"Ми не повинні перетворюватися на "совок", де стела воїну схожа на "Бетмена": керівник хорунжої служби "Хартії" про виклики меморіалізації героїв

Нещодавно Міжнародний олімпійський комітет дискваліфікував з Олімпіади українського скелетоніста Владислава Гераскевича через його "шолом пам'яті" з фотографіями українських спортсменів, які загинули внаслідок російської агресії.

Утім, вшанування своїх героїв і пам'ять про них – це основа та морально-ментальний фундамент кожної держави, наголошує 42-річний Сергій Семенченко на псевдо "Семен" – керівник хорунжої служби 2-го корпусу НГУ "Хартія".

У 2005-му Сергій закінчив історичний факультет Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Працював вчителем історії, мав невеличкий бізнес. З початком російсько-української війни в 2014-му займався волонтерством, наступного року уклав контракт з військовою частиною НГУ 3018 — тепер це бригада корпусу "Хартія" "Рубіж". Після завершення контракту у 2018 році займався громадською діяльністю та бізнесом.

25 лютого 2022-го Семенченко пішов на фронт в одну з бригад ЗСУ звичайним солдатом. За 18 місяців перевівся до бригади НГУ "Хартія", отримав офіцерське звання. Займався роботою з особовим складом. Згодом із побратимами з нуля створював хорунжу службу "Хартії" – зараз із бригади вона поступово масштабується й на решту підрозділів корпуса.

"У нас один із найкращих колективів: чотири кандидати історичних наук, один — кандидат мистецтвознавства", – наголошує "Семен".

Спеціально для "УП.Життя" комунікаційник "Хартії" Дмитро Кузубов поспілкувався з Сергієм Семенченком про гідні способи вшанування наших героїв, позитивний досвід інших країн у меморіалізації, а також проблеми і досягнення України на цьому шляху.

"Для вшанування немає кордонів – аби це не перетворювалося в шоу"

"Війна – це ж про пам'ять. Ми б'ємося за пам'ять, щоб не бути кацапами, – каже Сергій Семенченко. – Основне завдання хорунжої служби — навчити людей не боятися шанувати своїх національних героїв, національну пам'ять і не боятися говорити, що я є українець".

Хорунжа служба "Хартії" працює за різними напрямками. Перший відділ – представницький, який презентує бригаду: виступає з публічними лекціями на запрошення місцевих громад, університетів, шкіл. Другий – навчальний, який займається освітнім процесом та розширенням знань: як для новобранців, так і для військовослужбовців, які вже тривалий час перебувають у лавах корпусу тощо.

"Тобто ми ставимо питання, що це за війна, для чого ми воюємо, хто наш ворог, як із ним правильно боротися – щоб люди самі вміли встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, – пояснює Сергій та проводить історичну паралель: – Перші визвольні змагання ми програли, бо в нас не було великих союзників й монолітів всередині суспільства, які б об'єднували. Зараз у нас є визнана всім світом держава, й це великий плюс у війні з нашим ворогом, нам допомагають. Нині в окопах перебувають внуки і правнуки комуністів, бандерівців, махновців – вони об'єдналися за спільну ідею в боротьбі за незалежну і суверенну українську державу".

Нині, зауважує Сергій, переважна більшість історичних постатей, які зіграли ключову роль у формуванні української державності, поховані за межами України: Мазепа – в Румунії, Петлюра – в Парижі, Бандера – в Мюнхені, могил Богдана Хмельницького і Романа Шухевича – взагалі немає. Водночас, наприклад, у Франції всі національної герої поховані в паризькому Домі Інвалідів і дістали належну шану від суспільства.

Тож у контексті збереження національної пам'яті постає питання перепоховання Бандери, Коновальця, Петлюри, генералів УНР, сотників УПА та інших українських героїв.

Розширення зони бойових дій також загрожує пам'яті. У 2024-му хорунжа служба здійснила ризиковану "спецоперацію" з перепоховання учасника українського руху опору Данила Шумука: він був похований у Покровську, до якого вже впритул наблизився фронт.

"Данила Шумук – людина, яка 42 роки – тобто все свідоме життя – відсиділа в польських, нацистських і радянських таборах за Україну, – розповідає Семенченко. – Тоді до лінії фронту в Покровську вже було три кілометри, й хорунжа служба організувала перевезення останків Данила Шумука й перепоховала його у Львові".

Водночас героїв сьогоднішньої війни з агресором варто вшановувати вже сьогодні.

"Ми в корпусі "Хартія" прагнемо донести, що наші хлопці не просто загинули, а загинули за свою державу, щоб вона квітнула. Вони віддали своє життя – й за нас зокрема, – пояснює керівник хорунжої служби "Хартії". – У нас держава молода – їй лише 34 роки. Але ми, на жаль, – зерно цієї держави, що засіяне і окроплене кров'ю. Й ми маємо бути тим фундаментом, що закладає майбутнє. Якщо в наступному поколінні ми виховуємо хоча б на 15% більше воїнів, ніж у теперішньому, ця держава існуватиме".

Варіантів вшанування, зауважує Сергій, може бути чимало: перейменування вулиці чи парку на честь полеглого, меморіальна табличка, проведення заходів тощо:

"Якщо людина, яка загинула, свого часу була знаковою для своєї школи – можна, наприклад, перейменувати клас. Безперечно, має бути меморіальна табличка. Турнір з боксу, футболу – чому б ні? У Борисполі проводяться змагання по гирьовому спорту на честь загиблого хлопчини, який займався гирьовим спортом. Усі з радістю приїжджають. Для вшанування кордонів немає – аби це не перетворювалося в шоу, а дійсно було вшануванням людини""

Головним місцем пам'яті воїнів корпусу "Хартія" Сергій прагне зробити Холодний Яр на Черкащині. Там розташований пантеон героїв з різних підрозділів, які загинули у боротьбі за українську незалежність. Щороку там відбувається вшанування полеглих, а торік у межах пантеона відкрили пам'ятник колишньому головному сержанту "Хартії" Олександру "Капі" Ющенку, який загинув у 2023-му – "легенді НГУ, яка створила дві бригади".

"Холодний Яр – це легендарне місце як в історичному плані, так і в географічному. Там відбувалося повстання Гонти і Залізняка 1768 року. Там Мельхіседек Значко-Яворський святив ножі на це повстання тогочасним героям. Там була Холодноярська республіка, яка до 1926 року чинила спротив "червоній чумі", коли решта вже здалася, – розповідає Сергій. – У мене в планах – пам'ятник загиблим воїнам корпусу "Хартія" в Холодному Яру, ми допрацьовуємо проєкт, будемо шукати кошти. Адміністрація Холодного Яру йде нам назустріч у цих питаннях, ми підписали з ними меморандум. На прикладі цих героїв і минулих поколінь Холодного Яру ми маємо виховати наступні покоління".

Хаотичні перейменування та відсутність політичної волі

Хід меморіалізації в Україні Сергій Семенченко оцінює щонайбільше на п'ять балів за 10-бальною шкалою, водночас у Харкові – лише на три. Громади Харківщини, каже він, найчастіше йдуть назустріч. Наприклад, нещодавно в селищі Руська Лозова переймегнували вулицю на честь Михайла Свіргуна, який доєднався до "Хартії" ще за часів ДФТГ й загинув на полігоні під час ракетного удару. Водночас в обласному центрі все складніше.

"У Харкові досить складно перейменувати вулицю: основна хвиля перейменувань відбулася ще в 2022-2023-му, коли місцева влада потакала ветеранським організаціям. Але меморіалізація – це не просто на сесії проголосувати за 10 хвилин. Потрібно знайти правильний підхід до вшанування, – зауважує Сергій Семенченко. – У нас, на жаль, в усіх населених пунктах свого часу пішли шляхом "все і вся", а потім – нічого. Врешті вже бояться перейменовувати.

Людина гідна, віддала життя. Кажемо: "Хочемо перейменувати на честь неї вулицю Бузкову". Відповідають: "Ні, бо прийде дружина [загиблого] і скаже…" Тож меморіалізація у 2024-2026 році – питання надзвичайно складне".

Водночас 95% топонімів, пов'язаних із СРСР та РФ, в українських містах і селищах, наголошує Сергій, на щастя, вже перейменували. Рудименти на кшталт вулиці Леніна залишилися хіба що на мапах, але коли питаєш місцевих, вони називають вже нові назви. А щодо решти 5% хорунжі тиснуть на органи місцевого самоврядування. Проте керівника хорунжої служби "Хартії" насамперед обурює інше – брак вшанування у топонімах видатних для України постатей.

"Є багато геніальних українських письменників, наших національних героїв, якими не названі вулиці, — підкреслює "Семен". — Покажіть мені вулицю Євгена Плужника або Миколи Вінграновського. Це Розстріляне відродження. Скільки ми втратили під час розстрілу цього "золотого покоління"?

А тут стоїть імперський Булгаков – класний письменник, але російський. Чому ми звертаємо увагу на російську літературу? Чому не звертаємо, наприклад, на румунську? Кого ми знаємо з поляків? Болеслава Пруса, Адама Міцкевича і все. Хоча це теж наші країни-сусіди. Проте російськими топонімами у нас названо все, що можна: лише вулиць Гагаріна було 500 чи 600".

Сергій наголошує, що заміщення у свідомості українських видатних діячів російськими й стирання пам'яті про них було частиною російської радянської політики. Й наводить приклад:

"Хто такий Мічурін? Росіянин, улюблений сталінський селекціонер, який виводив сорти яблук. У кожному населеному пункті в нас була вулиця Мічуріна. Хто такий Семеренко? Український селекціонер, який виводив сорти яблук, які були не гірше, а на порядок краще. Скільки вулиць Семеренка в Україні? Нуль! Тобто це не просто про яблука, а про пам'ять, яку нам забивали. І так само вулиці Гагаріна, Пушкіна, Лермонтова – це російські маркери й наративи".

На жаль, часом для меморіалізації не вистачає і політичної воли. Сергій наводить в якості приклада вищезгаданого Олександра "Капу" Ющенка.

Уродженець Луцька, він закінчив історичний факультет Волинського національного університету. Торік для вшанування "Капи" хорунжа служба ініціювала створення в його альма-матер стипендії імені Олександра Ющенка – її отримують автори найкращих робіт, яких визначають на конкурсній основі. Також у Луцьку створили великий мурал на честь "Капи". Проте перейменувати на його честь невеличкий сквер у тому ж місті не вийшло.

"Мер Луцька дав слово, що сквер біля університету перейменують на честь Олександра Ющенка. Але не виконав обіцянку – це ж політика, – пояснює Сергій. – Ще примітно, коли приїжджаєш в університет і пропонуєш повісити меморіальну дошку на честь людини, яка закінчила цей виш, загинула на війні, героя України, а проректор відповідає: "У нас 16 героїв України, ми хочемо зробити спільний пам'ятник — можливо, після війни або у процесі". Він не кривить душою.

Але я вважаю, що треба кувати залізо поки гаряче. Потрібно створювати спеціальні відділи для цього при військових частинах. Бо після війни комусь буде не до того, а місцевим органам самоврядування – взагалі до лампочки".

"Ми не повинні перетворюватися на "совок", де стела загиблому воїну схожа на Бетмена"

Наприкінці 2023-го в мережі спалахнули гарячі дискусії щодо пам'ятника в Києві герою України Олександру Мацієвському, якого окупанти розстріляли з автомату після вигуку "Слава Україні!" Критики дорікали естетичному складнику гіперреалістичного пам'ятника та порівнювали його з восковими фігурами з музею мадам Тюссо.

Вигляд монументів, вважає Сергій Семенченко, безперечно важливий, але насамперед треба враховувати думку близьких героя.

"Питання пам'ятника насамперед потрібно обговорювати з батьками, – каже Семенченко. – Якщо людина загинула за Батьківщину, вона належить усім, бо це наш національний герой, але все ж у неї є батьки. Й вони мають дати добро. Якщо ти це бачиш так, що воно буде краще, варто зробити все, щоб переконати їх. Ми не повинні перетворюватися на "совок", де стоїть стела загиблому радянському воїну, схожа на Бетмена. Все має бути естетично, не помпезно. Безперечно, має бути проєкт, потрібно залучати професіоналів".

Водночас актуальним питанням також залишається створення єдиного меморіального цвинтаря для полеглих героїв. Такий комплекс, на якому ховатимуть загиблих воїнів із різних регіонів України, вважає Сергій, варто створити в Києві. "На 15-му році війни ми ніяк не можемо віддати шану своїм хлопцям, щоб вони були поховані в одному місці. Звичайно, за побажанням родичів. Але я знаю деяких людей, які досі тримають прах своїх синів, щоб поховати їх в одному місці, – каже керівник хорунжої служби "Хартії".

Я вважаю, що у нас має має бути один великий комплекс на всю країну. Бачили приклад Арлінгтонського цвинтаря у Штатах? Там однакові пам'ятник – чи то генералу Паттону, чи то звичайному капралу. Стандарт, висота, площа ділянки – все однаково. Й всі відвідують цей цвинтар, вшанування відбувається колосальне. Це про повагу до своїх героїв".

Важливий, наголошує Сергій, також сам процес поховання: безпосередньо ритуал, як віддають почесті полеглим. Як приклад він наводить Львів:

"Найкращі поховання я бачив у Львові на Марсовому полі. Перед цим особисто мер виходить прощатися з загиблими біля ратуші, [полеглого] відспівують у храмі, люди стають на коліно. Це дійсно вражає".

Гідно, каже Сергій, у Львові вшановують і пам'ять загиблих протягом хвилини мовчання. Проте підходи до неї в різних містах України відрізняються й подеколи потребують переосмислення.

"Потрібен загальний стандарт по всій Україні: коли о 9:00 йде хвилина мовчання – всі встали, вийшли з машин, постояли 10-15 секунд, віддали шану, – закликає Семенченко. – Це дуже важливо. Й це про пам'ять до героїв".

У подальшому хорунжа служба "Хартії" разом із патронатною планують створити спеціальну онлайн-мапу для загиблих бійців бригади: через окремий застосунок на смартфоні можна буде знайти цвинтар і місце полеглого воїна на ньому, щоб відвідати його і віддати шану.

Крім того, у корпусі продовжать лобіювати перейменування топонімів на честь загиблих хартійців та вшанування полеглих воїнів у всі можливі способи.

"До 1 березня на Харківщині ще має бути два перейменування: вулиці на честь Вадима Маца в селищі Елітному (Зерновому) й вулиці Бузкової в Солоницівці на честь Андрія Штонди, – каже він. – Ще я планую пару муралів для хлопців у Харкові. Людина їде на роботу – прогуглила і прочитала біографію, кому в її рідному місті намалювали мурал. Крім того, потрібно знімати фільми. Ми переживаємо таку війну, що Голлівуд тут може підчерпнути багато".