"Не відмовляйте людині в її суб'єктності". Як НЕ варто допомагати ветеранам з інвалідністю

Український схід. Вибоїста, вигоріла від сонця місцина. На третю лінію відведення з передової прибувають воїни, аби відновитися перед наступною ротацією, а заразом пройти психологічну реабілітацію та перевести дух. Поміж них точиться багато розмов з рефлексією про пережите і про прийдешнє:

– Як би ви хотіли, щоб цивільні висловлювати вам вдячність?

– Хочу, щоб я йшов по цивільному місту, і мені дякували, – каже один з бійців.

– Ти хочеш, щоб кожен, кого ти зустрічаєш, підходив і казав тобі "Дякую"? – перепитує його побратим.

– Ні, не так.

– А як тоді?

– Не знаю, просто хочеться поваги. Хочеться, щоб у цілому, коли ми йдемо вулицею, від нас не відвертали очі…

Цю історію зі свого перебування на третій лінії оборони згадує психологиня Катерина Тімакіна. Вона каже, що розуміння потреб, досвіду та пережитих травм людей поруч – це ключ до екологічного суспільства.

У нашій державі зараз формується особливий запит – поранені військові відчувають, що надають нам особливу послугу ціною власного здоров'я. І вони справедливо очікують від соціуму зворотного зв’язку, допомоги та розуміння.

Проте суспільство не завжди у змозі забезпечити людям з інвалідністю ту форму підтримки, яка їм необхідна.

"Українська правда.Життя" поспілкувалася з клінічною психологинею Катериною Тімакіною та ветераном війни Олександром Тереном про те, як надавати допомогу людям з інвалідністю так, щоб не позбавляти їх контролю над власним життям.

Якого ставлення потребують ветерани

Ветеран російсько-української війни Олександр Будько з позивним "Терен", а тепер ще й новий герой шоу "Холостяк", під час боїв на Харківщині втратив обидві ноги. Зараз чоловік пересувається на протезах та з публічних майданчиків активно маніфестує: людина з інвалідністю – це все ще самостійна доросла людина, яка багато чого пройшла в житті. Її не треба інвалідизувати, бо інвалідність – це не визначальна риса.

"Людина, яка має порушення, не завжди хоче, щоб на них акцентували увагу. Коли перед вами особистість зі своїм всесвітом всередині, вона хоче транслювати саме цей всесвіт, а не те зовнішнє, що одержала внаслідок обставин", – розповідає ветеран.

Він закликає більше звертати увагу на людський досвід, ніж на видимі ознаки. Але зазначає, що абсолютно ігнорувати їх не можна. Наприклад, якщо людина пересувається на кріслі колісному, не варто пропонувати їй піти в бар з десятьма сходинками. Це сприйматиметься образливо, оскільки виглядатиме, ніби ви не помічаєте її стану.

"Як і в будь-яких стосунках, треба враховувати особливі риси людей, з якими спілкуємося: хтось любить театр, хтось ні, хтось пересувається на кріслі колісному, хтось без нього. Брати до уваги всі ці аспекти – важливо. Якщо це буде щира турбота, вона викличе повагу, бо людина відчує, що про неї дбають", – говорить ветеран.

Психологиня Катерина Тімакіна проводить багато тренінгів з психологічної стійкості. Часто там звучить одне й те саме питання: як комунікувати з військовими з інвалідністю? Так-от, за словами експертки, відповідь не містить жодних загадок чи секретів: взаємодіяти з пораненими військовими треба так само як з іншими людьми – з повагою та терпимістю.

"Зараз у нашому суспільстві військових виокремили в особливу категорію, до якої стовідсотково маємо виявляти гідне ставлення. Проте повага до іншої людини має розповсюджуватися на все суспільство, бо кожен заслуговує, аби до нього ставилися чутливо, з відчуттям кордонів, з чесністю та нормалізацією почуттів. Це елементарна частина здорового суспільства – не відмовляти людині в її суб'єктності", – підкреслює психологиня.

Як етично надавати допомогу ветеранам з інвалідністю

Олександр Терен запевняє, що в його оточенні більшість ветеранів з пораненнями справляються самотужки.

"Вони знають, що їм потрібно і як себе підтримувати. Це не означає, що їм не потрібна допомога. Просто вони не потребують надмірного співчуття та жалю, яким люди хочуть ділитися", – говорить ветеран.

Трапляються випадки, коли нам здається, що людині з інвалідністю, яку ми зустрічаємо на вулиці, потрібна допомога. Але психологиня Катерина Тімакіна каже, що основна проблема у тому, що переважно нам дійсно здається.

"Нещодавно до мене на тренінг приїхав ветеран на кріслі колісному. Надзвичайно сильний чоловік. Він добирався на громадському транспорті. І запевнив, що нормально дає собі раду. Та в один момент до нього підходять люди і кажуть: "Ми вам допоможемо" – і починають його тягнути взагалі в інший бік. Він говорить: "Не треба", але його не чують. Тому що перехожі надмірно захоплюються своєю оцією "місією" з порятунку людини на кріслі колісному. В якийсь момент цей чоловік вже почав кричати з проханням зупинитися, і його помічники образилися, мовляв, їхніх зусиль так і не оцінили", – розповідає експертка.

Олександр Терен таке "нестримне бажання допомагати" розцінює як самоствердження або егоїзм – коли людина хоче допомогти ветерану, щоб відчути себе корисною.

Тому основне у комунікації з людьми з інвалідністю – запитувати, чи потребує вона підтримки у цей момент, і дослухатися до того, що вам кажуть. Люди, які отримали певні ушкодження: тілесні або ментальні – все одно залишаються дорослими людьми, які насамперед потребують елементарної поваги до своїх потреб.

"Особисто для мене це нормально – приймати допомогу від інших, бо я хочу налагодити зв'язок з цивільними і створити позитивний досвід комунікації з ветераном. Я в основному погоджуюсь на різні пропозиції, як-от присісти в метро чи випити каву, якщо пригощають. Проте завжди краще запитати, бо для когось це може бути неприємним або таким, що зачіпає почуття гідності", – розповідає ветеран.

Як не треба поводитися з людьми з інвалідністю

Олександр Терен зауважує, що не всі люди відслідковують те, як правильно поводитися, коментувати або називати людей з інвалідністю. Через це починають вигадувати власні визначення замість того, щоб вивчити правильні. Ветеран радить користатися словником безбарʼєрності, аби добирати коректну лексику у спілкуванні з людьми з інвалідністю.

За його словами, жарти теж слід обирати обережно, особливо якщо ви не знаєте людину добре.

"У мене був досвід, коли після п'яти хвилин знайомства зі мною люди починали жартувати щось на кшталт "А де твої ноги?", і їм це здавалося смішним. Можливо, це справді було б доречно, якби це були мої друзі або наше знайомство тривало довше, але в перші хвилини зустрічі це не виглядало дотепно.

Не потрібно заходити у спілкування через такі речі – це не допоможе налагодити хороші стосунки. Чорний гумор або намагання бути дотепником краще приберегти на майбутнє, якщо спілкування розвиватиметься", – ділиться досвідом Олександр Терен.

Він вважає, що намагання дати ветеранові грошей – це також прояв людського егоїзму і самоствердження: мовляв "я дав ветерану 200 грн – тепер я автоматично потраплю в рай". Але це так не працює.

"Були випадки, коли люди силоміць заштовхували гроші в кишеню чи в руки ветеранів або надокучали питаннями, чому ті не на фронті. Я сприймаю це як панібратство та порушення особистих кордонів.

Для мене особисто не нормально, коли незнайома людина на вулиці витрачає мої 10 хвилин на непотрібні розмови. Я не маю бажання витрачати свій час на це", – говорить ветеран.

Він розповідає, що іноді трапляються випадки, коли старші люди цілують йому руки привселюдно.

"Така комунікація збиває з пантелику і неприємна не тільки для мене, а й для інших, кому доводиться за цим ніяково спостерігати", – говорить Терен.

Як пропонувати допомогу людям з інвалідністю

Пропонуючи людині з інвалідністю допомогу, насамперед дотримуйтесь загальних правил: не підходьте зненацька, не викрикуйте, не робіть різких рухів.

"Потрібно зрозуміти, чи людина взагалі доступна емоційно і фізично до контакту. Ми це зчитуємо, дивлячись на неї через призму її потреб, а не наших проблем", – пояснює психологиня.

За її словами, основне – бути чутливим до потреб людини з інвалідністю. Якщо ви бачите, що хтось намагається зробити щось, але в нього не виходить, можна підійти і запитати, чи потрібна допомога, але не вирішувати за людину.

"Ветерани не можуть ходити з бейджиком: "Я хочу, щоб мені допомагали", або навпаки – "Я зараз не бажаю, щоб зі мною спілкувалися". Як є потреба в подяці, так і є потреба в просторі, особливо у ветеранів, які щойно звільнилися від служби. Їхня психіка ще збуджена, бо рівень загрози стрімко змінився.

Для однієї людини певна соціальна ізоляція необхідна, щоб переналаштуватися на процес вільного життя, а в когось навпаки – загострюється відчуття справедливості і разом з тим бажання отримати визнання свого внеску. Найпростіший, але ефективний спосіб підтримати контакт з ветеранами з різними потребами – не уникати їхнього погляду", – говорить психологиня.

Вона зазначає, що 80% нашої комунікації відбувається невербально. Встановивши зоровий контакт або показавши жест "дякую", ми демонструємо людині: "Я тебе бачу – і я тобі вдячний. Якщо що, я тут". Завдяки цьому ветеран зможе ідентифікувати вас як людину, готову до контакту, і знатиме, що вас можна звернутися, якщо буде потрібно.

Як дякувати ветеранам

Психологиня Катерина Тімакіна говорить, що варіантів, як висловити ветеранові вдячність, якщо він йде на контакт, багато. Серед них – зовсім прості речі, доступні кожному, які водночас свідчитимуть про турботу та вдячність.

Наприклад, ви можете сказати: "Доброго дня, я вам дуже вдячний. Чи можу я купити вам каву або тістечко?" або "'Чи є у вашого підрозділу якийсь актуальний збір, до якого я можу долучитися?". Головне – хотіти бути дотичним, а не відкупитися від почуття сорому і провини.

"Звісно, будуть ті, кому вдячності буде недостатньо, і ті, кому її буде забагато. Це теж про суспільний договір.

Ми маємо мислити так: "Мій намір – бути з тобою в контакті. Якщо ти не хочеш контакту, я це приймаю і не вважаю всіх ветеранів соціопатами або агресивними. Я роблю крок назустріч. Якщо від мене роблять крок назад, я це приймаю. Якщо роблять крок до мене, я можу зробити ще один крок вперед. Це така взаємна, лінійна історія", – пояснює експертка.

Чому важливо діяти за згодою

Катерина Тімакіна як страша фахівчиня з психічного здоровʼя у Veteran Hub та методологиня в ГО "Фонд Маша" працює і з цивільними, і з військовими з травмою. Часто від них вона чує: "Я терплю різне ставлення до себе, тому що людина таким чином проявляє до мене увагу. Вона хоче контакту і стосунку, як і я".

"У суспільстві є стереотипи, через які люди роблять певні вчинки, навіть якщо це не відповідає їхнім справжнім потребам. Ми терпимо – і стосунки стоншуються, тому що наші потреби не озвучені або не враховані.

Нам не дають інструкцій при народженні про те, що подобається різним людям. Треба домовлятися одне з одним, бо коли ми постійно задовольняємо не ті потреби, стосунки важчають і стають тягарем", – говорить експертка.

Вона наголошує, що обговорювати потреби людей з інвалідністю – важливо. І робити це треба за їхньої ж участі.

"Інакше – ризикуємо не підтримати, а нашкодити. Це схоже на ситуацію, коли жінці дарують тюльпани з розрахунком зробити приємне, а в неї на них алергія. Коли ми не говоримо, як саме з нами потрібно поводитися, інша людина ніколи не вгадає", – підсумовує психологиня.