Не всі чоловіки – захисники, не всі захисники – чоловіки. Як комунікувати 1 жовтня?

Я ще добре пам'ятаю шкільні привітання хлопців із 23 лютого. У молодших класах я припускала, що це щось на кшталт "дня чоловіків": спочатку дівчата вітають хлопців, а за два тижні хлопці вітають дівчат із 8 березня. Нікого особливо не бентежило, яке відношення восьмирічний хлопчик має до радянської армії.

Так само мало хто пояснював нам, що 8 березня – це не просто "день жінок та дівчат, мам, квітів і краси". В цій нехитрій шкільній традиції все було зрозуміло: хлопчики – майбутні захисники, дівчатка – майбутні жінки, яких треба привітати з їхнім "жіночим днем".

Сьогодні привітати всіх чоловіків із Днем захисників і захисниць України просто тому, що вони чоловіки, виглядало б щонайменше дивно. Так можна їх наперед привітати і з Днем металурга. Якщо школяр – автоматично захисник, то чому б йому заодно не бути майбутнім металургом?

Хоча від цієї традиції ми, здається, ще не зовсім відмовилися. Днями я натрапила у Threads на допис мами, яка обурювалася пропозицією вчительки взяти гроші із загальної класної каси, щоб дівчатка привітали хлопчиків. У коментарях інші батьки почали ділитися схожими історіями зі своїх шкіл. Тобто хлопчику подекуди досі достатньо просто бути хлопчиком, щоб отримати привітання як майбутній "захисник".

То як тоді вітати 1 жовтня?

Я ввела в Google запит "як вітати з Днем захисників і захисниць України" і першою серед результатів отримала коротку відповідь від штучного інтелекту. І відповідь, треба сказати, цілком притомну:

"Звертайтесь до обох статей: пам'ятайте, що свято стосується як чоловіків, так і жінок – наших захисниць".

Далі Google радить дякувати за безпеку, не робити акцент на гендері чи військовому обов'язку, бажати витримки та повернення додому живими й неушкодженими.

Я перечитала і подумала: ну от. Навіть Google розібрався.

Та й ми, якщо порівнювати з моїм шкільним 23 лютого, багато в чому розібралися. Понад десять років війни навчили нас розрізняти чоловіка і військового. Водночас війна значно змінила й відповідь на питання, кого ми уявляємо, коли говоримо "військовий".

Українське військо залишається переважно чоловічим. Величезна кількість чоловіків сьогодні служить, воює, отримує поранення і гине, захищаючи Україну. Цього внеску не потрібно применшувати, щоб говорити про жінок у війську.

Присутність жінок у ЗСУ помітно зростала від початку російської агресії у 2014 році. Жінки йшли служити й виконували бойові завдання, хоча частина бойових посад для них залишалася закритою. Військовослужбовиці, ветеранки й активістки роками домагалися скасування цих обмежень – зокрема, важливу роль у цьому відіграла адвокація "Невидимого батальйону". Тож доступ жінок до більшої кількості військових спеціальностей не просто "розширили" – його довелося відстоювати.

Повномасштабне вторгнення зробило цей процес ще помітнішим. Станом на 2026 рік у ЗСУ служать понад 75 тисяч жінок, 20 тисяч із них – на бойових посадах, понад 5 тисяч – безпосередньо на передовій.

Образ захисника як чоловіка має зрозуміле історичне й статистичне підґрунтя, але він вже давно не описує всю реальність українського війська.

У 2021 році це відобразилося і в офіційній назві свята: День захисника України став Днем захисників і захисниць України.

"Захисницю" додали до назви, а чи вдалося додати її до нашої картини світу?!

Кого ми бачимо, коли говоримо про захист?

У межах навчально-дослідницького проєкту "Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони" було підготовлено окреме дослідження "Гендерна чутливість державних комунікацій у сфері оборони". Його авторки проаналізували, як протягом останнього десятиріччя змінювалася державна комунікація про оборону, зокрема офіційні привітання до Дня захисників і захисниць України.

Зміни є, і вони помітні: фемінітивів стало більше, і вони все рідше сприймаються як щось "диковинне", жінки стали видимішими, у державних комунікаціях з'являються реальні історії військовослужбовиць. Сама зміна назви дати теж має значення: держава на рівні мови визнала, що захист України є й жіночою справою.

Попри це, інклюзивна мова цілком може співіснувати поруч зі старими уявленнями про гендерні ролі. Можна написати "захисники і захисниці", поставити поруч чоловіка і жінку у формі – і все одно залишити чоловіка головним суб'єктом оборони, а жінку – його символічним доповненням.

У проаналізованих комунікаціях поруч із сучасними образами військовослужбовиць дослідниці знаходили знайомі образи "берегині" та жертовної жінки. Навіть коли жінка вже не лише чекає вдома, її присутність у війську часом описують через порівняння з чоловіком: вона "не поступається", "нарівні", "так само здатна", "мужня". Чоловік у таких формулюваннях досі залишається мірилом, відносно якого оцінюють жінку.

Є й інша звичка – настільки наголошувати на самій присутності жінки у війську, що її стать затьмарює все інше. Умовне "Ого, жінка-командирка!" начебто робить жінку видимою, але нічого не говорить про неї як про військову.

Значно доречніше сказати: це командирка такого-то підрозділу, вона відповідає за це, має такий досвід і робить ось це.

Після дванадцяти років війни сам факт присутності жінки у війську вже не мав би бути сенсацією. Видимість потрібна не для того, щоб щоразу дивуватися, що жінки тут є, а для того, щоб говорити про те, що саме вони тут роблять. Про їхню роботу, професійність, досвід, рішення й досягнення.

А що ми говоримо чоловікам?

Гендерні стереотипи працюють не лише тоді, коли військовослужбовицю називають "тендітною захисницею" й "прекрасною воїтелькою". У привітаннях до чоловіків теж роками повторюється доволі вузький набір чеснот: мужність, сила, незламність, витривалість. Вони описують реальні якості багатьох військових, але водночас збираються в дуже вузький образ чоловіка у формі.

Військовий обов'язок чоловіків визначає закон, але вимога бути безстрашним, не показувати слабкості й постійно відповідати образу "справжнього чоловіка" вже про наші уявлення про чоловічість, які, направду, можуть нашкодити реальним людям.

У такому образі мало місця для страху, виснаження, сумнівів чи потреби в допомозі. Хоча все це не робить людину менш професійним військовим і ніяк не применшує того, що він робить.

Як наслідок, від жінки у війську досі нерідко чекають доказів, що вона тут не випадково, а від чоловіка – відповідності образу сильного й незламного захисника. І те, й інше залишає за кадром конкретну людину, яка може бути професійною, відповідальною і відважною – і водночас втомлюватися, боятися чи потребувати підтримки.

Можливо, нам взагалі потрібно менше вітати?

У країні, яка живе у війні, 1 жовтня взагалі складно називати святом у звичному сенсі цього слова. Для когось це звичайний день посеред служби, яка триває роками. Хтось зустріне його після поранення або вже як ветеран чи ветеранка. Хтось чекає близьку людину з фронту чи полону, хтось давно не має від неї звістки, а хтось цього дня піде на кладовище.

Тому й питання "як правильно привітати?" здається трохи не тим, із якого варто починати. Можливо, 1 жовтня нам справді потрібно менше вітати і більше дякувати.

У попередній колонці для "УП.Життя" я вже писала про універсальне правило для таких дат: не кожну з них варто святкувати, деякі краще відзначати. А компаніям і державним установам узагалі доречніше не вітати, а звітувати: що саме ви зробили для людей, до яких сьогодні звертаєтеся.

Люди повертаються і повертатимуться з війська до своїх міст і сіл, родин, професій і робочих місць. Хтось після кількох років служби захоче повернутися до попередньої роботи, а хтось починатиме все спочатку. Комусь після поранення потрібні інші умови праці, комусь – перенавчання. Військовим уже доводиться пояснювати на співбесідах, що роки у війську – не прогалина в резюме, а дуже конкретна робота, відповідальність і досвід.

Можна зробити хороший допис до 1 жовтня і водночас не бути готовими до того, що мобілізований працівник чи працівниця одного дня повернеться. Чи буде для цієї людини робота? Чи зможе вона працювати так само, як до служби, а якщо ні – чи готовий роботодавець щось змінити? Можна дякувати пораненим військовим – і при цьому мати офіс, у який частина з них фізично не зможе потрапити.

Звісно, роботодавці не можуть вирішити все самі. Український бізнес теж працює у війні й часто ледь зводить кінці з кінцями. Повернення ветеранів і ветеранок до роботи не може бути завданням лише окремих компаній. Тут багато залежить і від держави: чи є зрозумілі можливості для перенавчання і працевлаштування, чи знає людина, на що може розраховувати після служби, чи знає роботодавець, куди звернутися і що може отримати від держави.

Водночас не хочеться втрачати дуже простий зв'язок. Ми відкриваємо магазини й кав'ярні, запускаємо нові проєкти, проводимо зустрічі, відкладаємо гроші на відпустку, будуємо плани на наступний рік. Частина людей, які могли б зараз робити все це разом із нами, натомість служать у війську.

Тому 1 жовтня державі й бізнесам є про що говорити, крім самого привітання. Що змінилося від минулого року? Що вже вдалося зробити для людей, які служать або повернулися? Що досі не вдалося? Не обов'язково звітувати лише про успіхи. Чесно сказати про проблему, над якою ще працюєте, набагато змістовніше, ніж вкотре побажати "мужності, сили й незламності".

І компанії, і державні установи, і громади все одно опублікують 1 жовтня свої дописи. Тому, можна спробувати зробити так, щоб ці тексти принаймні говорили про реальних людей.

Що тоді говорити 1 жовтня?

Почати я б радила з пам'яті й поваги. Для багатьох людей це не святковий день, тому урочисте "зі святом!" – не найдоречніший початок.

А далі – кілька простих речей.

1. Вітайте тих, хто справді захищає.

Не всіх чоловіків, не всіх хлопчиків у школі й не кожного, кого ви могли автоматично записати до "майбутніх захисників" лише через стать. День захисників і захисниць – про людей, які захищають Україну.

І не забувайте про захисниць. Формулювання на кшталт "наші хлопці на фронті" чи "сини України" досі залишають за кадром військовослужбовиць. Краще говорити про військових, захисників і захисниць, а коли це можливо – називати конкретних людей і їхні ролі. Саме це рекомендуємо й у посібнику: замість абстрактних "синів і доньок" – конкретні ролі.

2. Не зводьте все до "мужності, сили й незламності".

Відвага важлива, і про неї варто говорити. Але коли ми постійно називаємо військових мужніми, сильними й незламними, то самі створюємо очікування, що іншими вони бути не можуть. Багато хто за роки служби просто втомились бути "незламним". Людина може боятися, виснажуватися, плакати чи просити про допомогу – і це не робить її менш відважною. Варто залишати для цього місце і в наших словах.

3. Якщо ви компанія чи державна установа – розкажіть, що ви зробили.

Як підтримуєте людей, які служать? Можливо, це ваші працівники чи працівниці? Чи готові до їхнього повернення? Що змінилося від минулого 1 жовтня? Що вдалося зробити, а що досі ні?

Не обов'язково звітувати лише про успіхи. Чесно сказати про проблему, над якою ще працюєте, набагато змістовніше, ніж написати формальне привітання.

4. Ставте себе на місце тих, до кого звертаєтеся.

Особливо якщо ви самі цивільні. За словами "захисники і захисниці" стоять люди з дуже різним досвідом війни й служби, і те, що нам здається красивим привітанням, для людини на бойових може звучати зовсім інакше. Перш ніж писати "вітаємо зі святом", варто хоча б на мить подумати, як ці слова прочитає той чи та, кому вони адресовані. Іноді просте "дякуємо" буде значно доречнішим.

5. Замість ще одного допису – задонатьте

Збори нікуди не зникли. Військові й далі збирають на дрони, автівки, зв'язок, спорядження, і багато з цих зборів закриваються довго й важко. Тому до слів подяки 1 жовтня цілком можна додати донат – людині, підрозділу, фонду чи організації, яким ви довіряєте.

А ще краще – не прив'язувати цю звичку до календаря. Бо потреби військових 2 жовтня нікуди не зникають.

***

Я почала цей текст із запиту "як вітати з Днем захисників і захисниць України". Тепер думаю, що сформулювала б його трохи інакше: що говорити 1 жовтня?

Google радить цілком нормальні речі: пам'ятати і про чоловіків, і про жінок, дякувати за безпеку та бажати повернутися додому живими й неушкодженими.

Сперечатися зі штучним інтелектом цього разу не буду.

Галина Репецька, гендерна експертка, проєктна менеджерка експертного ресурсу "Гендер в деталях", спеціально для "УП. Життя"

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.