Війна і молодість: пʼять особистих історій про вибір і дію молодих українців

Коли мова заходить про українську молодь, часто можна почути: "Вони масово виїжджають будувати життя за кордоном". Це пояснення зручне, але поверхневе. Насправді значна частина молодих людей залишилася в Україні – і взялася за роботу, яку не завжди видно з першого погляду.

За даними ООН, 67% української молоді сьогодні волонтерить або бере участь у громадських проєктах. За цією статистикою – історії молодих українців, які взяли на себе відповідальність за зміни навколо.

На сцені Українського Жіночого Конгресу молоді люди говорили про те, як це – бути першими у своїх громадах, спільнотах, університетах, селах і містах. "УП. Життя" переповідає їхні історії.

"Молодь – це теперішнє"

У 2024 році Верховна Рада ухвалила рішення: місто Червоноград відтепер називатиметься Шептицький. Для більшості українців це була чергова новина з низки схожих – ще одне перейменування, ще один крок у декомунізації. Але для Анастасії Безпалько це стало чимось значно більшим.

"Я тоді сиділа вдома, слухала засідання, тримала телефон у руках і не могла повірити, що це відбувається. Я зрозуміла: навіть одна людина може вплинути на рішення держави", – каже дівчина.

Анастасія народилася саме в Червонограді. І коли чула, що хтось говорить "місто Червоноград", щоразу відчувала дисонанс.

"Мені було важливо, щоб ми перестали бути "червоним містом" – навіть у назві. Я тоді подумала: якщо ніхто не починає нічого змінювати, значить, треба почати мені", – розповідає дівчина.

Саме вона запропонувала перейменувати місто Червоноград на Шептицький – і її ідею зрештою підтримали на рівні парламенту.

"У восьмому класі, коли мені було тринадцять, я вирішила, що треба щось робити – і пішла в міське учнівське самоврядування. Наше місто невелике, близько 70тисяч мешканців. Але саме там я побачила, який вплив може мати молодь, які проєкти ми можемо створювати, як брати відповідальність", – розповідає Анастасія.

Тепер їй двадцять три. І, як каже сама дівчина, вона має вже десять років стажу у громадському секторі.

Улітку 2025-го вона стала однією з координаторок руху "Люди з картонками" – протестів за інституційну незалежність від Офісу Президента.

"Пам’ятаю перший день: я прийшла на площу – і побачила багато людей. Наступного дня – ще більше. Мені навіть стало трохи страшно: а що, якщо щось трапиться? Хто відповідає за безпеку?

Та вже незадовго ми з подругами разом налагодили роботу. Знайшли медиків, облаштували пункти допомоги, налаштували комунікацію. Для мене це про відповідальність тут і зараз. Бо коли бачиш проблему – не чекаєш, що хтось її вирішить. Просто робиш", – каже дівчина.

Вона повторює: "Молодь – це не майбутнє, це теперішнє. Ми живемо в часі, коли болить. Болять втрати, болить несправедливість, болить війна. У 2004-му ми бачили, як формується громадянське суспільство. У 2013-му – ми, школярі, збирали теплі речі для Майдану. У 2014-му мій тато пішов в АТО. У 2022-му – знову. Ми виросли під час потрясінь, ми загартовані. І ми розуміємо: чекати – це не варіант. Треба діяти тут і зараз".

Не менш важлива для Анастасії тема – пам’ять про молодь, у якої війна відібрала не лише майбутнє, а й теперішнє. Анастасія є співзасновницею проєкту «Невидані дипломи», присвяченого студентам, загиблим через російську агресію. В межах проєкту команда видає символічні "дипломи" – кожен розповідає історію конкретної молодої людини, чию освіту й життя обірвала війна.

"Цей проєкт для мене – особливо емоційний, – говорить дівчина. – На кожному "дипломі" ми розповідаємо історію студента чи студентки: військового чи цивільного. Про те, ким вони були, ким мріяли стати, як загинули".

Одна з історій особливо врізається в пам’ять – про 20-річну Лію Крилову, студентку з Маріуполя. Подруга Лії звернулася до проєкту з проханням вшанувати пам’ять дівчини. Дізнатися деталі було складно: ніхто з родини Лії не вижив.

"Ми довго думали, як розповісти цю історію – і вирішили написати буквально: "Росія вбила її разом із родиною та друзями". Цей диплом завжди викликає мурахи. Бо кожна така історія – це не лише біль, а й нагадування, заради чого ми боремось.

Усі історії зібрані на сайті проєкту. Можна читати, але щоразу це викликає мурахи. І водночас – гордість. Бо це про молодь, яка жила, мріяла, любила. І яку Росія забрала".

"Тиша стала нашою другою офіційною мовою"

До повномасштабного вторгнення Катерина Даценко працювала журналісткою. Але під час повномасштабної війни її професійні навички отримали новий сенс. Вона долучилася до ініціативи "Вшануй" – громадського руху, заснованого Іриною Цибух (парамедикиня "Госпітальєрів", що загинула у травні 2024 року на Харківському напрямку), для популяризації Національної хвилини мовчання за загиблими.

Катерина пояснює, що мета руху – не просто те, щоб люди щодня зупинялися на хвилину мовчання:

"Насправді ми не просуваємо хвилину мовчання як дію заради дії. Ми просуваємо культуру пам’яті та вшанування. А це тривалий, складний і дуже поступовий процес. Якби питання стояло лише в тому, щоб люди на хвилину зупинилися – можна було б видати закон і на цьому все. Але ми свідомо обрали інший шлях: адвокації, роз’яснення, обережної та делікатної комунікації. Ми дуже уважно підбираємо слова".

Команда працює передусім у регіонах. І це свідомий вибір.

"Я зрозуміла, що реформи не робляться в Києві. Тут можна говорити й ухвалювати рішення, але справжні зміни відбуваються на місцях. Тому ми пішли в регіони", – каже Катерина.

Сьогодні в ініціативі близько двадцяти координаторів у різних містах України. Вони організовують локальні акції, ведуть сторінки, спілкуються з громадами, працюють із сім’ями загиблих. Так формується розгалужена регіональна мережа пам’яті.

"Пам'ять може стати якраз тим містком між причетними і непричетними. Це може нас об'єднати, а може і зруйнувати насправді теж. Але от в регіонах дуже сильно важливо будувати це ком'юніті", – каже жінка.

Катерина підкреслює: важливо не лише діяти, а пояснювати сенс дії.

"Ми не говоримо людям просто: "Зупиніться". Ми пояснюємо, чому важлива ця зупинка. Хвилина мовчання символічна: чиєсь життя і серце зупинилося. І ми зупиняємося, щоб відчути єдність. Це момент, у якому ви можете згадувати імена своїх людей. Ви можете розуміти, що зупиняєтеся ви, сусідня кав'ярня зупиняється, сусідня вулиця зупиняється", – говорить Катерина.

За її словами, пам’ять нам дана для того, щоб зрозуміти, що непокаране зло може повернутися з більшою жорстокістю: "Мабуть, ось це найголовніше, що робить пам'ять. Так як казала Іра (Цибух – ред.), вона не для нас теперішніх, вона для нас майбутніх. І зараз я вже точно можу сказати, що ось ця тиша, яка звучить під час вшанування загиблих, стала, мабуть, нашою другою офіційною мовою".

"Все починається з думки: я можу"

Марія цілей з невеликого села на Одещині, де живе менш ніж двісті людей. "Коли я кажу "маленьке село", люди уявляють тишу і городи. Але там є життя. І це життя треба підтримувати", – каже дівчина.

Їй – двадцять два. Вона навчається в університеті й одночасно координує молодіжну організацію, яку сама й заснувала.

Її шлях активізму почався 2023 року: "Я випадково (а може, й ні) побачила у Facebook рекламу проєкту "Віднова Joy" – його реалізовували спільно Міністерство молоді та спорту і ПРООН", – розповідає дівчина.

"У моїй країні війна – я маю бути корисною", – ця проста думка привела Марію на волонтерський проєкт. В рамках "Віднови" молодь з різних куточків країни з’їхалася до Одеси, щоб допомогти відремонтувати місцевий молодіжний центр.

"Під час обміну ми шліфували стіни, фарбували, сміялися, грали, мріяли", – згадує вона. В останній день Марія зрозуміла: подібне вона може зробити й у себе вдома, на Одещині.

Так з’явилася ідея створити власну організацію: "Того ж року я зібрала команду, і ми створили громадську організацію "Український національний центр. Було страшно – мені тоді було лише 20 років. Але віра в себе перемогла".

Уже в 2024-му команда Марії виграла перший грант від ПРООН і провела молодіжний обмін в Одесі – саме для відновлення того самого центру, з якого все почалося. Згодом отримали ще один грант на відбудову молодіжного простору в селі Старі Шомполи Доброславської громади (також на Одещині). Ініціатива набула розмаху.

"І все це почалося з простої думки: "Я можу", – підсумовує дівчина.

Марія розповідає про свій досвід натхненно. Вона пригадує, як на волонтерських будівельних проєктах бачила хлопців і дівчат, що ніколи до того не тримали в руках шпателя – і ось вони вчаться тинькувати, фарбувати, ремонтувати, створюючи простір власними руками.

"Найяскравіший момент – коли керівниця відділу культури взяла до рук шпатель і працювала разом із нами", – сміється Марія. Тоді вона зрозуміла, що це не просто про ремонт. Це про відновлення відчуття спільності, про те, що кожен із нас долучається до відбудови країни, незалежно від віку чи посад.

Для самої Марії перехід від учасниці до організаторки теж дався нелегко: "Але я зрозуміла: лідерство – не про владу, а про створення простору, де кожен може розкритися".

За два роки через проєкти організації Марії пройшло понад 5 000 молодих людей з усієї України. Хтось із них вперше побачив море, хтось гуляв одеськими катакомбами чи побував на кіностудії – волонтерство дало багатьом новий досвід і друзів.

До сільської ініціативи навіть завітала делегація ООН з Нью-Йорка, аби на власні очі побачити молодіжний центр, створений зусиллями громади. Цей простір в маленькому селі став осередком, де проводять мовні клуби, тренінги з медіаграмотності, вечори мафії та кінопокази.

Марія з гордістю розповідає і про трансформації у власній родині: "Моя мама… Колись вона закінчила лише вісім класів, вступила до професійного училища. І після багатьох років знову наважилась повернутися до навчання", – каже дівчина.

Нині її мама – студентка другого курсу коледжу, опановує кравецтво. Ба більше: вона особисто пошила сукню для доньки і у день конгресу надсилала Марії фото готового вбрання та найкращі побажання перед виступом.

"А моя сестра – молодіжна лідерка і невід’ємна частина нашої команди "Віднови". Кожен із нас у сім’ї набрався сміливості бути першими: першими, хто відновлює; першими, хто йде навчатися навіть у п’ятдесят; першими, хто створює молодіжну роботу у маленькому селі", – ділиться дівчина.

"Для мене сміливість бути першою – це йти, навіть коли страшно", – говорить Марія Чілей наприкінці свого виступу. – Іти – навіть коли здається, що вже пізно. Іти – навіть коли у твоєму селі немає молодіжного центру. Іти – навіть коли кажуть, що ти "надто юна".

Модератор дякує Марії за її роботу – за те, що вона змінює на краще і свою громаду, і власну родину.

"Окремі оплески – вашій мамі!" – вигукує він, і аудиторія підтримує цю пропозицію. Модератор панелі, народний депутат Роман Грищук жартує, що після такого виступу у Маріїної мами буде клієнтська база на роки вперед – усі захочуть сукню від майстрині, яка виховала таку доньку.

"Після темряви окупації – ми обрали світло дії"

Віолі Дудукаленко – сімнадцять. Вона з Херсонщини. З міста, яке було під окупацією.

"Віоло, як це – бути дитиною під російською окупацією?" – запитує модератор.

Дівчина робить паузу. "Це важко описати словами. Якщо коротко: страх, темрява, безпорадність", – говорить вона нарешті.

Віола розповідає, як у її рідному селі на Херсонщині раптом "забрали свободу". Вона вчилася в українській школі, мама співала їй колискові українською – тож з "русским миром", що увірвався зі зброєю, дівчина не мала жодного внутрішнього зв’язку. А навколо запанував страх, який відчувається фізично: "Окупація – це коли ти буквально відчуваєш страх руками. Коли навколо темрява, немає світла, їжі, зв’язку".

Дівчина добре пам’ятає, як горіли херсонські поля і дим просочувався в кожну шпарину помешкання. Родина сиділа в темряві з заклеєними вікнами, ховаючись від обстрілів.

"Я задихалася від диму й страху – того самого, який тепер не відпускає… Найстрашніше – втрата контролю. Ти не можеш нічого зробити, лише чекати", – говорить дівчина. Її голос тремтить від спогадів.

Після звільнення Херсонщини родина Дукаленків переїхала до Києва. Саме там для Віоли відкрилася нова сторінка – молодіжний активізм. Освітня фундація Go Global запросила дітей з прифронтових регіонів на освітній кемп. Одна з лекцій була присвячена дизайн-мисленню.

"Там я вперше почула: "Ви можете започатковувати власні проєкти", – розповідає Віола. Спочатку, каже, не вірила: їй здавалося, проєкти – це щось велике, доросле і не для неї. Але згодом зрозуміла, що навіть у 16-17 років можна змінювати життя навколо.

Так виникла молодіжна рада "Покоління перемоги" – 34 активні хлопці й дівчата з різних регіонів, об'єдналися, щоб втілювати власні ініціативи.

"Ми зібралися й чесно сказали: "Ми не знаємо, що робити. Але ми хочемо діяти", – описує Віола перші кроки ради.

Так народився перший проєкт: у Миколаївській області команда молодіжної ради об’єднала чотири громади, щоб створити програму психологічного розвантаження для дітей. До роботи залучили професійних психологів, які три місяці займалися з дітьми, що пережили обстріли й окупацію.

"Це був лише початок. Бо після темряви окупації – ми обрали світло дії", – каже Віола. – І кожен із нас став доказом: навіть після страху, навіть після війни – можна почати знову".

Проєкти ради "Покоління перемоги" множилися: освітні кемпи, онлайн-марафони, книжкові клуби.

"Багато що встигли – і люди з молодіжної ради продовжують це робити", – зазначає дівчина.

опри переїзд, Віола щодня думає про дім: "Я живу в Києві, буваю в Чернівцях, нині – в УАЛ-Львів. Але знаю, що колись повернуся додому. Це моя велика мрія".

Зі сцени Віола просить: 11 листопада – у річницю звільнення Херсона – згадайте про це місто: "Напишіть сторіс, привітайте знайомих із Херсона. Це дуже важливо. Херсонщина й досі потерпає від щоденних обстрілів, повернутися туди наразі неможливо. Але пам’ять про окупацію має не сковувати страхом, а гартувати нас".

Наостанок Віола Дукаленко адресує слухачам потужний заклик: "Будьте сміливими і ставайте першими там, де "першого" досі бракувало. Пам’ятайте: зміни починаються з вас". В залі довго не змовкають оплески.

"Для мене служба не про славу – це про обов’язок"

Вероніка Стояновська стала першою дівчиною в Україні, що вступила на військову службу за програмою "Контракт 18-24". Сьогодні дівчині 21, і вона – бойова медикиня на передовій.

Дівчина повідомила рідним про свій намір йти в армію лише за добу до підписання контракту. Родина спочатку болісно сприйняла її рішення. У сім’ї вона єдина донька (має ще молодшого братика), тож батьки боялися за її життя. Та попри це, Вероніка була непохитна у своєму рішенні.

Бажання долучитися до війська виникло у неї ще в 2022 році. Але тоді жодна бригада чи частина не хотіли брати 18-річну дівчину.

"Відмови звучали різні: жінка, молода, хоче вийти заміж, заробити грошей, стати відомою, піде в декрет – усе, що завгодно", – перелічує Вероніка.

Навіть її медична освіта (вона здобула фах фельдшера) не стала аргументом для військкомів. Зрештою дівчині допомогли проєкти "Резерв Плюс" і "Армія Плюс", завдяки яким її таки зарахували до бойової бригади. Але й тоді вона стикнулася з упередженнями: із п’яти бригад, куди подавала документи, три відмовили просто через те, що вона – жінка.

"У піхотні підрозділи жінок беруть неохоче, а якщо й беруть, то лише в тил", – пояснює Вероніка і додає, що тил її ніколи не цікавив: ні паперова робота, ні посади в штабі. Вона мріяла бути там, де найбільше потрібні її вміння, – на передовій.

Нині Вероніка залишається єдиною жінкою у своїй бригаді. Вона зазначає, що опікується медициною лише свого підрозділу. Останні два місяці вони тримають позиції в районі Вовчанська на Харківщині – це приблизно 300 метрів від лінії зіткнення, дуже гаряча точка.

До цього були бої під Новопавлівкою (Донецький напрямок), де Вероніка взагалі була єдиним медиком на декілька бригад: "Там не вистачало нічого – ні турнікетів, ні медикаментів. Усе надходило лише через волонтерські фонди, які підтримують мене особисто. Але цього дуже мало", – зізнається дівчина.

У найінтенсивніші періоди їй доводилося надавати допомогу 3-10 пораненим за день. Це виснажує і фізично, і морально, каже вона, але інакше не може – хтось же має рятувати життя.

Вероніка ділиться спогадами про свій перший бойовий вихід. Це було біля на Донеччині: "Я не знала, що буду єдиним медиком. Коли сусідні підрозділи дізналися, що в районі є лише одна медичка – і та 19-річна дівчина – вони почали передавати своїх поранених мені. Щойно я чула позивний – бігла. Всі мої хлопці вийшли живими – жодного "двохсотого".

Перший бойовий виїзд Вероніки тривав 32 доби. Командування чотири рази пропонувало їй вийти на ротацію, але вона відмовилася покидати позиції, доки бригаду не змінили.

«Хочу додати про жінок у війську. Якщо хтось вважає, що ми вже рівноправні – ні, це не так", – заявляє дівчина.

Дискримінація, за її словами, почалася ще 2022-го, коли вона тільки намагалася вступити до лав ЗСУ. Навіть після того, як бригада врешті дала позитивну рекомендацію, інструктори радили: "Ще подумай. Ти будеш єдина дівчина, тобі буде важко, це ж перша лінія…".

"Попри всі труднощі, я залишаюся на службі. Для мене це не про славу чи визнання – це про обов’язок, відповідальність і життя людей, яких я рятую щодня", – говорить Вероніка Стояновська.