Піддони замість ліжок, столик із дверей і голі стіни. Як фонд "Янголи свободи" перевтілює укриття у школах і садочках

Війна перемістила значну частину освітнього процесу під землю. Але не всі школи й садочки виявилися до цього готовими.

В укриттях на дітей чекали піддони замість ліжок, столик із старих дверей, голі стіни та пліснява. І така ситуація поширеніша, ніж здається на перший погляд.

"Хтось має цим займатися", – подумали чернігівці з волонтерської ініціативи "Янголи свободи" й перебрали це завдання на себе. Тепер вони приходять у сірі сховища із затхлим повітрям і роблять їх комфортними для навчання та ігор – встановлюють вентиляцію, оздоблюють стіни та меблюють.

Роки повномасштабної війни перетворили локальну ініціативу на благодійний фонд, який має проєкти у кількох регіонах країни.

Наприкінці 2025 року "Янголи свободи" отримали спеціальну відзнаку Премії імені Ігоря Козловського, яка нагороджує людей та ініціативи, що утверджують людську гідність.

"УП. Життя" поговорила з директоркою фонду Іриною Семенчук про проблеми укриттів у школах і садочках та боротьбу волонтерів із ними.

"Янголи були подаруночками на пам'ять про добру справу"

15 років свого життя Ірина присвятила медійній сфері: спершу журналістиці, згодом – піару. Але повномасштабна війна завела її у волонтерство. Початок бойових дій жінка зустріла в Україні, але вже за кілька днів виїхала до Казахстану, де мешкала на той момент вже чотири роки.

Мала батьківщина Ірини – Чернігів. На початку 2022 року місто сильно постраждало від бойових дій, коли росіяни намагалися його окупувати. Ворожа армія залишила по собі десятки пошкоджених шкіл і садочків. Тоді волонтери зрозуміли, що треба діяти.

Ініціативу "Янголи свободи" започаткували чернігівці за кордоном. У низці європейських шкіл за участі дітей, які евакуювалися з міста, почали проводити майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок. Це були синьо-жовті янголи, яких і назвали Янголами свободи. Мотанки продавали на шкільних заходах, а зібрані кошти відправляли на відновлення рідних чернігівських шкіл.

"Це були красиві акції, які висвітлювали наслідки воєнних дій у Чернігові. Емоційності їм додавала залученість європейської спільноти. Але зусиллями дітей багато коштів не збереш, навіть на одну школу не вистачить. Тоді я зв'язалася з волонтерами у Казахстані, і ми вирішили вивести проєкт у русло дорослих.

Почали з організації толок, де робили Янголів, з якими виходили на міські ярмарки та збирали донати. Звичайно, багато вони не коштували. Янголи були подаруночками на пам'ять про добру справу", – згадує Ірина.

На початку мало хто думав про масштабування. Мета була одна: допомогти відновити 6-ту школу Чернігова. Емоційно вона найбільше запала в душу волонтерам. Діти в евакуації так сильно хотіли повернутися до своєї школи, що візуалізували свою мрію – малювали її оновленою і красивою.

"На жаль, своїми силами у нас не вдалося накопичити багато грошей. У Казахстані за два місяці ми зібрали близько 7 тисяч доларів. Волонтери в інших країнах теж допомагали. Тоді нам усміхнулася удача – нашу школу підтримав бельгійський меценат, отець Карел Стаутемас. Він провів у своєму абатстві благодійні заходи, і ми отримали достатньо грошей для ремонту. На той момент коштом міського бюджету у школі вже вставили вікна, але не могли розпочати освітній процес без облаштованого укриття. Ми спрямували зібрані гроші саме на це", – розповідає Ірина.

У школі не було повноцінного підвалу – лише колишнє овочесховище, яке не могло вмістити всіх 600 учнів. Тому спершу його розширили, а потім облаштували всім необхідним – партами, стільцями, обігрівачами. Це обійшлося у 57 тисяч доларів.

Чернігівський садочок №65 отримав облаштоване укриття завдяки абсолютно випадковій зустрічі – без жодних сподівань на допомогу. У серпні 2023 року Ірина летіла з Казахстану у Польщу, щоб звідти дістатися України. В аеропорті Астани вона познайомилася з киянкою, дочка якої мешкає у Чернігові й працює кардіохірургинею. На початку повномасштабної війни, під час активних боїв в області, вона залишалася у місті й продовжувала оперувати. Разом із лікаркою весь час був її чотирирічний син.

"Я нічого не розповідала ні про фонд, ні про нашу діяльність. Просто бесіда завела нас у цю тему. Виявилося, що хлопчик перший час майже жив в укриттях, і в нього почалися проблеми з органами дихання через відсутність вентиляції і вологість. Він не міг ходити у садочок – тільки спускався у підвал, як його самопочуття погіршувалось.

Я приїхала у Чернігів і переповіла історію своїй мамі. Вона вирішила знайти цю лікарку. Через знайомих медиків мама отримала її контакт і попросила назвати номер садочка, щоб допомогти йому з укриттям. Ми зробили там вентиляцію, закупили меблі та обладнали санвузли, бо туалети у них були без дверей", – згадує Ірина.

Невдовзі "Янголам свободи" почали масово надходити заявки від інших шкіл і садочків, які потребували допомоги.

"Спершу ми були просто волонтерською ініціативою і не хотіли реєструвати фонд. Сподівалися, що або війна закінчиться, або держава масово візьметься за укриття. Збирали кошти невеличкими донатами у різних країнах, силами онлайн-волонтерів, які долучалися інформаційно. Але обсяги допомоги зростали, їх стало складно контролювати. Тому у березні 2024 року офіційно зареєстрували благодійний фонд "Янголи свободи", – каже волонтерка.

"Місцями для сну слугували піддони, а замість столиків були двері від шафи"

Нішу обрали досить вузьку – облаштування укриттів. У волонтерів довгий час була думка, що ось-ось – і допомога з цим буде непотрібною, бо відновлення систематизуються. Навіть здалося, що все до цього йде, адже у Чернігові ситуація з укриттями поступово налагоджувалася. Але тоді вони почали отримувати заявки з інших регіонів. Наступними стали Черкаси, що було неочікуваним навіть для самих благодійників.

"Це тилове місто, де не закривалися школи й садочки, не було перерви у навчанні через воєнні дії. Тому здавалося, що там забезпечити укриття всім необхідними набагато легше. Але реальність виявилася іншою. До нас звернувся дитячий садочок "Волошка". Там були такі умови, що в мене серце йокнуло.

Оскільки це садочок, дітки в укритті можуть застати денний сон. Тому там обов'язково мають бути ліжечка. Натомість у "Волошці" місцями для сну у сховищі слугували піддони, на які просто постелили ковдри. А замість столиків були двері від шафи. Стіни голі, купа пилу. Педагоги розповідали, що по декілька разів на день витирали той пил, бо він просто сипався. Єдине, що місцевий бюджет профінансував вентиляцію. Але діти не могли перебувати у таких умовах", – ділиться волонтерка.

Спочатку кошти збирали звичними способами: на благодійних заходах, толоках, ярмарках. Маючи на руках 2,5 тисячі доларів, волонтери звернулися до мецената, який подвоїв суму. Тоді укриття привели до ладу – відремонтували стелю, стіни, підлогу та сходинки, поміняли електропроводку, встановили гідроізоляцію та закупили меблі.

"Здавалося б, 5 тисяч доларів – невелика сума, і громада може об'єднатися й назбирати їх своїми силами. Але часто батькам і педагогам здається, що ремонт укриття – це глобальний проєкт, який коштує дорого. Тому вони навіть не беруться за це. Дійсно, сховище з нуля чи підземна школа потребують дуже багато грошей і часу, а також крупних донорів чи допомоги держави. Тому ми обрали поліпшувати умови для дітей вже сьогодні – приходимо тільки в ті укриття, які мають статус найпростішого", – зауважує Ірина.

"Школа – магніт для всієї активності у громаді, тому важливо, щоб вони працювали повноцінно"

У середньому на облаштування йде 5 місяців. У перший місяць волонтери складають кошторис, а наступні два відводять на краудфандингову кампанію – проводять благодійні заходи, шукають меценатів, звертаються до бізнесів. Хтось допомагає грошима, хтось – будівельними матеріалами чи меблями. Потім починається етап ремонтних робіт, який зазвичай триває 2 місяці, а в складних випадках – 3. Оскільки від сховища залежить освітній процес, волонтери суворо контролюють дотримання термінів. Останній етап найприємніший і найемоційніший – передача облаштованого укриття дітям і педагогам.

Якщо на початку волонтери самі шукали заклади, які потребували допомоги, то зараз все відбувається навпаки.

"Спершу ми працювали через управління освіти в Чернігові – воно нас орієнтувало, де і які потреби є. Коли почали отримувати заявки від шкіл і садочків напряму, то розробили спеціальну форму на сайті для запитів.

Зараз для нас дуже важлива залученість самого закладу. Якщо батьки кидають на "банку" для збору коштів на ремонт хоча б по 10 гривень – це вже співучасть. Або підтримують інформаційно. Роботу волонтерів більше цінують, коли вкладають свої сили. Часом педколектив навіть не може пригадати назву фонду, який їм допоміг. Хтось колись прийшов із грошима і зробив ремонт – та й добре. А за цим стоїть велика волонтерська спільнота – люди, які жертвують свій час і натхнення", – ділиться Ірина.

Більшість укриттів схожі одне на одного проблемами. Дві найважливіші з них – вентиляція та освітлення.

"Діти проводять у сховищах немало часу. А сирість, відчуття тяжкого повітря не найкращим чином впливають на органи дихання. Навіть якщо зараз зміни у здоров'ї непомітні, у майбутньому вони можуть проявитися. Тому вентиляція має бути і на вхід, і на вихід.

Хороше освітлення – це збереження зору дітей. Воно необхідне і під час навчання, і під час ігор", – зазначає волонтерка.

Також слабкими місцями укриттів є стара електропроводка, відсутність гідроізоляції та оздоблення стін, підлоги й стелі. З ними волонтери також борються.

Наразі на рахунку "Янголів свободи" 14 облаштованих укриттів – 4 у школах і 10 у садочках. Торік вони знову розширили свою географію – до Чернігова і Черкас додалася Миколаївщина. Першою тут стала гімназія у Троїцько-Сафоновому, яке належить до Казанківської громади – однієї з небагатьох в області, де безпекова ситуація дозволяє офлайн-навчання. У ній навчається понад 130 учнів, що немало для сільської місцевості.

"Школа – це магніт для всієї активності у громаді, тому надзвичайно важливо, щоб вони працювали повноцінно. У Троїцько-Сафонівській гіманізії педколектив власними силами намагався облаштувати укриття – підручними матеріалами, в міру своїх можливостей. Вони великі молодці. Але там були страшнючі меблі з 1960-х років, удівічі старші за мене. На це сумно дивитися", – розповідає Ірина.

Волонтерам було страшно братися за ремонт – місцевих підрядників вони не знали, а контролювати їхню роботу було неможливо через велику відстань між областями. Вони були готові закупити меблі, але щоб ті нормально стали, треба було вирівняти підлогу. Тому ремонт перейняла на себе дирекція гімназії.

"Вони добилися у місцевого відділу освіти матеріалів на підлогу, а потім своїми силами ще й оздобили стіни. Тоді ми повністю закупили меблі – і для молодших, і для старших класів. Тепер школа живе – вони навіть набрали першачків. Як мені пояснили, у селі є фермер, який дає роботу молоді, завдяки чому вони не виїждажають. І громада розвивається, а не вимирає. Тому невеличкі населені пункти підтримувати особливо важливо", – наголошує волонтерка.

"Держава, місцева влада і великі донори приділяють більше уваги школам, ніж садочкам"

Державні стандарти для укриттів – це насамперед про безпеку, а не комфорт. Однак в умовах частих повітряних тривог діти проводять у сховищах багато часу – інколи навіть більше, ніж "на поверхні". Тому їм має бути там не менш зручно.

"Для дитсадочків меблі повинні бути ергономічними. Ми завжди підраховуємо, скількох дітей і якого віку треба ними забезпечити. Важливо, щоб у кожного малюка був стільчик для його ростової групи – для дворічних одні, для чотирирічних вже інші. Так само зі столиками. Ми закупаємо їх на регулювальних ніжках, щоб підходили і для молодших, і для старших. Особливо це важливо для таких укриттів, де не можна поставити кожній дитині окремий столик.

Ліжечка – це окрема проблема, бо часто їх просто ніде ставити. Тому закупаємо триярусні, які висуваються, ніби шафки. Також купляли розкладачки з хорошими матрацами, щоб була можливість їх прибрати й організувати ігрову зону", – зауважує волонтерка.

Для шкіл також треба враховувати ростову групу столиків і стільчиків, адже там вікова різниця дітей значно більша. Старшим часто закупляють складні меблі, щоб була можливість звільнити місце для проведення активностей. Наприклад, за наявності проектора можна організувати кінозал, заховавши парти.

За власними оцінками Ірини, дійсно комфортних укриттів в освітніх закладах зараз менш ніж половина. А найбільша потреба у допомозі існує саме у садочках.

"Держава і місцева влада приділяють більше уваги школам. Великі донори теж – і тут є своє пояснення. Європейці сприймають початкову ланку як складову шкіл. Коли вони їх фінансують, то вважають, наче допомагають всій системі освіти. Але у нас дитсадочки існують окремо. Тому на них дійсно йдуть менші бюджети", – пояснює волонтерка.

На 2026 рік фонд має амбітні плани – облаштувати 16 укриттів, що більше ніж за всі попередні роки діяльності. Частину з них профінансує уряд Словаччини через свою офіційну програму міжнародної допомоги SlovakAid – це перші інституційні партнери для "Янголів свободи". Для решти донорів ще шукають.

Цьогоріч проєкти охоплять Чернігівщину, Сумщину, Миколаївщину та Черкаси.

"Можливо, ще візьмемо дитсадочок у Запоріжжі. Спочатку нам здавалося, що у великому місті заклади можуть самі себе забезпечити, але ні. У цьому садочку діти навчаються у три зміни – кожна по три години. Їх більш ніж 100, а укриття маленьке.

В іншому садочку, у Черкасах, сховище навпаки досить велике і може розмістити всіх 130 діток. Але проблема у відсутності аварійного виходу – без нього в укритті може перебувати лише 50 малюків. Решті доводиться ходити в іншу будівлю. Крім того, у садочку є 12 діток з інвалідністю, яких вихователі спускають прямо на руках. Треба робити електропідйомник або пандус", – каже Ірина.

Зараз у команді фонду близько 30 людей, але його незмінним "кістяком" є лише 8. Потреба у нових руках є завжди, адже середня тривалість волонтерської участі – 3 місяці.

"Емоції дітей дорого коштують. Заради них ми і працюємо, попри всі труднощі. Дуже хочеться, щоб діти бачили навколо себе тільки красиві речі. Щоб укриття були не для "пересідити хоч якось", а мали умови для комфортного перебування", – наголошує Ірина.

Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"