33 роки без паспорта. Історія жінки, яка мріє офіційно стати українкою
В абсолютної більшості з нас не виникає проблем з самоідентифікацією, адже на руках є документи, де чітко написано, що ми – українці. А якби їх не було?
"Я наче була ніким, ніби мене просто немає", – ось, що відчуває людина, яка понад 30 років живе без паспорта. Не тому, що не хотіла його отримати, а тому що не могла.
Олександра Дрьомова народилася в колишньому СРСР і приїхала до України на навчання одразу після проголошення її незалежності. Невдовзі жінка втратила радянський паспорт. Той день став початком численних проблем і хибних рішень, наслідки яких затягнулися на роки.
Зараз Олександрі 50, вона проживає у Малій Олександрівці, що на Київщині. Жінка поборола наркозалежність, а тепер допомагає з реабілітацією іншим, веде активну соціальну діяльність, волонтерить на користь ЗСУ та поступово наближається до отримання омріяного громадянства України.
Про складні випробування, з якими Олександрі довелося зіткнутися на своєму шляху і мужність визнати і виправити власні помилки, аби почати життя спочатку – далі у матеріалі "Української правди. Життя".
Як Олександра обрала Україну
Батьки Олександри – родом з Казахстану. Познайомилися під час навчання в геологічному інституті, невдовзі одружилися. Коли батька направили для проходження навчальної практики на територію теперішньої Росії, мама поїхала з ним. Олександра народилася 3 жовтня 1973 року вже у місті Зима Іркутської області.
Утім, родина прожила там недовго – приблизно 1,5 року, після чого повернулася до Казахстану. Коли Олександрі було 2 роки, тато пішов з родини. Потім її мама довго не могла оговтатися.
"Мама почала вживати алкоголь. Це все було на моїх очах. Хоча вона старалася, працювала. Але її дуже підкосило те, що батько пішов. Вона його дуже сильно любила", – згадує жінка.
Дитинство та період дорослішання Олександри проходили в Казахстані. Навчання у школі добігало кінця, а на руках вже був радянський паспорт, тож перед Сашею постало питання – куди далі?
На той момент співмешканцем її мами був чоловік із Києва. Саме він розповів їй про це місто і Україну загалом, яка на той час вже була за крок до проголошення власної незалежності. Олександра "загорілася" побачити її на власні очі.
У серпні 1991 року вона приїхала до Києва і вступила в училище на спеціальність "маляр, штукатур, лицювальник-плиточник". Після закінчення навчання, у 1995 році, трапилось те, що вплинуло на подальше життя Олександри. Жінка загубила єдиний документ, що посвідчував її особу – радянський паспорт.
"Тоді я ще не переоформила його на український паспорт. Тож вийшло так, що у мене не було жодних документів", – говорить Олександра і зізнається, що досі картає себе за те, що одразу не почала бити на сполох і більш наполегливо шукати вихід із ситуації.
На той момент зв’язок з батьками вона втратила, тож надіслати копії бодай якихось документів з Казахстану, як-от свідоцтва про народження, було нікому. Виїхати за документами сама вона також не могла, адже потрібен був паспорт.
"У тата була інша сім'я. До мене нікому не було діла Я була сама по собі. Зв'язок із мамою я втратила приблизно за 5 років життя в Україні. Через багато років дізналася, що у 2012-му вона померла. Тато теж.
Сімейних цінностей у мене ніколи й не було. Їх ніхто не прищеплював. Можливо, тому життя і пішло "похилою", – каже жінка.
Шлях від залежності до остаточної свободи
Втрата документів, за словами Олександри, унеможливлювала нормальний плин життя – вона не могла офіційно влаштуватися на роботу, орендувати житло, оформити банківську картку і навіть звернутися по медичну допомогу. Ці та інші труднощі призвели до того, що жінка, як вона сама каже, "потрапила у погану компанію" і почала вживати наркотики. Так тривало понад 15 років. Через це Олександра опинилася у колонії. Вже за рік вийшла з довідкою про звільнення, і одразу потрапила в лікарню.
"Через наркотики були проблеми зі здоров'ям. А до цієї ж лікарні приходили віряни і розповідали про те, як можна жити без залежності", – згадує Олександра.
У 2010 році жінка почала проходити реабілітацію від наркозалежності у християнському центрі відновлення особистості. Курс тривав рік у нині тимчасово окупованому Генічеську, що на Херсонщині.
Олександра пригадує, коли вперше усвідомила, що нарешті вільна від залежності:
"Коли після реабілітації я зіткнулася з наркотиком сам на сам. Я подивилася на все це і мені стало огидно."
Шлях був складним, але Олександра змогла остаточно звільнитися від згубної звички. Ба більше – знайшла своє покликання, тож вже 13 років допомагає почати життя спочатку тим, хто, як і вона колись, опинився у складних життєвих обставинах.
"Коли людина довго перебуває в залежності, то нічого не помічає навколо себе. Я не знала, що, виявляється, трава зелена.
Те, через що я пройшла (щоб подолати залежність, – ред.), це дуже важко. Я згадую своє минуле як брудну пляму в біографії. Хоча якби її не було, можливо, не було б того життя, яке я зараз маю", – говорить вона.
Нині Олександру та її колег запрошують проводити просвітницькі лекції у школах, зокрема для учнів старших класів. Вони розповідають дітям про згубний вплив алкоголю, куріння та наркотиків.
Також жінка допомагає у психологічній реабілітації жінкам, які зіткнулися з наркозалежністю.
Крім того, щовихідних вона роздає обіди бездомним людям і тим, хто має обмежені ресурси для життя.
Від початку повномасштабної війни Олександра разом з колегами з благодійної організації почали й волонтерити на користь ЗСУ. "Під опіку" взяли 54-ту бригаду. Плели для військових сітки, робили вітамінні консервації, готували й передавали сухі пайки, випічку і навіть в’язали шкарпетки для бійців разом із дітьми.
Олександра визнає, що поки що збирати на дрони у них не виходить, але "дрібної" допомоги не існує". Допомагаючи військовим, вона вшановує країну, що прихистила її 33 роки тому.
"Україна – це моя країна, хоч я і не народилася тут. Вона не відкинула мене, не виплюнула десь там на задвірки. А все-таки прийняла – такою, якою я була.
Тому я буду займатися волонтерською діяльністю, допомагати військовим у такий складний час, як можу", – наголошує вона.
На шляху до омріяного громадянства
Стаття 3 закону про громадянство свідчить, що люди, які проживали на території України станом на 24 серпня 1991 року (або станом на 13 листопада 1991 року, коли ухвалили перший закон про громадянство України), є громадянами України.
Однак, крім підтвердження факту проживання в Україні, важливою передумовою до підтвердження громадянства є наявність паспорта колишнього СРСР, пояснює керівниця напряму допомоги особам без громадянства благодійного фонду "Право на захист" Софія Кордонець.
У випадку Олександри, як уже зазначалося раніше, було лише рішення суду, яким встановлювався факт проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року, оскільки вона вже навчалася тут у той час, однак не мала паспорта громадянина колишнього СРСР.
Уже після того, як її життя почало налагоджуватись, жінка взялася за спроби відновити відомості про свої документи, аби мати можливість отримати український паспорт – зокрема, надсилала запит до посольства Казахстану з проханням надати їй копію так званої "форми 1" – заяви про видачу паспорта там за часів СРСР. Утім, спроби виявилися марними.
У 2020 році Олександра зверталася до Державної міграційної служби, де їй сказали йти до суду, аби підтвердити, що станом на 24 серпня 1991 року (або 13 листопада 1991 року) вона проживала в Україні. Так і зробила. Вона найняла адвоката та знайшла свідків, які б підтвердили це. Допомогло й те, що збереглися документи про навчання у Києві.
"Ми частково виграли суд. Міграційна служба повинна була мені надати громадянство. Але мені відмовили", – резюмує Олександра.
Як пояснює старша адвокатка напряму допомоги особам без громадянства благодійного фонду "Право на захист" Вікторія Волинська, що нині безкоштовно веде справу Дрьомової, найбільшою перешкодою стало те, що минуло дуже багато часу.
Олександра юридично має право бути громадянкою України, але, за законом, крім наявності факту проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року, потрібен ще й підтверджений статус перебування особи у громадянстві колишнього СРСР.
"Жінка отримала радянський паспорт на території СРСР, що є сучасним Казахстаном, але зараз це вже інша держава.
Ми направляли юридичний запит через Міністерство юстиції та консульство для підтвердження, що Олександра дійсно була документована радянським паспортом. Там відповіли, що такі форми оформлювалися на території іншої держави, тож документ нам надати не можуть", – пояснює правозахисниця і припускає, що архіви могли бути втрачені, адже у 1990-ті роки про електронний документообіг годі було й говорити.
Однак вихід знайшли. Минулого року з допомогою адвокатки Фонду Олександра подала заяву про визнання особою без громадянства до Державної міграційної служби України. Через 12 місяців розгляду заяви, ДМС визнала Олександру Дрьомову особою без громадянства, оскільки жодна країна не визнає її своєю громадянкою.
Завдяки цьому рішенню місяць тому жінка вперше за понад 30 років отримала тимчасову посвідку на проживання в Україні, що відчиняє багато "дверей", які так довго були для неї зачиненими. Цей документ спершу видається на один рік.
У день нашої розмови з Олександрою вона вперше за 33 роки змогла самостійно розрахуватися банківською карткою.
"Я вам серйозно кажу. Я перший раз змогла розрахуватися за каву, ще й телефоном. Тепер я навіть можу вийти заміж", – захоплено сказала вона і додала, що навіть встигла укласти договір із сімейним лікарем. Також – вперше.
Як пояснює Софія Кордонець, термін проживання в країні рахується з моменту визнання людини особою без громадянства та отримання посвідки, незважаючи на те, що Олександра вже давно перебуває на території України і жодного разу не виїжджала за її межі.
"Тепер Олександра легалізувала свій статус. Тому що, на жаль, у неї не було до цього жодних документів ,що підтверджують, що вона законно проживала на території України", – резюмує правозахисниця.
Через рік документ потрібно оновити і отримати ще одну посвідку на тимчасове проживання. Після двох років безперервного перебування на території країни з моменту визнання її особою без громадянства Олександра зможе отримати посвідку на постійне проживання.
"Після того, як вона отримує посвідку на постійне проживання, матиме право подаватися на набуття громадянства після трьох років законного проживання на території України", – каже Софія Кордонець.
Однак і це ще не все. Разом з тим Олександра повинна буде подати заяву про прийняття до громадянства України, в якій засвідчити визнання і дотримання Конституції України та законів України, а також скласти іспити на знання основ Конституції України, історії України та іспит на визначення рівня володіння державною мовою.
Олександра вже плідно працює над удосконаленням української мови, відвідує курси – і виходить у неї добре.
Жінка визнає – етап перед можливістю набуття громадянства, на якому вона перебуває зараз, – ще не фінішна пряма, а "лише початок" і її велика мрія.
"Я мрію про громадянство України. Україна мені дуже багато дала. Зокрема, досвіду – як негативного, так і хорошого. Я вважаю, що це моя країна", – з впевненістю підсумовує Олександра Дрьомова.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"