Школа, якої більше немає: історії з Музею воєнного дитинства про 1 вересня під час війни

1 вересня – День знань і початок нового навчального року. Для багатьох дітей – це день зустрічі з друзями, нових зошитів, шкільної форми, першого дзвоника та повернення до звичного ритму після літа.

Від 2014 року частина українських школярок і школярів уперше зіткнулася з досвідом війни. У 2022-му цей досвід став повсякденністю для мільйонів українських дітей. У їхніх спогадах школа може бути дуже різною: місцем, яке довелося залишити через бойові дії, підвалом, де ховалися від обстрілів, онлайн-уроком з іншої країни або фотографією будівлі, якої більше немає.

Сьогодні ці історії збирає та зберігає Музей воєнного дитинства. Дослідниці та дослідники записують інтерв'ю з людьми, які пережили дитинство під час війни, та збирають предмети, пов'язані з їхніми спогадами. Книги, іграшки, одяг, малюнки, фотографії та особисті речі стають частиною колекції, що допомагає зберегти досвід покоління, чиє дитинство змінила війна.

За кожним із шкільних предметів – особиста історія: про друзів і вчителів, переїзди й втрати, навчання онлайн та повернення до школи.

Станом на березень 2026 року українська колекція Музею воєнного дитинства налічує понад 1010 інтерв'ю та більш ніж 1830 предметів, пов'язаних із дитячими історіями війни.

Нижче – кілька таких історій.

Без форми – краще

В Англії було нормально, а в українській школі – лучше. Коли я йшов у школу, то там треба було носити форму, а тут те, що захочу, можу носить.

Володимир, народився у 2017-му, Запоріжжя

Врятована книжечка

Ця книжка з херсонської школи. Її і ще пару книжечок спасли вчителі. І одну книжечку передали мені.Коли я була у Херсоні, то ходила в садочок. Квартиру розстріляли з танка. Ми їхали на автомобілі, мама закрила моє лице, відволікала, щоб я не бачила, що там горить за вікном.Із-за того, що мій садочок розстріляли, я не встигла піти у старшу групу та її закінчити. Я вже перейшла в другий клас. У мене не виходить читати.

Арія, народилась у 2016-му, Херсон

Я любив стару школу

Я народився у Горловці. Із-за війни ми переїхали в Краматорськ, а потім, коли почалась війна, ми переїхали в Київ.

Я передаю красну футболку з моїм ім'ям. У третьому класі ми такі на фізкультуру вдягали. Вона для мене значить мою стару школу. Я її любив і кожен день міг у неї ходити. У мене там однокласники, я їх любив.

Георгій, народився у 2013-му, Горлівка, Донецька обл.

Останній дзвоник у Донецьку

На останній дзвоник я прийшла у вишиванці. Окрім мене, ще якась дівчина з шостого класу була у вишиванці – ми з нею переглянулися і побачили гордість в очах одна одної. Коли після лінійки вже зайшли в клас, то класний керівник намагався принизити мене перед усіма за мою вишиванку. Сказав, що я "випєндріваюсь" і взагалі це була дуже погана ідея – прийти у вишиванці. Потім весь день фиркав на мене.

Я дуже горда за своє рішення. Це було саме для того, щоб показати мою позицію. Було трошечки стрьомно, бо по місту ходили так звані "зельониє человєчкі", які були російськими військовими, тому мама на машині мене під школу привезла, щоб я не їхала на громадському транспорті. Але більше кривих поглядів, нападок на мене не було, тільки від класного керівника.

Дар'я, народилась у 1996-му, Донецьк

Фотографії моїх шкіл

Я хочу передати фотографії своїх двох шкіл. Я ходила в 46 гімназію, її зруйнували 10 липня 2022 року. За тиждень до того я перейшла до нової школи.

Для мене дуже важлива фотографія другої школи. Вона теж зараз зруйнована. Школа переключала від зовнішнього світу, мені подобалось. У нас були і піжамний день, і останній дзвоник дуже яркий, вчителі були дуже добрі. Я ніколи не була відмінницею, але от у цій школі стала.

Анна, народилась у 2010-му, Харків

У школі жили росіяни

На цих світлинах зображена моя зруйнована школа у місті Олешки. У ній я навчалась у період з першого класу по листопад 2024 року.

Вона з початку повномасштабного була на онлайні, але у квітні 2024 року її зруйнували. Ми всі раділи, тому що там були росіяни. Їх вбили, менше росіян стало.

Більшість дітей виїхали до Європи, а там обов'язково йти до школи. Тому діти пішли в європейські школи. У нас на онлайнуроках залишилося 2 людини з 30-ти.

Марія, народилась у 2009-му, Херсон

Моя шкільна краватка

Це моя шкільна краватка. Інші елементи форми – худі, поло, сорочка – вони різні. А краватка – завжди одна. Це щось дуже-дуже символічне, оскільки початок війни пов'язаний зі школою.

У нас у школі було багато традицій. Звісно, вони всі видозмінилися. Але школа все одно намагалася нас зібрати. Перша подія – це кожен одинадцятий клас садить дерево. Нас пошкреблось 5 людей з усієї паралелі. Я побачила близьких мені вчителів. Ми обіймалися! Як у школі, ніде себе так безпечно і класно не відчувала.

Злата, народилась у 2004-му, Київ

Нагадування про школу

Я переїхав з Вугледара 2022-го року в березні. Наше місто дуже сильно обстрілювали.

Коли виключили отоплення й світло, ми перейшли у підвал школи. Тривог не чули, тому що в місті не було світла. Ми сиділи у підвалі 13 днів. Коли у двір школи прилетіла ракета, я дуже сильно іспугався. На слідуючий день ми виїхали.

Цей брелок виготовили у 2021 році на день народження школи, 40 років було. Це те, що залишилося від моєї школи. Це про моє навчання, про моїх друзів. Я хочу поділитися з людьми цим предметом.

Анонім, народився/лась у 2011-му, Докучаєвськ, Донецька обл.

Школу розбили

Школу розбили. Я не навчався. У мене тоді були канікули.

Микола, народився 2013, с. Малинівка, Запорізька обл.

Фотографія з 2014-го

Це фото з мого дитинства, яке було в Донецьку. Пам'ятаю, що це початкова школа. Я та мої однокласниці. Навіть пам'ятаю їх ім'я.

У нас була традиція в Донецьку – батьки все фотографували. Було дуже багато фотоальбомів. І це такий біль. Як зараз пам'ятаю, коли з Донецька виїхали, мама один раз приїжджала забирати якісь дрібнички. І якщо брати просили привезти їм Lego, то я просила: "Мама, хоча б один фотоальбом!". На жаль, вирішили альбом залишити.

А ця фотографія затєрялась серед грамот, нагород якихось, і отак була вивезена. Всі переїзди з нами каталася.

Вікторія, народилась у 2003-му, Донецьк

Вже призвичаївся

Цю жовту машинку мені прислав тато з України. Я нею не дуже багато грався, бо був зайнятий.

Во Франції немає тривог, але інколи по средам їх перевіряють, це трішки нагадує Україну. Тут я в минулому році ходив на збір українців, щоб було з ким спілкуватися. А потім вже призвичаївся. У мене є друзі, я вже вільно спілкуюсь з французами.

Зараз у французькій школі канікули, тому я підключаюсь на онлайн уроки до української школи. Роблю домашні завдання по вечорам.

Михайло, народився у 2014-му, Запоріжжя

Усе-таки в Україні найкраще

Це предмети з німецької школи. Спочатку в мене була ейфорія: "Вау, це Німеччина!". Там, де ми були, було село. Якщо у тебе немає свого транспорту, було важко. Тому ми переїхали в місто. Я там пішла в школу. Ця школа мені не сподобалася. Я чула нецензурну лексику до себе. Там були росіяни, які казали, що хай вас бомблять.

Я в ту школу нечасто ходила. Дистанційно в українській школі робила всі предмети. Дуже гарно вчилася і отримала атестат з відзнакою.

У січні 23-го року я поїхала на два тижні в Україну і вирішила, що остаточно повертаюся.

Як би там не казали, що за кордоном нас чекають, що там є перспективи, можливості, – все-таки в Україні найкраще.

Катерина, народилась у 2007-му, Біла Церква, Київська обл.

Метрошкола

Моєї школи майже немає. Спочатку влучило в молодшу школу, там просто дірка була. Мій клас був через стінку. Потім, 1 червня 2022 року, в школу влучило ракетою, і немає пів школи.

Восени нам запропонували ходити в метрошколу. Ця метрошкола розрахована на молодші класи. Ми були десяти-одинадцятикласники, які приходять на один урок. Такі маленькі парти. У нас хлопчик, метр дев'яносто шість, скрючений сидів на цих партах і працював. Це було класно.

Блокнот – це все, що я записувала в метрошколі. Історія України, а з іншого боку математика. Якщо вам скажуть "Хто хоче йти в метрошколу?" – ідіть. Це набагато краще, ніж сидіти вдома і замикатись в собі. Це вам не замінить школу, але допоможе однозначно.

Анастасія, народилась у 2007-му, Харків

Щасливе дитинство

Для мене динозавр має велике значення. Щасливого дитинства. Це коли не літає нічого, немає тривог, коли всі живуть мирно.

Бувають спокійні дні, але не часто. Вночі страшно, що до тебе прилетить. Коли летить, то здається, що зараз на твій дім упаде. Не можна далеко гуляти, не можна долго гуляти. Якщо відпустять, то поряд із домом.

До двадцять п'ятого року ми навчалися онлайн. Потім построїли підземну школу, і ми почали туди ходити. Там мало місця і є таке, що три тижні вчишся офлайн, а потім онлайн. Подобається, що можна бачитись із друзями, не сидіти вдома, не скучати.

Марія, народилась у 2013-му, Запоріжжя

Як працює Музей воєнного дитинства

Музей воєнного дитинства збирає не лише предмети, а й особисті історії, які допомагають зрозуміти їхнє значення. У центрі цієї роботи – досвід самої людини: те, що вона пам'ятає, як описує події та чому вирішує зберегти саме цей предмет.

Такі предмети можуть бути дуже різними – від шкільної форми й фотографій до книжок, блокнотів чи невеликих сувенірів. Їхня музейна цінність не обов'язково визначається рідкістю або матеріальною вартістю. Важливим є особисте значення, яке людина їм надає.

Під час роботи з історіями Музей також дотримується принципів конфіденційності. Респондентка чи респондент самостійно визначають, чи можуть їхні історії та предмети бути представлені публічно. У публікаціях використовуються лише погоджені персональні дані. Саме тому частина свідчень у колекції представлена анонімно.

Робота з усними історіями передбачає не лише їхнє записування, а й відповідальність за те, як вони будуть представлені іншим. Важливо не підміняти голос оповідача авторським переказом. Тому під час публікації свідчення зберігаються в тому вигляді, у якому їх було зафіксовано, а контекст навколо них допомагає читачеві зрозуміти, звідки походить історія та чому вона стала частиною колекції.

Це особливо важливо у випадку дитячих спогадів про війну. Особисті історії не є лише ілюстраціями до історичних подій – вони є самостійними свідченнями досвіду конкретної людини.

1 вересня нагадує про те, що школа – це не лише про навчання. Це також спільнота, щоденні звички, друзі, вчителі та традиції. Під час війни цей досвід змінюється: діти залишають свої школи, переходять на онлайн-навчання, переїжджають в інші міста чи країни або навчаються у підземних школах.

У колекції Музею є не лише історії про втрату. Тут зберігаються також розповіді про адаптацію, нове навчання, дружбу та спроби повернутися до звичного життя. Саме тому Музей працює і з речами, які на перший погляд можуть здаватися звичайними. Їхні історії допомагають побачити війну через повсякденне життя та зрозуміти, як великі історичні події впливають на дитинство.

Зібрані Музеєм воєнного дитинства історії та предмети допомагають зберегти різні прояви цього досвіду – те, як діти переживали війну, що було для них важливим і які речі вони обрали, щоб розповісти про своє дитинство.