"Доця, росіяни в сусідньому селі". Спогади українців про день, який став точкою неповернення

24 лютого 2022 року близько 5-ї ранку жителі Харкова, Маріуполя, Києва, Запоріжжя, Краматорська та багатьох інших міст прокинулися від ракетних ударів.

Дніпрянин Володимир зустрів 24 лютого на меткомбінаті "Азовсталь" у Маріуполі, де будував очисні фільтри.

"Було чути ракетні обстріли. Я встиг зібратися і з хлопцями виїхав до рідного Дніпра", – розповідає чоловік, який нині служить бойовим медиком у ЗСУ.

Того ж ранку харківʼянин Арсеній почув вибухи у районі Салтівки. У Telegram-каналах почали з’являтися повідомлення з фотографіями житлових будинків у полумʼї.

"Я побачив фото своєї вулиці, якою ходив з дитинства. Там лежали тіла загиблих людей", – пригадує чоловік.

Тим часом жителька Мелітополя Наталія дивилася телевізор, де транслювали божевільне звернення Путіна, а за кілька хвилин почула ракетні удари по аеродрому військового містечка.

"Я вискочила на балкон і побачила дим. А в небі гуділи літаки", – згадує жінка.

Це був ранок, який назавжди поділив життя українців на "до" і "після". Київ, Харків, Маріуполь, Одеса, Дніпро, Львів та десятки інших міст прокинулися не від будильника, а від вибухів.

Російські танки йшли з Криму. Колони російської бронетехніки перетнули кордон на півночі. Окупанти рушили на Київ, сподіваючись швидко захопити столицю.

Але Україна не зламалася. Хтось уперше в житті спускався в укриття. Хтось стояв у черзі до військкомату, а хтось – проти танків з голими руками.

До третьої річниці початку повномасштабної війни "УП. Життя" попросила читачів поділитися спогадами про їхнє 24 лютого. Кілька з цих історій ми хочемо розповісти вам.

Імена деяких героїв змінені з міркувань безпеки.

Слухайте аудіоверсію тексту тут:

Південь

"Час наче зупинився. У місті – атмосфера кошмару"

Херсон. 

4 ранку. 21-річна Аліна спить після святкування дня народження родича, якого навідувала в Олешках. Але ранкову тишу перериває дзвінок від друзів: почалася війна.

У паніці дівчина збирає речі. Тим часом вся її сім’я в Олешках ховається від обстрілів у підвалі. Мама надсилає відео, які рвуть душу.

"В Олешках горить українська військова техніка, на вулицях – купа тіл, які потім зберуть лише за три тижні", – згадує Аліна.

6 ранку. Надворі хаос: хтось скуповує ліки, хтось набиває сумки продуктами, а інші поспіхом заводять автівки, тікаючи в невідомість.

Поруч із домом Аліни – поліційний відділок. Поліціянти зі зброєю в руках ще патрулюють вулиці, але ближче до обіду покинуть місто.

Аліна вирішує заправити авто, але наповнивши бак пальним, повертається у квартиру: не може залишити рідних, які відмовляються евакуюватися.

З Чорнобаївки вже видніється густий дим. Горить аеропорт. "Час наче зупинився. У місті атмосфера кошмару", – пригадує дівчина.

Ближче до вечора Аліна почує бої на Антонівському мосту. Вночі російська техніка розʼїжджатиме під її будинком. А далі – окупація, проукраїнські мітинги, нестача продуктів та медикаментів, черги за хлібом, репресії.

У вересні 2022-го, понад пів року проживши в окупації, Аліна вирвалася на підконтрольну Україні територію. Але її рідні залишилися там, і досі не можуть виїхати.

Рідне місто дівчини, яке колись було популярним завдяки Олешківським піскам, уже не чує гомону туристів. Аліна ж не чує голосу близьких людей і не вдихає запах рідних озер.

Війна не лише забрала в Аліни дім і щасливе життя, а й вдарила по її моральному стану. Дівчина переживає за кожного військового й полоненого, мріє, щоб усе це було просто страшним сном. 

"Зараз Олешки – це епіцентр бойових дій між Херсоном та тимчасово окупованою Херсонською областю. Тут майже немає цілих будинків через масовані атаки артилерією та дронами.

Більшість людей, які залишилися, живуть вже не у своїх будинках, а в будинках знайомих чи небайдужих людей, тому що їхні власні були розбомблені або затоплені внаслідок підриву Каховської ГЕС", – розповідає Аліна.

Втім, вона не полишає надії повернутись додому.

"Від автоматної черги мене відділяла цегляна стіна"

Токмак, Запорізька область.

"Не хвилюйся, але у бабусі вибухи", – чує 20-річна Ганна від тата у слухавці та підривається з ліжка. Її серце завмирає.

Бабуся Ганни живе під Броварами на Київщині, а вона з татом – у Токмаці.

"Я з диким тремором швидко набираю телефон бабусі. На щастя, вона бере слухавку. Чую, як тихенько відповідає, намагається вдавати, що все гаразд, а потім починає плакати. Я ніколи за все життя не чула, щоб моя мила, сильна, весела найрідніша ба плакала", – пригадує Ганна.

Наступні години її життя минули у телефонних розмовах із друзями, які зустріли війну в Мелітополі, Дніпрі, Харкові та Києві. Всюди вже почалося пекло, а в Токмаці – тихо.

Тихо і наступного дня: про війну нагадують лише новини, налякані обличчя перехожих та пусті полиці в магазинах. Ганна не може сидіти без діла: намагається здати кров, долучитися до війська, але нічого не вдається.

"Я пішла у місцевий військкомат у надії, що мене візьмуть парамедиком, але мені навіть не відчинили двері", – каже Ганна.

26 лютого – один із найстрашніших днів для Ганни. О 9-й ранку вона готувала макарони на кухні, коли підбіг молодший братик, який почув вибухи.

Ганна поспішила його заспокоїти: "це ж просто петарди", і вийшла на балкон, де курив тато. Тоді її серце завмерло вдруге.

"Я вперше почула вибухи. Поки вони були поодинокі, ми вийшли на вулицю, як і всі сусіди. За годину все змінилося, бо почалися вуличні бої. Від автоматної черги мене відділяла цегляна стіна будинку", – каже дівчина.

Так почалися довгі дні окупації, від жахів якої Ганну відволікали лише походи на проукраїнські мітинги та волонтерство. Тишу на вулицях прорізав гуркіт ворожої техніки, а Ганна бігала містом з продуктами і ліками, які доставляла літнім дітям та сім’ям з маленькими дітьми.

У березні до Токмака почали прибувати знесилені люди з Херсона та Маріуполя, і Ганна однією з перших запропонувала свою квартиру як прихисток. Дитячий і свій одяг, іграшки – усе це жінка віддавала у "Дім Христа", де також знаходили прихисток ті, кому вже нікуди повертатися.

"Досі пам'ятаю, як тяжко мені було дивитися в очі 5-річного хлопчика з Маріуполя, у якого був просто мертвий погляд. Він був настільки втомлений, понівечений, наче прожив на світі не 5, а 105 років, наче бачив усе, що можна побачити. Єдине, що змусило його усміхнутися, – грибний суп, який давали на обід", – ділиться дівчина.

Окупація стискала місто у лещатах. Росіяни дізналися про активність Ганни: спочатку хотіли змусити її роздавати російську "гуманітарку", а потім шукали "азовців", яких дівчина нібито переховувала.

В окупаційній комендатурі було несолодко – у Ганни досі залишився шрам від електрошокера. Дівчина морально готувалася до смерті, але змогла вижити.

Тим часом люди, з якими Ганна виходила на мітинги, зникали. Волонтерів переслідували тоновані джипи, а саму Ганну вже розшукували російські військовики.

Зранку 10 травня тато провів Ганну на маршрутку, яка мала відвезти її до Запоріжжя. Тоді дівчина останній раз спілкувалася з ним наживо.

Ганні довелося двічі ночувати на російських блокпостах, бо на дорогах були величезні черги з автівок. Коли закінчилася вода, доводилося спускати її з машини у пляшку через бинт та вату.

"Якщо мене спитають: "Якби ти знала наперед, що опинишся у катівні, чи пішла б на мітинги?", я відповім "Так". Бо якби я не ходила, я б ніколи не познайомилась з чудовими людьми, які й допомогли мені вибратися з міста.

Я б не змогла допомогти своїй вагітній подрузі, яка з 4-річним сином виїжджала з Мелітополя. Я б не почула історії сімей з Маріуполя, яких приймала у себе вдома на ночівлю. Моє серце назавжди залишилося на центральній площі біля міського будинку культури", – ділиться Ганна.

Зараз Ганна живе у Польщі. Її рідні все ще в окупації.

Схід

"Мені дуже не хотілося вас вбивати, але так вийшло"

Сіверськодонецьк, Луганська область.

13-річна Діана спить у своєму ліжку.

Зимові ранки для неї зазвичай починаються затемна: у лютому, коли діти збираються до школи, сонце ще не сходить. Але цього дня вона прокинеться незвично пізно.

Коли Діана розплющила очі й роззирнулася – навколо вже було світло. Брат-другокласник також був вдома. Мама не розбудила їх до школи.

– Що сталося? – спитала Діана маму, коли та зайшла в кімнату.

– У нас стріляють.

Тато Діани був на роботі, на автозаправці біля аеропорту, де згодом почалися перші бої. "Постріли були настільки гучні, що машини підскакували", – каже Діана.

Згодом до неї прийшли бабуся з дідусем. У Telegram-каналах потоком зʼявлялися сповіщення, від яких сімʼя не могла відірватися.

Дівчинка згадує: "Ми вирішили увімкнути телевізор. Першим містом, яке ми побачили у прямій трансляції, був Бахмут. Там було ще спокійно. Я не могла подумати, що за рік там будуть точитися бої…"

По телевізору назвали список місць, де можна сховатися від обстрілів. Але в будинку Діани не було навіть найпростішого сховку.

Бабуся й дідусь забрали онуків з невісткою до свого підвалу. Наступні три дні вони провели там – під землею, біля банок із компотами.

Наступним прихистком став підвал місцевої гімназії. Тіснота, купа наляканих дітей, знервовані люди та постійні розмови.

Початок березня. Батьки Діани вирішили – треба виїжджати. Але як? Сімейну машину розбив снаряд.

На поміч прийшов хрещений зі своєю автівкою. "Так вийшло, що ми виїхали у Сватівський район, який вже був окупований", – розповідає підлітка.

15 березня. Сватове.

Сімʼя Діани проїжджає російський блокпост. Повсюди висять російські триколори і прапор СРСР, а на вулицях – машини окупантів.

Діана раніше бувала в тій місцевості, коли гостювала у бабусі. Українська Луганщина була для неї найкращим місцем на планеті, але тепер там – "рускій мір".

Сімʼя Діани приїхала у село Новочервоне – вже окуповане, але ще з українськими прапорами на школі й сільраді.

Спершу ворожі колони йшли далеко, але день за днем їхній гуркіт насувався ближче. За два тижні в покинутий будинок неподалік від житла Діани заселилися буряти.

– На якій ми території? – спитали окупанти, що ледь розмовляли російською.

– Ви на території України і вам тут робити нічого, – відповіла бабуся Діани. На щастя, вони ніяк не відреагували.

Пʼяними вони приходили на блокпости й стріляли для розваги: у повітря, у поле, у двори.

Люди не мовчали. Дехто казав окупантам в очі: "Слава Україні!" "Їдьте додому!" Були й ті, хто симпатизував росіянам, але таких – одиниці, розповідає Діана.

У вересні окупанти почали примусово виводити дітей у школу. Діана саме мала йти у 8 клас.

"Або ми забираємо у вас дитину і її віддають у дитбудинок, або ви йдете в російську школу", – таку умову окупаційна влада поставила батькам Діани. І дівчинка пішла.

"Я проходила до школи 2-3 тижні. Російська пропаганда була в усьому. На уроках "Разговоры о важном" нам розповідали про велич Росії і Путіна. Один хлопчик написав своє ім’я українською мовою, і вчителька почала виправляти: "Нет, пиши на русском", – пригадує вона.

Поведінка окупантів у селі була різною, залежно від етносу. Буряти поводилися дивно, але не агресивно. Росіяни ж постійно чіплялися до жінок і дівчат.

"Коли йдеш і їде російська техніка, тобі як дівчині постійно "бібікають", весь час якісь викрики. На щастя, вони ніколи не зупинялися і нічого мені не робили…

Коли були військові з так званої "ЛНР", це були постійні пиятики. Один розповідав: "Знаєте, я в душі за Україну, але мені сказали йти воювати за Росію. Мені дуже не хотілось вас вбивати, але так вийшло", – пригадує Діана.

Якось у село привезли "гуманітарну допомогу" з Росії. Коли Діана стояла недалеко від пункту видачі, до неї підійшов один із військових і показав розгорнутий аркуш.

"Девочка, а ты можешь написать русской армии вот такое послание?" – просив окупант.

Погляд Діани швидко пройшовся між рядків. І після прочитаного вона остовпіла. Зміст листа був приблизно такий: "Дякую російській армії, що вона врятувала мене, мою родину, моє місто, ми всі дуже щасливі".

"Я взагалі була в шоці, не могла нічого сказати. Та в цей момент підійшла якась інша дівчина і сказала "давайте я напишу", – каже Діана.

Вересень 2022 року. На Купʼянському напрямку почався контрнаступ. Лінія фронту насувалася ближче до села.

Сімʼя Діани вирішила виїжджати. Єдиний шлях – прориватися через Росію. На кордоні з Росією семикласницю допитували: "Як ви ставитеся до "СВО"? Чому виїжджаєте, вам тут не подобається?"

На дорогу до Латвії знадобилося три дні. Але принаймні вся сімʼя Діани виїхала з-під російської окупації. Зараз 16-річна Діана живе у Ризі.

"Я досі не можу викинути ключі від дому"

Маріуполь, Донецька область.

23 лютого 2022 року.

За вікном 30-річної Вікторії вечірній Маріуполь живе своїм життям, але щось всередині не дає жінці спокою.

Вона встає з дивану, бере сумки й починає збирати документи, дитячі речі, трохи постільної білизни – раптом щось почнеться…

У сусідній кімнаті граються двоє її синів. По телевізору йде виступ Джо Байдена, і жінка засинає з думкою, що великої війни не буде – "це просто розмови".

24 лютого.

О 5-й ранку і без того тривожний сон Вікторії переривається: лунають вибухи. Чоловік і кішка поруч ще сплять, а жінка читає новини. "Почалося".

Далі все як у тумані: швидкий збір речей, підйом дітей, останній погляд на квартиру.

"Тоді я замкнула двері востаннє. Ми їхали на кілька тижнів і думали, що ще повернемось", – пригадує жінка.

О 7:40 ранку їхня машина виїхала з міста, яке ще не остаточно прокинулося. Але у передмісті вже лунали вибухи.

Люди буденно їхали на роботу. На блокпості було порожньо, і лише стривожені обличчя військових віщували щось лихе.

"О десятій ми були в Запоріжжі. Ми думали, що зробили помилку. Чужа квартира, двоє дітей, два коти, черепаха… Рідні сміялися з нас, але вже скоро стало не до сміху", – розповідає Вікторія.

Пізніше того дня звʼязок у Маріуполі зник. Усі рідні Вікторії вижили, але її будинок згорів. Згодом жінка дізналася, що його знесли.

"Я досі не можу викинути ключі від квартири", – ділиться Вікторія.

Північний схід

"Я запам'ятала дула танків, обмотані ганчір'ям"

Лебедин, Сумська область.

6 ранку. 46-річна Олена прокидається і з соцмереж дізнається – розпочалася велика війна.

"У моєї мами був день народження, але через тривожність я навіть забула її привітати", – згадує жінка.

Поки Олена читає новини, її чоловік Олександр їде до Сум по кисневі балони для COVID-відділення Лебединської лікарні.

Доводиться робити два рейси: перевозити більш ніж тридцять балонів за один раз не можна. Залишатися вдома наодинці з апокаліптичною стрічкою новин нестерпно, тож вдруге Олена їде з чоловіком. В сумку пакує ліки, документи, трохи їжі.

"Мені було страшно відпускати чоловіка. Я зрозуміла, що почалася страшна війна. Було відчуття, що можемо не повернутися додому", – згадує Олена.

У Сумах, де жило понад 250 тисяч людей, того ранку було незвично пусто. Тим часом кордон з областю вже прорвали росіяни.

Автівка подружжя була забита балонами з киснем. Їх треба було довезти швидко, але дорогою до Лебедина Олена з чоловіком застрягли в безперервному потоці машин, що покидали місто.

Зустрічною смугою їхала колона військової техніки без жодних розпізнавальних знаків. "Наші їдуть", – подумала Олена, а її чоловік навіть помахав одному з військових. На жаль, вони помилялися.

"Я запам'ятала дула танків, обмотані якимось ганчір'ям, і багато військових, які сиділи зверху на танках. 

Чомусь ми думали, що то свої, але коли приїхали до Лебедина, я прочитала, що то колона рашистів поїхала на Суми. Біля артучилища був бій через 10 хвилин після того, як ми там проїхали", – ділиться жінка.

У той день Олена вирішила стати волонтеркою. Безплатно перешивала форму військових, шила чохли для саперних лопат, ноші для евакуації поранених, кавери для шоломів, костюми для маскування та інші засоби захисту. Її швейна машинка дотепер допомагає українським захисникам.

Північ

"Доця, росіяни в сусідньому селі"

Сновськ, Чернігівська область.

6 ранку. Девʼятикласниця Даша спить у своєму ліжку вдома за 25 км від кордону з РФ. Треба виспатися, адже попереду – важливий день.

Клас Даші готувався до ДПА, а на 24 лютого були заплановані контрольні з літератури та біології. Дівчинка ще не знала, що не піде до школи…

О 7-й ранку Даша звично прокинулася. Телефон до рук не брала, тому не знала, що почалася повномасштабна війна.

"Хвилин за десять зайшов тато і сказав: "Доця, росіяни в сусідньому селі".

Я спочатку навіть не повірила, думала, це жарт, але коли побачила вираз обличчя тата, стало не смішно. Я в повному шоку читала новини", – розповідає підлітка.

У той же день об 11-й ранку мости до Чернігова підірвали, а о другій дня росіяни вже були у рідному місті Даші. З цього моменту і до деокупації дівчина нічого не пам'ятає – мозок "стер" усі травматичні події.

5 червня українські військові звільнили місто, але жителі ще довго не могли оговтатись від місяців, проведених під окупацією.

"Після 24 лютого Сновськ посірішав і занепав. Головна жилка міста, залізниця, – зачинена. На прикордонні постійно чутно вибухи, місто починає нагадувати тихого привида", – каже Даша.

17-річна дівчина, уже студентка університету, живе на Закарпатті. Але тепер вона по-особливому цінує час, проведений у рідному місті.

Центр

"Я з балкона спостерігала, як біля Гостомеля йдуть бої"

Київ.

5 ранку, Виноградар. 47-річна Аліса прокидається від вибухів з думкою: "Яка скотиняка кидає петарди?"

Далі – телефонує дочці та мамі, списується з колегами в робочому чаті.

За кілька годин на кухні у дітей Аліси проходить сімейна нарада: їхати на захід чи ні. Оскільки палива в обох машинах лишалося на 100 км – усі вирішують залишитися.

"Я жила на 12-му поверсі та просто з балкона могла спостерігати, як біля Гостомеля йдуть бої", – згадує жінка той день.

Кілька разів Аліса з рідними спускалася в підземний паркінг під час тривог, тягнула з собою кішку в переносці.

"Стояти було важко, тож зять приніс табуретки, але й сидіти було холодно. Вирішили загнати машину в паркінг і сидіти в салоні. Біля місця, де ми припаркувались, стояли мати й дочка. Вони мовчки обіймалися, вкрившись картатим пледом. Ми віддали їм табуретки, а вони пригостили нас яблуками", – пригадує Аліса.

Жінка подрімала в машині, а потім її кішка стала проситись додому. Відтоді Аліса ховалася від обстрілів у коридорі.

"Вночі було гучно: ми чули постріли, проліт гвинтокрилів, гуркіт техніки й свист ракет, що прямували до цілей", – розповідає вона.

Кілька тижнів Аліса жила у доньки й зятя, у квартирі на першому поверсі. Щоб зняти стрес, жінки розмальовували картини по номерах.

"Далі була співпраця з журналістами з Японії та Гонконгу, яких знала моя подруга. Я була їхнім водієм, коли вони працювали на місцях прильотів ракет до кінця березня. Потім вони зібрали багато грошей для ЗСУ, продаючи ті фото на виставках", – каже Аліса.

Їздити доводилось повільно та обережно. Київ був заставлений цементними блоками і протитанковими їжаками, блокпости стояли через кожні 500 метрів. На деяких блокпостах Аліса з військовими вже впізнавали одне одного, обмінювалися жартами.

Магазини спорожніли, треба було "добувати" їжу, але жінка сприймала це як пригоду.

"Не пам’ятаю, щоб у мене була якась паніка. Увесь час я залишалася в Києві і жодного разу про це не пошкодувала. Пишаюся, що живу в такому героїчному та стійкому місті", – додає жінка.

"Ми бачили перекинуті авто, спалені й розстріляні тіла"

Київ.

Близько 5-ї ранку 39-річну Олену будить дзвінок. Знявши слухавку, жінка чує три слова: "Кума, війна почалась".

Олена підскакує з ліжка, підходить до вікна, прислухається. Поки чоловік "гуглить" новини, вона чує вибухи. У жінки починається істерика: вона бігає по квартирі, плаче, будить дітей, а перелякані доньки-підлітки заспокоюють маму.

Олена з дітьми вирішує їхати до батьків на північ Київської області. Чоловік спершу був проти такого рішення, але побачивши стан дружини, не став сперечатися. Сам відмовився їхати, сказавши: "Я лікар, я потрібний на роботі".

"Тривожні валізи" були зібрані вже з місяць тому, тож усі швидко одяглися й поїхали: Олена, троє дітей 11, 12 і 15 років, дві собаки. О 6-й ранку на дорозі вже були затори.

"Я вирішила заїхати в інший кінець міста, щоб забрати з собою 90-річну бабусю. Вся дорога по Києву та до моїх батьків зайняла 5 годин", – пригадує жінка.

Заправити авто вже не вдалося, а магазини були майже порожні. Жінка спинилася в Гостомелі і скупила все, що бачила. Тоді вона ще не знала, як їй допоможуть ці запаси.

Олена приїхала до батьків у село Лубʼянка в Бучанському районі та одразу потрапила в окупацію. А за 6 км був Гостомельський аеропорт "Антонов", де йшли запеклі бої.

На Бучанщині не було ні зв'язку, ні світла, а 8 березня вимкнули газ. Відтоді їжу готували на відкритому вогні у дворі.

"По наших домівках ходили окупанти-кадирівці, були обшуки, всіх мешканців розпитували, а чоловіків забирали з собою. Діти були сильно налякані, постійно просили мене поїхати, але нас не випускали", – розповідає Олена.

Далі були нескінченні обстріли, вибухи, гелікоптери у небі, купа техніки, яка їздила вулицями села заради розваги. Але кадирівці казали: "Прийдуть росіяни – буде гірше". Так і сталося.

"Росіяни мародерили, ногами відкривали хвіртки та казали: "Скоро все будет хорошо, мы уберем Зеленского", – згадує жінка.

За 2 тижні сім’ї вдалося виїхати з окупації колоною з девʼяти машин. Акумулятор сів, і заводити авто Олені допомагало пів села. Дорога у 30 км тривала 4 години.

"У машині була я, 90-річна бабуся, троє дітей, дві собаки, а ще довелося прихопити з собою вагітну кішку (діти наполягли). Дорогою ми бачили перекинуті авто, спалені, розстріляні тіла. Діти просили: "Мамо, не дивись по сторонах", – пригадує жінка.

Олена була впевнена, що їде в Київ до чоловіка, але доїхати додому було неможливо. Колона повернула у бік Житомира, і Олена заплакала, розуміючи, що їде в іншому напрямку. Невдовзі у машині закінчилось пальне і жодна заправка не працювала. Останні 50 км автівку тягнули на буксирі.

"У Житомирі я зателефонувала чоловіку. Він дуже зрадів, але категорично сказав виїжджати за кордон. Знову важка дорога: їхали три доби, ночували в притулках у Польщі. 8 місяців прожили в Дортмунді у моєї рідної тітки і повернулись в Україну", – додає жінка.

Захід

"У класах залишилися дитячі жилеточки, розгорнуті зошити"

Луцьк, Волинська область.

24 лютого. Місто прокидається у тривозі – росіяни вдарили по Луцькому аеродрому.

"Я прокинувся від вибухів. Це було близько 6-ї ранку. Ми жили на п’ятому поверсі, і коли почалися прильоти по аеродрому, будинок ходив ходуном", – згадує 57-річний Юрій, підполковник запасу.

Минав 7-й рік військової пенсії по вислузі в органах Служби безпеки України, яким чоловік віддав 20 років.

Юрій саме почав працювати у регіональному підрозділі Укртрансбезпеки після виграного конкурсу і навчання, та на 6-й день роботи його "карʼєра" в Укртрансбезпеці закінчилася.

"Пам’ятаю дружину, яка хаотично збирала речі, німий вираз обличчя вже дорослих дітей і двох маленьких онучок, які додивлялися сни вже у новій реальності жорстокої війни", – згадує він.

Рідні Юрія не хотіли їхати за кордон, тож він вирішив відвезти їх у своє рідне місто Володимирець на Рівненщині. Вже за кілька годин, повернувшись до Луцька, він стояв біля місцевого Управління СБУ, сподіваючись отримати рознарядку.

"Але ні того дня, ні протягом двох наступних нас, офіцерів запасу, не викликали. Війна стала несподіванкою не тільки для цивільних", – говорить колишній спецслужбовець.

На третій день великої війни Юрій більше не чекав виклику і сам долучився до 50-го батальйону 100-ї окремої бригади територіальної оборони.

11 березня. Перша ніч на Житомирщині.

Батальйон Юрія рухався в напрямку столиці, але довелося заночувати у покинутій гімназії в Коростені. Коли військові зайшли всередину, серце Юрія стислося.

"У класах залишилися дитячі жилеточки, розгорнуті зошити, ранці… Напевно, ще 23 лютого там проходили уроки. Ми обережно все поскладали, щоб не пошкодити", – пригадує чоловік.

У квітні військові обороняли Київщину: почалися важкі бої, перші втрати. "Тоді війна для мене пішла повним ходом", – каже Юрій.

Чоловік ще не знав, що більші випробування чекатимуть його на Донеччині: Лиман, Ямпіль, Серебрянський ліс…

У 2023 році через сімейні обставини Юрій звільнився зі служби. Зараз він працює у Волинській обласній організації Товариства Червоного Хреста і навчає українців мінної безпеки.

"Я військовозобов'язаний, тому в будь-який момент мене можуть мобілізувати ще раз. Я спокійно до цього ставлюся і тримаю військовий рюкзак напоготові. Якщо буду потрібний у війську – я завжди готовий", – каже чоловік.

За кордоном

"Я не пошкодував про своє рішення піти в армію"

Місто Августов, Польща.

5 ранку. Роман виходить на робочу зміну на заводі Слєпск, де виготовляють розкішні яхти.

Роман родом із селища Талалаївка Чернігівської області, але у 2022 році разом з майбутньою дружиною Світланою був на заробітках у Польщі.

Тут і почув звістку від колег-українців – почалась повномасштабна війна.

Мама Романа була в Чернігові, що за 100 км від кордону, але не сприйняла ситуацію серйозно. Спочатку не хотіла нікуди виїжджати, а потім підірвали мости, тому уже не змогла.

"Слава Богу, всі мої рідні живі-здорові", – каже Роман.

Тим часом українці у Польщі швидко організувалися для допомоги військовим і цивільним: збирали гуманітарку, передавали каски, бронежилети, скуповували консерви в магазинах.

Поляки на заводі теж підтримували українців: розпитували Романа, як там його родина, чим можна допомогти. А керівництво заводу намагалося заспокоїти знервованих працівників.

"Напевно, у них був свій інтерес, щоб українці не розʼїхалися додому", – міркує Роман.

Ще до 24 лютого Роман і Світлана планували повертатися додому, тому швидко допрацювали у Польщі, отримали кошти для фінансової подушки на перший час, і навесні 2022 року Роман уже долучився до ЗСУ.

"Світлана спочатку була не в захваті, але я аргументував своє рішення: я маю захищати свій дім. На заводі було багато українців, але не дуже багато з них захотіли повернутися і служити.

Я сказав коханій: "У кожного є дівчина, дружина, мати. Якщо кожна скаже "не їдь, хай воює хтось інший", ми будемо "зустрічати" росіян вже в Польщі". Зараз вона мене дуже підтримує", – ділиться чоловік.

У березні 2022 року Роман прийшов у чернігівський військкомат, пройшов навчання. Потім потрапив у 1-й окремий батальйон морської піхоти, що базується в Миколаєві, і дотепер служить тут.

Морпіхи побували в багатьох гарячих точках на Херсонському, Запорізькому, Харківському і Курському напрямках. 

"Я не пошкодував про своє рішення піти в армію. І якби можна було відмотати час назад, вчинив би так само", – додає чоловік.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"