"Нарешті свобода". Як підліток виїхав з окупованого Луганська і лише у 20 років отримав український паспорт

"Нарешті свобода. Я зробив те, чого так хотів", – так 21-річний Дмитро пригадує перше враження від отримання паспорта громадянина України.

Зазвичай паспорт отримують у 14 років, але Дмитру вдалося це зробити лише у 20, бо він – переселенець із тимчасового окупованого Луганська.

Коли Дмитру було 10 років, померла його мама, а ще за кілька років – бабуся. Російська окупація Луганська застала Дмитра у 11 років, коли він ще не отримував паспорт громадянина України.

Далі були роки життя в окупації та три спроби виїзду на підконтрольну територію. Лише після досягнення повноліття Дмитру вдалося виїхати, але труднощі не закінчилися.

Хлопець був недокументований, тому не міг офіційно працювати, отримувати безоплатну медичну допомогу, відкривати банківські рахунки та користуватися картками, а кожна перевірка документів на блокпості викликала тривогу.

Зрештою, після місяців очікування судового рішення Дмитро офіційно став громадянином України.

Минулого року він отримав український паспорт з допомогою благодійного фонду "Право на захист". Але не у всіх українців з ТОТ шлях до отримання громадянства такий же успішний.

"УП. Життя" поспілкувалася з Дмитром про юність в окупації, життя як недокументованої людини під час повномасштабної війни і отримання омріяного паспорта.

А керівниця напряму допомоги особам без громадянства благодійного фонду "Право на захист" Софія Кордонець розповіла про труднощі підтвердження українського громадянства для людей, які опинилися в окупації з 2014 року, і необхідні для цього документи.

"Я намагався вмовити батька зробити мені український паспорт, але він відмовився"

За даними Міністерства юстиції України, на територіях, що в 2014 році були окуповані РФ, за період з 1998 рік по 2014 рік народилося 826 810 дітей.

Це ті люди, яким на момент окупації не виповнилося 16 років, тобто на той час вони не досягли віку отримання паспорта громадянина України.

Один із них – Дмитро з Луганська. Ще до окупації батьки хлопця розлучилися, а за кілька років мати померла. Спершу Дмитро жив із вітчимом і сестрами, потім з бабусею. Рідне місто Дмитра окупували, коли йому було 11 років. Тоді він вперше замислився про переїзд.

"Пам’ятаю, як до нас приходили з міліції і "Беркуту". Кликали у свої лави. Говорили, що треба захищати свою сім'ю. Але я намагався цього не слухати", – згадує Дмитро.

Хлопець планував переїхати на підконтрольну територію після школи. Він любив малювати і захоплювався 3D-моделюванням, але повноцінно розвивати це хобі на окупованій території не міг.

Коли Дмитро вчився у 9 класі, померла його рідна бабуся. Тож після закінчення середньої школи він вступив до коледжу і почав самостійне життя.

Хлопець згадує: пішов навчатися, щоб окупанти не забрали його в армію у 18 років, і щоб мати час виїхати після повноліття. З першого курсу коледжу почав жити один, винаймати квартиру. Підлітку довелося працювати то на ринку, то офіціантом в кафе.

Дмитро згадує: самостійне життя давалося важко, особливо коли у квартирі щось ламалося. Зарплати в окупованому місті були мізерні, а ціни – дуже високі. Але допомогло те, що бабуся навчила його готувати і привчила до праці.

У 16 років після наполягань батька він отримав так званий "паспорт ЛНР" – невизнаний документ, який окупанти видають українцям на тимчасово окупованих територіях Луганщини.

Не отримати "окупаційний" паспорт було просто неможливо, адже без документів Дмитро не зміг би навіть виїхати з Луганська. Окупанти не пропустили б його через російські блокпости і в кращому випадку – розвернули б назад.

"Я спочатку намагався вмовити батька, щоб ми з'їздили зробити український паспорт, тому що в коледжі його теж приймали. Але він відмовився. І в результаті я отримав "ЛНР-івський".

Я отримав цей паспорт, щоб хоч якось довчитися в коледжі, інакше мене б відрахували. Я тоді вже був на другому курсі. У Луганську в мене не було прописки, тому що батько не міг прописати мене у себе, а з рідною тіткою не було зв’язку, бо вона поїхала в Росію. Я знайшов тимчасову прописку на кілька місяців, щоб отримати цей "паспорт", – пригадує Дмитро.

Українців на окупованих територіях змушують отримувати російські документи.

Поїздка в Росію

Коли Дмитру було 11, рідні наполягли, щоб хлопець виїхав пожити у Росію, але він пробув там недовго – після кількох місяців зателефонував бабусі та попросив забрати його до Луганська.

"Якось в Луганську під час обстрілу в 30 метрах від мене впала міна. Але мені пощастило, що вона впала в сміттєвий бак. Мене просто накрило сміттям. Я дуже сильно злякався. І тоді бабуся сказала "ти тут залишатися не будеш". Мовляв, "бабуся з боку батька їде в Росію. Їдь разом з нею. Це недалеко від кордону, тому якщо що, ми тебе одразу заберемо". І я поїхав", – пригадує хлопець.

Після нетривалого візиту Дмитро більше не хотів повертатись до країни-агресора.

"Коли я переїхав на місяць в Росію, одразу помітив ставлення людей. На нас дивилися звисока, я чув, як люди говорили: "фу, біженці". Було багато росіян, які казали "валіть звідси". Також харчі викликали у мене огиду. Я порівнював їх з продуктами в Україні. У Росії все було настільки несмачним, наскільки це взагалі можливо", – каже Дмитро.

Попри російську пропаганду, у підлітковому віці Дмитро не втрачав бажання переїхати на підконтрольну Україні територію. Новини про життя на вільній землі дізнавався від друга, який виїхав з Луганська ще після школи.

"У мене після 9 класу однокласник переїхав на підконтрольну територію. Ми з ним були добрими друзями. Він і допомог мені переїхати, прихистив на кілька тижнів. Було трохи страшно переїжджати, але коли я з ним спілкувався, то розумів, що тут все гаразд. Мене вражало, що тут у різних сферах хороша зарплата. Я одразу прикидував, де мені краще працювати, як я буду винаймати квартиру", – каже Дмитро.

"Мене тричі повертали назад". Шлях до підконтрольних територій

Дмитро виїхав з Луганська у 2021 році, так і не закінчивши коледж. На захист дипломної не прийшов через роботу, та й не планував використовувати диплом, виданий в окупації.

Хлопець розповів викладачам, що планує переїжджати, але вони запевняли, що він пошкодує про це рішення. Батько теж був проти, але потім таки допоміг сину підтвердити громадянство.

"Батько був проти, щоб я переїжджав на підконтрольну Україні територію. Казав, що все одно повернуся. Тоді всі говорили залишатися в Луганську, тому що були переконані, що якщо я сюди приїду і заговорю російською, мене одразу заб'ють, або заберуть в армію і все буде дуже погано. Пропаганда велася постійно. Спочатку їй вірило старше покоління, а потім вона все більше поширювалася на молодь.

Але у Луганську є люди, які все ще вірять, що Україна наш дім, а не Росія. Я хотів жити в Україні. Я сумував за людьми, за доброзичливим ставленням", – пригадує Дмитро.

Адмінмежу між окупованою Луганщиною та підконтрольними Україні територіями Дмитро намагався пройти тричі. Спочатку мав отримати дозвіл від окупаційної "адміністрації".

"Мене тричі повертали назад. Не пропускали. Перший раз я дізнався, що потрібен супроводжуючий. Другий раз у них не підтягнувся дозвіл на виїзд. Третій раз я так і не зрозумів причину, мені просто сказали "відмовлено". Але все ж таки на четвертий раз у мене вийшло. Я сказав, що їду робити паспорт і обіцяю повернутися. Мені повірили", – каже Дмитро.

Хлопець згадує: коли перейшов адмінмежу, був шокований тим, що до нього поставилися добродушно.

"Прикордонники почали жартувати зі мною. Підіймати настрій. Сказали "зайдеш до поліцейської дільниці біля блокпоста, тебе відзначать, що ти пройшов адмінмежу, і гуляй". Мене здивувало, що все так просто. Ніхто не проявляв агресії. У Луганську я теж був у поліцейському відділку, і там дивилися звисока на всіх, хто приходив. У формі у них одразу корона з'являється.

А тут поліцейський посадив мене на маршрутку, і я поїхав до дідуся, який жив на підконтрольній Україні території Луганської області. На українських блокпостах, поки ми їхали в маршрутці, все було нормально", – згадує хлопець.

Дідусь із дружиною прихистив Дмитра, допомагав йому грошима. Але розуміючи, що треба їхати далі, хлопець вирушив до Києва.

Спочатку оселився у друга, і в перший же тиждень пішов до міграційної служби, щоб отримати паспорт. Але через те, що Дмитрові було більш як 18 років та у нього були відсутні документи, що підтверджують особу і громадянство, йому необхідно було підтвердити особу через суд, а потім вже підтверджувати належність до громадянства України.

"Мені сказали, що документів не вистачає. Я вирішив шукати інші способи. Ходив у міськраду, там мені теж не особливо допомогли. А потім мені дали номер благодійного фонду "Право на захист".

Спочатку я достатньо скептично ставився, тому що це безоплатна допомога. А потім мені сказали, що призначений суд", – пригадує хлопець.

Суд, на якому мали спершу встановити особу Дмитра, дуже довго відкладали. Дмитро згадує, що не стикався з упередженнями чи дискримінацією через те, що не має паспорта. Але жити без документів було важко. Найважчою для нього була неможливість офіційно працевлаштуватися.

Невеликий запас коштів закінчився у перший тиждень після переїзду, а потім хлопець намагався підпрацьовувати, як міг – то охоронцем гаражного кооперативу, то офіціантом.

"До 24 лютого особливих проблем не було. Єдине, що я не міг офіційно влаштуватися на роботу. А вже після 24 лютого у мене іноді перевіряли документи. Бачили, що є тільки свідоцтво про народження, вже є 18 років. Доводилося відповідати на велику кількість запитань", – каже юнак.

Один із яскравих випадків стався у березні 2022 року – невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Тоді Дмитрові довелося проїхати до відділку поліції і довго пояснювати, чому він не має ні паспорта, ні прописки.

"Тоді якраз продовжили комендантську годину, а я дуже сильно відійшов від дому. Дурна голова: вирішив прогулятися, гуляв у навушниках серед дворів і не помітив, як стемніло. І тут мене зупинили ТРО, почали запитувати документи.

Вони сказали "Ти що дурень, ходити вночі одному? Хтось не так зрозуміє і ще пристрелить". Поки ми їхали у відділок, вони почали розпитувати, я все розповів. Вони поставилися з розумінням, вже більш доброзичливо спілкувалися і навіть вибачилися", – згадує хлопець.

Як Дмитро отримав громадянство

Перший етап до отримання паспорта – встановлення особи. За відсутності документів із фотокарткою та родичів, що можуть встановити особу, необхідно звертатися до суду.

Дмитро мав надати суду автобіографію, свідоцтво про народження, паспорт батька, свідоцтво про смерть матері, а також привести двох свідків, які б підтвердили його походження.

"Я одразу написав батьку. Хоч ми з ним списувались не часто і стосунки у нас були не дуже хороші, але коли я попросив у нього документи, щоб зробити паспорт, він допоміг – надіслав скан.

Свідками був мій друг і його бабуся – цього вистачило. Я був здивований, що суд пройшов дуже легко і швидко, бо я готувався до чогось серйозного. Мені сказали "автобіографія є, ми все почитаємо, чекайте". І потім десь за три тижні прийшла відповідь, що мої дані підтверджені", – розповідає Дмитро.

Отримавши відповідь суду, Дмитро пішов у міграційну службу. У 2023 році він отримав паспорт громадянина України.

"Нарешті свобода. Я зробив те, що так хотів. Нарешті отримав паспорт, за який довго боровся.

Суд багато разів переносився на місяці, я дуже довго його чекав. Коли не було паспорта, я не міг нормально користуватися банківськими системами. І тут нарешті я отримую паспорт, створюю собі картку. Можу нормально жити і працювати. Я відчув свободу", – згадує Дмитро.

Нині хлопець мешкає на Київщині в орендованому житлі, працює офіціантом у ресторані і мріє вивчитися на тату-майстра. Після отримання паспорта громадянина України Дмитро зміг їздити Україною без стосу документів, а лише з телефоном, на якому можна показати "Дію".

А ще він може донатити Силам оборони – тепер уже з власної картки – на початку повномасштабної війни він міг тільки давати другу готівку, щоб той перераховував кошти на благодійність.

"Найважче – це час, поки чекаєш змін. Поки зберуться документи, поки визначиться дата суду, поки він відбудеться. Дуже виснажує саме очікування. З плином часу зʼявляються погані думки, що зараз не підтвердять і треба буде шукати спосіб все ж таки отримати паспорт…

Також мені було б набагато легше, якби була можливість ще в Луганську отримати інструкцію, що робити", – каже хлопець.

Єдина проблема Дмитра наразі – йому поки що не видають довідку внутрішньо переміщеної особи, адже у нього немає прописки. Тому хлопця не можуть поставити на облік у ТЦК.

"Як мені сказали, у мене немає підтвердження, що я жив у Луганську. Для цього потрібна прописка, якої у мене нема. Через це мені не можуть видати довідку ВПО, а без неї я не можу отримати військовий квиток.

Виплати звісно було б приємно отримати, але бабуся мене привчила, що коли не горить, то й не треба. Тому я спокійно справляюся сам. Але зараз я не можу працювати у деяких компаніях. Тому шукаю шляхи, як вирішити проблему з пропискою", – ділиться Дмитро.

Які труднощі мають люди з ТОТ на шляху до підтвердження громадянства в Україні?

Громадянство підтверджується насамперед паспортом громадянина України. Якщо документа немає, може братися до уваги закордонний паспорт громадянина України.

У 2019 році Державна міграційна служба оцифрувала всі документи навіть з радянських часів, тому після виїзду люди з нещодавно окупованих територій можуть звернутися до міграційної служби для підтвердження належності до громадянства України.

Шлях до отримання або відновлення українського паспорта складніший у людей з тих територій, що були окуповані з 2014 року, пояснює керівниця напряму допомоги особам без громадянства благодійного фонду "Право на захист" Софія Кордонець.

"В архівах Державної міграційної служби зберігаються заяви про видачу паспорта. Щодо всіх громадян України, які отримували паспорти до того, як були вже введені ID-картки, ці форми зберігались в архівах кожного територіального підрозділу міграційної служби.

Коли у 2014 році РФ окупувала Крим і частини Донецької та Луганської області, всі архіви заяв про видачу паспортів залишилися на окупованих територіях або були знищені. Україна не має доступу до цих форм", – пояснює Софія Кордонець.

Найбільші труднощі є у людей, які отримували паспорти до 2014 року і не мали закордонного паспорта, який дещо раніше вносився в єдину базу. У разі, якщо такі люди втрачають паспорт, Державна міграційна служба не може підтвердити, що вони є громадянами України.

Іншою категорією людей, які через це мають складнощі із підтвердженням громадянства України, є люди, які на момент окупації не досягли 16-ти річного віку. Відповідно до Закону України "Про громадянство України", громадянами України є діти, народжені від батьків-громадян України (стаття 7).

Через відсутність доступу до архівів Державної міграційної служби, що залишилися на ТОТ, втрату документів батьками чи відсутність з ними зв'язку, такі люди часто стикаються зі складнощами на шляху до отримання паспорта.

Після досягнення 18-річчя людина має пройти процедуру встановлення особи у Державній міграційній службі та підтвердити належність до громадянства України.

Якщо у людини немає близьких родичів або сусідів з паспортом громадянина України, які могли б взяти участь в процедурі встановлення особи, що проводиться Державною міграційною службою України, то необхідно звертатися до суду.

За відсутності доступу до архівів ДМС, людина має також надати дійсний документ, що підтверджує належність матері чи батька до громадянства України.

Як недокументованій людині підтвердити особу?

Для підтвердження особи потрібно надати усі можливі документи, які містять фотокартки. Це можуть бути довідки зі школи або місця роботи. Якщо людина відбувала покарання у місцях ув’язнення, їй також видається довідка з фотокарткою.

Свідоцтво про народження обов’язково слід надати, але воно не підтверджує особу, бо не містить фотографії.

"У більшості випадків особа все ж таки підтверджується свідками. Одного близького родича може бути достатньо. Якщо це не родичі, то там вже є декілька питань.

Якщо це сусіди, має бути підтверджено, що вони дійсно там проживали певний час, мають бути довідки. І таких людей вже треба двоє чи троє", – каже Софія Кордонець.

Минулого року Кабмін дозволив встановлення особи по відеоконференцзв'язку, зокрема для людей, які перебувають в окупації. Тож свідкам не обов’язково приходити до підрозділу Державної міграційної служби особисто.

"Свідки можуть під'єднатися з тимчасово окупованих територій. У Державної міграційної служби є спеціальна програма, за допомогою якої проводиться процедура встановлення особи, але також дозволено користуватися будь-яким месенджером, телеграмом, вайбером тощо...

Людина має лише показати паспорт громадянина України, щоб це було видно і читабельно", – каже Софія Кордонець.

Якщо свідками є родичі, то вони мають підтвердити сімейний зв’язок. Батьки, наприклад, можуть підтвердити свідоцтвом про народження.

Якщо ж у людини немає близьких родичів/сусідів або вони не можуть взяти участь у процедурі встановлення особи, необхідно звернутися до суду із цим питанням.

Суд має повноваження розглянути інші документи, що не містять фотокартки. Також тут немає обмеження щодо кола людей, які можуть давати свідчення щодо встановлення особи.

У випадку Дмитра свідками були його друг і бабуся друга, які й були заслухані судом.

"Ми адвокатуємо за те, щоб ширше коло осіб могло брати участь у процедурі встановлення особи Державною міграційною службою, як-от однокласники, інші особи, які тим чи іншим шляхом можуть підтвердити, що вони знають людину.

На жаль, поки що лише суд може прийняти покази таких свідків, що значно ускладнює процедуру отримання паспорта громадянина України для людей з ТОТ", – пояснює Софія Кордонець.

Якщо людина отримала "окупаційний" паспорт, чи завадить це підтвердженню громадянства?

Паспорти, видані на тимчасово окупованій території, не завадять отриманню чи підтвердженню українського громадянства, як-от у випадку Дмитра, оскільки, відповідно до законодавства України, такий документ є недійсним та не створює правових наслідків.

Також примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою для втрати громадянства України, пояснює Софія Кордонець.

"За законом, Україна не визнає паспорти, видані на тимчасово окупованих територіях. Для нас ці люди є недокументованими громадянами України, які не мають жодного дійсного документа, що посвідчує особу та громадянство. Вони мають право отримувати громадянство України на тих же підставах, як і всі інші.

Однак, практична реалізація цієї процедури супроводжується ускладненим доступом та необхідністю встановлення особи заявника.", – каже Софія Кордонець.

Якщо ж людина отримувала паспорт громадянина РФ не на тимчасово окупованих територіях, а на території Російської Федерації, міграційна служба може вважати її громадянином РФ.

"Звісно, навіть якщо людина має громадянство Російської Федерації, то у людини можуть бути підстави для набуття громадянства України, але для нас вона вже є іноземцем і вона має проходити процедуру набуття громадянства України на загальних підставах.

Якщо ж це паспорти з тимчасово окупованих територій, вони не мають ставати на перешкоді. Але процедура оформлення паспорта громадянина України все одно вимагає підтвердження належності до громадянства України", – зауважує експертка.

Як людям в окупації підготуватися до отримання українського паспорта?

Софія Кордонець насамперед радить брати з собою усі можливі документи – навіть видані окупантами.

"Звісно, ці документи не будуть визнані владою України, але за потреби можна звертатися до судів для визнання деяких відомостей, що містяться в цих документах.

Найбільша проблема в тому, що у нас завжди недостатньо інформації. Тому якщо людина знає, що хоче виїхати і отримати паспорт, я б радила зібрати всі можливі документи, отримати ту ж довідку зі школи, навіть якщо вона буде підписана кимось із окупаційних структур.

Потім уже на території України треба думати, як це використовувати. Але в будь-якому разі жоден папірець не буде зайвим", – каже керівниця напряму допомоги особам без громадянства.

Паспорти батьків не треба брати – вони мають бути у них самих. Але Софія Кордонець радить зробити копії, або ж домовитися з батьками, щоб вони показали свої паспорти по відеозвʼязку.

"Я б точно радила зібрати усі довідки з навчання з фотокарткою, а також копії українських документів батьків.

Можливо, спробувати заручитись підтримкою батьків, щоб вони потім вийшли на той зв'язок і підтвердили вашу особу. Або однокласників, які б могли так зробити", – наголошує Софія Кордонець.

Як державі полегшити шлях до підтвердження громадянства для людей з ТОТ?

Для багатьох недокументованих людей з тимчасово окупованих територій України часто єдиною можливістю підтвердити свою особу є показання свідків.

Тому одна з рекомендацій благодійного фонду "Право на захист" – це розширення кола свідків, які можуть брати участь у процедурі встановлення особи.

"На цей час свідками процедури встановлення особи можуть бути члени сім'ї, близькі особи та сусіди, при цьому порядком не зазначається кого саме можна віднести до цих категорій.

Однак, виходячи з досвіду супроводження таких людей під час цієї процедури, ми бачимо необхідність доповнення переліку свідків друзями та однокласниками", – каже Софія Кордонець.

Керівниця напряму допомоги особам без громадянства БФ "Право на захист" вважає ці зміни важливими для людей, яким зараз 18-25 років, та для яких досить складно знайти свідків, які мають можливість і бажання взяти участь у процедурі встановлення особи.

Особливого значення ця рекомендація набуває в контексті ймовірного запровадження кримінальної відповідальності за неправдиві свідчення під час цієї процедури, що означає додаткове ускладнення для пошуку свідків заявникам з тимчасово окупованих територій.

За словами Софії Кордонець, останнім часом деякі положення процедури оформлення паспорта громадянина України значно спростили. Наприклад, запровадили процедуру встановлення особи за допомогою засобів відеоконференцзвʼязку, яка дозволяє свідкам брати участь у цій процедурі дистанційно.

Такі нововведення сприяють ідентифікації недокументованих людей з тимчасово окупованих територій, адже дозволяють їхнім родичам чи близьким, які досі проживають в окупації, бути свідками в режимі відеоконференцзв'язку.

"Законодавство держави розвивається та намагається відповідати викликам воєнного стану, однак для забезпечення документування та реінтеграції недокументованих громадян України з тимчасово окупованих територій необхідно враховувати їхнє становище та робити процедуру підтвердження громадянства та оформлення паспорта громадянина України максимально доступними", – додає Софія Кордонець.