"Бачу: Стівен Сігал іде дивитися на барак. А я ж раніше рівнявся на цього типа". Теракт в Оленівці у спогадах азовця "Смерча"

"Почалися крики, почали горіти матраци, речі. Ти біжиш, хапаєш кого бачиш і тягнеш у бік виходу", – згадує азовець "Смерч" про теракт, який пережив 4 роки тому.

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року росіяни підірвали барак, куди напередодні спеціально перевели 193 бійців "Азову", утримуваних в Оленівській колонії на Донеччині після оборони Маріуполя. 49 захисників загинули, а понад 130 отримали поранення.

Росіяни годинами не дозволяли полоненим медикам рятувати постраждалих. Дехто з них стік кров'ю в очікуванні допомоги, хоча мав усі шанси вижити за іншого ставлення.

Офіцер планування Ігор на псевдо "Смерч" був серед тих, кому, якщо так можна сказати, пощастило. Він відбувся осколковими пораненнями.

Сьогодні 36-річний Ігор – заступник начальника штабу 1-го корпусу НГУ "Азов". Уже 12 років він служить у війську – зокрема для того, щоб наблизити покарання винних у страті його побратимів.

До четвертих роковин теракту "УП. Життя" розповідає його історію.

"Мене на допитах не сильно тероризували". Життя до "бараку 200"

Ігор народився на Одещині, виріс біля моря. Доля могла б зробити його, скажімо, моряком, але він з дитинства мріяв бути військовим.

У 2009-2010 роках чоловік проходив строкову службу, тому в 2014-му не міг стояти осторонь.

"У 2014 році вже розумів, що мені треба йти. Я не буду чекати якихось повісток. Вирішив для себе, що треба допомагати країні врегулювати ситуацію.

Тоді ще не розумів, як це все буде, але базові знання з поводження зі зброєю в мене були. Перше, що зробив, – це пішов у місцевий військкомат, де мене розподілили в 28-му Одеську бригаду. Пару тижнів була підготовка на полігоні, після чого ми вирушили на схід", – розповідає чоловік.

Ігор служив у реактивній артилерії на БМ-21 "Град" під Пісками. Їхньою зоною відповідальності були Донецький аеропорт та околиці Донецька.

Після року служби Ігор зацікавився "Азовом", де служив його друг.

"По правді кажучи, у Збройних силах на той час мені не дуже подобалося. Хотілося якихось двіжів нормальних, але все було "згідно-відповідно", – згадує він.

Чоловік вирішив долучитися до "Азову". Пройшов тренувальний табір та іспит "Азов Спартан", і відтоді не полишав підрозділу.

Найбільш знаковий із його виїздів до повномасштабної війни – це робота на Світлодарській дузі. Тоді він потрапив в артилерію "Азову" і назвався "Смерчем" на честь реактивної системи залпового вогню. Чоловік пройшов шлях від номера обслуги гармати до начальника штабу дивізіону. Згодом пішов у штаб полку, де був офіцером планування.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ігор саме був на офіцерських курсах. 24 лютого 2022 року о четвертій ранку вже їхав у Маріуполь.

Останній "мирний спогад" – тоді ще відчинена заправка і її працівниця, яка запитала: "Ну що, почалося? Що з нами буде?".

"Я кажу: "Та все буде добре, не хвилюйтесь", – згадує військовий. Тоді він не наважився сказати, що на всіх них чекає. І направду, сам не уявляв, що таке дороге для нього місто Росія зітре з лиця землі.

У Маріуполі Ігоря призначили офіцером взаємодії військової частини. Він перебував переважно на пункті управління: взаємодіяв із командирами підрозділів, збирав інформацію та доводив до вищого командування.

"Кожен день плавно перетікав у ніч. Якщо на годинник не дивитися, ти не розумієш, що це: день, ніч, зима чи весна (…)

Коли ми вже були на "Азовсталі", то ще стріляли артилерією. Досить ефективно артилеристи завдавали вогневого ураження, стріляли до останнього БК, до останньої міни. Противнику ми не залишили нічого", – згадує чоловік.

На виживання в Маріуполі мало хто сподівався: "Смерч" думав, що азовці триматимуть оборону, поки російська авіація не знищить усі бункери. Та всередині травня Денис Прокопенко зібрав командирів і повідомив про наказ виходити з "Азовсталі".

Ігор сприйняв звістку спокійно – "Редіс" дав зрозуміти, що це єдиний шанс вижити і врятувати поранених.

"Смерч" виходив у четвертій черзі, одним із останніх. Перед цим усі залишки озброєння знищили, щоб ті не дісталися ворогу.

У бараку в Оленівці, куди одразу повезли полонених азовців, "Смерч" спав на матраці між нарами. Росіяни тоді лише кілька разів викликали його на допит.

"Їх не цікавив офіцер оперативного відділення. Коли я перший раз представлявся, вони кажуть: "Замполіт, что ли?" Я думаю: та хай буде замполіт. Кивнув головою, і все. Мене на допитах не сильно тероризували", – згадує чоловік.

"З обличчя текла кров, залетів осколок". Ніч теракту

Переведення до сумнозвісного закинутого цеху, який згодом прозвуть "бараком 200", почалося як звичайна процедура. Один із охоронців прийшов зі списком і почав називати прізвища.

Спершу бранці подумали, що їх ведуть на допит. Коли перші дві партії азовців вийшли, людям із "третьої хвилі" наказали брати із собою матраци та речі.

"Було дві думки: це обмін або етап. Усі кажуть: "Їдемо на обмін". Уже починається: "А чому мене немає в тому списку?" І в кінці, у третій хвилі, моє прізвище називають. Я беру речі. Нас вишикували за парканом і повели в бік виходу. Думаю: сто відсотків етап, кудись до в'язниці чи СІЗО їдемо", – згадує Ігор.

За словами "Смерча", жодної логіки у відборі людей не було. До списку потрапили військові з різних підрозділів і з різними посадами.

"Там не було якогось логічного зв'язку, що беруть тільки піхоту чи тільки артилеристів. Міг бути і кухар, і артилерист, хтось зі штабу, хтось із комендантської служби. Повний рандом, збірна солянка", – розповідає він.

Полонених повели на промислову зону колонії та завели до огородженого ангара. Там були ліжка, матраци й подушки, і військові почали облаштовуватися. Охоронці запитували, чи потрібен додатковий туалет і чи є проблеми з водою.

"Я думаю: нормально так, навіть турбуються про нас", – з іронією згадує Ігор.

Його місце було майже в самому кінці барака з правого боку – далеко від епіцентру майбутнього вибуху.

Увечері все пройшло за звичним графіком: прийом їжі, шикування, перерахунок полонених і команда "відбій". У приміщенні вимкнули світло.

"Я вже собі ліг, про щось думав, майже засинав. І тільки заснув – почув перший вибух. Їх було декілька", – говорить "Смерч".

Після вибухів військовий почув крики побратимів. Зайнялися матраци та речі. Вогонь охопив бійців, які спали ближче до епіцентру вибуху.

Ігор хотів злізти з нар, але ліжка зсунулися докупи від вибухової хвилі. Він не пам'ятає, як розсунув металеві конструкції та знайшов свої берці.

"Я був просто в шортах, з обличчя текла кров, залетів осколок. Я подумав: подивлюся, що зі мною, уже коли виберуся, тому що почалася пожежа.

Застрибнув у берці й розумію, що в них скловата. У нас дах був зі скловати. Я потім ще тижні два витягував її з ніг. Ходити взагалі було неможливо", – згадує військовий.

Полонені почали рухатися до виходу, рятуючись від полумʼя. Хтось намагався набирати воду у відра та гасити вогонь.

"Ти біжиш, хапаєш кого бачиш пораненого і тягнеш у бік виходу. Потім вибігли на вулицю, прийшли до тями. Почали знову заходити всередину, дивитися, хто де, хто живий, і витягувати", – розповідає Ігор.

Коли "Смерч" опинився надворі, то зміг оцінити власні поранення. Осколки влучили йому в обличчя, руку та коліно. Кров заливала обличчя, але це були порівняно легкі ураження.

"Перевірив усе й зрозумів, що нічого критичного. У руку залетіло – не міг пальцями ворушити, думав, може, перебило якесь сухожилля.

У коліно теж зайшов один осколок. Але я їх повитягував, і все нормально. Перетягнув коліно, руку перев'язав, витер обличчя – і ми пішли далі перев'язувати тих, кого знаходили", – говорить він.

Медичних засобів у полонених майже не було. Турнікети були заборонені – раніше охоронці позабирали навіть шнурки.

Поранених перев'язували тим, що вдалося винести з барака: футболками, шматками одягу та речами з баулів, а ще ганчірками з простирадел, які пізніше їм кинули охоронці.

Навколо панував хаос. Охоронці, які перебували на посту біля барака, втекли, залишивши шоломи, дубинки та інші речі. Напередодні теракту вони укріпили той пост, обклали його мішками з піском – вочевидь, готуючись до вибуху.

Вцілілі намагалися самостійно сортувати побратимів за тяжкістю стану. Полонені кликали охорону й вимагали допустити медиків до важкопоранених, але допомоги не було.

"У кого була масивна кровотеча, перетягували ноги чи руки, щоб людина не стекла кров'ю. Ми передивилися все, різні закутки – може, хтось у важкому стані десь скрутився, під парканом лежить. Усіх забрали й перенесли до центральної алеї.

Почали шукати якийсь діалог з охороною, щоб зрозуміти: допомога буде чи ні, які подальші дії", – розповідає "Смерч".

У відповідь охоронці зробили кілька пострілів угору та наказали пораненим відійти від паркану. Згодом до них підійшов начальник колонії, який спокійно пив каву і милувався "видовищем". Азовці вже знали, що їх не рятуватимуть.

Лише під ранок, коли небо почало сіріти, до них допустили полонених українських медиків, які мали залишки ліків із власних аптечок. Вони почали надавати допомогу та позначати на лобі, в якому стані кожен поранений. "Важких" готували до евакуації, а "легких" залишали на місці.

"Під'їхали вантажні машини – не пам'ятаю, КамАЗи чи "Урали", бортові. І почали вантажити, кидати прямо на підлогу всіх важких. Повантажили – машини поїхали. А ми сидимо й чекаємо, що буде", – згадує Ігор.

Легкопоранених, яких не госпіталізували, залишилося приблизно 40. Згодом до них зайшов начальник охорони й наказав шикуватися. Вцілілих повели до дисциплінарного ізолятора – ДІЗО, де росіяни утримували полонених жінок та катували азовців, яких забирали на допити.

Перед входом кожного знову обшукали, перевіряючи, чи ніхто не виніс із барака шматків арматури або інших "заборонених" предметів.

Приміщення були розраховані приблизно на 6 людей, але в кожній перебувало близько 20. Ігор потрапив до камери разом з медиком "Остапчиком" та іншими полоненими.

"Перше, що ми зробили, – передивилися, у кого які поранення, критичні чи ні. Може, хтось щось не помітив, якісь осколки.

А потім почали думати про побут: як будемо тут жити, якщо ліжок шість, а нас двадцять. Вирішили спати позмінно: хтось удвох на ліжку, решта – на ковдрах і речах на підлозі", – розповідає "Смерч".

У перші дні після вибуху Ігореві найбільше докучала скловата, що врізалася в шкіру сотнями маленьких голок. На щастя, його рани від осколків не гноїлися.

Помитися після вибуху полоненим дозволили лише за кілька днів.

"Якимось господарським милом милися. Потім розумієш, що воно на голові не змивається. Таке враження, наче голову дуже сильно натерли воском. Ти в холодну воду забіг на 10-20 секунд, вибіг, і все", – згадує Ігор.

Згодом до камери допустили полонених медикинь. Вони обробили поранення йодом і зеленкою, дали хлопцям знеболювальне. Більшість легкопоранених мали порізи та дотичні осколкові ураження. Ігор за допомогою пінцета ще довго витягував зі стопи скловату.

Після теракту до колонії запросили російських журналістів та лояльних до РФ іноземців. Кількох азовців вивели до них на "інтерв'ю", що більше нагадувало допит.

"Нас привели до барака. Біля того окопу, де сиділа охорона, у деревах поставили один біля одного. [Журналісти] там із камерами, з фотоапаратами, щось нас питають. Ми відповідаємо, їм потім перекладають. Ми стояли там такі побиті, по 55-60 кілограмів, і більшість навіть не відповідали на їхні питання.

Їм треба було видовище, щоб нас просто показати. Більш ніж упевнений, що вони потім текстів собі пододавали: "От, подивіться, що азовці накоїли". Цирк робили", – каже "Смерч".

Азовець пригадує, що на чолі тієї міжнародної компанії був російський політик, який ставив полоненим провокативні запитання. До Ігоря вчепилися через те, що він одесит.

"Питає: "А що ти маєш проти російської мови в Одесі? Ти хочеш, щоб була тільки українська?" Я говорю: "Ми жителі України і повинні розмовляти українською", – згадує військовий (колись сам російськомовний).

В якийсь момент, коли пропагандисти вчергове щось запитували, "Смерч" перевів погляд ліворуч у бік "бараку 200".

"Бачу: Стівен Сігал іде з якоюсь охороною дивитися на барак. Думаю: блін, я ж раніше рівнявся на цього типа, дивився всі його фільми. Раніше і вибору не було. Усе, що ти дивився, – це фільми з Джекі Чаном, Стівеном Сігалом і тому подібне. У фільмах він був крутий, а тут…

Потім я ще дізнався, що він подарував у табір гучномовці, якими нам говорили: "Увага, колонія, оголошується обід", – згадує військовий.

"До цього я був упевнений, що маю якийсь захист". Життя після найстрашнішої ночі

У ДІЗО "Смерч" пробув близько місяця. Звідти полонених поступово забирали в інші місця, зокрема до Донецького СІЗО, тож людей у камері ставало дедалі менше. Зрештою, Ігоря з побратимами перевели з ДІЗО назад до загального бараку.

Після теракту його ставлення до полону змінилося: тепер він очікував підступу в кожній дії росіян, в кожному переміщенні.

"До цього я був упевнений, що маю якийсь захист як військовополонений, що з нами нічого не трапиться. А після цього я вже став хвилюватися за своє життя, за життя побратимів. Зрозумів, що може статися що завгодно", – говорить "Смерч".

Вцілілих у теракті якийсь час не викликали на допити, не катували. Хоча кожна нова зміна силовиків, яка заїжджала їх охороняти, ставилася до бранців більш жорстко.

"У перші дні нас могли вивести, пошикувати, охоронець із собакою міг нас привести в їдальню і назад. На наступну зміну приїхав спецназ. Великі групи вже не ходили – тільки до 10 чоловік. Нам почали їжу приносити вже на сам барак, щоб ми не виходили за територію. Вбачали у нас якусь загрозу, можливо.

Хоча яка там 60-кілограмова загроза, яка за вітром ходить? І з кожним разом то якісь буряти заїдуть, то ще хтось. Новий начальник охорони заїжджає, гайки закручує", – згадує Ігор.

У наступні місяці, щоб зайняти голову бодай чимось, чоловік читав книжки. Хтось займався спортом, хоча погане харчування не давало сил тілу.

Кожного дня полонені розважались і розмовами.

"Кожен шукав собі якихось однодумців і з ними про високе розмовляв. На різні теми, навіть не стосовно війни. Подорожі, мови… Хтось розповідав, як працював барменом у Єгипті, які коктейлі робив.

Хтось розповідав, який він кухар, які сирники пік. Розмови ні про що, щоб відволіктися", – згадує Ігор.

Окремою розвагою для бранців стали фантазії. Найпоширеніша – що з'їсти, коли опинишся на волі.

"Список із того, що я з'їм, був дуже великий. Наприклад, київський торт, грильяжний. Я думав, сяду і з'їм його цілком. Коли повернувся, з'їв шматочок – стало погано. Фантазії бурхливі, коли в тебе голова нічим не зайнята, коли не втикаєш у телефон", – згадує чоловік.

"Жага знищення противника ще більша". Обмін

22 вересня 2022 року Ігоря разом із 214 іншими захисниками Маріуполя визволили з неволі.

Того ранку по бранців приїхали вантажні машини. Полоненим замотали скотчем руки й очі, а тоді їх почали "вантажити" в машини.

"Я чую хлопців, які були в Донецьку, з важкопоранених, чую тих, кого забрали на етап до цього. Розумію, що нас кудись далеко везуть. Думаю: тільки б не в якусь Сибір, на Колиму, освоювати російські землі", – згадує чоловік.

Попереду був аеродром у Ростові, у Москві, кордон з Білоруссю і нарешті Україна.

"Я розумів, що ми на кордоні стоїмо. Було так цікаво подивитися. Мені вже так нарізало скотчем очі, руки вже ним перерізані. Думаю: треба якось відтягнути пов'язку, подивитися у вікно. Відчуваю, що хтось проходить по автобусу. Кажу: "Я вибачаюся, пов'язка на очах так нарізала, можна я трохи відтягну?"

І чую українську мову: "Та зніми, що ти сидиш". Я знімаю і дивлюся: уже всі вибігли, з кимось обіймаються. А я майже сам сиджу, і ще декілька людей", – пригадує "Смерч".

Ігорю відносно пощастило: він отримав легке поранення, повернувся в одному з перших обмінів. За півтора місяця після звільнення чоловік повернувся на службу. Тоді він навіть уявити не міг, що побратими з "бараку 200" будуть у полоні понад 4 роки.

"Фізично на мене пережите ніяк не вплинуло. Морально – тільки укріпило мій дух у тому, що ми робимо. Жага знищення противника ще більша від цього всього. За безкарну і привселюдну страту військовополонених треба відповідати", – каже азовець.

Ігор обурений тим, що про теракт говорять недостатньо, а вцілілих побратимів, які після поранень опинилися в пеклі російських тюрем – довго не міняють. У неволі досі залишаються понад 600 азовців, в тому числі близько 100, які вижили у теракті в Оленівці.

"Суспільству в першу чергу треба розуміти, що ніякі домовленості з Росією не закінчуються так, як воно прописано. Росіяни роблять, як вважають за потрібне. Вони кажуть: ми будемо поводитись із полоненими добре, буде Червоний Хрест, і при цьому ж цинічно страчують людей.

Я не бачу, щоб з полону повернули всіх, хто був на бараку. Люди, які до останнього виконували свій військовий обов'язок, які за наказом вийшли в полон, зазнали такого лицемірства від росіян. І вони досі в полоні. Про це треба кричати", – нагадує "Смерч".

Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"

Фото: Олександр Чекменьов, УП