"Нічого собі сон – ноги відірвало": історія ветерана російсько-української війни Володимира Простокішина

Повістку про виклик до ТЦК, насправді, отримував не він. Документ надійшов за адресою, де мешкає батько Володимира, і той, ймовірно, з мотивів, які розуміють лише батьки, довгий час приховував від сина факт, що того запрошують з'явитись до військкомату.

Володимир дізнався про повістку випадково. "Я просто розумів, чому батько її ховав", – пригадує 27-річний ветеран війни, який буквально через пів року після тих подій втратить обидві ноги.

Через три роки опісля батько звинувачує себе в тому, що із сином зробила війна, бо вважає, що "не вберіг".

Коли у 2022 році Володимир дізнався про виклик до військкомату, на війну він відправився фактично добровольцем, прийшов сам.

Новий 2023 рік Володимир зустрів в навчальному центрі в Житомирській області. Місяць навчань, після чого служба в 46-тій окремій (Подільській) аеромобільній десантно-штурмовій бригаді. Отримав посаду старшого солдата.

"Перший виїзд пройшов так легко, що не вірилось. Прикривали 95-ту бригаду в Донецькій області. Поверталися живими й майже спокійними", – каже Володимир.

Крайній виїзд був у Бахмут. Чорне поле між окопом і будівлями міста, яке вони долали із важкопораненим. Командир роти відіслав його після першого завдання відпочивати, але відпочинок тривав недовго.

Прийшло завдання, що на точці перебуває важкопоранений, якого треба забрати.

"Груша (позивний) виявився чоловіком кілограмів під 100 і це без екіпіровки. Осколок йому пройшов по горизонталі біля паху. Все, що мало бути всередині, було назовні. Хлопці зробили, що могли: притиснули усе, що випало, каскою, і понесли. Один тримав руки Груші на плечах, інший – каску", – майже посекундно відтворює той епізод свого життя Володимир.

З одного боку, поле було заміноване захисниками: розтяжки, щоб росіяни не зайшли в тил. З іншого боку стріляли, і, відповідно, єдиний доступний маршрут був через відкрите чорне поле. Хлопці йшли впевнено, швидко і майже дійшли.

"По наводці з дрона прийшов міномет 120-й. Мені відірвало дві ноги, побило праву руку, осколок заходив у тіло і виходив серпантином. Ось тут зупинився (показує на руку). Грушу добило…" – розповідає військовий, якому на той момент до 24 років лишалось два дні.

Коли прийшов до тями, перша його думка… була про автомат. Вибухова хвиля перекинула людей у повітрі, і зброя злетіла з нього. Володимир пригадує, як спробував встати, але не зміг, бо не відчував ніг, а права рука не слухалася.

"Поволі поглянув убік і побачив свої ноги. Одна нога була буквою Г. Почалася бешена істерика. Ти розумієш, в якій ти ситуації, що може бути далі. Ти нерухомий, без помочі, і сам нічого не можеш", – розповідає ветеран.

Якийсь час військові, які брали участь в евакуації Груші, лежали без тями посеред відкритого поля. Український дрон зафіксував те, як їх вразила міна, і одразу передав координати своїм. На поміч пораненим прийшли троє побратимів.

"Росіяни насипали безперестанку, але хлопці вийшли, поклали на носилки, понесли. Медик на позивний Калина чекав в укритті за багатоповерхівкою в Бахмуті", – пригадує Володимир, в якого в певний момент почалася задишка – від ударної хвилі після вибуху плиту бронежилета вдарило сильно в груди, стався пневмоторакс.

Калина пробив легеню, і Володимир різко вдихнув. Він згадує, що це був перший нормальний вдих за весь час після вибуху.

Потім була евакуація на Hummer під мінометним вогнем через Часів Яр, далі – Дніпро.

У лікарні Мечникова дружина Наталія приїхала і не впізнала чоловіка: "Лежав овоч". Переливання крові, два дні без свідомості, і коли вийшов із цього стану, то був уже без обох ніг. На той момент йому було 23 роки. Поранення отримав 23 квітня, а 24-й день народження – 25 квітня.

"Спочатку було страшно. Думаєш, що зараз прокинешся, і це просто сон. Встанеш, підеш на роботу. Нічого собі сон – ноги відірвало", – зараз вже з посмішкою розповідає ветеран.

Володимир впорався. Дружина була поруч спершу в Дніпрі, потім у Києві, на Оболоні в 8-й міській клінічній лікарні. Вона робила все, поки він лежав нерухомо: "Стовідсоткова її роль у тому, що я повернувся. Тут навіть немає чого думати".

Володимир пройшов протезування і реабілітацію в Superhumans. Опісля повернувся в село, придбав болгарку та зварювальний апарат. "Руки роблять, голова на плечах", – додає він.

Отримав сертифікат тренера з піклболу (адаптаційний спорт для ветеранів з інвалідністю, схожий на великий теніс).

Сміється: "Граю не так часто, але сертифікат є. Поки в селі немає умов для цього спорту".

Ветеран виховує троє дітей, наймолодшій донечці Анастасії дев'ять місяців, народилася вже після повернення батька. У селі під Малином на Житомирщині життя продовжується, просто інакше.

Головна проблема зараз для ветерана – це дорога. Електровізок добре біля дому, але до районного центру в Малині йому не дістатися: підйоми, бруд, бордюри. Наприклад, аби потрапити на медкомісію для отримання водійських прав, тиждень смикав кума.

Його протези стоять у кімнаті. На них можна ходити тільки по рівному асфальту. Культя схудла, тому треба їхати у Львів міняти лайнер. Знову телефонувати на залізничний вокзал завчасно, просити провідників відкинути пандус, сподіватися, що ті не будуть матюкатися в спину.

Бо таке у ветерана вже було: "Це не наша робота, у мене спина болить", – говорили вголос працівники на залізниці, думаючи, що він не чує. Володимир все почув, але промовчав і зробив для себе висновки.

На питання, що порадив би іншим ветеранам у схожій ситуації, не думає довго.

"Головне, не опускатися й не падати духом. Упадеш, опустиш руки, то все, життя на паузу. Треба навпаки: чимось займатися, переключатися, не думати про це. По собі знаю, коли подобається розмова, коли є діло, то про все забувається", – дивиться на крісло колісне.

Володимир саме так і живе – з жартом, з оптимізмом, з болгаркою в руках і трьома дітьми вдома. Коли ми, як журналісти, запитали в нього про війну, то він розповідав так, ніби ми сто років знайомі і сидимо на лавочці і просто бесідуємо про життя: "А толку сидіти й унивати? Сенсу немає. Голова є, руки є, треба жити!"

У межах проєкту "Боротись за своїх. Гідне життя ветеранам" Володимиру Простокішину було передано переобладнаний інклюзивний автомобіль, щоб він з родиною міг вільно пересуватись. Автомобіль придбав Дмитро Маляр, а переобладнання – силами учасників проєкту "Української правди".