"Я намагалась працювати в ресторанах, але зрозуміла, що не впораюсь": як в Україні живуть люди з ментальною інвалідністю
15 мільйонів українців, за прогнозами МОЗ, відчують наслідки повномасштабної війни на своєму ментальному здоров'ї. Це майже кожен другий громадянин, тобто серед них може бути член вашої родини або хтось з друзів. Можливо – навіть ви самі.
Люди, які живуть з ментальними захворюваннями в Україні, зіштовхуються з нерозумінням та часто лишаються непомітні. Якщо у ваших колеги чи знайомої діагноз на кшталт депресії, ви можете навіть не знати про це. Зі складнішими захворюваннями інакше. Люди, які мають їх, не виходять з дому або мешкають у психоневрологічних інтернатах. Не додає яскравих фарб і те, що психічні захворювання мають сильну стигму з боку суспільства.
Сьогодні, 10 жовтня, у Всесвітній день ментального здоровʼя, ми пропонуємо задуматись про них: людей, які живуть з "невидимою" інвалідністю. Кожен день для них – це виклик, але вони все одно знаходять сили жити і навіть працювати.
"Жив як усі люди, нормально, а потім – захворів"
Андрій все свідоме життя жив з без ментальних захворювань. Закінчив професійний художній виш, мав роботу у сфері розробки ігор і загалом не сильно відрізнявся від своїх колег-художників. Коли Андрію було 33 роки, йому поставили психіатричний діагноз:
"До 33 років жив як усі люди, нормально, а потім – захворів. І втратив роботу, все втратив. Отримав інвалідність. Працював курʼєром в зуботехнічній лабораторії, потім в іншій фірмі розносив таблетки пенсіонерам".
Катерина, яка теж живе із ментальною інвалідністю, зіштовхувалась з дискримінацією при найнятті на роботу, хоча й мала професійну освіту у сфері харчування. Згодом вона сама зневірилась у тому, що зможе знайти щось "нормальне":
"Я намагалась попрацювати в ресторанах, але зрозуміла, що не впораюсь. Приходила, намагалася влаштуватись, писала заявки – "Я хочу влаштуватись до вас". Мені казали: "Давайте телефон, ми вам перетелефонуємо". І не телефонували. День проходив, два – ні відповіді, нічого".
Іван має дві вищі освіти. В дитинстві він навчався гри на фортепіано, а вже дорослим працював у Святошинському районному центрі зайнятості. Про свій досвід життя з психічним захворюванням він говорить так:
"Хвороба у всіх проявляється по різному. Але можу сказати, що 2005-2015 роки – це були майже одні госпіталізації. Це важко".
Проте в Києві функціонує місце, де такі люди знайшли своє місце та реалізацію.
"Досвід жити у світі, де ти можеш бути "нормальний"
Влад Малащенко заснував інклюзивну пекарню Good Bread from Good People у 2017 році. Основною ідеєю було залучення працівників із ментальною інвалідністю.
За час свого існування пекарня кілька разів закривалась через нестачу у фінансуванні. Проте зараз, попри відсутність підтримки з боку держави, пекарня переросла у цілу платформу з власною артмайстернею Ar/Br, волонтерськими ініціативами та проєктом з підтриманого проживання "4 поверх". Тож платформа змінила позиціонування і стала називатись ширше – Good People.
На момент створення матеріалу кількість працівників і працівниць із ментальною інвалідністю становила 45 людей. Це курʼєри, пекарі, художники майстерні та працівники адмінкоманди.
"Люди з ментальною інвалідністю приходять до нас зазвичай у досить високому віці. Це не 19 років, це може бути і 30, і 40, і 50. Дуже часто у житті таких людей до цього не існувало роботи. Тож прихід сюди – це для них новий досвід. Досвід жити у світі, де ти можеш бути "нормальний" – ділиться Влад.
"Тут для мене головне, що я приходжу і з кимось спілкуюсь"
Роботи художника майстерні Андрія Клименка виставлялись на виставці, яку якраз відвідав засновник платформи. Так чоловіки познайомились і Влад запросив Андрія до себе.
"Мене запросили сюди, у майстерню. Тоді тут взагалі нічого не було, тільки голі стіни і висіла ось одна робота. Я сказав, що малюю тільки на комп'ютері, а Влад мені й компʼютер дістав. І от я почав сюди ходити і малювати", – ділиться Андрій.
Спочатку він поставив собі задачу: писати 7 робіт на тиждень, та вже скоро почав "перевиконувати план". Бували дні, коли художник міг написати до 30 робіт:
"Тут для мене головне, що я приходжу і з кимось спілкуюсь, бо весь інший час сиджу вдома".
Катерина Ковальчук, старша пекарка Good People, дізналась про вакансію від батьків. Вирішила спробувати і отримала результат:
"Я відчула, що пройшов страх. Я стала більш впевнена. Мені здається, що тут я набираюсь досвіду для життя".
Іван Зінченко, товарознавець платформи, дізнався про вакансію курʼєра у тоді ще пекарні від свого психіатра:
"Він запитав, чи можу я працювати з найменшим навантаженням – кур'єром. Я зголосився, він мені дав адресу електронної пошти, я відправив резюме. І мене запросили на співбесіду на наступний день".
Зараз Іван на постійній терапії, тому почуває себе стабільно. Роботу він сприймає не тільки як зайнятість, а й як виклик самому собі:
"Скільки я можу витримати навантаження? Скільки по часу я можу працювати? Особливо в передсвятковий період і у святкові дні – вони показують, що я можу, а що ні. Тут так у кожного, в принципі".
"Навіть якщо в стіл малюєш, то малюєш для когось"
Як і всі, люди з ментальною інвалідністю мріють. Ці мрії не сильно відрізняються від прагнень людей, які працюють в IT чи креативних індустріях. Наприклад, Катерина мріє про подорожі:
"Хочу відвідати Париж, побачити Ейфелеву вежу. З Італії – Рим та Венецію, з Єгипту – піраміди. Плюс іще хочу машину дуже круту – дорогі мені найбільше подобаються".
Андрій хоче просувати свої роботи, щоб вони знайшли свого глядача:
"Вже не так хочу визнання, як хотілось цього в молодості. Просто є така мрія, що ці роботи якось "розкрутяться", що вони будуть комусь потрібні. Все одно, навіть якщо в стіл малюєш, то малюєш для когось. Хочеться, щоб ці роботи не зникли. Хочеться, щоб до якогось глядача це дійшло, щоб я міг поділитись своїми думками з іншими людьми".
Іван хоче отримати ще одну, третю освіту:
"Хочеться ще щось з освіти здобути, якісь навички. Щось таке важливе, що зараз в тренді. Хочу це знати і використовувати як на роботі, так і в житті".
Попри відсутність підтримки з боку держави платформа Good People продовжує працювати. Співробітники з ментальною інвалідністю лишаються тут на роки. Засновник ділиться:
"Тут працює ритм. Наші працівники щодня приходять в один і той самий час, у них є основні обовʼязки. І, як на мене, це дуже важливо, для будь-якої людини – мати свій ритм. Тому що, частіше за все, вдома ритму у них не існує. А тут він є. Тут у них є комʼюніті: люди, з якими можна просто поговорити".
Що більшою буде видимість людей з ментальною інвалідністю, тим меншою буде стигма зі сторони суспільства. І тим простіше буде таким людям адаптуватись до звичайного життя. Направду жити ним і реалізовувати себе.