"Почався обстріл. Три кілометри нейтральної смуги ми мчали як божевільні". Як матір з чотирма дітьми вирвалася з-під окупації
Тижнів зо два до 24 лютого вулиці села Преображенка Скадовського району Херсонської області почали порожніти.
– Наше село мале, 1300 людей, десь близько 60 будинків, – розповідає Марія, матір п’ятьох дітей (імена героїв задля їхньої безпеки змінено. – авт.) . – Воно межує з Кримом. Люди, близько 27 сімей, нікому нічого не кажучи, тихо зникали або рано вранці або вночі. Мабуть, хтось щось знав. Було важке передчуття. Все ж до останнього надіялась, що всього цього не буде.
Та 24 лютого родина Марії прокинулася від вибухів, а в село заїхали російські танки. Тричі жінка з дітьми намагалися втекти з окупованого села, але спроби були невдалими.
Софія, старша донька Марії, що жила не на окупованій території, весь час шукала способи, як урятувати рідних. Вона вийшла на Українську мережу за права дитини та Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, які й зрештою допомогли вивезти сім’ю з тимчасово непідконтрольної території Херсонської області.
Розповідаємо, який важкий шлях пройшла родина, щоб урятуватися.
"Щоб вижити, селяни придумали хитру схему, як гривні міняти на рублі"
Востаннє найстарша донька Марії Софія бачила родину 20 лютого 2022 року. Приїхала в Преображенку в гості з Нікополя, де навчалася на кухаря.
Прощаючись, ніби щось передчуваючи, розплакалась: "Ну, мамо, коли ми ще тепер побачимось".
А 24 лютого мама зателефонувала: "Доцю, у нас війна!".
Софія відповіла: "Мамо, ти що здуріла? Яка війна пів на п’яту ранку?"
– Люди в соцмережах потім ділилися, хто першим їх розбудив, – каже Марія. – Нас розбудив наш собака. Почувши вибухи, він почав панічно бігати по хаті. Я подумала, що хтось запустив вночі салюти. Та вибігши надвір, зрозуміла: "Бомблять!" У мене троє дівчаток і двоє хлопчиків. На той час найменшому було п’ять.
Ми рвонули на вулицю. Вскочили між стін двох будівель. Я наказала 14-річному сину у випадку, якщо зі мною щось трапиться, хапати дітей і тікати. Якщо стрілятимуть – щоб падали на землю.
Зникло світло. Ніхто не знав, куди бігти. Пізніше жінка набрала номер поліції Каланчацького району.
"Що мені робити?" – запитала. "Тікай якомога далі! Ми самі будемо тікати!" – відповіли мені там. Пізніше дізналися, що ті наші прикордонники, які в ту ніч стояли у наряді, майже всі на позиціях загинули у нерівному бою", – переповідає жінка.
Марія з сусідкою взяли дітей і спустилися до підвалу її будинку. Поки одна сиділа з малими внизу, друга нагорі моніторила обстановку. О восьмій ранку Марія побачила перші російські танки. На них тріумфально возсідали "освободітєлі" в балаклавах з автоматами.
– По шкірі пішов мороз. Це було неможливо! Але це було в реальності, – згадує жінка.
За словами Марії, керівництво села виїхало у невідомому напрямку. Коли саме, ніхто не зрозумів. Росіяни відразу почали самочинствувати: провели рейди по хатах, вивідуючи, де живуть військові, активісти, хто з селян служив в АТО.
Мовчали не всі. І людей, зраджених "добрими" сусідами, вивозили "на розмову". Чи катували їх там, невідомо. Повернувшись після "розмов", ті старалися нічого не розповідати, побоюючись за своє життя.
З інтернету мешканці села дізналися, що 24 лютого росіяни з Криму вдерлися до Генічеського і Скадовського районів, зайняли у перші дні Генічеськ, Скадовськ, Олешки, Каховку, Нову Каховку, Голу Пристань, а також мости через Дніпро і Північнокримський канал та Каховську ГЕС. І, що попри запеклі бої, українська армія змушена була відступити.
На окупованих територіях більшість українських підприємств миттєво позакривалися, і люди втратили роботу. Ціни підскочили удвічі-утричі. Спочатку селяни трималися на таких-сяких запасах. Декому приходили українські соцвиплати на карту, але гривнями не можна було ніде розрахуватися.
Щоб вижити, селяни придумали хитру і не дуже безпечну схему, як гривні міняти на рублі, за яку окупанти могли і покарати. Але іншого виходу не було. Викручувалися як могли.
"Люди не хотіли йти на "референдум", ховалися"
У намаганні хоч якось прогодувати дітей, Марія знайшла в Криму, в Армянську, роботу кухарем на 3 місяці.
Жила в Криму у знайомих, або їздила ночувати додому на таксі, витрачаючи немалі гроші. Іншого способу дістатися їхнього села не було.
Щоразу при перетині кордону російські митники їй вичитували: "Ти громадянка України, але живеш тут, в тебе має бути російський паспорт!"
У той час на окупованих територіях Херсонщини саме почалася роздача російських паспортів на пільгових умовах.
– Дали рік, протягом якого документ можна отримати безоплатно, до травня 2023 року, – говорить наша візаві. – Але я відмовлялася міняти український паспорт. Думала: наша перемога ось-ось.
У вересні 2022 року керівництво окупаційної адміністрації Херсонської області заявило про проведення референдуму щодо входження Херсонщини до складу Російської Федерації.
Українська влада закликала жителів окупованих територій ігнорувати бутафорський "референдум". Втім, і без цих закликів, за словами Марії, охочих проголосувати бракувало:
– Там була дуже низька явка, хоча її потім домалювали… Люди ховалися, не хотіли брати в цьому участь.
Росіяни ходили по домівках, навіть робили виїзні дільниці на ринках і на лавочках у дворах. Потенційні виборці, на яких так сподівалася окупаційна влада, бігли, думаючи, що привезли якусь городину, і, побачивши натомість бюлетені, тікали…
Восени, коли українських дітей на окупованих територіях у добровільно-примусовому порядку скерували до російської школи, діти Марії продовжували вчитися і в українській онлайн.
Хтось з них про те проговорився, і російські вчителі почали натякати Марії: "Ви розумієте, які можуть бути наслідки?"
– Розповідали, що коли дитина не йде до російської школи, приїжджають відповідні служби і забирають її у дитячий будинок зі словами: "Ви її більше не побачите!", – каже мати. – З цим краще було не жартувати. Уже ми чули про випадки, коли окупанти вивозили дітей "на оздоровлення" до Росії, і не повертали або повертали зі скандалом… Я боялася втратити дітей, і з тяжким серцем ми припинили навчання в українській школі. Та іноді мене проривало. Якось сказала іншим батькам: "Я на збори не ходитиму, ні на що не здаватиму. Росія – могуча, сама за все заплатить!" На мене як на ворога народу дивилися…
Якось біля хати після дощів утворилося величезне болото, і діти через те не могли добратися до школи. Стали пропускати уроки. Коли вже підсохло, що можна було так-сяк пройти, з’явилася комісія зі школи з претензіями. Я кажу:
– Та як? Як цю здоровенну калюжу я можу прибрати? Це вона зараз трохи підсохла!" Нагримала на ту комісію. Така зла була. Війна. Хаос. Нерви. А вони за пропуски прийшли. Кажу: "Навіщо ви взагалі тут?" Вони: "Ми вас защіщаємо!". Від кого ви нас защіщаєте? Діти собі бігали, а тепер ховаються по хатах, це защіта? Ви забрали у мене доньку, з якою я не можу обійнятися, бо вона в іншому місті. Яка це защіта?
"За виїзд родини перевізники правили 1000 доларів"
– Я весь час була у страху за свою родину, – розповідає 20-річна Софія, донька Марії. – Тоді навчалася в училищі в Нікополі, жила у гуртожитку. Мої тричі намагалися виїхати з окупованого села, та тричі їх повертали росіяни: мовляв, там небезпечно, йдуть бої. Ми знайшли більш-менш безпечний шлях для евакуації. Зв’язувалися з кількома перевізниками, та вони просили передоплату, і ми боялися нарватися на шахраїв. Для всієї родини виїзд коштував 1000 доларів. Ми навряд чи назбирали б такі гроші.
Я писала у соцмережах з проханням допомогти вивезти маму і братиків-сестричок. Хтось мене скерував на Ольгу з Української мережі за права дитини. Вона запитала, хто ми, скільки нас, чи є документи на маму і дітей. Через деякий час повідомила, що вони готують виїзд. Це був порятунок. Я так була їй вдячна! Дуже переживала, як все пройде. Пані Ольга, певно, відчувала мій страх. Сказала: "Не переживай! Я весь час буду на зв’язку".
З окупованої Преображенки Марія з дітьми виїжджали 11 січня на таксі, в умовах підвищеної секретності. Страшно було подумати, що з їхньою родиною зробили б, якби узнали, що матір вивозить дітей на вільну територію в Україну.
Вирішили не брати ніяких валіз. Тільки наплічники. Якщо хтось щось запитає, була готова версія, мовляв, вони їдуть у гості до родичів на Херсонщині на 2-3 дні.
Надскладний шлях зайняв кілька днів. У той день, коли родина вже мала перетинати російський пункт пропуску, трапився обмін полоненими, й всю сім’ю оглядали тотально: вантаж, речі, кишені.
– Раптом, ще на російській стороні, почалися прильоти, – згадує Марія. – "О Господи! – думаю. – Не вистачало ще загинути за три кроки від Батьківщини". І не чекаючи припинення обстрілу, ми чимдуж побігли з російського прикордонного пункту до українського. Це було щось! Летіли як на крилах. Три кілометри нейтральною смугою мчали як божевільні. Коли добігли, серце калатало. Ми вдома!
З українського прикордонного пункту сім’ю доправили у Суми, в хостел, видали одяг. А зранку вивезли у Дніпро, де на кожну дитину виділили по 3600 гривень.
Далі приїхали до доньки Софії, в одне з міст Дніпропетровщини. За час їхньої розлуки Софія вийшла заміж за хлопця, якого мама знала раніше та згодом народила сина.
Свої відчуття від зустрічі з рідними і країною, Марія описує так:
– Повітря інше. Багато повітря. Багато свободи. Наче потрапила в інший вимір, інший світ. Є робота, є життя. Немає руських танків і їхніх військових. Так, є повітряні тривоги, але все ж на рідній землі ти відчуваєш себе більш упевнено.
Краще і дітям. Марія помічає, як вони ожили. Щоправда, складно молодшій доньці, яка пішла в Преображенці у перший клас і два роки навчалася російською. Та дитина дуже хоче опанувати рідну мову.
Марія нещодавно побачила, як донька в кімнаті, залитій сонцем після квітневого дощу, старанно вимовляє "Садок вишневий коло хати":
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
– І так мені серце защемило від її того тоненького голоска, від тієї картини, – зізнається мати. – Коли ми ще повернемось в рідну хату? Але я дуже-дуже вірю, що повернемось.
* * *
Матеріал підготовлено у межах проєкту "Шлях додому", спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує "Українська мережа за права дитини" в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.
Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов'язково відображають офіційну позицію Save the Children.
Костянтин Катишев, спеціально для УП. Життя
