"Син на війні, онук в полоні. Кожен день – біль". Історія сім’ї азовця, яка 2 роки чекає його з полону

69-річна Тамара тримає плакат "Син на війні, онук в полоні. Кожен день – біль", а 75-річний Володимир – "Мрію дожити до обміну онука".

Вони – бабуся і дідусь 29-річного бійця "Азову" Богдана, який захищав "Азовсталь" і вже понад 2 роки перебуває у полоні. Щонеділі Тамара і Володимир виходять на акції-нагадування про полонених у Києві.

Дідусь Богдана має хворі ноги, але використовує трекінгові палиці, щоб вистояти бодай годину. Чоловік каже, що коли згадує, який біль переживає онук в полоні, стояння на акції уже не здається важким.

"У молодості я дуже багато бігав, а тепер 75 років – і ноги відмовляють. Але ті ж палиці допомагають. На минулій акції ми години дві стояли.

Я хочу хоч трішки підштовхнути суспільство і владу, щоб вони діяли. Тільки суспільство може просити активізувати обмін полоненими. Я показую, що я і з хворими ногами прийшов, щоб ви щось зробили!" – каже Володимир.

Богдан виходив з "Азовсталі" 20 травня одним із останніх. Сімʼя азовця востаннє отримала інформацію про нього понад рік тому.

Бабуся й дідусь азовця втратили все у Часовому Яру, а його кохана Катерина врятувалася з Маріуполя, тож тепер вони живуть в Києві та 2 роки чекають Богдана з полону. І їхня родина у схожому горі – далеко не одна.

20 травня 2022 року усі захисники "Азовсталі" вийшли з території меткомбінату під "гарантії" ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Російська сторона обіцяла дотримуватися Женевських конвенцій, зберегти життя полонених, не катувати їх та залишити їм можливість зв’язку з рідними. Військових мали обміняти за кілька місяців.

Однак усі ці домовленості Росія порушила: окупанти одразу "відрізали" полонених від світу, почали застосовувати до них жорстокі тортури, а 28-29 липня – вбили 53 азовців у теракті в Оленівці.

Нині близько півтори тисячі оборонців "Азовсталі", серед яких близько 900 азовців, перебувають у російських катівнях. Їхні сім’ї уже два роки чекають на обмін.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з рідними азовця Богдана під час однієї з акцій-нагадувань про полонених. Далі – їхня історія.

"Я мрію дожити до обміну онука. І доживу"

Тамара і Володимир разом уже майже 50 років. Майже весь цей час вони жили у Часовому Яру на Донеччині. Там же народився їхній старший онук Богдан.

Хлопець закінчив школу у Маріуполі, опісля – будівельний технікум, а потім вирішив піти в "Азов". З першого разу не пройшов відбір через травмоване коліно, але з другого разу потрапив у полк. Рідні згадують, що тоді були здивовані рішенням Богдана піти в "Азов", бо він мав дуже спокійний характер і ніколи не говорив про військову службу.

"Я сама з Маріуполя, вийшла заміж і переїхала в Часів Яр. Донька тут виросла, потім діти одружилися, народився Богдан. Маленьким він був завжди з нами, потім кожні канікули приїжджав. Був такий спокійний: любив малювати, складати лего…Потім виріс і у 20 років вирішив йти в "Азов". Ми були в шоці…

Він небагато розказував про війну. Але постійно приїжджав до нас і на свій день народження, і на наші, і влітку. У нас дуже гарна природа, ліс, ставки. Гарно в Часовому Яру, якого вже напевно нема", – розповідає бабуся Богдана Тамара.

21 лютого 2022 року Богдан мав святкувати 27-річчя і, як завжди, планував приїхати до бабусі з дідусем. Але 24 лютого почалась повномасштабна війна, і хлопець став на захист Маріуполя. Син Тамари і Володимира, дядько Богдана, також долучився до війська.

Спочатку Тамара і Володимир облаштували підвал, де ховалися від обстрілів. Але зрозумівши, що війна триватиме довго, подружжя вирішило виїжджати з прифронтового міста. Спочатку добралися в Ужгород евакуаційним потягом, а потім – у Словаччину.

Мати Богдана Тетяна повернулася в Україну одразу, як він потрапив у полон. Бабуся й дідусь азовця ще у Братиславі почали відвідувати мирні акції, а потім також повернулися до Києва, щоб дочекатися онука.

"Ми вирішили чекати обміну тут, в Києві. В Словаччину ж ніхто їх не привезе. Може ми чимось поможемо нашій країні, нашим воїнам", – каже Володимир.

"Ми не змогли всидіти. Зірвались і приїхали назад, зняли квартиру і одразу почали ходити на акції. Ми думаємо, може хоча б хтось нас побачить і допоможе. Чим більше буде людей на акціях, тим більше до нас прислухаються. Більше ми нічого не можемо зробити в нашому віці…

Катя розповідала, що хтось із полонених повернувся, вона зустрічалася з ними. Але конкретно ніхто нічого не каже. Ми знаємо, що з них знущаються. Коли я дізналася про Оленівку – це взагалі…Я кожну ніч плачу. Кожного дня чекаємо обміну", – додає Тамара.

Бабуся і дідусь Богдана просять одного – врятувати їхнього онука з полону.

"Мені згадується його день народження – 21 лютого. Ми так чекали, що він приїде. Бабуся ж як завжди готується за пів року до приїзду онука. І тут війна. Коли ми розмовляли, він сказав "бабушка, я приїду". Ці слова досі у мене у вухах…

Вони (азовці – ред.) захищали свій край. Маріуполь – це наша батьківщина, я там народилася. А зараз нема нічого. Дому нема, всюди війна. Дожити б хоч на цій землі і побачити Богдана", – говорить Тамара.

Подружжя мріє зібратися великою сім’єю за одним столом – вже в повному складі. Дідусь Володимир розповів, що кожного дня молиться про це, а також подумки просить Богдана, щоб він усе витримав і повернувся в Україну.

"Я православний християнин. Я кожен день молюся Богу, щоб Богдан вернувся живий і здоровий. Щодня по кілька разів. Думаю, до Бога дійде.

Я мрію дожити до обміну онука. І доживу. Так і буде, якщо вірити", – додає дідусь азовця.

"Багато людей живуть в ілюзії, що в полоні все добре. Але там хлопців забивають на смерть"

Одна з тих, хто чекає Богдана з полону – його кохана, 28-річна Катерина з Маріуполя. Катя познайомилася з Богданом ще у школі – вони разом грали в Counter-Strikе. Підлітки прозустрічалися кілька місяців і розійшлися, а потім життя знову звело їх у 2016 році. Каті було 20 років, а Богдану 21. Він уже служив в "Азові".

"У 2016 році ми з ним все більше почали спілкуватися. Не те щоб він був дуже наполегливий, але від своєї мети не відходив. У нього була мета – завоювати моє серце. І це в нього вийшло…

Я не зустрічала добрішої людини, ніж він. І я кажу це не тому, що він мій коханий, це просто моя оцінка його як людини. Він дуже чуйний, уважний, турботливий, чесний, спокійний", – згадує дівчина.

Богдан освідчився Катерині за три місяці після початку стосунків, але пара так і не одружилася. Закохані 6 років прожили разом у Маріуполі з двома котами – курильським бобтейлом Сімбою і дворовим котом Зевсом, якого прихистив військовий.

"Я сказала Богдану "так", але "давай потім, бо я ж іще навчаюсь". На той момент я ставилася до офіційного шлюбу, як до чогось не дуже потрібного: якщо люди кохають одне одного, навіщо штамп у паспорті? Зараз я думаю інакше.

Ми прожили з ним нерозписані 6 років. І зараз я стикнулася з низкою проблем через те, що я неофіційна дружина. Я мало на що маю право. Навіть для того, щоб написати кудись лист або отримати відповідь, ти маєш бути офіційним родичем", – каже Катя.

Востаннє дівчина бачила коханого 21 лютого, коли його відпустили додому на один день. Катя купила улюблений торт Богдана і закохані відсвяткували його 27-й день народження разом.

"Я тоді запитала в нього, що якщо ми більше не побачимось...І от вже понад два роки ми не бачимось. Навіть не спілкуємось", – каже дівчина.

Повномасштабне вторгнення пара зустріла в Маріуполі. Ще за тиждень до великої війни Богдан почав умовляти Катю виїхати на захід України. Дівчина не хотіла їхати і навіть не могла зібрати "тривожну сумку", але про всяк випадок купила багато корму котам.

24 лютого Богдан уже був на базі, а Катя не спала і вночі почула перші вибухи з боку окупованої Донеччини. А потім дуже гучні вибухи пролунали неподалік від її дому. Богдан наполіг, щоб Катя з сім’єю терміново виїхала з міста – і цим врятував їм життя.

Батько Каті спочатку хотів залишатись, але через те, що Богдан цілий тиждень до цього просив дівчину виїхати, її сім’я погодилась евакуюватися.

"Я вважаю, що ми живі тільки завдяки Богдану. Тому що дім, в якому ми з ним жили, розбомблений. Перший під'їзд обвалений, там багато людей загинуло, і саме наша квартира почала горіти перша.

Також у моїх батьків був свій дім. У нього було три прямих влучення. Перед війною ми домовлялись, що якщо не буде зв’язку, ми всі зустрінемося там. Якби ми всі реально туди прийшли, а не виїхали, нас би вже не було в живих", – каже Катя.

Дівчина евакуювала свою сім’ю з Маріуполя у перший же день великої війни. Спочатку виїхала до Кременчука, а потім – на Закарпаття.

"Богдан постійно мені писав "переїдь на іншу сторону Дніпра!" Ми спочатку хотіли їхати до мого брата під Київ, у Гостомель. Здавалося, що за містом безпечніше. Але потім вирішили їхати на захід, добрі люди дали нам великий дім на Закарпатті.

Але мені було дуже важко поруч з людьми, бо вони не розуміли мій стан, у них нікого не було на війні. У мене були панічні атаки, я постійно плакала. Я жила з телефоном, спала з телефоном", – згадує дівчина.

Зв’язок з Богданом був дуже уривчастим. Військовий писав Каті, що живий, і просив надсилати фото їжі, а дівчина намагалася підтримувати його і відволікати фотографіями котів.

"Він виходив на зв'язок і писав, що живий. Він просив "коли я зайду, будь ласка, скидай мені фото їжі". На "Азовсталі" писав, що у нього тяжкі контузії, він не може спати, болить голова. Хлопці потім розповідали, що він трусився від контузій. Також він розповів, що важить 53 кілограми при зрості метр вісімдесят. Це просто скелет…

Я намагалася підтримати Богдана, скидала йому фото наших котів, бо він їх дуже любить. У нього навіть на базі були котики, про яких він піклувався з хлопцями. Навіть коли у нього не було зв'язку, я завжди писала йому великі повідомлення про свій день", – згадує Катя.

Наприкінці квітня зв’язок з Богданом обірвався. Але одного разу сестра його побратима передала Каті звістку, що Богдан живий і дуже її кохає.

А 9 травня військовий написав Каті, що має 10 хвилин на розмову. Тоді у закоханих була найдовша переписка за час оборони Маріуполя.

"Я розуміла, що все погано і він прощається. Він говорив, як мене любить. Писав: "раптом що, живи нормально, знай, що я тебе завжди кохав і кохаю, ти найкраще, що було в моєму житті".

Звісно, Богдан мріяв вижити, але він завжди був реалістом. Я думаю, хлопці не вірили, що виберуться з того пекла", – каже Катя.

Богдан виходив з "Азовсталі" одним із останніх. Дівчина не знала про його полон – лише бачила, що інші дружини азовців говорили про евакуацію та "3-4 місяці полону". А потім Катерині передали помилкову інформацію, що Богдан зник безвісти.

"Коли вони виходили в полон, мені написали, що він безвісти зниклий. Тоді був єдиний раз, коли мені допоміг Міжнародний комітет Червоного Хреста, тому що за кілька днів вони подзвонили і сказали, що він вийшов у полон і заповнив їхню картку військовополоненого.

Мені ще сказали "не хвилюйтеся, все добре, тепер він під нашим захистом". Я подумала "вау, як круто". Всі думали тоді, що це щось означає, і що з полоненими будуть нормально поводитись. Я собі уявити не могла того, що там насправді відбувається", – каже Катерина.

За кілька днів після дзвінка МКЧХ дівчині з Оленівки зателефонував Богдан. Ті кілька хвилин потаємної розмови були останніми, коли Катя чула голос коханого. Після цього вона отримувала інформацію тільки від звільнених з полону побратимів чоловіка.

"Я дізналася інформацію про катування Богдана через його побратимів, які з ним служили і вже були обміняні. Це жахливі тортури. Окрім того, що їх морять голодом, б’ють кожен день, не дають зв’язуватися з рідними, є катування значно гірші.

У травні 2023 року вийшов хлопець, який був у камері з Богданом. Спочатку він не хотів мені цього розповідати, тому що боявся, як я перенесу цю інформацію. Я таких катувань навіть уявити не могла. Такого в фільмах жахів не покажуть", – ділиться Катя.

Останній обмін, в якому повернулися військові "Азову", відбувся 6 травня 2023 року. Відтоді сім’я Богдана, як і сотні інших, нічого не знає про долю свого захисника.

Катерина не знає, чи живий її коханий зараз, але робить усе що може, аби врятувати його життя. Бере участь у всіх акціях та заходах "Асоціації родин захисників Азовсталі", покликаних нагадати про полонених. Вона чекає обміну та мріє, щоб Богдан повернувся живим. І це єдине, що дає їй сили триматися.

"Багато людей живуть в ілюзії, що в полоні все добре, полонені просто сидять і відпочивають. Але там хлопців забивають на смерть. І тому я дуже боюся, раптом з ним щось трапилось.

Раніше я забороняла собі про це навіть думати, але зараз я не можу ігнорувати той факт, що не маю жодної інформації про нього з минулого травня. Найбільше я не хочу, щоб він помер. Я б хотіла просто заснути і прокинутися, коли він повернеться", – ділиться дівчина.

Дівчина каже, що багато разів телефонувала до МКЧХ, розповідала їм про катування в деталях, але не отримувала більше зворотного зв'язку. Її обурює те, що правозахисники не можуть приїхати і подивитися, чи живі полонені азовці.

Але Катя не втрачає надії та просить усіх пам’ятати про полонених захисників "Азовсталі"; ходити на акції, розповідати про тортури і вбивства українських військових у російському полоні.

"Я сподіваюся, що і наша держава, і всі інші, які допомагають нам з обмінами, роблять все від себе можливе, щоб ці обміни відбулися і наші хлопці повернулися живими. Але це не тільки від них залежить. Є РФ, яка не хоче віддавати наших хлопців…

Я просто живу мрією, що Богдан буде в наступному обміні. Я хочу бути з ним, щоб нарешті він був у безпеці. Я мрію, щоб його перестали катували, щоб він міг нормально їсти і спати. Це єдина мета, яка мотивує мене жити", – додає дівчина.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя