Українська правда

Не лише акції: як родини полонених і зниклих воїнів ставляться до різних практик пам’ятування

-

З-поміж багатьох практик пам'ятування полонених і зниклих безвісти військових, найбільш впізнаваними є акції та мітинги.

Такі заходи здебільшого підтримують усі категорії українців, однак для родин захисників участь у них може бути емоційно виснажливою.

Про це йдеться в дослідженні програми "Партнерство за сильну Україну", зі звітом якого ознайомилася "УП. Життя".

Які в Україні існують практики пам'ятування полонених і зниклих військових?

Однією з найбільш поширених форм памʼятування є публічні акції та мітинги за участі родин зниклих безвісти та військовополонених.

Під час таких подій учасники виходять на центральні площі населених пунктів зі світлинами та іменами близьких, плакатами й символікою відповідних підрозділів. Метою акцій є публічне нагадування, адвокація та тиск на державні структури заради повернення воїнів додому. Також вони допомагають родинам бути видимими й підтримувати одне одного.

Сімʼї зниклих і полонених захисників позитивно ставляться до такої практики, але визнають, що участь у них може бути емоційно виснажливою. На ефект впливає стан людини, її ресурс та очікування від результатів.

Також у публічних просторах, як-от на будівлях органів місцевої влади та вокзалах, чи під час пам'ятних заходів піднімають чорно-білий стяг. "Прапор Надії" використовують як символ підтримки й нагадування про військовополонених і зниклих безвісти.

Окремо з цією ж метою створили синьо-чорний прапор або стрічку з написом "Між небом і землею". Вони є прикладом символів, які використовують для людей, зниклих за особливих обставин. Цю практику запропонувала Тетяна Бандрівська, активістка руху родин безвісти зниклих бійців 150-ї окремої механізованої бригади.

"Блакитно-чорний прапор відомий під назвою "Між небом і землею" – стан, в якому опинилися наші рідні та ми. Ми взяли за основу жовто-блакитний прапор України й відобразили ту тінь і невідомість, в якій перебувають родини зниклих безвісти", – пояснювала жінка "Суспільному. Рівне".

Небагато учасників дослідження раніше знали про значення "Прапора Надії". Однак після пояснень практику його використання сприймали цілком позитивно.. Хоча родини бійців додавали, що стяг може викликати складні емоції, адже нагадує про біль і невизначеність.

Подекуди пам'ятні акції проводять щодня, наприклад у Києво-Печерській лаврі щоранку після загальнонаціональної хвилини мовчання дев'ять разів б'є найбільший дзвін Великої лаврської дзвіниці.

Захід під назвою "Дзвін Пам'яті та Надії" має підтримувати суспільну увагу до долі зниклих безвісти й полонених, а також символізувати пам'ять, очікування та надію на повернення.

Учасники мають різне ставлення до такої практики, а рідні захисників – здебільшого позитивне. Переважно скепсис стосується питань зрозумілості символа й ризику звикання до нього через надмірну частотність.

У Черкасах за ініціативи родин зниклих захисників встановили інсталяцію "Серце Надії", яка демонструє очікування та віру в повернення близьких додому і нагадує громаді про тих, чия доля досі залишається невідомою.

У Запоріжжі створили меморіальний простір "Голос крізь тишу", центральним елементом якого є "Лавка Очікувань", що символізує сподівання рідних на повернення захисників.

Поруч з інсталяцією, встановлення якої ініціювали рідні зниклих бійців 100-ї окремої бригади територіальної оборони, розміщені чорно-білі прапори з іменами захисників, на яких продовжують чекати їхні родини.

Дослідження показало, що українці позитивно ставляться до публічних просторів пам'ятування. При цьому найкраще сприймають формати, які є ненав'язливими, людяними, органічними для середовища та продуманими. Учасники зауважують, що в інсталяціях важливі наочні елементи – прапорці портрети або інші візуальні елементи.

Опитані рідні воїнів вважають, що публічні простори мають бути постійними та доглянутими, аби не створювати відчуття, ніби пам'ять із часом зітреться. Також родини побоюються через ризики вандалізму, знецінення або байдужості.

Іншим способом пам'ятати про полонених та зниклих військових є практика "Чекаємо вдома на Різдво". Її суть полягає в тому, що під час святкування родинному колі або в закладах громадського харчування за столом залишають порожнім одне місце.

Практика показує досвід невизначеної втрати і підкреслює, що для сімей в очікуванні немає свят, поки місце рідної людини залишається порожнім.

Хоча здебільшого до такого заходу в суспільстві ставляться позитивно, окремі учасники ділилися, що практика в них викликає асоціації з поминанням загиблих.

Якими має бути пам'ятування полонених чи зниклих військових?

Автори дослідження виділяють кілька принципів, яким мають відповідати практики пам'ятування зниклих безвісти:

  • залишати простір для надії – якщо доля людини не встановлена, практика не має нагадувати поховання або остаточне визначення смерті;
  • мають бути безпечними для самих захисників, зокрема не поширювати дані, що можуть зашкодити людині в полоні або її родині;
  • до створення необхідно залучати родини, аби захід чи інсталяція не були формальними, нечутливими або травматичними, але й не перекладати відповідальність на родини;
  • нагадування має бути зрозумілими для суспільства, адже не без пояснення доступною мовою не зможе виконувати своєї функції;
  • варто уникати бюрократизації, аби пам'ять не перетворилася на формальність;
  • бути естетично й професійно якісними, при цьому слід уникати надмірної монументальності, шаблонності або радянські форми пам'яті, які можуть відштовхувати;
  • мають бути відкритими до змін – якщо статус захисника змінюється, місце пам'яті чи інша форма присутності мають до цього адаптуватися;
  • при розробці й запровадження практики слід уникати поспіху, а також провести обговорення з родинами та експертами.

Дослідження проводили методами глибинних інтерв'ю, напівструктурованих експертних інтерв'ю та фокус-групових дискусій, до яких залучили рідні зниклих безвісти, фахівців у сферах культурної пам'яті та меморіалізації, а також населення різних категорій.

Дослідження було якісним, тому його не можна вважати репрезентативним у статистичному сенсі.

"Його мета полягала не в кількісному вимірюванні позицій усього населення України, а в глибокому описі досвідів, сенсів, уявлень і зон напруги, пов'язаних із пам'ятуванням осіб, зниклих безвісти", – наголосили автори.