"У медицині й на війні головне завдання – мінімізувати втрати". Історія педіатра, який очолив роту "Гонор"
43-річний Олександр Ябчанка за освітою лікар-педіатр, але одразу після початку повномасштабної війни він пішов на фронт як військовий медик. У його житті дивовижним чином медичний досвід та прагнення робити зміни, реформувати та запроваджувати інновації вплітається у воєнні реалії.
За кілька місяців служби він "перекваліфікувався" з бойового медика в аеророзвідника та піхотинця. Від квітня 2024 року Олександр очолює роту "Гонор", яка є частиною батальйону "Вовки да Вінчі".
А ще Олександр їздить по країні і власноруч шукає побратимів, запрошує чоловіків долучитися до своєї роти.
Схожу тактику Ябчанка використовував під час роботи над медичною реформою. Тоді разом з ексміністеркою охорони здоров’я Уляною Супрун він їздив по Україні та проводив лекції-дискусії з лікарями. Медики долучались до обговорення та вносили свої "правки" у те, як виглядала фінальна версія медичної реформи у 2018-му.
Як вплинула Революція Гідності, медична реформа та служба у війську "Українська правда. Життя" дізнавалась в Олександра Ябчанки.
Медична глава у житті Олександра Ябчанки
Олександр Ябачанка виріс у родині фармацевтів: тато викладав у медичному університеті, а мама працювала провізоркою.
На момент завершення школи Олександр уявляв себе хірургом й хотів рятувати людей. Але через особливості вступної кампанії 90-х не зміг потрапити на бюджет за спеціальністю "Лікувальна справа".
"Вартість навчання за рік складала тисячі доларів – шаленої на той час суми. У мене була залізобетонна мотивація вчитись на відмінно, бо це давало 20% знижки.
Доводилось вчити все – навіть предмети, які не особливо цікавили. Наприклад, політологія, історія України та історія медицини, математика, філософія тощо. Але виявилось, що це доволі цікаві дисципліни, що формували світогляд", – згадує Олександр.
Після першого курсу Олександр вступив до університету наново – цього разу на педіатрію. Після третього курсу у нього була можливість змінити фах, але він відмовився.
Олександр працював у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі 8 років. Він назвав цю лікарню українською версією для складних випадків, як у серіалі "Доктор Хаус". Відмінністю було те, що важкими пацієнтами були діти.
"Та зима мене, поза сумнівом, змінила"
Після побиття студентів 30 листопада 2013 року на Майдані Олександр рушив у столицю на кілька днів – як раз між змінами у лікарні. Він зізнається, що тоді жив у картині Помаранчевого Майдану і ненасильницького протесту.
"Я зрозумів, що перш за все прагну жити у нормальній державі – там де дефініції демократія, свобода, гідність, справедливість – наповнені змістом. Коли ж держава руками правоохоронців гамселить протестувальників – це протилежність гідності та безправ'я", – каже він.
Події на Банковій стрімко розвивались, тож Олександр лишився на Майдані на невизначений час.
"Я подзвонив колегам і сказав, що тут революція точно не на 2 дні, і я – лишаюсь. Мене підтримали як лікарі, так і викладачі – вони мене підміняли й розібрали мої зміни.
Ніхто не ставив дурних питань, чого я не ходжу на роботу. Навпаки – дякували за активну життєву позицію й навіть збирали гроші на усілякі потреби для протестувальників", – згадує Олександр Ябчанка.
На новий рік лікар поїхав додому, а після невеличких "канікул" – повернувся на Майдан. Кількість протестувальників зменшувалась з кожним днем.
"Після розстрілів на Майдані 20 лютого я зрозумів, що не зможу повернутись до звичного життя. Та зима мене, поза сумнівом, змінила.
На початку Революції я задекларував, що треба робити зміни у державі. Після кровавих подій усвідомив, що їх маю робити я", – наголошує чоловік.
"В України була поліорганна недостатність"
Ще у перший тиждень Майдану Олександр познайомився з представниками неформальної спільноти, яка називалась "Громадський сектор Євромайдану". З цими активістами він стояв пліч-о-пліч до завершення Революції.
Перші стратегічні сесії "Громадського сектору Євромайдану" відбувалися ще в грудні 2013 року. Вони виглядали як обговорення експертів проблем у різних сферах – у правоохоронній, судовій, економічній тощо.
"Єдиного механізму для оцінки проблем у цих системах не було. Часто їх називали у різнобій. Тоді я підняв руку і розповів, як це бачу.
Наша держава мала багато проблем, тобто "хвороб". Якщо порівняти її з живим організмом, то в України була поліорганна недостатність. Такі пацієнти зазвичай потребують реанімації, але ж їм не лікують усі органи одразу. Лікарі мають пріоритетні завдання та другорядні", – пояснює Олександр.
Більшість учасників погодились, що це – раціональний підхід. Вони обрали по одній проблемі, що нагадувала величезну пухлину, в кожній сфері й виписали на фліпчарт.
У підсумку вибрали 5 сфер, але медицина у нього не увійшла. Зверху з'явився надпис: "реанімаційний пакет".
Реанімаційний пакет реформ для медицини
Олександр Ябчанка взявся шукати експертів, які б в ході дискусії дійшли до бачення реформи у сфері медицини.
Коли президент Віктор Янукович втік з країни, а влада – помінялась, активісти дістали той самий фліпчарт з ідеями та почали плідно працювати над створенням пакета реформ. Згодом вони рушили до новообраних парламентарів зі своїми вимогами змін та напрацюваннями, як їх реалізувати.
"Ми прийшли до уряду не з абстрактними пропозиціями, а юридично грамотними актами чи навіть готовими законопроєктами. Звісно, багато речей робилось напомацки. Але завдяки рішучості вже у 2014-му Україна мала пакет реформаторських законопроєктів у 21 напрямку", – каже Олександр.
Він був менеджером групи "Реанімаційного пакета реформ" у системі охорони здоров’я з 2014 до 2016 року. Саму концепцію змін у медицині складали 7 українських фахівців та 5 іноземних.
У 2016-му, коли уряд призначив Уляну Супрун в. о. міністра охорони здоров'я, вона запросила Олександра речником. Весь наступний рік пройшов у роз'їздах країною задля обговорення реформи з медиками різних лікарень по всій Україні.
Вже у 2018-му уряд ухвалив реформу.
"Нам вдалося запустити першу частину медичної реформи про декларації з сімейними лікарями. Потім змінилася влада, парламент звільнили і я повернувся до Львова впроваджувати реформу на рівні області," – каже Олександр.
Такмед на фронті не потребував інновацій
У 2019-му після змін в міністерстві Ябчанка полишив цю роботу та викладав в Українському католицькому університеті. До медичної практики не повертався.
На цьому можна було б ставити крапку в історії, як лікар зробив реформу й продовжив працювати викладачем. Але почалось повномасштабне вторгнення.
"Перед початком вторгнення я говорив з хлопцями-активістами з групи "Гонор", з якими познайомився ще на Майдані. Вони стали на захист держави.
Ми домовились, що у разі великої війни піду до них медиком. Тож 24 лютого 2022 року, коли мешканці столиці масово виїжджали, я навпаки рушив зі Львова у Київ", – згадує Ябчанка.
Він приєднався до підрозділу як лікар-доброволець. Спершу вчив бійців користуватися тактичними аптечками та лікував респіраторні хвороби.
"У медицині й на війні головне завдання – мінімізувати втрати своїх людей та їхнього здоров'я. Відрізняються ці сфери тим, що військові ще й мають максимізувати втрати противника. Бо єдиним кількісним показником "успішності" на війні є кількість знищених ворогів та техніки", – пояснює лікар.
1 травня 2022 року рота "Гонор" стала частиною батальйону "Вовки да Вінчі". Медичну службу "УЛЬФ" очолювала Аліна Михайлова.
Олександр для себе зрозумів, що не зробить там якихось інновацій чи реформ – вже все працювало на вищому рівні.
Педіатр, що став командиром роти
Тому лікар вирішив шукати нову професію, з якою він буде максимально корисний для своєї роти. Так він став аеророзвідником, допоки військове формування не змінило профіль на піхоту.
"Люди закінчувались фантастично швидко – багато отримували поранення. Я вирішив стати рядовим піхотинцем, бо вже набрався трохи знань та досвіду. Став командувати відділенням, потім взводом, і от з квітня 2024-го – ротою", – коротко резюмує свій шлях військовий.
З урахуваннями прагнення реформаторства Олександра, варто зауважити, що "Гонор" має усі інноваційні технології, які тільки використовують на фронті. Це усі можливі роботизовані комплекси, які працюють задля мінімізації втрат.
Олександр додає, що війна – це ультрамарафон, який може тривати не роки, а десятиліття. Зважаючи на це, Олександр Ябчанка не лише їздить в рамках рекрутингового туру в різних містах України, а й самостійно шукає собі мотивованих побратимів у підрозділ.
Це дуже схоже на те, що Ябчанка робив у команді Супрун під час медичної реформи. І якщо це здавалось нереальним як у 2017-му, так і зараз, чоловіка це не зупиняє.
"У свідомому житті я не мріяв бути військовим – мій шлях поза сумнівом вимушений. Ми не обираємо час, в якому жити, але завжди можемо вибрати, чим будемо займатись.
Я не обрав би собі інше життя, аніж те, яке я прожив. Поруч зі мною такі люди, про яких я хіба читав в книжках, і дуже за це вдячний. Але варто пам'ятати: якщо українці закінчаться, ми програємо. І лише в руках кожного свідомого громадянина є ключ до незалежного майбутнього України", – каже Олександр.
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
