'ять днів на тиждень, а на вихідні їздите до батьків. Як добираєтесь до Козаківки?
– Деколи таксі, деколи молодший брат забере. Сестри чоловік приїжджав.
– Скільки у вас сім'ї?
– У нас троє хлопців. А сестра двоюрідна. В мене родина дуже велика.
В цей момент другому пацієнту палати привозять обід. Вся ця процедура виглядає не як проста роздача їжі, а швидше як вибір страв у досить пристойному закладі громадського харчування. Єдине чим тамтешня їжа відрізняється від звичайної – відсутність солі та перцю (в лікувальних цілях). Та Михайло признається, що любить все солене і гостре, тому самостійно додає спеції до страв.
– Я так поняв, ви непослушні. Солите, перчите коли не можна. Маму обманули і пішли в армію.
– Ну, так. Я поганого нічого не зробив. Якби я щось пішов украв або ще щось наробив якоїсь фігні.
– Батька теж не слухаєте?
– Я вже виріс із тих років, аби сі слухати. То вже треба робити.
– Скажіть, будь ласка, яка найбільша проблематика, крім навчання ходьби, яку ви зараз відчуваєте? Можливо, в побуті чогось не вистачає?
– Якби то якось переїжджати було легше.
– Далеко їздити до батьків?
– Десь 90 кілометрів. В одну сторону.
– В селі нормальна дорога?
– Від Болехова до Тисова асфальт. А далі вже все, вообще капець – дороги нема, грунтовка.
– І як таксисти туди погоджуються їздити?
– Таксисти і не погоджуються. З Болехова забирає Василь. Він постійно мене слухає. А так то хтось хоче з Болехова взяти таксі до нас у село, то кажуть, ні, або треба сумашедші гроші платити.
Тепер дорога до батьків більше не залежатиме від таксистів. В рамках ініціативи "Боротись за своїх. Гідне життя ветеранам" Михайлові був переданий адаптований під його потреби автомобіль. Посвідчення водія в нього поки немає, тож за кермом буде хтось із рідних, зокрема батько.
Дмитро Рясний, Анастасія Розлуцька, УП. Життя