Грали в театрі чи переманювали "своїх" з російської армії. Яким був полон для українців під час Першої світової війни

"Українські солдати збунтувалися, забрали з собою зброю і наплечники, зайняли праве крило казарми та вивісили блакитно-жовтий прапор", – писав у 1917 році офіцер австро-угорської армії, українець Осип Станімір.

Так він описав результат "українізації" російських вояків українського походження, якої він досягнув разом із побратимами, перш ніж вони всі разом втекли з полону в Сибіру.

Були часи, коли українці в полоні мали можливість згуртовуватися, відносно вільно пересуватися, читати українську пресу і навіть впливати на суспільно-політичні події.

Під час Першої світової війни сотні тисяч українців опинилися в таборах для військовополонених та інтернованих.

Масові поневолення продовжувались і після її завершення – аж до початку 1920-х, адже бойові дії на українських землях тривали. УНР вела боротьбу проти більшовицьких і білогвардійських сил, а ЗУНР – проти Польщі.

Умови, у яких жили бранці різних держав, були різноманітними – від жорстоких концтаборів із масовою смертністю до відносно прийнятних поселень, де було навіть культурне життя.

У багатьох таборах (особливо російських і польських) панували голод, епідемії й насильство – тисячі людей не пережили нелюдських умов. Натомість у таборах Німеччини та Австро-Угорщини українці мали шанси не лише вижити, а й згуртуватися – там їм дозволяли здобувати освіту та організовувати культурне життя.

У це важко повірити, адже російський полон у ХХІ столітті – це пекло для українців. І військові, і цивільні потрапляють у катівні, втрачають будь-який звʼязок зі світом, потерпають від тортур і фейкових судилищ. Але так було не завжди і не всюди.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста, який зараз не розголошує жодної інформації про умови для військовополонених будь-яких країн, відкрито публікував звіти про відвідування місць утримання під час Першої світової війни. Вже у Другій світовій війні ця практика припинилася.

То яким був полон для українців у складі різних армій під час Першої світової та опісля? Де умови були найгірші? Що вони їли, що робили на дозвіллі та як комунікували із земляками?

На ці запитання "УП. Життя" шукала відповіді разом з істориком й військовим музикою ЗСУ Романом Захарченком та істориком Міжнародного Комітету Червоного Хреста Даніелем Пальм'єрі.

Також ми дослідили звіти Міжнародного Комітету Червоного Хреста, публікації видання "Локальна історія", історика Андрія Ковальова та українознавця Івана Патера, Інтернет-енциклопедію України та меморіальне видання уряду ЗУНР "Крівава Книга. Частина 1: Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року".

Польща

Після закінчення Першої світової війни та під час Польсько-українського протистояння 1918-1919 років десятки тисяч українців – вояків Української Галицької Армії (УГА) та Армії УНР, а також цивільних – утримувалися польською владою.

Їх часто селили на базі колишніх австрійських або німецьких таборів для військовополонених. Серед найбільш відомих – табори у Бересті, Стшалкові, Пікуличах (у Надсянні), Домб'ї, Тухолі та Вадовицях.

Умови були важкими: полонені жили в тісних бараках без достатнього опалення, потерпали від голоду та епідемій.

Табір Домбʼє

Особливо тяжким було становище українців у Домб'ї під Краковом.

Один із бранців описував Домб'є як величезний табір, оточений високим парканом із чотирма рядами колючого дроту, де в дерев'яних бараках без вікон утримували по 100 і більше осіб в одному приміщенні.

Денний раціон у Домб'ї складався лише з чашки теплої "чорної води" (кави) та чвертки чорного хліба вранці, а опівдні – бурякової юшки з бруквою.

В'язнів не випускали з табору, кореспонденція цензурувалася, а відвідини були заборонені. Будь-яка спроба непокори каралась жорстоко – за найменшу провину людей кидали до карцеру, вартові стріляли навздогін тим, хто намагався втекти.

Багатьох цивільних бранців (наприклад, викладачів, священників, урядовців) утримували без жодних підстав та попереднього слідства. Це викликало занепокоєння навіть у провладній польській пресі.

Деяких інтернованих і полонених із табору польська влада відправляла на роботи до Кракова – зокрема, "товкти каміння" і замітати вулиці.

Один зі свідків розповідав, що під час робіт невільників принижували містяни ("цьковане шовіністичними, вшехпольськими часописами населення, зневажає їх і висміває").

"Крівава книга" описувала випадок, як польська охорона відібрала в усіх інтернованих гроші, прирікши їх на "повільне нидіння і смерть".

А в червні 1919 року в Домб'ї стався особливо кривавий злочин: польські охоронці влаштували погром, два дні безкарно б'ючи українських полонених.

Ось як цей випадок описаний у "Крівавій Книзі":

"Дня 3 червня 1919 справили польські жовнярі в таборі в Домбю погром на Українців, побиваючи більше як 700 інтернованих та полонених прикладами крісів, нагаями та залізними прутами (…)

Поляки кинулися на безборонних людей та почали їх немилосердно бити. Ще в пізну ніч ходили польські патрулі по бараках та знущалися над полоненими. Навіть жінок не пощадили, а вдерлися до кімнати, в якій вони спали, і лаяли їх та обиджали. Другого дня продовжали поляки погром…"

Табір у Бересті

Одними з найгірших були умови в таборі для інтернованих у Бересті.

У виданні 1919 року "Крівава Книга" йдеться, що кожного дня від хвороб гинуло близько 20 людей. Окрім голоду і недуг, бранці потерпали від свавілля охорони та катувань.

У книзі описано випадок, як до берестейського табору прибула місія американського Червоного Хреста для оцінки ситуації:

"Одного разу заїхала до табору в Берестю місія американського Червоного Хреста, щоб розглянутись в тутешніх відносинах. В імени усіх полонених виступив один старшина, та жалівся на страшне положення і муки, які переходять полонені в цім таборі.

Вислідом цеї жалоби було поліпшення харчу на протязі одного тижня. Та польські жовняри кріваво пімстилися на згаданім старшині. Вони його так довго били аж ціле тіло купалося в крови, а опісля горючі рани посипали сіллю, – "щоб задержати кров". Напів мертвого кинули ще й до рова. Що опісля з старшиною сталося, годі було дізнатись".

А ось, наприклад, ще одні спогади колишнього військовополоненого:

"І справді гинуть наші люде в тім пеклі скорше, чим мухи. Перш усього від голоду. Їсти дають два рази на день. Рано тепла вода звана чорною кавою, після полудня горохова зупа. Та зупи дають так мало, що половина арештантів не дістає нічого, а друга половина хапає немов звірята по пару горошків прямо в рот (…)

Люде повискубували траву зі землі й пообривали листя з дерев та поїли. Всі повиснажувані, ходять немов живі трупи зі западеними лицями й очами".

Очевидець писав, що багато полонених були вкрай виснажені, не могли підвестися з нар і чекали смерті як порятунку. За його словами, в таборі лютували епідемії тифу, гарячки та дизентерії, і щодня помирало приблизно 50 людей.

Ліків чи належної медичної допомоги не було. Серед полонених були двоє медиків, однак вони не могли суттєво зарадити – лише переносили найтяжчих хворих до так званого шпиталю, розташованого за кілька десятків кроків від інших бараків.

"По таборі ходять польські жовнярі й побивають тих напівживих трупів в лахміттях нагайками. Всюди роздаються проймаючі крики божевільних, яких ніде не вивозять. Решта сидить по кутках на пів года й безвинно оббирає себе з насікомих, якими люде обсипані немов порохом. Справді картина гідна уяви Данта (...)

Раз прийшов оглядати наш табор якийсь французький полковник та поляки сказали, що ми більшевики, отже він не хотів з нами говорити, махнув тільки рукою й пішов.

Також сповістили нас, що має приїхати до Берестя американський делеґат Морґентав. Ми виписали роспучливе письмо до наших американських земляків з проханням о поміч, о білля, але чи воно дійшло їх рук не знати, бо письмо пішло до таборової канцелярії, яка певно його знищила".

Також у "Крівавій Книзі" йдеться, що від 27 липня до 4 жовтня 1919 року від голоду, тифу і побоїв у берестейськім таборі загинуло 724 українців.

"Табор існує далі, і далі тисячі неповинних Українців переходить пекольні муки, які завдають їм польські "пацифікатори" Східної Галичини", – писав очевидець, прохаючи втручання українських представництв і міжнародної спільноти.

Табір у Стшалкові

Під час Першої світової війни у Стшалкові біля Познані був табір для військовополонених Антанти (тоді під владою Німецької імперії).

Після закінчення війни, коли ця територія опинилася у складі Польщі, табір мали б закрити, але польська влада використала повторно для утримання полонених, писав для "Локальної історії" науковець Павло Артимишин.

У 1919 році туди потрапили вояки "Сірої" дивізії УНР, галицькі вояки й цивільні, а також червоноармійці. Ситуація в таборі була неоднозначною. З одного боку, українцям вдалося частково налагодити культурне й освітнє життя: у таборі запрацював перенесений із Ланцута Український народний університет із військовим факультетом, який відвідувало понад 700 слухачів.

Діяли Наддніпрянський хор Дмитра Котка, який навіть гастролював Польщею, та українська гімназія ім. Івана Стешенка. Були курси українознавства, мовознавства, бухгалтерії, функціонували бібліотека та читальня.

Також у таборі видавалися часописи "Військовий вісник", "Наша зоря", "Нове життя", "Промінь", "Спортсмен", "Студентський вісник".

З іншого боку, матеріальні умови були вкрай погані. Бараки – напівзруйновані, нари поламані, дах протікав, а підлога прогнила і кишіла щурами.

За свідченнями начальника групи інтернованих військ УНР у Стшалкові Наума Никоніва, стан табору більше нагадував в'язницю чи велике кладовище, де "розгублені люди безцільно блукали, шукаючи виходу й допомоги".

Також польська влада утримувала бійців армії УНР разом із полоненими червоноармійцями, внаслідок чого між ними неодноразово спалахували колективні бійки.

Табір у Вадовицях

У квітні 1919 року делегати МКЧХ відвідали польський табір у Вадовицях.

Він був переобладнаний для українських військовополонених із грудня 1918 року і складався з 18 бараків для різних категорій українців (до 500 осіб у бараку) та окремих шпитальних бараків.

Польське командування забезпечило базовий порядок і гігієну: бараки опалювалися, були обладнані лазнею та дезінфекторами, практикувалося регулярне купання і знезараження одягу.

Утім, проблем вистачало – полонені спали на голій підлозі, матраци були заборонені, щоб зменшити поширення паразитів.

Раціон був мізерним (близько 350 г хліба на день, рідкий капусняк на обід без картоплі) – бранці скаржилися на постійний голод.

Не вистачало одягу і білизни: багато хто ходив у подертій сорочці чи й зовсім без неї. Ліків теж бракувало – не було навіть хініну чи аспірину для хворих.

У таборі ширився висипний тиф, щодня фіксували нові випадки, хоча смертність від нього на час перевірки була невисока. Щодня медогляд проводив лікар і два санітари, поляк і українець.

"Полонені скаржаться, що їм недостатньо хліба, а суп надто бідний, навіть якщо містить трохи овочів. Картоплі взагалі немає. Командир повідомив, що для закупівлі картоплі відправили людину до Варшави. Вода є питна. Білизна лише та, що на полонених; декому бракує сорочок (...)

Хвороби: висипний тиф – 6-8 випадків щодня, небагато летальних випадків; сифіліс – 5%; пневмонія – 10%. Ліки: хінін, аспірин, неосальварсан – повністю відсутні", – йдеться у звіті.

Попри всі ці виклики, делегати відзначили відносний порядок і чистоту в Вадовицях.

Водночас стриманий звіт МКЧХ не описує випадків принижень і знущань, пережитих бранцями. А от у "Крівавій Книзі" про польський табір у Вадовицях пишуть так:

"З інтернованими і полоненими поводяться там ще гірше чим в Домбю. Сторожа побиває інтернованих і полонених, а був навіть случай, що одного полоненого охорона без причини пробила багнетом на смерть (...)

Відносини санітарні там неможливі, недостає всякої лікарської помочі, тому люде мруть масово. Морення голодом в таборі дійшло вже до того, що один хліб давали на пять осіб, відтак на шість, а в кінці не давали нікому ні куска хліба. Зате для "забезпечення проти бунтів" поставили довкруги бараків кулемети".

Табір у Ковелі

У травні 1919 року МКЧХ відвідали табір для полонених у Ковелі на Волині, яка на той час була під контролем польських військ. Тут умови були очевидно кращі, ніж у таборах на території питомо Польщі.

Серед контингенту були здебільшого військовослужбовці УНР, росіяни, інтерновані після захоплення Луцька польськими військами, та інтерновані цивільні люди або політичні діячі з нещодавно окупованих територій.

У МКЧХ зазначили, що умови утримання не відповідають тим, що зазвичай передбачені для політичних в'язнів у інших країнах – фактично полонені жили як звичайні арештанти.

"Адміністрація табору сама точно не визначила статус цього місця – чи то транзитний збірний пункт, чи то тимчасова слідча в'язниця. За словами керівництва, затримані проводять тут від 1 до 7 днів, оскільки табір слугує попереднім ізолятором і місцем збору заарештованих осіб.

Однак комісія виявила на момент відвідання трьох в'язнів, які утримувалися понад два тижні, що суперечить заявленому правилу", – йдеться у звіті.

Харчування у Ковелі було бідним, але у затриманих була можливість отримувати провізію від родичів або допомогових організацій.

Керівництво табору дозволило полоненим надсилати письмові повідомлення про себе. Родичам також дозволяли відвідувати певних ув'язнених (так званих "заручників"), але політичних в'язнів – лише раз на тиждень після винесення вироку.

Ще одна згадка у звіті МКЧХ свідчить про те, що полоненим дозволяли покидати табір – це вже кардинально відрізняє транзитні табори від сумнозвісних концтаборів.

МКЧХ рекомендував видати полоненим посвідчення особи, оскільки траплялися випадки, коли під час коротких прогулянок деяких інтернованих затримувала місцева поліція, сприймаючи їх за дезертирів.

"Делегати рекомендували видати кожному інтернованому офіційне посвідчення або довідку від командування табору, що засвідчує його статус військовополоненого, який перебуває під опікою табору – це має запобігти непорозумінням при контакті з владою поза табором", – йдеться у звіті.

Загалом МКЧХ назвав умови в ковельському таборі прийнятними, але делегати рекомендували чітко визначити табір як транзитний і не тримати людей довше встановленого терміну, а також забезпечити регулярні лікарські огляди, особливо для жінок.

"Полонені психологічно тримаються відносно добре, не виявляють пригнічення або відчаю, але всі висловлюють бажання якнайшвидше повернутися додому (репатріюватися).

Комісія відзначила позитив: ув'язненим дозволяють побачення та листування, що полегшує їхнє становище. В цілому, ковельський табір виконав свою функцію збірного пункту прийнятно, але потребує додаткових ресурсів та контролю для дотримання прав полонених", – підсумовували у звіті МКЧХ.

Росія

Для українців, що воювали у складі австро-угорської армії, потрапляння в російський полон означало довгу і важку неволю.

За час війни Російська імперія захопила понад 1,1 мільйона військовополонених Австро-Угорщини, серед яких було приблизно 120 тисяч українців (галичан і буковинців).

Полонених українців розкидали по всій території Російської імперії – від Мурманська і Ревеля до Ташкента, Владивостока й Усурійська.

Умови їхнього перебування в таборах Росії були вкрай важкими: суворий клімат, постійна нестача продовольства, антисанітарія, хвороби.

Багато хто помирав від виснаження та епідемій ще в дорозі до таборів: полонених часто відправляли вглиб імперії – до Сибіру чи Середньої Азії – в товарних вагонах. Таке транспортування могло тривати до трьох місяців, причому людей везли у переповнених ешелонах без належного харчування та санітарії.

Нерідко українських бранців використовували як робочу силу – їх залучали до будівництва залізниць, важких робіт у сільському господарстві тощо.

Галицький офіцер Лев Демидчук, що потрапив до табору військовополонених у місті Новомиколаївськ (нині Новосибірськ), у листі до історика Михайла Грушевського яскраво описував життя в сибірській неволі.

За його словами, 14 українських офіцерів та 10 інтелігентів утримувалися там разом із кількома сотнями інших полонених офіцерів – німців, угорців, слов'ян – і загалом співіснували з ними мирно.

Місця в бараках вистачало, але жити було важко: "Влітку ще нічого, а от взимку холод та темрява давали про себе знати".

Режим у таборі за царських часів був суворий, а після повалення царя став іще гіршим – постачання провіанту погіршилося, начальство чіплялося до полонених без причини.

Лев Демидчук нарікав, що місцева влада і населення необґрунтовано підозрювали галичан у підпалах чи підтримці "старого ладу", влаштовували обшуки, шукали зброю, погрожували розправою.

Втім, полонені мали доступ до української преси – це вже відрізняє тогочасні умови російського полону від нинішніх.

"Виразним позитивом ситуації була можливість передплати українських часописів, зокрема, полонені галичани отримували "Нову Раду", "Украинскую жизнь", "Промінь" та "Шлях", перебували у піднесеному настрої та дуже шкодували, що й вони не можуть "приложити і своєї праці при кованю кращої долі для нашого, доси поневоленого народу", – розповідає історик Роман Захарченко.

Цікаво, що навіть із терен Росії полонені українці з Галичини намагалися брати участь в політичному житті на батьківщині та навіть просили про покращення умов для своїх земляків.

Одним з нечисленних листів галичан-військових у російському полоні, які були оприлюднені ще власне 1917 року, був лист полонених із західносибірського Барнаула.

У ньому зазначається, що 17 (4) червня 1917 року на своєму зібранні полонені українці вирішили привітати Центральну Раду в Києві та визнати її єдиною владою, якій має підпорядковуватися кожен українець у межах Росії. Також вони висловилися за створення самостійної Української держави.

"Єдино можливим шляхом розв'язання українського питання має стати утворення з українських губерній Росії, так і Східної Галичини та Буковини самостійної Української держави з республіканським устроєм, незалежної від будь-яких зовнішніх впливів", – писали полонені українці.

Крім того, полонені просили Центральну Раду сприяти їхньому переведенню з таборів по всій Росії в Україну, а також домогтися дозволу на створення "Союзу полонених українців, які перебувають у Росії".

Траплялися навіть випадки обʼєднання полонених українців з австро-угорського війська та українців, які воювали на боці Росії. Серед українців у російській армії пробуджувалася самоідентичність завдяки самоорганізації та просвітницької роботи деяких полонених.

Така акція вдалася Осипу Станіміру – сотнику УГА і військовому 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР, який під час Першої світової служив на боці Австро-Угорщини та потрапив у російський полон.

У книзі "Моя участь у Визвольних Змаганнях 1917-1920" Станімір писав, що в червні 1917 року їхній табір полонених перевели за Урал – до міста Щадринськ у Сибіру, де дислокувався російський піхотний полк, приблизно на третину сформований з українців.

Осип із побратимами зміг "українізувати" частину цього полку, завдяки чому він і ще 16 полонених старшин вирвалися з полону і приєдналися до боротьби за українську незалежність.

Усе почалося з того, що один із полонених, Василь Косаревич, випадково познайомився з прапорщиком цього полку, який виявився єдиним українським старшиною. Разом вони розробили план: згуртувати українських солдатів і підстаршин у солдатську раду, яка мала організувати окремий український батальйон і домогтися його відправлення на південно-західний фронт.

У разі успіху батальйон мав забрати з собою і полонених українських старшин.

Станімір згадував, що вже за кілька днів українські солдати підняли бунт, забрали з собою зброю і наплічники, зайняли праве крило казарми та вивісили синьо-жовтий прапор. А ввечері полонені отримали записку хорунжого, що "діло на добрій дорозі".

"Минуло знову два дні в непевності. Аж третьої ночі, коло І-шої год. прийшла до нас військова стежа з листом від хорунжого, що його батальйон завантажується, і щоб ми негайно прийшли під ескортою присланої патрулі на станцію. За кілька хвилин ми – сімнадцять старшин-галичан, були готові і відійшли з патрулею на вантажну станцію (...)

За дві години все було готове і потяг рушив в дорогу. Понеслось грімке, трикратне – "Слава Україні!" Так відбулась українізація українського батальйону в Щадринську, на Сибірі. Нашій радости не було кінця і ми дружньо стискали руки хорунжого й нашої сторожі".

Загалом доля полонених галичан складалася по-різному. Хтось пробирався на батьківщину самостійно у вирі Громадянської війни в Росії, дехто приєднувався до різних військових формувань на теренах колишньої імперії. Водночас деякі українці після полону залишалися в Сибіру, одружувалися з місцевими жінками та асимілювалися.

Австро-Угорщина

Українці, що служили в армії Російської імперії, також масово потрапляли в полон до австро-угорців на східному фронті.

Зауважимо, що не в усіх звітах МКЧХ конкретизована національність полонених: загальний термін russes охоплював усіх службовців російської армії, включно з українцями, якщо такі були.

"У своїх звітах МКЧХ зазвичай уточнював походження лише тоді, коли воно було неєвропейським (наприклад, щодо росіян із Азії, таких як туркмени), відповідно до тогочасних уявлень", – зауважує історик МКЧХ Даніель Пальмʼєрі.

Як свідчать звіти МКЧХ, у таборах, переповнених російськими солдатами, спалахували епідемії через погану гігієну. Зокрема, у таборах Маутгаузен і Мархтренк в Австрії вирувала епідемія тифу, від якої загинули тисячі полонених вояків.

На щастя для бранців, австро-угорська влада намагалася схиляти українців на свій бік, тому в таборах дозволили культурно-освітню роботу.

Так, у таборі Фрайштадт було близько 18 тисяч українських військовополонених, яким викладали українську мову, історію та літературу – щоб піднести їхню національну свідомість і протиставити російському впливу.

Загалом у таборах Австро-Угорщини становище українців було кращим, ніж у російських. Австрійська влада, попри нестачу ресурсів наприкінці війни, намагалася дотримуватися норм утримання військовополонених.

Українці-вояки російської армії у звичайних таборах отримували такий самий раціон, як інші полонені, і могли підтримувати елементарну гігієну.

Ба більше, завдяки зусиллям Союзу Визволення України (української емігрантської організації під керівництвом Дмитра Донцова) частину українських полонених виокремили в спеціальні "українські" табори, які хоч і були під охороною, та нагадували більше спецпоселення, ніж тюрми.

Фрайштадт

Фрайштадт – перший спеціальний табір для українських полонених, відкритий на початку листопада 1914 року, і один із найкращих за умовами. Для бранців там організували широку культурно-освітню програму.

Лекції для полонених українців вів, зокрема, мовознавець Степан Смаль-Стоцький – спочатку як діяч Союзу визволення України, а згодом як голова Бойової Управи Українських Січових Стрільців.

Згодом полонені, які надихнулися ідеями визвольної боротьби під час перебування у Фрайштадті, сформували дві українські військові формації – дивізії Сірожупанників і Синьожупанників, які у 1918 році влилися до армії Української Народної Республіки.

Цікаво, що після перевороту в Росії полонені у Фрайштадті українці уклали петицію до революційної влади, а також – закликали полонених в інших таборах і робітничих командах укладати такі самі петиції.

"Як Українцї жадаємо, щоб український народ, який поклав неменші жертви для свободи Росії ніж інші народи, дістав повні національні права на своїй власній землї через приверненнє основ Переяславського договору 1654 р., безправно нарушеного московськими царями", – писали полонені Фрайштадту.

Талергоф

Водночас не для всіх вихідців з України умови в Австрії були однакові. Варто згадати й жорстоку сторінку в історії австрійського полону: Талергоф.

Це був австро-угорський концтабір поблизу Ґрацу, де утримували не військовополонених, а цивільних українців-русофілів ("русинів") з Галичини та Закарпаття.

Умови в Талергофі на початку були жахливими. Табір створили нашвидкуруч восени 1914 року, й перші кілька місяців полонені перебували просто неба без бараків, що призвело до захворювань.

Від холоду й епідемій (тифу, дизентерії тощо) там загинуло дуже багато людей – близько 3 тисяч лише за перші 18 місяців існування табору.

Лише згодом умови дещо поліпшили – звели бараки, налагодили мінімальне медичне обслуговування. Проте й надалі перебування в Талергофі залишалося тяжким випробуванням: в'язні терпіли голод і знущання з боку охорони.

Німеччина

Німецька імперія під час війни також захопила значну кількість українців з Наддніпрянщини, які воювали у складі російської армії.

Умови німецького полону на перший погляд були кращими, ніж у Росії. Німці забезпечували табори продовольством.

Крім того, німецьке командування (як і австрійське) з політичних мотивів виділяло українців серед інших російських солдатів. За сприяння Союзу Визволення України приблизно 50 тисяч українських бранців перевели до спеціальних таборів у Раштаті, Зальцведелі та Ветцларі.

У пересічних німецьких таборах українські солдати також жили відносно непогано, якщо порівнювати з російськими чи польськими таборами. Вони отримували регулярне харчування (хоч і скромне), мали доступ до медичної допомоги від німецьких лікарів чи санітарів.

Полоненим дозволяли листуватися з родиною через МКЧХ та отримувати посилки.

Делегати МКЧХ залишали більш-менш позитивні відгуки про поводження з бранцями у місцях утримання, які відвідували.

Завдяки СВУ українських в'язнів згуртували в окремі табори: близько 50 тисяч у Німеччині та 30 тисяч в Австро-Угорщині, пише історик Андрій Ковальов.

У цих таборах діяли православні храми, школи, бібліотеки, хори, театри, кооперативи, видавалися газети та навчальні посібники. Зокрема, вийшли друком газети "Розсвіт" (Раштат), "Вільне Слово" (Зальцведель), "Громадська Думка" (Вецляр), "Розвага" (Фрайштадт), "Наш Голос" (Йозефштадт).

У таборі Вецляр, наприклад, з осені 1915 до зими 1917 року діяв український аматорський театр. Музично-драматичне товариство ім. Лисенка організовувало вистави, забезпечувало фінансування, декорації і підтримку артистів-військовополонених.

Ймовірно, німецька влада ставилася до українців із певною прихильністю, розглядаючи їх як потенційних союзників у майбутньому.

Втім, полон усе одно був важким випробуванням для багатьох – бранці хотіли додому і потерпали від розлуки. До того ж їхні листи до рідних не завжди надсилали.

У деяких таборах люди мучилися від хвороб і нестачі продовольства. Така ситуація описана у звіті МКЧХ після візиту до табору в Бранденбурзі 1918 року (українців згадано в складі російського контингенту).

"Бараки в дуже поганому стані, стіни вологі. Дах загалом добрий, підлога відділена від землі. Кожен має солом'яну постіль, але солома майже не змінюється. По 2 ковдри на людину. Опалення, хоч і покращене, все ще недостатнє.

Медпункт і аптека. 2 російські лікарі, 2 італійські; один німецький лікар, який приходить на візити, не лікує хворих і не з'являється в лазареті. 16 російських санітарів. Бракує ліків. Російські та французькі комітети купують їх, скільки можуть", – писали делегати.

Щодня полонені отримували по 250 грамів хліба, а мʼяса – двічі на тиждень по 50 грамів. Кухня була брудна, їжу готували поруч зі свинарником.

Купання дозволяли раз на 15 днів у гарячій воді, але мила не видавали. Також полоненим бракувало одягу.

"Одяг дуже недостатній – як щодо зміни білизни, так і верхнього одягу. Склад не має належних запасів. Військовополонені, що повертаються з шахт, майже голі. Особливо не вистачає сорочок і кальсонів. Французькі шинелі, захоплені під час наступу 1918 року, були розподілені між полоненими без поділу за національністю", – йдеться у звіті.

Яку роль відігравав Міжнародний Комітет Червоного Хреста у допомозі полоненим

Під час Першої світової війни та невдовзі після неї допомогу полоненим українцям надавала низка міжнародних та діаспорних організацій.

Наприклад, МКЧХ, ухваливши Женевську конвенцію 1864 року про захист поранених і хворих військових, опосередковано торкнувся питання полонених, оскільки захоплені в полон військові часто були пораненими.

Під час франко-пруської війни МКЧХ уперше конкретно розглянув питання військовополонених (як поранених, так і боєздатних), організувавши спеціальне агентство допомоги із зеленою емблемою хреста (тоді як червоний залишався для поранених).

"Під час Першої світової війни військовополонені стали основними постраждалими, яким необхідно було допомагати, і МКЧХ відкрив у Женеві "Міжнародне агентство для військовополонених". Саме тоді вперше здійснили закордонні місії МКЧХ для відвідування таборів військовополонених", – розповідає Даніель Пальмʼєрі.

У 1929 році, за ініціативи МКЧХ, у Женеві представники 46 держав – тобто більшості тодішніх країн – підписали Конвенцію про поводження з військовополоненими. СРСР її не підписав.

Під час Другої світової війни МКЧХ знову відкрив у Женеві "Центральне агентство для військовополонених" і в період з 1939 по 1947 рік відвідав близько 11 тисяч таборів військовополонених по всьому світу.

"Діяльність МКЧХ на користь українських військовополонених не відрізнялася від допомоги іншим національностям і зосереджувалася на їхньому захисті згідно з міжнародним правом (Женевська конвенція 1929 року) та на наданні матеріальної допомоги, особливо після Другої світової війни.

Під час війни, оскільки багато українців потрапили в полон до німців, МКЧХ, на жаль, не міг їм допомогти, адже Німеччина не дозволяла відвідувати радянських військовополонених, бо СРСР не підписав Женевську конвенцію 1929 року. Щодо українських цивільних, МКЧХ проводив гуманітарні дії для біженців, які тікали від громадянської війни в Росії, а також для біженців із Галичини (що тоді була передана Польщі)", – каже Пальмʼєрі.

Після Другої світової війни МКЧХ допомагав українським біженцям у Європі, зокрема в Італії. Для цієї категорії населення, як і для інших біженців, Комітет видавав подорожні документи, які за відсутності офіційних посвідчень особи дозволяли емігрувати після отримання згоди від влади країн перебування.

У 1940-х роках МКЧХ припинив публікувати звіти про військовополонених.

"Під час Першої світової війни звіти про відвідування МКЧХ публікувалися і були доступні для придбання. Метою було протидіяти пропаганді, надаючи якомога більш нейтральну оцінку умов утримання полонених. Це також допомагало інформувати й іноді заспокоювати родини військовополонених.

Під час Другої світової війни МКЧХ публікував лише уривки з таких звітів у своєму офіційному журналі. Ідея залишалася та ж – дати неупереджений, але часто заспокійливий огляд становища військовополонених", – пояснює історик.

Починаючи з другої половини 1950-х років, ця практика зникла. Тоді МКЧХ переважно займався громадянськими та колоніальними війнами. На відміну від міжнародних збройних конфліктів між державами, у таких війнах МКЧХ не міг передавати інформацію між сторонами тим самим способом.

"Крім того, через "холодну війну" МКЧХ дійшов висновку, що документи слід передавати лише відповідальним органам, щоб запобігти використанню інформації в пропагандистських цілях", – додає Пальмʼєрі.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя