З інженерки – у сімейні фотографки. Історії жінок, які кардинально змінили професію після декрету

Законодавство України дає жінці три роки, щоб вона повністю віддала себе вихованню дитини – саме стільки триває "відпустка для догляду за дитиною".

Але це все терміни, які насправді зовсім не про відпустку, а про величезну відповідальність і турботу 24/7. Проте іноді за щоденною рутиною жінки ставлять собі питання: чи я лише мама і дружина, ким бачу себе після декрету, чи ту роботу/професію обрала?

Для деяких жінок "відпустка" по догляду за дитиною стала не просто часом подумати над цими питаннями, а й періодом дій, результат яких дав чітко усвідомити: "Після декрету я не повернуся на попередню роботу".

Ми зібрали історії трьох мам, які кардинально змінили свою професію в умовах декрету. Хтось до народження дитини був інженеркою-проєктувальницею, а став сімейною фотографкою. Хтось медійницею, а зараз – інструкторкою з йоги і засновницею студії. Хтось офтальмологинею, а зараз – власницею бізнесу і фінансовою радницею.

З інженерки-проєктувальниці у сімейні фотографки

"Усі страхи сидять у нашій голові: як це – залишитися без стабільної професії, навіщо я стільки вчилася, що скажуть рідні?" – каже Іра Дзвонковська, мама і сімейна фотографка, яка до народження дітей вісім років пропрацювала в проєктному інституті на посаді інженерки-проєктувальниці.

"Я виїжджала на будови, проєктувала системи вентиляції і тому подібне. Працювала в офісі, і хоча його графік обмежував, все ж у нас був теплий колектив", – згадує свою роботу Іра.

Після школи вона вступила до "Львівської політехніки", де, за порадою мами, здобула освіту на кафедрі теплогазопостачання і вентиляції.

"Я хотіла обрати щось більш творче: архітектура, психологія. Але мама таки наполягла, бо сама там вчилася і була переконана, що з такою професією роботу вийде знайти", – розповідає Іра.

І мама таки мала рацію: з п'ятого курсу Іра вже працювала за професією і так вісім наступних років.

Проте Ірі не вистачало творчості, тому паралельно вона займалася фотографією: у мандрах завжди мала в руках фотоапарат і світлини з подорожей стали основою її travel-блогу. З часом Іра почала фотографувати весілля на вихідних.

"Це була сезонна робота. Я розуміла, що не могла прожити на дохід з фото протягом всього року. А ще в голові звучало мамине: "Що то за професія?!"" – згадує фотографка.

Коли Іра завагітніла першою дитиною і готувалася до декрету, то чітко сказала собі: "Ти маєш три роки, щоб фото стало твоєю професією!"

І ця мантра вела її до цілі: у перший рік життя сина Іра приймала замовлення на короткий формат зйомок, які тривали до двох годин. Їхала туди з чоловіком і сином, а в процесі зйомки підгодовувала його.

"До того я вже була три роки у весільній фотографії. Почало працювати сарафанне радіо – я не хотіла втрачати клієнтів. Тому у класичному декреті, по суті, й не була", – розповідає Іра.

Фотографка каже, що дев'ять років тому, коли вона починала, сімейна фотографія ще мало кого цікавила. Максимум фотографа запрошували на хрестини й дні народження дітей, а от проста зйомка сім'ї була рідкістю. Іра почала популяризувати цю сферу, фотографуючи свого сина.

"Сімейне фото – це мій шлях. Я фотографую своїх дітей від народження, фіксую кожен етап їх росту, щоб запам'ятати це. Це важливо, бо ми не повернемо це назад. Навіть плачі не повернемо", – зауважує фотографка.

Іра дала собі три роки – і у неї вийшло:

"Коли треба було виходити з декрету, я зрозуміла, що можу дати собі раду у фінансовому плані, навіть працюючи фотографкою. Я вже не повернулася на попередню офісну роботу".

Іра каже, що саме зараз вона почуває себе на своєму місці, хоча й не ідеалізує свою роботу:

"Ми звикли романтизувати фриланс, бо працюєш сам на себе без чітких графіків. Але він несе багато викликів насправді: тобі треба себе організувати, немає з ким порадитися".

Хоча Іра визнає, що мамі, що працює, з таким форматом роботи легше: коли діти хворіють і планування не працюють, то можна домовитися з клієнтами. При цьому саме діти тримають тебе в тонусі: зважаючи на кількість обов'язків, яких вони вимагають, доводиться ефективно структурувати свою роботу.

"Діти допомогли мені знайти мій напрям у фотографії. З ними я формувалася як мама, тому сімейна фотографія – це важливо і цінно для мене. З першою дитиною я дуже обурювалася ідеалізації картинки материнства. Тому фотографувала різні емоції і стани сина: коли плаче, коли оббєканий. Мені хотілося, щоб інші бачили, як воно все насправді.

З донькою я кардинально змінила своє бачення: розумію, що нам хочеться пам'ятати хороше. Втома і роздратування нікуди не зникнуть. А от коли ти гортаєш сімейний альбом і дивишся на хороші моменти, пригадуєш їх, то маєш сили йти далі", – підсумовує Іра.

З офтальмологині у власниці бізнесу і фінансову радницю

"Я мама трьох дівчат і хочу їм показати, що поєднувати сім'ю, дітей і роботу реально. Чи все тут буде ідеально? Ні. Але ти просто шукаєш баланс і робиш його максимально можливим", – каже Марта Пецюх, яка за останні 10 років встигла попрацювати офтальмологинею, запустити і розвинути бізнес, вивчитися на фінансову радницю і при цьому народити трьох дітей.

"Світ дуже швидкоплинний і якщо ти просто стоїш на місці, ти не залишаєшся на ньому – ти деградуєш", – переконана Марта, яка після школи вступила відразу до двох вишів: медичного і на юридичний факультет.

"Тоді всі хотіли вступити або в медичний, або на юридичний, або на економічний. Я піддалася тим віянням. Навіщо мені були два виші – не знаю, – сміється Марта і додає: – Пам'ятаю, тоді почали говорити про страхову медицину, і поєднання юриспруденції з лікарською професією видавалося цілком логічним".

Навчання було нелегким, а на останньому шостому курсі медичного Марта завагітніла першою дитиною. Народила її у лютому 2016 року.

"На народження Яринки припало і завершення навчання у медичному, і магістратура на юридичному, і запуск бізнесу, який ми початково планували як діяльність чоловіка, але він змінив роботу і вже не міг поєднувати", – згадує Марта.

Коли дитині було пів року, Марті потрібно були йти в інтернатуру і завершувати магістерку на юридичному. Бабусі й дідусі живуть в інших містах, опції "йти в декрет" Марта не розглядала. Тому молода сім'я прийняла рішення найняти няню.

Після інтернатури Марта таки працювала медиком – офтальмологом, проте ковідний 2020 рік змусив взяти рік декрету:

"Під час ковіду всі лікарі, і окулісти також, мали раз чи двічі на місяць чергувати у терапевтичному стаціонарі. Тоді було багато переживань: численні контакти з хворими, а вдома мала дитина; надія, що нікому не стане погано саме на твоєму чергуванні, що лікуючий лікар буде на зв'язку за потреби".

У декретний рік Марта активно працювала над розвитком бізнесу. Після його завершення вона на рік повернулася на роботу в лікарню, проте всього на 0,25 ставки:

"Я виходила в лікарню всього раз на тиждень. Чесно, важко було відмовитися, зважаючи на те, скільки часу і сил я вклала в це".

Далі був другий і третій декрети, після яких Марта не планує повертатися у медицину.

"Мені подобається вчитися, розвиватися і реалізовувати себе. Я люблю своїх дітей, але не уявляю, що сиджу дома 24/7", – каже Марта, яка почала вчитися на фінансову радницю, коли наймолодшій дочці було всього три місяці.

Тема фінансової грамотності зацікавила Марту у 2022 році. Вона пройшла два навчання з цієї теми й інвестиції. Потім мала запити на фінансові поради від знайомих, але не була певна, що може їм щось говорити, не маючи відповідної освіти. Саме тому у 2025 році пройшла навчання на фінансову радницю.

"Я не думаю, що ти цінна тільки тому, що є чиєюсь дружиною. Я завжди при цьому ставлю питання: "А що буде, якщо раптом твій партнер піде, захворіє чи помре? Як тоді ти забезпечиш своє життя, життя своїх дітей, і, якщо чоловік захворіє, його життя?", – каже Марта, для якої партнерські стосунки – це коли чоловік і дружина вкладаються порівну і в роботу, і в побут.

Вона спостерігала, як довгі декрети жінки переходили у її економічний аб'юз: коли вона має випрошувати кошти на елементарні речі або їй вказують, що її забезпечують. "У мене три доньки і я не хочу, щоб вони стали залежними від чиєїсь волі, влади чи думки. Я маю бути зразком для них", – підсумовує Марта.

З медійниці в інструкторки йоги

"Мій дідусь писав тексти і вірші. Завдяки йому я полюбила мову і літературу й намагалася його наслідувати: я писала вірші ще зі школи. А ще дідусь говорив: виростеш – будеш журналісткою", – розповідає Олександра Сусяк.

Саме ці слова вона згадала, коли в 11 класі була на роздоріжжі і не могла відповісти на питання: куди йти вчитися? Тоді Олександра вирішила, що треба зробити так, щоб покійний дідусь нею пишався. У рідному Івано-Франківську факультету журналістики не було, а відправити Олександру вчитися до Львова родина не мала змоги, тому вирішили, що вона вступатиме на факультет української мови і літератури Прикарпатського університету.

"Так склалися обставини у сім'ї, що я почала працювати з 14 років. Це було моє бажання: я бачила, що мамі складно і хотіла допомогти. З 17 років я повноцінно працювала щоліта, а в університеті на другому курсі перевелася на заочну форму навчання, щоб повноцінно працювати", – розповідає Олександра.

Каже, що роботи були різними, але до журналістики вона таки стала дотичною: через рік після завершення університету знайшла роботу копірайтерки, згодом працювала подієвою репортеркою.

"Тоді я вже була одруженою і ми з чоловіком планували дитину. Я розуміла, що бігати весь день по місту, бувши вагітною, не варіант. Тому змінила роботу на офісну – працювала у центрі комунікації з клієнтами, – згадує Олександра і додає: – Коли йшла в декрет, то сподівалася, що повернуся на цю роботу. Проте, бувши в декреті, зрозуміла, що вже не хочу цього".

Дитина була дуже бажаною, з народженням Ксені Олександра буквально "погрузла в пелюшки" і це її зовсім не лякало. Їй подобалося бути поряд з дочкою. Єдине – материнство – це не про творчість, а Олександрі її дуже не вистачало.

"Десь в соцмережі я натрапила на книги з фетру для дітей – і всередині мене щось тьохнуло. Показала чоловіку і саме він мене переконав, що треба купити матеріали і швейну машинку, яка точно не була дешевою, й спробувати", – пригадує Олександра.

Коли дочці було 10 місяців, вона зшила їй першу книгу. Через п'ять місяців Олександра отримала перші замовлення.

"Я сиділа по ночах і шила. Це було виснажливо, але мені дуже подобалося. І як приємно було отримувати схвальні відгуки", – розповідає Олександра.

Проте з часом вона почала розуміти, що заробити таким чином не вийде: книги не були дешевими, але виготовлення однієї займало майже два тижні.

"А за дві книги на місяць не проживеш", – підсумовує Олександра.

Коли Ксені мало виповнитися 2,5 роки, Олександра відчула ті ж емоції, що й наприкінці школи: вона знову була на роздоріжжі і не розуміла, куди рухатися далі. Декрет підходив до кінця, дитина скоро мала піти в садок, повертатися на попередню роботу не хотілося.

У цей час Олександра натрапила на рекламу курсу інструктора йоги.

"Всі довкола знали, що Саша любить йогу. Я займалася нею з 18 років, але мені й на думку не спадало, що на інструкторів вчаться, що я можу бути наставницею для інших. Проте, коли побачила цю рекламу, було таке відчуття піднесення, ніби метелики в животі", – з усмішкою пригадує той стан Олександра.

Вона показала повідомлення чоловіку і, як з книгами з фетру, він її підтримав повністю:

"Я вагалася: там складне і дороге навчання. Але коли дала згоду, то чоловік відразу оплатив весь курс, щоб я вже точно не передумала".

Навчання тривало пів року, Олександра розповідала про всі його етапи у соцмережах, показувала як і свої перемоги, так і поразки. Після курсу провела перше заняття на відкритому повітрі. Каже, що було лячно – Олександра пам'ятає тільки як почала і потім завершила словами: "Намасте". Менш ніж через рік після цього вона відкрила власну студію.

"Моя історія про те, що у житті нелегко знайти власний шлях. Але, якщо не припиняти пошуки, то винагорода обов'язково буде. Особливо, якщо є підтримка. У моєму випадку – це мій чоловік. Ніколи не пізно вчитись і починати з початку", – підсумовує Олександра.