"Ми хотіли спіймати шулера Брежнєва за руку". Як українські дисиденти кидали виклик СРСР

9 листопада 1976 року на пресконференції для західних медіа у Москві письменник та дисидент Микола Руденко оголосив про створення Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод.
Її заснувала політично доволі строката спільнота: колишні комуністи, націоналісти, колишні вʼязні сталінських концтаборів та молоді активісти. За словами члена групи Мирослава Мариновича, їх обʼєднало те, що вони "хотіли спіймати шулера Брежнєва за руку".
"Ідея проста, як борщ. Коли ми зʼясували, що Брежнєв підписав Гельсінські угоди, які містили певні зобов'язання, то вирішили, що будемо говорити про те, як Радянський Союз їх порушує", – згадує Маринович.
Загалом з 1976 року до групи приєдналось близько сорока людей. Її учасники адвокатували дотримання прав людини та займалися захистом увʼязнених. Вони намагалися показувати тяглість злочинів Радянського Союзу: розповідали про Голодомор та репресії 30-их, називаючи їх геноцидом, та наполягали на праві виходу України з СРСР. За членство в групі можна було отримати термін у таборах, тому учасників називали "камікадзе".
Для КДБ вони були більмом в оці, тож радянські спецслужби намагалися як не знищити, то ізолювати членів групи. Деякі московські дисиденти, нібито союзники, критикували українську організацію за "надмірний націоналізм". А з-за кордону провідник ОУН (б) Ярослав Стецько наголошував на недостатній радикальності методів боротьби з тоталітарною системою.
Про те, як українським дисидентам в час брежнєвського застою вдалося побудувати систему горизонтальних соціальних звʼязків, яким був активізм 70-х та як дисиденти вплинули на наше сьогодення – в матеріалі "Української правди. Життя".
В таборі мене зустріли з відкритими обіймами
Спочатку були арешти. Хвиля брежнєвського застою змела будь-які спроби побудувати соціалізм з людським обличчям. Продовжувалася політика тотальної русифікації України. Радянська влада організувала масові затримання українських активістів: у 1965 році та у 1972 році під час операції "Блок". Внаслідок репресій сотні українців опинилися у трудових таборах.
А паралельно Радянський Союз вів перемовини щодо укладання Гельсінських угод, які підтверджували принципи непорушності кордонів після Другої світової війни та передбачали можливість економічного співробітництва між країнами. Після майже трьох років переговорів, 1 серпня 1975 року, 35 держав підписали Гельсінський заключний акт, який став одним із символів зближення СРСР із Заходом. Для Брежнєва угоди стали дипломатичним успіхом. Для дисидентів – можливістю вимагати від радянської влади виконання зобов'язань, які вона сама на себе взяла.
"Я не хочу робити вигляд, що дисидентський рух розпочався з нас, але ми прийшли тоді, коли діяти потрібно було відкрито. І в цьому нам допомогли держави, які підписали Гельсінські угоди. Пакти про права людини – це була наша моральна підтримка", – пояснює фізик-теоретик, дисидент та член УГГ Йосиф Зісельс.

За спогадами богослова та філософа Мирослава Мариновича, ідея створити групу виникла у генерал-майора Радянської армії, українського дисидента і правозахисника Петра Григоренка. Він зустрівся з письменником Миколою Руденком, розповів йому про новостворену Московську Гельсінську групу та запропонував створити схожу правозахисну організацію в Україні. Ідея Руденкові сподобалася, і він повертався до Києва з думкою – кого залучити.
Тоді, за словами Мариновича, в країні панувала інерція страху, тому насамперед Руденко звернувся до старших людей, які відбули свої терміни. І практично всі погодилися.
"Лише ми з Миколою Матусевичем уже були під наглядом КДБ, але ще не сиділи. Нас запросила дисидентка Оксана Мешко. Вона сказала: "Ми вже всі похилого віку, нам дуже важливо мати молодих. Якщо погодитеся, приїжджайте до Руденка".
І ми пішли. Йдемо й розуміємо, що все – це точка неповернення. Якщо зараз скажеш "ні", то все: ти згорбився, упокорився. А якщо скажеш "так", то решта – колись потім відбудеться. Ми не знали, що саме на нас чекає, але тверезим розумом розуміли, чим це може закінчитися. І все-таки прийняли це рішення. Відтоді моє життя пішло в правильному напрямку", – пояснює Маринович.

Першими з УГГ 5 лютого 1977 року заарештували Миколу Руденка та Олексу Тихого. У квітні того ж року увʼязнили Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича.
"Коли я опинився в таборі, мене зустріли просто з розкритими обіймами. Я був першим членом Гельсінської групи, який потрапив у табір Кучино. І до мене ставилися з величезною пошаною, я не перебільшую", – з усмішкою ділиться Маринович.
Сезаме, відчинися! Як дисиденти знаходили одне одного
Перші арешти не знищили групу. На місце ув'язнених приходили нові люди. Медіаекспертка та дисидентка Ольга Гейко про групу дізналася лише після вступу в УГГ чоловіка – Миколи Матусевича.
"Напевно вони хотіли мене вберегти", – говорить жінка. Вона намагалася долучитися, але її відмовляла шістдесятниця, дисидентка Михайлина Коцюбинська.
13 травня 1977 року Гейко все-таки стала членкинею УГГ. Вона писала офіційні заяви, підтримувала заарештованих та їхні родини, організовувала публічні акції. За її словами, вона приймала тих, кому була потрібна допомога з виїздом з Союзу. Три роки до арешту у 1980-му вона знаходила способи докучати системі.

У 1978 році Гейко закрили у венеричній лікарні, де примусово тримали впродовж двох місяців, поки її чоловік після арешту перебував в Києві. Затримання відбулося раптово. Жінка пригадує, що тієї весни здавала аналізи, а одного дня до квартири її батьків прийшла лікарка. Вона повідомила, що результати "дуже погані", і порадила Гейко терміново поїхати з нею до лікарні.
"Вони не так намагалися зіпсувати мені репутацію, вони хотіли мене ізолювати, тому що я була дуже активною. І поки Микола [Матусевич] та Мирослав [Маринович] перебували в Києві, мене тримали в лікарні.
Одна зі співробітниць навіть сказала мені, що буквально за день-два мене випишуть, бо хлопців уже відправили з Києва. Мене справді виписали", – згадує Гейко.
Однією зі стратегій КДБ була дискретизація та повна соціальна ізоляція членів дисидентського руху. Активісти втрачали звичні контакти і звʼязки через переслідування. Їхнє коло спілкування було обмеженим та дуже вибірковим. Як згадує Зісельс, йому було легше вийти на московських дисидентів, аніж знайти українських.
"Я співпрацював із Москвою, із самвидавним виданням "Хроника текущих событий". Його редакторкою тоді була Тетяна Великанова. Вона передала контакт журналістки та правозахисниці Надії Світличної – і все. Як у казці: "Сезаме, відчинися!".
Дисиденти були дуже напружені всередині своєї капсули. Вони хотіли вирватися з ізоляції. І раптом приходить людина, яка ними цікавиться, яка вже має певний дисидентський досвід. Я на той час займався розслідуванням використання психіатрії з політичною метою. І вони повністю відкрилися, почали розповідати про себе, ділитися своїми історіями. Ось так я потрапив у середовище українських дисидентів", – згадує Зісельс.
На відміну від підпільних організацій, УГГ діяла відкрито, її учасники не приховували своїх імен. Упродовж січня-квітня 1977 року група підготувала й поширила десять меморандумів про переслідування інакодумців, адресованих урядам демократичних країн. У 1978 році почав виходити "Інформаційний бюлетень" УГГ.
Їх публікував Комітет Гельсінських гарантій для України, пов'язаний із засновником видавництва "Смолоскип" Осипом Зінкевичем. У 1978 році почало діяти закордонне представництво УГГ, до роботи якого долучилися Петро Григоренко, дисидент Леонід Плющ і Надія Світлична.
Москва, як не дивно, стала важливим місцем для УГГ, адже лише там були акредитовані іноземні журналісти. Після арештів 60-х українці втратили більшість прямих каналів комунікації з Заходом, і співпраця з російськими дисидентами – це був спосіб мати звʼязок зі світом.
"Московські дисиденти мали певне невдоволення тим, що ми порушували питання культурного та мовного життя. Але я не хочу їм дорікати. Річ у тім, що для них Радянський Союз був тоталітарною державою. А для українських, литовських, вірменських і грузинських членів Гельсінських груп Радянський Союз був не лише тоталітарною державою, а й Російською імперією.
Із цього випливала принципова різниця: національні Гельсінські групи порушували питання і громадянських, і культурних прав. Натомість Московська Гельсінська група зосереджувалася лише на громадянських правах", – пояснює стосунки з росіянами Маринович.

Далі була Незалежність
Після звільнення, в кінці 80-х, члени УГГ по-різному бачили майбутнє організації. Одні прагнули зберегти правозахисний характер діяльності, інші вважали, що нові політичні обставини потребують відкритої політичної боротьби.
Чорновіл, який долучився до Групи у таборі, наголошував на тому, що потрібно змінювати підходи до діяльності. Він спілкувався з іншими членами УГГ, які відбули свої терміни, та переконував їх у потребі створення масового правозахисного руху.
"Це був уже кінець 1987 року. Перебудова нібито йшла повним ходом, а ми все ще отримували адміністративний нагляд. Упродовж року я не мав права нікуди виїжджати, мусив відмічатися в міліції, а після сьомої вечора взагалі не міг виходити з дому.
Якось до мене приїхали В'ячеслав Чорновіл і поет та дисидент Зіновій Красівський, адже сам я нікуди виїхати не міг. Вони розповіли про ідею перетворення Української Гельсінської групи на спілку.
Тоді взагалі не йшлося про створення партії. Навіть натяку на це не було. Я б і не погодився вступити до партії, тому що ніколи не бачив себе політиком. Для нас це була моральна діяльність, питання сумління. Не випадково ж нас називали в'язнями сумління", – пригадує Зісельс.
УГС створили 7 липня 1988 року. Але перехід від дисидентської діяльності до масового громадського руху не обмежувався лишень цією організацією – ще у 1987 році Ольга Гейко стала однією із засновниць Українського культурологічного клубу.
Організація займалася просвітництвом, популяризацією української мови. 26 квітня 1988 року активісти УКК організували в Києві одну з перших несанкціонованих демонстрацій періоду перебудови – до другої річниці Чорнобильської катастрофи.
"Ми не відокремлювали культуру від політики, тому що в той час це було неможливо. Мова, культура й політика були нерозривно пов'язані. Людина, яка відстоювала права української мови та культури, автоматично ставала політичним дисидентом. Адже існувало таке вигадане поняття, як "український буржуазний націоналізм".
Якщо ти відстоював право розмовляти українською мовою будь-де, хотів, щоб українська мова не була упослідженою, а мала рівні права з російською, якщо захищав українську культуру – усе це вже вважалося антирадянськими проявами.
Це вже була політика", – згадує Гейко.

В "перестройку" діяльність членів групи стала більш масовою. Колишні вʼязні таборів активно долучалися до націєтворчих процесів та створювали перші українські легальні організації.
17 вересня 1989 у Львові пройшов 200-250 тисячний мітинг за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви. Хода починалася з центру міста біля Порохової вежі – та вела до Собору святого Юра. Зі сцени один із членів УГГ Вʼячеслав Чорновіл озвучив принципи діяльності Української Гельсінської спілки.
"У принципах діяльності УГС уже чітко простежувалася політична основа. Зберігалися вимоги, з яких починала Українська Гельсінська група, зокрема щодо свободи віросповідання та легалізації Української греко-католицької й Української православної церков. Але тепер на повний голос звучали політичні питання.
Це був 1989 рік. Ми всі бачили, що процеси в Радянському Союзі та навколо нього розгортаються так, що Союз як політична реальність розвалюється", – пригадує народний депутат України І-VI скликань Ярослав Кендзьор.

УГС стала одним із центрів політичної мобілізації наприкінці 1980-х років. У квітні 1990-го на її основі виникла Українська республіканська партія на чолі з Левком Лук'яненком. Паралельно формувався Народний рух України: масова громадсько-політична організація, у діяльності якої брали участь і колишні дисиденти.
На перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР у 1990 році національно-демократичні сили об'єдналися в Демократичний блок, а згодом сформували парламентську опозицію – Народну раду.
16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991-го – Акт проголошення незалежності. Одним із його авторів був Левко Лук'яненко, який за п'ятнадцять років до того увійшов до числа засновників Української Гельсінської групи.
***
Українська правозахисниця, керівниця Центру громадянських свобод, Нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук говорить, що бачить прямий звʼязок між УГГ та своєю роботою. І називає себе спадкоємницею цінностей УГГ.
Вона підкреслює, що українські дисиденти відтворювали принципи ненасильницької боротьби за свободу та людську гідність.
"Перший принцип полягає в тому, що навіть коли в тебе немає жодних інших інструментів боротьби, у тебе завжди залишаються слово і власна позиція. І це не так уже й мало.
Другий принцип – особиста відповідальність. Ти не можеш сховатися за зручним виправданням: "Я звичайна людина, ні на що не впливаю, усе вирішує партія, немає сенсу боротися". Ти несеш відповідальність за те, що відбувається навколо.
І третій принцип, який сьогодні, можливо, актуальний як ніколи, – солідарність. Мені здається, це один із найбільших цивілізаційних здобутків людства: коли ми відчуваємо відповідальність за інших людей, які не є членами нашої родини, але нам небайдужі. Коли ми не ділимо людей на близьких і далеких", – говорить Матвійчук.
Ці принципи сформували політичну українську еліту, яка була в авангарді проголошення Незалежності України. Українська Гельсінська група не зруйнувала Радянський Союз самотужки. Але вона допомогла зберегти й передати культуру особистої відповідальності та солідарності, без якої масовий демократичний рух кінця 1980-х був би іншим.
Софія Челяк, спеціально для УП. Життя
