Українська правда

Зіркова Вівіан і свята Ребекка. Як в Австрії підтримують мам, які втратили дитину, і що варто перейняти Україні

Колаж Андрія Калістратенка
Зіркова Вівіан і свята Ребекка. Як в Австрії підтримують мам, які втратили дитину, і що варто перейняти Україні

"Попри весь трагізм ситуації, це були найменш травматичні пологи у моєму житті", – каже 34-річна Евеліна Вігандт. Її третя дитина народилася мертвою в Австрії.

Лікарі діяли чітко за протоколом: жінка отримувала всю необхідну інформацію і водночас була оточена турботою і дбайливим ставленням. В Україні ж стандартів, які б описували, як мають поводитися медпрацівники з мамами мертвонароджених дітей, немає. Тому все сильно залежить від медзакладу і рівня емпатії працівників.

На основі історії Евеліни та дослідження ГО "Безпечне народження" аналізуємо, які практики можуть забезпечити гідний супровід у проживанні перинатальної втрати та що Україна може запозичити в Австрії.

Серце не б'ється

Лікарка довго водить апаратом УЗД по змащеному гелем животу вагітної жінки і якийсь час мовчить. В неї на прийомі українка Евеліна Вігандт, яка прибула в лікарню після того, як почалися перейми. Вагітну турбувало, що донька перед самою появою на світ перестала рухатися. Спочатку лікарі спробували зробити КТГ (кардіотокографія – обстеження, яке дає змогу перевірити серцебиття дитини ще в утробі матері), але, не знайшовши серцебиття, вирішили, що апарат несправний, тож відправили на УЗД.

– Серцебиття немає! – говорить лікарка.

РЕКЛАМА:

– Що це значить? Чи все добре? – з надією допитується чоловік Евеліни.

– Мені дуже прикро. Але ваша донька померла, – каже лікарка і виходить з кабінету.

Довгі місяці Евеліна прокручувала в голові цю картину. Згадувала, що відчула вона, як сказала лікарка, де стояв чоловік… Не можливо навіть уявити, скільки болю відчуває мама в момент втрати довгоочікуваної дитини.

Вівіан

Евеліна з родиною виїхала до Австрії напередодні повномасштабного вторгнення. Тоді вже говорили про наступ росіян. Сама родом із Сімферополя, жінка розуміла, що може початися по всій Україні. Тож 15 лютого Евеліна з чоловіком і двома дітьми полетіли у Відень, сподіваючись, що за місяць зможуть повернутися. Квитки на зворотній літак так і не знадобилися.

Евеліна має музичну освіту. Працювала викладачкою вокалу, а також у сфері фінансів та страхування. Багато часу присвячувала дітям Амелі та Тео і понад усе боялася, що з ними щось станеться.

Ще в 15-річному віці, коли померла її однокурсниця з музичного училища, Евеліна бачила, наскільки сильне горе матері, яка хоронить власну дитину. Тож, виїхавши подалі від війни, жінка була спокійна, що в "безпечній Європі" з її дітьми нічого не трапиться.

"Пам'ятаю, коли я обирала місце на цвинтарі для своєї доньки Вівіан, я думала про те, що буду ховати свою дитину у найбезпечнішій країні. Ти можеш скільки завгодно тікати, шукати шляхи, щоб уберегтися, але якщо ти маєш пережити якийсь досвід, то він все одно станеться", – ділиться Евеліна.

Евеліна Вігандт
Евеліна ретельно готувалася до народження донечки
З особистого архіву героїні

Евеліна ретельно готувалася до народження доньки Вівіан: проходила всі обстеження – не тільки необхідні, а ще й додаткові, пила вітаміни, вела здоровий спосіб життя. Не було жодної передумови, яка би вказувала, що з дитиною щось не так. Донька розвивалася в межах норми. Була активною, відгукувалася на постукування і погладжування маминого живота. Завжди озивалася легеньким стуком ніжки чи ручки на голос тата.

За Великоднім столом 2025 року зібралася вся родина, прийшли гості. Евеліна з дня на день мала народжувати, почувалася добре. Клопочучись навколо святкового столу, враз відчула, ніби живіт пронизав невеликий розряд електричного струму. Після цього відчула важкість. Жінці хотілося усамітнитися і полежати. А потім почалися перейми. З попереднього досвіду двох пологів Евеліна знала, що вони триватимуть більше доби, тож у лікарню поїхала не одразу. А коли помітила, що донька не відгукується на постукування і голос тата, захвилювалась і поїхала до пологового, де з'ясувалося, що донька нежива.

Евеліна припускає, що той електричний розряд і був моментом, коли Вівіан перетисла пуповину і перекрила доступ кисню.

Лікарі в австрійському пологовому діяли чітко за стандартами, говорили, що буде відбуватися, водночас запитуючи, як хоче Евеліна: народжувати природним шляхом чи за допомогою кесаревого розтину, чи потрібна епідуральна анестезія тощо. Про неї піклувалися і на кожному кроці запевняли, що її вини у тому, що сталося, немає.

Діва Ребекка

Одну з ключових ролей в тому, щоб пологи Евеліни були менш травматичними, зіграла акушерка Ребекка. Білява австралійка невеликого зросту з величезними очима нагадувала Евеліні Діву Марію, яка ніби щойно зійшла з ікони. І вона справді стала справжнім ангелом для породіллі. Дбайливо ставилася до неї, пояснювала кожну дію, говорила, що вона може відчувати. Навіть її доторки були доречними і ненав'язливими.

Евеліна з вдячністю згадує, як Ребекка просила її лягти зручніше, пояснювала, як тужитися, щоб не було крововиливів від потрісканих судин.

"Я в неадекватному стані, народжую мертву дитину, а вона ще й про мої судини дбає. Це було щось фантастичне, бо попередні рази я виходила з пологового з червоними очима від потрісканих судин, хоч і народжувала в приватному пологовому в Україні", – згадує Евеліна.

Породілля ставила купу запитань Ребецці, намагалась знайти відповідь, чому це сталося з нею, адже вона все так правильно робила. Ребекка лагідним голосом підтримувала її, казала, що її вини в тому немає, що вона прекрасна мама і в неї народилася красуня-донька.

"Це була настільки світла людина. Вона виглядала дійсно як провідниця душ в інший світ", – каже Евеліна.

Коли Вівіан народилася, Ребекка ставилася до неї як до живої. Її виклали мамі на живіт, зважили, зробили заміри, видали бірочку. Евеліні запропонували покупати малечу. Спочатку робили це разом з Ребеккою. Коли ж акушерка почала вичесувати довге чорне волосся Вівіан, Евеліна зрозуміла, що хоче робити це сама. Вона дбайливо рухала гребінцем і співала колискову для доньки.

Для неї колискова – це прояв любові. Тим паче, що саму пісню написав тато дівчинки. Евеліна співала її для старших дітей Амелі та Тео, продовжила і для Вівіан.

Евеліна була в окремій палаті, де поруч не було мам з новонародженими дітьми, щоб вона не чула їхнього плачу, адже це занадто боляче. Натомість поруч із нею постійно був чоловік. Навіть старших дітей пустили попрощатися з сестричкою.

Евеліна радилася з психологом, як краще повідомити дітям. Спеціаліст порадив не приховувати правду, адже вони очікували на сестричку, і якщо мама повернеться з пологового сама, то їх це може травмувати.

Евеліна Вігандт із донькою
Вівіан народилася мертвою
З особистого архіву героїні

Зірковий бокс

В Австрії немовлят, які народилися мертвими, називають "зірковими", тож у пам'ять про них батькам готують "зіркові бокси". Це така коробка, в яку кладуть книги про проживання втрати, контакти психологів, біленькі в'язані шкарпетки, парфумоване масло для першого масажу дитини, розроблене спеціально для таких випадків, і різні дрібнички в подарунок дитині, які можна покласти до труни.

Евеліні дозволили набутися з донькою, скільки їй було потрібно. Запитували, чи хоче вона самостійно її вдягти. Зробили зліпок ніжки і запропонували сфотографувати. Евеліна спочатку відмовилася. Проти був і чоловік. Але лікарі все ж запросили перинатальну фотографку. Евеліна спочатку сприйняла її насторожено. Фотографка сказала, що зробить лише кілька знімків і відправить їх на пошту Евеліні. Якщо вона не захоче їх бачити, то зможе ніколи їх не відкривати.

Евеліна погодилася, з недовірою спостерігаючи, як та вкладала Вівіан у принесений кошик. А потім фотографка запропонувала Евеліні взяти доньку на руки. Ті фотографії тепер допомагають їй проживати втрату і пам'ятати, як виглядала її третя дитина.

"З часом повертаєшся до звичних справ. Усе забувається. Інколи здається, може це було не зі мною. Може це все наснилося. Але мені було б дуже тяжко, якби я не змогла пригадати обличчя Вівіан", – каже Евеліна.

Коли Евеліна прийшла на обстеження через три місяця після пологів, лікарка прочитала її історію в електронній системі. Не лізла з розпитуваннями, а якщо треба було щось уточнити – пояснювала, навіщо їй це потрібно.

"На кожному кроці я відчувала піклування і була рада, що система працює таким чином, щоб підтримати жінку та створити безпечні умови. З'являється відчуття, що ти не самотня в цій ситуації", – каже Евеліна.

Проживання горювання

Прощання з Вівіан відбулося за тиждень після її народження в лікарні. Загалом церемонія триває пів години, але Евеліна попросила більше часу, тож їй пішли назустріч.

Родина вирішила кремувати Вівіан. Урну з прахом поховали в дитячому куточку міського цвинтаря. Евеліна часто приходить туди з дітьми, співає колискову, запалює свічки і приносить подарунки для доньки.

Перші пів року були найтяжчими. Евеліна згадує, що були моменти сильного виснаження, порушення сну і навіть суїцидальні думки. В лікарні Евеліні запропонували індивідуальну та групову психотерапію. На першу групову терапевтичну зустріч Евеліни з батьками, які втратили дітей, приїхала акушерка Ребекка. Жінки наплакалися в обіймах одна одної.

Ребекка сказала Евеліні, що розповідала своїм дітям про неї, що кожного разу в церкві ставить свічечку за Вівіан і складає про неї пісні. Для Евеліни це була важлива підтримка.

Крім такої психологічної допомоги, Евеліна запровадила вдома вечори тиші. Вона сідала на самоті, запалювала свічку, діставала фотографії Вівіан і зліпок її ніжки, плакала та співала колискові. А часом пізнім вечором виходила на вулицю, підіймала очі до неба і намагалася вгадати, яка з зірочок належить Вівіан.

Евеліна також слухала класичну музику. Жінка ділиться, що завжди любила слухати і грати твори Баха, але завжди мала відчуття, ніби не до кінця його розуміє. Після смерті Вівіан його музика стала зцілюючою. Евеліна припускає, що на це могло вплинути й те, що композитор також втрачав дітей. Він поховав 10 нащадків, але зміг у своїх творах передати не тільки біль, а й велику любов.

А ще жінка писала щоденники вдячності за все хороше, що траплялося протягом дня. Намагалася радіти хорошій погоді, чашці запашної кави, усмішкам дітей чи метелику, який сів на Тео і міг би бути душею Вівіан.

Вона також почала ділитися своїм досвідом проживання втрати в Instagram. Багато жінок почали їй писати і ділитися власними переживаннями.

"Мені захотілося пошукати жінок, які відкрито говорять про втрату дитини. Але виявилося, що в україномовному просторі такого мало", – каже Евеліна.

Вона вважає, що коли ділишся своїми почуттями й переживаннями з мамами, які так само проживають втрату, відбувається лікування одна об одну.

Евеліна дуже хоче, аби Вівіан займала своє місце в родині.

Тому вона відзначала день народження Вівіан, а не день смерті, й пекла іменинний торт. Плакала від того, що не зможе святкувати цей день разом із донькою.

"Жінка не просто горює за втраченою дитиною, вона відгорьовує все те материнство, яке тепер їй недоступне, все те, що ніколи не станеться", – каже мати.

Десь через рік на зміну болю, що розриває зсередини, прийшло світле відчуття любові.

"Це ніяк не знецінює моїх втрат, не применшує роль Вівіан в моєму житті. Але значно легше рухатися далі, коли з донькою пов'язує не тільки біль, а й безмежна світла любов", – підсумовує Евеліна Вігандт.

Евеліна Вігандт
"Жінка не просто горює за втраченою дитиною, вона відгорьовує все те материнство, яке тепер їй недоступне"
З особистого архіву героїні

А як підтримують родини в Україні?

В Україні немає єдиного нормативного акта, який комплексно регулює допомогу батькам у разі перинатальної втрати – викидня, мертвонародження чи смерті дитини в неонатальному періоді.

Норми розпорошені між наказами МОЗ, медичними стандартами та клінічними настановами. Вони регулюють переважно медичні процедури, але недостатньо враховують психологічні, соціальні та організаційні потреби родини.

ГО "Безпечне народження" провела дослідження "Викидні, мертвонародження та смерть новонароджених: досвід сімей у медичних закладах України". Воно показало, що більш ніж 65% з понад пів тисячі опитаних жінок не мали контакту зі своєю дитиною після її смерті.

71% опитаних жінок зазначили, що медичні працівники не пояснювали їм можливостей і прав щодо контакту з дитиною, прощання та створення пам'ятних речей.

Лише 20,4% опитаних жінок після втрати дитини перебували в окремій палаті, де не контактували з іншими матерями та новонародженими дітьми.

Кожна п'ята респондентка назвала комунікацію медпрацівників травматичною (19,5 %), а 18,3 % вказали, що під час спілкування їхні почуття знецінювалися. Крім того, 6,4 % жінок безпосередньо відзначили звинувачувальний характер комунікації.

Докторка медичних наук, професорка, завідувачка кафедри акушерства, гінекології й педіатрії Міжнародного університету Світлана Галич, яка має майже 40 років практичного досвіду роботи в акушерстві, зазначає, що медичним працівникам часто бракує спеціальної підготовки щодо психоемоційної підтримки родин, які переживають перинатальну втрату.

Водночас, на її думку, було б несправедливо пояснювати цю проблему відсутністю співчуття з боку лікарів. Професорка зазначає, що, за її багаторічним досвідом, переважна більшість колег не залишаються емоційно байдужими до втрати дитини своєю пацієнткою.

Однак за відсутності чітких рекомендацій і відповідної підготовки характер підтримки значною мірою залежить від особистого досвіду, емпатії та комунікативних навичок конкретного медичного працівника.

"Нас навчали, що плід – це об'єкт пологів. Навіть такий розділ раніше існував у програмах медичних вишів. Але за цим суто акушерським визначенням не можна втрачати розуміння того, що для жінки – це її дитина, незалежно від того, на якому терміні вагітності сталася втрата", – пояснює Світлана Галич.

За її словами, традиційна практика в українських пологових закладах передбачала обов'язок показати матері мертвонароджену дитину, зокрема, щоб вона могла переконатися у факті смерті або побачити наявні вади розвитку.

Водночас можливість потримати дитину на руках, одягнути її, провести з нею певний час чи зробити фотографії не стала усталеною практикою в українських пологових закладах.

"Традиційно лікарі намагалися захистити жінку від додаткових переживань. Вважалося, що контакт із померлою дитиною варто обмежити коротким оглядом, необхідним для підтвердження факту смерті або ознайомлення з наявними вадами розвитку. Можливість довше побути з дитиною, потримати її на руках чи попрощатися зазвичай навіть не обговорювалася. Справедливості заради варто зазначити, що такої самої думки дотримувалися й багато жінок. Деякі відмовлялися бачити тіло дитини, іноді доручали це чоловікові. Але проблема полягає в тому, що жінці часто навіть не пропонували інших можливостей для прощання", – зазначає експертка.

Лікарка наголошує, що практика підтримки родини після втрати змінювалася разом із розвитком акушерської допомоги. Якщо за радянських часів присутність батька в пологовому будинку була суттєво обмежена, то сьогодні партнерська участь у пологах і перебування чоловіка поруч із дружиною стали звичними.

При цьому, за її спостереженнями, навіть раніше медичні працівники намагалися не розміщувати жінок після мертвонародження в палатах разом із матерями, які перебували зі своїми новонародженими дітьми, щоб не посилювати їхніх страждань.

Окремою проблемою залишається відсутність усталеної практики створення пам'ятних речей, як-от фотографій дитини, відбитків ручок і ніжок, збереження інших символічних спогадів. Медичні працівники не завжди готові запропонувати такі можливості, а батьки, перебуваючи у стані гострого психоемоційного потрясіння, часто навіть не замислюються про них. Згодом деякі родини шкодують, що не мали можливості зберегти пам'ять про дитину.

Допомога після втрати дитини
Майже 80% опитаним жінкам після втрати дитини навіть не запропонували консультацію психолога
Фото ілютративне. motortion/Depositphotos

За даними дослідження ГО "Безпечне народження", майже дві третини жінок зазначили, що сьогодні хотіли б мати більше контакту з дитиною, ніж мали на момент втрати. Також 42,8% респонденток вказали, що наявність або відсутність такого контакту суттєво вплинула на подальше переживання втрати. У відкритих відповідях жінки часто писали про бажання довше побути з дитиною, потримати її на руках, зробити фотографії або просто краще запам'ятати її зовнішність.

Світлана Галич вважає, що впровадження таких практик потребує особливої делікатності.

"Ми маємо розуміти, що не всі жінки готові побачити свою померлу дитину чи потримати її на руках. Деякі можуть категорично відмовитися, і це також їхнє право. Тут існує дуже тонка межа між тим, щоб надати можливість, і тим, щоб нав'язати те, до чого людина психологічно не готова. Наше завдання – делікатно запропонувати, пояснити можливості, підтримати будь-яке рішення родини, але в жодному разі не примушувати", – наголошує професорка.

Майже 80% опитаним жінкам після втрати дитини навіть не запропонували консультацію психолога чи психотерапевта. І майже дві третини з них зазначили, що потребували такої допомоги в той момент.

За словами Світлани Галич, сама наявність посади психолога в медичному закладі ще не гарантує якісної підтримки родини після перинатальної втрати.

"Психолог має бути спеціально підготовлений до роботи з такими ситуаціями. Це надзвичайно складна сфера, яка потребує особливих знань і навичок. У деяких пологових закладах така практика просто не сформована. Крім того, за умов зменшення кількості пологів і обмежених фінансових ресурсів утримання окремого штатного спеціаліста стає непростим завданням", – пояснює вона.

На думку професорки, етична комунікація, уміння підтримати жінку та розуміння того, як уникнути травматичних висловлювань, – це професійні навички, які необхідно цілеспрямовано формувати й тренувати. Адже першими з родиною контактують акушери-гінекологи, акушерки, медичні сестри та інші працівники закладу. Саме тому навичками етичної комунікації мають володіти всі члени медичної команди.

Однак системно працювати над цим можливо лише за умови наявності чітких рекомендацій, організаційних документів і відповідних програм навчання. Навчати різних аспектів взаємодії з жінками, які пережили перинатальну втрату, необхідно ще під час здобуття медичної освіти.

За словами Світлани Галич, навчальні програми з акушерства та гінекології суттєво скорочені. Відведених годин не завжди вистачає навіть для повноцінного опанування всіх медичних аспектів спеціальності, а питання психологічної підтримки після перинатальної втрати та етичної комунікації не виділені в окремий обов'язковий розділ. Тому багато залежить від досвіду викладачів і їхнього бажання передавати ці знання студентам.

Водночас заклади вищої освіти мають можливість самостійно формувати частину освітніх програм. У Міжнародному університеті цією можливістю скористалися, включивши відповідні питання до підготовки майбутніх медичних працівників.

"Коли моя пацієнтка втрачала дитину, я завжди горювала разом із нею. Для мене це також була втрата. І я неодноразово переконувалася, що більшість моїх колег відчували те саме. Вважаю дуже важливим передавати і цей сумний досвід молодим лікарям. Саме тому обговорюю такі ситуації з лікарями-інтернами, які обрали акушерство та гінекологію. Але я не впевнена, що це відбувається повсюдно, адже системної вимоги щодо такого навчання поки немає", – говорить Світлана Галич.

На думку професорки, впровадження нових підходів у медичних закладах варто починати з навчання керівників, пояснення мети змін та формування відповідних організаційних вимог.

"Ми вже маємо успішний досвід системних змін в акушерстві. Впровадження партнерських пологів, підтримки грудного вигодовування та спільного перебування матері й дитини показало, як це може працювати. Спочатку навчали керівників, пояснювали мету змін, формували відповідні вимоги, а потім кожен заклад реалізовував їх з урахуванням власних можливостей.

Керівників необхідно не лише поінформувати, а й мотивувати. Тоді вони організують навчання колективів і створять належні умови. Сподіватися виключно на добру волю медичних працівників – правильно з погляду людяності, але недостатньо ефективно для системних змін", – вважає Світлана Галич.

На її переконання, права родин, обов'язки медичних працівників та організаційні принципи допомоги після перинатальної втрати мають бути визначені на загальнодержавному рівні у відповідних нормативних документах Міністерства охорони здоров'я. Надалі ці положення необхідно реалізувати через відповідні документи на рівні областей і міст, локальні протоколи медичних закладів та системне навчання персоналу.

Водночас головний принцип таких змін має залишатися незмінним: родині необхідно забезпечити доступ до підтримки та можливостей для прощання, але не перетворювати їх на обов'язкові процедури.

"Це має бути забезпечена можливість, а не обов'язкова вимога; доступність, а не нав'язування", – каже лікарка.

Завдяки системній роботі ГО "Безпечне народження" міністр охорони здоров'я Віктор Ляшко доручив розробити проєкт змін до наказу МОЗ №1435 з урахуванням питань втрати вагітності, мертвонародження та смерті новонародженої дитини.

Голова ГО "Безпечне народження" Вікторія Лучка наголошує, що ці зміни критично необхідні для сімей, які втрачають дитину під час вагітності, пологів або невдовзі після народження.

"Можливість побачити свою померлу дитину, провести з нею час і гідно попрощатися – важлива. Зберегти пам'ять про дитину – фотографії, відбитки ручок та ніжок – важливо. Мати можливість поховати дитину, навіть якщо вагітність перервалася до 22 тижнів, – важливо.

Так само важливо отримати психологічну допомогу, чуйний супровід у лікарні та можливість перебувати в приватному просторі, де плач новонароджених дітей чи присутність інших породіль не посилюватимуть біль втрати", – підсумовує Вікторія.

Олена Кущенко, спеціально для "УП. Життя"

Реклама:

Головне сьогодні