"Ми почули тривогу, літаки, бабахи...почалась війна": найстрашніший день лютого очима дітей

24 лютого 2023 року – роковини з найстрашнішого дня, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Війна забрала у багатьох українських дітей домівки, іграшки, школи, здоров’я, спокій. У сотень малюків окупанти відібрали життя.

24 лютого дорослі ставали на захист України, вивозили дітей, волонтерили і думали, як діяти далі. Але життя дітей було сповнене невідомості – залишалося лише вірити у батьків та Сили оборони.

Яким перший день великої війни запам’ятали діти та підлітки?

У присутності батьків ми поспілкувалися з дітьми про їхнє 24 лютого, пережитий досвід і мрії.

Далі – їхні історії.

Єгор, 9 років

Маріуполь

"Було чути вибухи – дуже сильні та гучні. Мені було дуже страшно – я зрозумів, що почалась війна"

9-річний Єгор з Маріуполя. Фото надані мамою хлопчика

9-річний Єгор з Маріуполя живе в Івано-Франківській області. Він повторно навчається у третьому класі і любить грати у футбол. Але маленьке містечко Єгорові не дуже подобається – він сумує за Маріуполем.

З початку великої війни тоді ще 8-річний хлопчик провів у місті понад три місяці.

"Маріуполь – дуже велике, яскраве, класне місто. А море таке маленьке і через це тепле. Я люблю Маріуполь, тому що я там народився, жив, до школи ходив і в садок.

Він був гарний, мені там подобалось кататись на гойдалці і купатись в Азовському морі", – згадує хлопчик.

"Маріуполь – дуже велике, яскраве, класне місто", згадує хлопчик часи до 24 лютого

24 лютого Єгор мав прожити звичайний день: піти до школи, пограти в ігри. Хлопчик пригадує: коли мама сказала, що почалася війна – відразу не повірив.

"Я думав, мама пожартувала, спросоння нічого не зрозумів. Ми почули тривогу, літаки, бабахи. Ховалися просто в будинку: у нас нема бомбосховища, ми туди не бігли.

У Маріуполі було чути вибухи – дуже сильні та гучні. Я спочатку подумав, що то літаки, але потім почув, як бабахає справжній літак – там взагалі капець…

Мені було дуже страшно – я зрозумів, що почалась війна", – ділиться Єгор.

У великому дворі було три будинки: разом з Єгором жила 15-річна сестра і мама, в сусідньому будинку – бабуся з дідусем, а також окремо прабабуся.

Єгор із рідними ховався у коридорі, за правилом двох стін.

"Ми харчувалися як зазвичай, коли ще були продукти, а не гречка з тушонкою. З сестрою спали на двоярусному ліжку, а потім вже з мамою в нашій кімнаті, бо там було більш захищено.

Коли був перший сильний обстріл, ховалися за шафою всією сім‘єю. То був бабах-бабах-бабах, через декілька хвилин іще раз, і так 5 разів на день", – розповідає Єгор.

Єгор навчився розрізняти звуки пострілів з російських танків та автоматів

Хлопчик пам’ятає звуки мінометних обстрілів, пострілів з танка, військових літаків окупантів, а також – автоматних черг.

"Коли ми з мамою і сестрою сиділи на диванчику, всі грали в ігри, тільки мама не грала і щось дивилась. І тут почались вуличні бої – постріли близько і чутно автомати, а не танки. Ми заховались, світло вимкнули – я це добре пам’ятаю", – каже хлопчик.

Під час одного з російських мінометних обстрілів 18 березня Єгора було поранено. Він згадує цей день:

"Ми ховались у бабусі вдома. Я взяв лего і тут знову обстріл. Мене мама покликала в коридор, а я хотів пограти і такий "зараз-зараз". Уже звик – кожного дня були обстріли.

Краще б я не добіг до того коридора. Тому що коли ми ховались у ньому, дідусь тримав вхідні двері, бо вони з петель випали. І нам дідусь говорить "ховайтеся, забігайте у ванну".

У той момент "прилетіла" міна. Дідусь Єгора загинув. Мама отримала осколкові поранення в ногу та руку, сестра – у голову, а сам хлопчик – у спину.

Сусід надав сім'ї першу допомогу, приніс бинти й перекис. Мама Олена пішла з дітьми до своєї тітки та дядька Євгена, які прихистили їх.

"Я кричав, тому що було боляче і холодно, одяг став весь подраний. Сусід мені дав сік і я такий "окей". А коли випив сік, знову такий "ааа", – згадує Єгор.

"Люди, які жили у під‘їзді, називали нас "діти підземелля"

18 березня внаслідок ворожого мінометного обстрілу Єгор, мама і сестра були поранені. Дідусь хлопчика загинув

За кілька днів сім‘ї довелось переміститись до підвалу чужого будинку: перші пів години Єгор з рідними стояли просто в під‘їзді, потім довго сиділи на стільцях, поки для них не знайшли місце.

"Ми просто сиділи. Нам нічого було їсти, ми з собою взяли два термоси з водою. Дядя знайшов якесь масло і горішки, які ми їли два дні. Я спершу просто горіхи топтав, потім масло. Мама взагалі не любила масло, а потім полюбила. Ми були всі в пилюці. Люди, які жили у під‘їзді, називали нас "діти підземелля", – продовжує розповідь хлопчик.

Одного разу дядькові Євгену довелося гасити пожежу – через влучання в інший будинок по трубах рознісся дим.

"Я тоді думав, невже нам доведеться все кидати і йти в інший підвал, де нічого не буде – ні води, ні масла. Потім дядя знайшов якесь солоне м‘ясо, але воно походу було не першої свіжості. Я дуже хотів їсти", – згадує Єгор.

"У мене померли дві собаки, бабуся Галя і улюблене місто Маріуполь", написав Єгор у щоденнику. Бабуся Галя – це його сусідка

На той момент запаси води закінчувались: люди в Маріуполі зливали воду з батарей. Сім’я Єгора шукала покинуту воду, а інколи їм допомагали мешканці будинку, у підвалі якого була схованка.

"У нас був легендарний момент, коли люди нам подарували всякі солодощі, цукерки емендемс. І ще у під‘їзді був такий веселий дідусь, який постійно жартував", – з усмішкою пригадує дитина.

Єгор із сім’єю провів у підвалі 2 тижні. Повернувшись додому, він почав вести щоденник.

"Мені було скучно і нічого робити. Я вирішив писати. Дядя приніс книжки, кілька настільних ігор і цей блокнот з ручками. Я писав про те, що відбувалося там в Маріуполі, робив малюнки", – розповів хлопчик.

У підвалі Єгор їв масло з горіхами. Повернувшись додому, хлопчик часто катався на гойдалці у дворі, грався з котом і писав щоденник

У рідному місті у Єгора були чотирилапі улюбленці: великий рудий кіт Кузя, якого вдалося вивезти, і два дворових собаки, які загинули.

"Якось бабуся захотіла їсти, наварила кашу, дала прабабусі. Дідусь тоді вже помер – він просто кров‘ю стік.

Прийшов Кузя і бабуся йому все віддала. Вона тоді взагалі не їла – не хотіла просто. Зате я їв як ніколи", – розповідає Єгор.

Під час відеодзвінка Єгорчик показав свого кота Кузю, який пережив 3 місяці у Маріуполі і також "виїхав" на захід України

Сім’я Єгора почала евакуйовуватись, коли українські військові вийшли з "Азовсталі".

Мама, бабуся, сестра і Єгор виїхали 31 травня – окупанти пропустили їх після фільтрації.

"Мама забула документ якийсь, а я такий "драстє, угу". Я реально розпереживався, ледь труситися не почав, було дуже страшно.

Мені сказали повернутися отак боком, вліво, вправо, як в тюрмі. Росіяни мене багато не запитували – більше сестру. Потім прийшла мама", – пригадує хлопчик.

Єгор і його сім'я мріють повернутися в український Маріуполь...

Маленький Єгор, його мама, сестра, бабуся, прабабуся, мамині дядько й тітка, а також кіт Кузя вибралися з Маріуполя.

Прабабуся Єгора пережила два прильоти і зараз перебуває у Києві. 22 лютого їй виповнився 91 рік.

Будинок Єгора у Маріуполі стоїть, але він пошкоджений, а від дому прабабусі залишилась тільки цегла. У зруйнованому місті родичів більше немає.

"Вдома краще. Я хотів у Маріуполі залишитись. Я навіть ці "зарослі" сам би прибирав. Я мрію знайти собі хоча б другий дім…І повернутися в Маріуполь", – каже Єгорчик.

"В український Маріуполь", – додає його мама.

Степан, 13 років

Київ

"24 лютого не хотілося нічого запам‘ятовувати – треба було просто зібрати речі"

7-класник Степан зі своїм коргі на ім'я Чарлі

Степанові з Києва – 13 років. Він вчиться у 7 класі, любить свого собаку Чарлі і захоплюється історичними книгами.

Початок великої війни підліток згадує так:

"24 лютого я прокинувся десь о 4 ранку, але за декілька секунд почув якийсь звук, наче вивозять смітники. Але у нас часто вивозять смітники, тому я не звернув на це увагу.

Потім прийшла мама і сказала, що ми їдемо. Я зайшов у телефон і побачив, що росіяни вже бомблять. Ми зібрали речі та разом з собакою на машині поїхали в село на Київщині".

Степан каже: у той день не хотілося нічого запам‘ятовувати – треба було просто зібрати речі.

"Сирени я не чув, бо у нас на районі їх не було. Мої родичі хотіли нас всіх вберегти, всі думали, що робити. А пес мій був у найкращій ситуації, бо він нічого не розумів, ходив радісний і всіх облизував", – пригадує Степан.

Хлопчик знав, що війна почнеться рано чи пізно

Хлопець не вірив, що буде велика війна, але це не стало для цього несподіванкою.

"Звісно, я перелякався. Але знав, що рано чи пізно таке буде, бо на той момент ще тривала війна на Донбасі. Мій дядько в АТО служив і з 24 лютого теж пішов на фронт, тому я про це знав", – ділиться підліток.

Дядько Степана Ярослав загинув під час боїв за Сєвєродонецьк у ніч з 6 на 7 червня.

На Львівщині Степан сумував за татом і за рідним Києвом

"Я думав, що ми побудемо в селі десь тиждень. Що росіяни будуть воювати на Херсонщині чи Донбасі, але не знав, що підуть на Київ.

Неприємно було, що ми їдемо не просто через якусь маленьку небезпеку, а щоб не бути на місці людей, які загинули", – додає хлопець.

За кілька днів Степан, його мама і сестра перебралися на Львівщину до родичів.

"У Львові ми були цілою оравою: я, мама, сестра, наші знайомі. Ми сиділи як переселенці і багато чого не робили, щоб не заважати. Коли у місці неподалік біля нас влетіла ракета, стало трохи страшно.

Я дуже хотів пошвидше їхати назад у столицю. Сумував за татом, який залишився у Київській області, і просто за містом.

Нудьгував, бо не було з ким поспілкуватися. Всі молодші або старші за мене, половина моїх однокласників поїхали за кордон", – пригадує Степан.

"Я патріот. І я хотів би піти в ЗСУ, якби у мене була змога"

Мама Степана плела маскувальні сітки, а Степан донатив військовим

Мама Степана плела маскувальні сітки, і підліток також намагався допомагати військовим.

"Я патріот. І я хотів би піти в ЗСУ, якби у мене була змога. Я розумію, що якщо я буду захищати Україну, навіть якщо я помру – то фактично помру замість 5 чи 10 цивільних", – ділиться Степан.

Звісно, можливості долучитись до війська у підлітка немає – та після дня народження він скинув тисячу гривень з подарованих грошей на танки.

Степан вважає, що після повномасштабного вторгнення він швидше виріс і став більш самостійним.

Мрія Степана – перемогти у війні на довгі роки і повернутися до кордонів 1991 року

"Напевно, після 24 лютого я усвідомив свою патріотичну позицію. Я завжди знав, що я українець, але потім зрозумів, що прям Українець. Почав більше думати про країну, про історію.

Я завжди не дуже любив росіян, але може до червня-липня я думав, що там є нормальні. До літа я не дуже цікавився, що я споживаю, і фактично дивився росіян, які замовчували війну.

Зараз я більше взяв курс на художні, історичні матеріали. Раніше більше цікавився Другою світовою війною, а тепер – Першою світовою", – розповідає підліток.

Степан поділився з нами своєю мрією.

"Щодо України у мене мрія – перемогти у війні на довгі роки, повернутися до визнаних кордонів. Тоді буде легше розвиватися, буде краща економіка. Якщо й буде якась війна у майбутньому, то можливо не така важка, як зараз. А взагалі більше мрій немає. Я небагато мрію – стараюся щось робити", – каже хлопець.

Ангеліна, 14 років

Київ

"Все відбувалося неначе у фільмі, де я просто спостерігаю збоку"

24 лютого – день народження Ангеліни, тож рік тому вона мала святкувати 13-річчя...

14-річна Ангеліна з Києва навчається у дев'ятому класі дистанційної школи. У дівчинки є багато захоплень: танці, вивчення мов, фотографія, читання, вокал та акторська майстерність, а ще вона хоче навчитися грати на фортепіано і гітарі.

24 лютого – день народження Ангеліни, тож рік тому вона мала святкувати 13-річчя. Але плани перервала війна.

"24 лютого 2022-го року близько шостої ранку мене розбудив тато і сказав збирати речі, бо почалась війна. Відразу після цього ми почули кілька глухих вибухів.

Я була розгублена, проте ані страху, ані здивування особливо не відчувала. Все відбувалося неначе у фільмі, де я просто спостерігаю збоку.

З моєї голови ніби миттєво стерлось орієнтування в часі, про свій день народження і плани на нього я згадала не відразу", – пригадує Ангеліна початок вторгнення.

У той день дівчинка з сім’єю мала зібратися на святкування дня народження у родичів. Замість цього довелося швидко виїжджати в село під Києвом.

"Я почувалася доволі спокійно і старалась не хвилюватися, адже про ймовірний початок повномасштабної війни багато говорили до того.

Я думала: "Це не залежить від мене, я не можу зупинити війну. Щось в будь-якому разі станеться, а щось ні, тоді яка вигода від страху та завчасних переживань?" – пригадує Ангеліна.

Сім'я Ангеліни виїхала до Польщі, де дівчинка з братом ходила у місцеву школу

Приблизно за тиждень російська армія почала підходити ближче в бік села. Ангеліна з мамою та братом взяли речі, розраховані на кілька днів, і вирушили евакуаційним потягом до Львова.

"Ще за кілька тижнів з'явилася можливість пожити в Польщі, тож ми з мамою та братом поїхали автобусом через кордон, залишивши вдома тата з собакою", – каже дівчина.

Сім’я жила у Польщі близько двох місяців, Ангеліна з братом вчились у місцевій школі.

"Були доволі кумедними мої спроби порозумітися з однокласниками та вчителями за допомогою суміші чотирьох мов: української, англійської, польської та російської, – пригадує Ангеліна. – Мене вразила підтримка з боку польських людей, а також українські прапори на вулицях".

Аби зберігати стійкість, дівчинка весь час намагалася робити щось, що відволікає мозок або тіло: концентруватись на хорошому і вірити, що скоро буде краще.

"Тримати себе в руках мені загалом допомагають математика (вона швидко забирає весь гнів на себе), танці, спорт та намагання зрозуміти граматику корейської мови", – каже вона.

"Для мене неважлива дата. Головне – бути вдома з близькими людьми", каже дівчинка про цей день народження

У середині травня Ангеліна з мамою та братом повернулися додому – і, здається, звикли до повітряних тривог. Одного дня під час прогулянки Ангеліна вигадала термін "сиренада" – це ліричні пісні, що виконуються під час звучання сирени.

За пів року обстріли Києва посилилися, зникала електроенергія, інтернет та вода. Ангеліна та її сім’я все частіше чули вибухи, тому в листопаді вдруге виїхали в Польщу, де перебувають досі.

"За цей час я зрозуміла, що світ, напевно, кращий, ніж я бачила його до початку повномасштабного вторгнення, й навколо немало хороших людей. Різні країни підтримують нас та намагаються допомогти, і я дуже вдячна їм за це", – додає Ангеліна.

Сьогодні Ангеліні виповнилося 14 років – у роковини повномасштабної війни.

"Мені дуже хочеться повернутися в Київ, що ми й плануємо зробити найближчими днями. Чесно кажучи, я ще не знаю, коли і як святкуватиму день народження (точніше, два відразу: за попередній та теперішній роки).

Для мене неважлива дата. Головне – бути вдома з близькими людьми", – ділиться дівчинка.

Данило, 7 років

Чернігів

"Я пам‘ятаю, що ми дивилися телевізор і бачили війну"

"У підвалі було нудно. Але я не сумував, грав у танчики", згадує Даня перші дні від 24 лютого

7-річний Даня живе у Чернігові. На початку війни він ходив у перший клас, а зараз навчається у другому.

Про початок повномасштабного вторгнення у Дані небагато спогадів:

"Я пам‘ятаю, що ми дивилися телевізор і бачили війну", – розповів він.

23 лютого Даня вивчив скоромовку, зробив уроки, мама склала йому ланчбокс до школи.

"24-го ми з чоловіком встали на роботу о 5 ранку, я приготувала сніданок. Вже о 6:50 мені позвонила моя мама, яка живе у Глухові недалеко від кордонів із Курською і Брянською областями, і в сльозах сказала "у нас ідуть танки", – розповідає мама Дані Наталія.

Спочатку Даня не чув вибухів і був досить спокійним. Він не пішов до школи, а батьки – на роботу. Увечері вже почалися обстріли міста.

"Вдома я сидів у телефоні. Я не переживав, я не злякався – тільки мама", – каже Даня.

У перші дні хлопчика будили, щоб під час повітряних тривог спускатись до підвалу, але згодом сім’я почала просто виходити в тамбур разом із сусідами.

"У підвалі було нудно. Але я не сумував, грав у танчики. Було добре, коли ми гуляли", – розповідає Даня.

Коли росіяни намагалися прорватися на Київ, щодня в один і той же час сім’я чула ворожий літак: близько 12 ночі, а також о пів на п‘яту він прилітав, скидав бомбу і летів назад.

Сім'я дані у Чернігові потрапила під обстріл і довго лікувалася в Охматдиті

На початку березня у будинку Дані зникло опалення, світло, гаряча вода, а потім – холодна. Школа, в яку він ходив, уже була зруйнована.

Сусіди виїхали, а сім’я Данила залишилась у Чернігові. Заряджати телефони ходили у центр міста.

Через відключення світла не працював телевізор. Даня любить іграшкові машинки, тож у темряві розважався ними.

"У перші тижні я не виходив на вулицю гуляти. Коли ми ходили в центр заряджати телефони, не було світла. Було нудно. А ще я з хлопчиком подружився і ми разом грали з машинками", – каже Даня.

Щоб зайняти чергу в магазині за їжею, потрібно було вставати о 6 ранку. Мама і тато Дані по одному ходили за продуктами. У магазині збиралась велика черга, тому більшість продуктів швидко розкуповували.

"Тьотя забрала мої сосиски, які я обожнюю", – додає Даня.

Запаси їжі та води поступово вичерпувались. 17 березня, коли тато вийшов за водою, сім’я Данила потрапила під обстріл.

У дитини була травмована нога, уламки у спині і поранення живота. Хлопчику довелося вирізати 60 сантиметрів кишківника.

"Кусок м‘яса відірвав", – каже хлопчик, пригадуючи рану.

16 днів він провів у чернігівській дитячий лікарні сам. 3 квітня волонтери привезли Даню з батьками в Охматдит, де вони перебували понад 3 місяці.

"Коли ми потрапили під обстріл, Даня знав, хто до нас прийшов, що це росіяни стріляють і вбивають. Він казав: "щоб Путін здох", – пригадує мама.

Перед Новим роком Даня разом із татом проходив реабілітацію в Охматдиті, а мамі робили вже 9-ту операцію в ортопедії. У березні хлопчику знову треба буде їхати у лікарню.

"Кілька днів тому Даня мені сказав, що хоче стабільного життя – такого, як було до війни", – каже Наталія. А ще Даня зізнався нам, що мріє про літак із пультом керування.

Михайло, 9 років

Київ

"Коли все почалося, я був трішечки в панічному стані"

Тікаючи від війни, 9-річний Михайлик з Києва після 24 лютого жив у Чорткові, Польщі, на Кіпрі та у Чернівцях

9-річний Михайлик – киянин, але тимчасово живе у Чернівцях.

24 лютого для хлопчика розпочалося так само, як і для багатьох інших дітей.

"Я пам‘ятаю, що мене розбудили рано і сказали, що школи не буде. Мама розказала мені про початок війни. У школі нам говорили про це, але заспокоювали, що не буде, хоча розказували про якісь ядерні бомби", – пригадує Михайлик.

Хлопчик із сім’єю пішов у бомбосховище, де сидів досить довго і зустрів свого однокласника.

"Коли все почалося, я був трішечки в панічному стані. Щоб заспокоїтись, читав книжку про Різдвяну свинку. Вона мені подобається і це перша-ліпша книжка, яку я згадав.Там хлопчик загубив свою іграшку, і він потрапляє в країну загублених речей, де відбуваються всі пригоди", – додає хлопчик.

Сестра Михайлика з мамою плете маскувальні сітки у Чорткові

Увечері 24 лютого сім’я Михайлика виїхала з Києва. Спочатку разом з мамою, татом і 5-річною сестрою Михайлик поїхав до Острога, а потім – у Чортків до друзів.

Тато Михайла трохи побув з ним у Чорткові, а 16 березня долучився до війська і наступного разу побачив сина вже влітку.

"Тато довіз нас до Чорткова. Ми були там місяць і було класно. Потім на автобусі поїхали в Польщу, а на Кіпр – літаком. Ми там побули десь 3 місяці, полетіли назад, сіли на автобус і поїхали сюди в Чернівці.

Я переїжджав з квартири на квартиру, але не в таких масштабах. Найбільш неприємне в переїздах те, що вони бувають дуже довгими. По-перше, нудно, по-друге, страшно. Важко сидіти на одному місці", – пригадує Михайлик.

Михайлик у школі на Кіпрі, де він жив з мамою та сестрою

На Кіпрі Михайлик був з мамою, сестрою та своїм найкращим другом, який поїхав туди раніше.

"У школі були проблеми через те, що я взагалі не розумів, про що йдеться. Я навчався так десь місяць. Ми з Кірюшою вставали рано, робили зарядку, його тато нас відводив, бо він був у відрядженні на Кіпрі, коли все почалось.

Ми не спілкувались з іншими, бо не знали мови. Потім зустріли одного росіянина. Спершу думали, що він українець – вирішили протестувати його на "паляницю". Ми питали "ти знаєш, що таке паляниця?". Він казав, що це якісь пампушки. В кінці вчительці сам сказав, що він з Росії", – пригадує хлопчик.

На Кіпрі Михайлик грав у виставі, потрапив на два паради незалежності, купався у морі, але сумував за домом.

"Повернутися у Київ хотілося, але все одно було якось страшно. Страшно, що ракети. У Чорткові я найбільше боявся чомусь ракет.

І ще дуже боявся, коли падало саме в Тернополі", – пригадує Михайлик.

Після повернення до України Михайлик приїхав у Чортків, а потім його мама вивезла дітей у Чернівці.

"Страх від війни перелився у страх зомбі, злочинців, привидів"

"Я б хотів побачити, як виглядає перемога", каже хлопчик

Михайлик вважає, що до війни був більш спокійним.

"Коли я перестав боятись ракет, то страх від війни перелився у страх зомбі, злочинців, привидів. Я став трішечки нервовішим.

Одного разу вночі звичайний рюкзак мені здався некромантом. Тому вночі я читав книжку, а в деякі періоди забагато дивився у телефон, щоб заспокоїтись – оце не раджу.

Також в мене трохи покращились соціальні навички, я став краще комунікувати з людьми. Я значно глибше занурився в історію України", – рефлексує Михайлик.

Коли вперше відключили світло, Михайлик не розумів, що відбувається – особливо коли було кілька тривог поспіль. Але зараз відключення світла вже не так його лякають.

"Я б хотів побачити, як виглядає перемога. Я уявляю щось типу Параду Незалежності. Це найближче, з чим я асоціюю перемогу, інші свята менші", – розмірковує хлопчик.

Після перемоги Михайлик планує повернутися до Києва. А ще він мріє подорожувати в часі, написати книжку і відкрити кафе.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя

Колаж: Андрій Калістратенко, Українська правда

Читайте також: Згадати все: яким був рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну