Жінки, що змінюють правила гри: як бізнес, громади та особисті ініціативи формують нову економіку

Сьогодні український бізнес, громади й локальні ініціативи перебувають у постійній адаптації. Війна загострила слабкі місця системи: нерівний доступ до фінансів, нестачу інфраструктури, вразливість малих громад, складність розвитку власної справи. Але разом із цим стало помітно, на кого можна опертися в складний момент.

Все частіше рушійною силою змін стають жінки. У бізнесі, у місцевому самоврядуванні, в школах, на виробництвах, у фермерських господарствах, у соціальних ініціативах. Вони створюють можливості там, де здається, що їх немає.

Про цей новий досвід дії, відповідальності та впливу говорили учасники панелі "Сміливість бути видимими" під час Українського Жіночого Конгресу. "УП. Життя" переповідає їхні історії.

Бізнес без стереотипів: як бізнесу ростити жінок-лідерок

На початку свого виступу Альбіна Войтович, заступниця директора з управління персоналом компанії COMFY, підкреслила, що говорить не лише від імені великої компанії, яка працює на ринку побутової техніки та електроніки, але й від імені бізнесу як учасника суспільних процесів. Вона наголосила, що сьогодні надзвичайно важливо розуміти бізнес не як окрему від громади чи держави структуру, а як активну силу, здатну підтримувати зміни.

Для неї важливо не тільки забезпечувати рівні можливості всередині компанії, а й боротися зі стереотипами, які досі впливають на сприйняття ролей жінок у професіях та управлінні:

"Мені хочеться піднятися вище. Ми говоримо не лише про рівність умов. Ми говоримо про руйнацію будь-яких стереотипів, які стосуються жінок на "непритаманних" їм ролях".

Альбіна Войтович пояснила, що структура COMFY складається з кількох кластерів – від офісних команд до складів, кур’єрської доставки та роздрібних магазинів. І у кожному з них гендерний розподіл різний, але загальна пропорція стабільна кілька років поспіль:

"Середня статистика по компанії – 35 на 65 на користь чоловіків. Ринок побутової техніки традиційно сприймається як "чоловічий". Але ми, жінки, і я зокрема, боремося з цим стереотипом. Ми можемо розібратися. І розбираємося.

Водночас у напрямках, де йдеться про комунікацію, аналітику, консультації, жінок уже більше. У контакт-центрі й в офісі у нас частка жінок понад 50%. І це зросло природно – без квот і без штучних зусиль".

Доступ до фінансів як ключ до економічної свободи жінок

Наталія Буткова-Вітвіцька, членкиня правління АТ "Ощадбанк", відповідальна за мікро-, малий та середній бізнес, представила результати спільного дослідження з Українським Жіночим Конгресом про фінансову грамотність – і цифри виявилися промовистими.

"Лише 39% українців можуть порахувати, скільки вони платять за кредит щомісяця. І серед жінок цей показник ще нижчий. Не тому, що жінки чогось не вміють. А тому що так складена система. У нас досі є уявлення, що фінанси – це "чоловіча справа"", – пояснює Буткова-Вітвіцька.

Наталія пояснила: проблема починається там, де немає доступу до ресурсу. Навіть якщо жінка готова відкривати бізнес, має план і бажання – отримати кредит часто вкрай складно.

"Активи: земля, техніка, нерухомість – у більшості сімей оформлені на чоловіків. А без застави доступ до фінансування дуже обмежений. Ми це бачимо щодня в банку", – розповідає Буткова-Вітвіцька.

За її словами, регіональна різниця також відчутна. У великих містах інформації більше, сервісів більше, менторів більше. У невеликих громадах і селах – значно менше можливостей, але й потреба значно більша. Саме для цього банк готує програму підтримки жіночого підприємництва, яку планують запустити у 2026 році. Вона буде складатися з трьох компонентів:

• навчання та менторство,
• доступне фінансування,
• пом’якшені вимоги до застави або повне її заміщення гарантійними інструментами.

"Ми розуміємо, що застава частіше не у жінки. Тому ми змінюємо інструменти. Ми під це підлаштовуємо продукт. Щоб жінка могла не просто мріяти про бізнес, а реально його відкривати", – говорить Буткова-Вітвіцька.

Самозарадність у дії: як жіноче лідерство допомогло зберегти школу у селі

"Я директорка школи в маленькому селі. І я хочу запитати: чи давно ви були в тих селах, де проводили дитинство? І якщо були – чи є там ще школа? У більшості шкіл уже немає", – говорить Оксана Рудя, директорка загальноосвітньої школи села Кудрівка Чернігівської області.

Сільські школи сьогодні стоять перед низкою викликів – і йдеться не лише про фінанси.

"Маленькі школи вважають неперспективними. Вартість одного учня там вища, ніж у школі на тисячу дітей. Тому держава їх формально не закриває, але перестає фінансувати. І громади просто не можуть їх утримувати", – говорить Рудя.

Кудрівська школа опинилась на порозі закриття: "Минулого року у нас було 45. З цього року школи з менш ніж 45 дітей не фінансуються. Наступного року поріг піднімають до 60. І це означає, що наша школа мала зникнути.

Чернігівщина – це регіон, де між селами 20–25 кілометрів. І як відпустити дитину за 20 кілометрів під час тривоги? А якщо блекаут? А якщо дорога переметена? Закриття школи – це вирок для села".

Тому в Кудрівці вирішили діяти самотужки.

"Слово "самозарадність" – це про нас. Ми з нашою старостою, яка, до речі, теж жінка, організували програму і запросили сім’ї, які втратили житло через війну. Переїхали 11 сімей — це 25 дітей. І тепер у школі 85 учнів. Для села це +30%. Це життя".

Щоб переселені родини могли оселитися в селі, шкільній адміністрації довелося подбати про питання житла – тут спрацювало локальне партнерство.

"У нас в селі є меценат – президент футбольного клубу "Кудрівка". Він викупив у людей порожні будинки, і ми надали їх переселеним сім’ям безкоштовно. Комусь підійшло з першого разу, комусь ні. Це були тисячі дзвінків. Але це відбулося.

Кудрівка – маленьке село на 400 жителів. Але країна складається з таких сіл. І майбутнє теж складається з таких історій, які ми сьогодні тут почули. Маленькі кроки, але разом вони змінюють карту України", – запевняє Рудя.

Made in Ukraine як рішення: як це – запускати бізнес попри війну та окупацію

"У мене п’ятеро дітей. І чоловік зараз у залі, підтримує мене", – говорить Софія Дуйко, засновниця преміального українського бренду косметики Mesonia.

Її виробництво розташоване під Києвом, у Макарові – і в перші місяці великої війни було під окупацією.

"Наш завод був окупований. Деякі працівники на момент вторгнення були на виробництві. Вони були в полоні 14 днів. Повернулися і працюють далі", – розповідає Дуйко.

Попри це, саме у 2022 році команда вирішила запустити бренд на ринок. Формули косметики готували шість років, але відкриватись планували пізніше. Повномасштабне вторгнення змінило плани: "Ми вирішили, що маємо відкриватися зараз. Тому що напис Made in Ukraine сьогодні має іншу вагу".

Сьогодні Mesonia виробляє косметику в Україні та експортує її в інші країни.Компанія зростає, відкриває нові ринки і готується до виходу в США.

Паралельно Софія поєднує управління бізнесом із сім’єю: "У мене п’ятеро дітей. І це не заважає працювати. Це просто інше планування і інша відповідальність, але не обмеження".

Село як простір можливостей: досвід підприємиці, що змінює економіку громади

"Моя історія почалася з реставрації старої хатинки моєї прабабусі. Я просто хотіла зберегти її. На сьогодні в мене таких хатинок уже шість. Деякі з них слугують як культурний проєкт, а інші – як підприємницькі. Тому що на одному ентузіазмі далеко не заїдеш", – розповідає про свій шлях до підприємництва Олена Присяжнюк.

Вона розповідає, що першим серйозним кроком до перетворення свого захоплення на власну справу став грантовий конкурс:

"Я вирішила взяти участь у грантовій програмі. Отримала грант, побудувала теплиці на городах. Потім я взяла ще один грант і придбала котел. Мені тоді потрібно було оформити на роботу двох найманих працівників. І я це зробила. Так народився проєкт "Агромотанка" – ми вирощуємо квіти і відправляємо їх поштою по всій Україні".

Згодом з’явився новий напрям бізнесу – крафтове копчене м’ясо.

"Останній грант, який я отримала від МХП Громаді "Роби своє", я витратила на коптильню. Я започаткувала новий стартап. І я знову створила два робочих місця. Тепер у мене чотири найманих працівники. У мене є команда. Родина вся допомагає", – розповідає Присяжнюк.

Паралельно її відреставровані хатинки продовжують працювати як соціальний простір громади:

"Одна з хатинок – це "Хатина Святого Миколая". Ми проводимо там зустрічі, ретрити, фестивалі, благодійні події. Кожен соціальний проєкт несе в собі мету допомоги нашим воїнам".

Для Олени важливо говорити про село без романтизації, але й без знецінення:

"Село асоціюють зі свіжим повітрям, пташками, росою. І це є. Але є й інше: коли немає дороги, немає роботи, немає школи, немає підтримки. І коли органи місцевого самоврядування сприймають активістів як конкурентів, а не як партнерів. Тоді доводиться працювати постійно в позиції оборони.

Село – це не вирок. Це можливість. Але можливість стає реальністю, коли є підтримка. Коли є партнерство. Коли хтось не каже: "Хто ти така?", а каже: "Окей, давай подумаємо, як зробити". Тому я закликаю не боятися села. У селі можна створювати те, що має сенс і цінність".