"Хохли, ми вже втомилися вас бити". Азовець "Южний" про 2 роки тортур у Таганрозі, гумор полонених і власну систему виживання

"Слава Україні, хлопці. Хто повернеться додому, розкажіть, що відбувається в Таганрозі", – на таке послання невідомої давності Михайло Чапля натрапив у СІЗО №2 Таганрога. Де саме воно було зашифроване – розповідати поки не час.

Харківʼянин Михайло, високий і жилавий, з живим почуттям гумору – він нагадує головного героя книги Івана Багряного "Сад Гетсиманський".

Деякі події цієї книги Михайлу буквально довелося прожити. Росіяни морили його голодом, катували струмом, ламали ребра, запроторювали в крихітний підвал і намагалися вибити абсурдні "зізнання".

Михайло Чапля ("Южний") – ультрас футбольного клубу "Металіст" і офіцер "Азову", який присвятив службі близько 10 років життя.

З березня 2015 року він служив у танковій розвідці, з 2017 року був водієм БТР, а потім – офіцером штабу. Обороняв Маріуполь, у травні 2022 року вийшов з "Азовсталі" у "почесний полон".

Перші 4 місяці чоловіка утримували в колонії в Оленівці, а наприкінці вересня 2022 року перевели до СІЗО Таганрога, де він провів 24 місяці.

Російський Таганрог – це не просто назва міста, а синонім до конвеєра тортур, створеного РФ. Тут людей "ламають", вибиваючи з них зізнання у вигаданих злочинах, щоб "готовими" привезти на судилище.

"Таганрог – ідеальне місце для росіян, бо там немає контролю. У Достоєвського був такий термін "адміністративний восторг", коли люди просто упиваються владою. Оце воно", – каже "Южний", згадуючи жорстокість тамтешніх охоронців і слідчих.

Про 2 роки катувань і фемінітиви у Таганрозі, "систему Телегіна", гумор у полоні та найбільший сюрприз після повернення "Южний" розповів УП. Життя.

"Коли приїжджаєш в Таганрог, тебе відбивають як котлету"

Таганрог, вересень 2022 року.

На "прийомку" нових полонених зібралися всі зміни наглядачів разом з російським "спецназом". Озброївшись кийками, палками та шокерами, вони мали побити кілька сотень полонених, що бігли коридором.

"У першу ж ніч тіла хлопців тягнули на простирадлах", – згадує Михайло.

"Южному" тоді відносно пощастило. Всього лиш тріщини в ребрах і зламані пальці. Але багатьом його побратимам "дісталося" більше – ребра внаслідок ударів пробивали їхні легені. Дехто з полонених помер від пневмотораксу.

"Коли ти приїжджаєш в Таганрог, тебе б'ють струмом, відбивають як котлету і стають на тебе ногами. Чи ти будеш кричати "я все попідписую", чи не будеш, вони просто б'ють, не питаючи. Ти присідаєш 200-500 разів. Ти вже не можеш присідати через запалення у мʼязах, але робиш це.

Потім ти виходиш на "прогулянку", перед якою тебе відбивають. Маєш робити все дуже швидко, синхронно. А якщо не виходить – тебе швидко "навчать", – згадує Михайло.

Коли "Южний" потрапив до Таганрогу, загальний режим колонії в Оленівці почав здаватися йому дитячим табором. Жорстоким, але бодай передбачуваним табором, де військовополонені могли гуляти по території, спілкуватися і бачити сонце. Усі ці "привілеї" зникли у Таганрозі.

Полонені мали ходити "буквою Г": голову вниз, руки за спину. Підіймати очі заборонено, розмовляти без дозволу теж. Навіть якщо запитують, спершу маєш попросити: "Гражданин начальник, разрешите ответить".

Побиттям супроводжувалося кожне пересування – прогулянка, душ, допити. У знущаннях брали участь не тільки наглядачі, а й російські спецпризначенці.

"Приїжджає новий спецназ – їм цікаво, де азовці. Їм показують "от, дивіться". Я азовець з Харкова, офіцер штабу, футбольний фанат – ловлю всю комбінацію. В коридорі тебе хапає собака, а якщо смикаєшся – б'ють шокером.

Одного з хлопців під час прийомки собаки покусали до крові, розірвали форму. Коли він попросив її поміняти, "гражданин начальник" почав: "Ого, а що у тебе з руками і ногами, чому у тебе все в крові?". Інші наглядачі сміються. А потім кажуть: "Слухай, чого це ти форму одягу псуєш?" і починають відбивати його за це.

Коли їм заборонили бити нас, вони почали катувати нас шокерами так, що біля мене один хлопець не витримав і просто кричав "я вас умоляю, пожалуйста, вы можете побить меня руками и ногами". До такого стану вони доводять людей".

"У тебе немає іншого виходу, як їсти шкаралупу, луску, хвости". Побут

Підлога з 12 дощок, лавка, стіл, туалет – у такій камері в підвалі "Южний" просидів 17 місяців із 24 проведених в Таганрозі.

Навпроти камери у коридорі – "параша" наглядачів, яку вони навмисно не змивали. Поруч із нею душ, який перетворюється на ще одну арену катувань.

Вʼязнів водять туди раз на тиждень під ударами кийків і шокерів. Та якщо в цей час "пощастить" потрапити на допит – зможеш помитися тільки наступного тижня.

У камерах постійно стоїть запах сечі й поту. Навколо сирість, сморід, пліснява. Але "Южному", на диво, пощастило не захворіти на туберкульоз.

"Мила нема, туалетного паперу нема. Спочатку у нас була одна чашка на двох – з неї і пʼєш, і підмиваєшся", – згадує Михайло.

Полонені постійно мріяли про їжу. "Южний" найбільше хотів борщу, сирників, смаженої качки, карасиків, бургерів, яблук, вівсяного печива і кефіру.

Натомість доводилося їсти інші "делікатеси": квашену капусту з водою, манну кашу з сирим оселедцем або з комбіжиром, якщо пощастить. До полону Михайло важив 105 кілограмів, а після виходу – 58.

"Годують гірше, ніж собаку. Але у тебе немає іншого виходу, як їсти шкаралупу, луску, хвости. Ти маєш дуже швидко все з'їсти, помити посуд і віддати баландьору (зек, який розносить їжу – ред.)", – згадує чоловік.

Якийсь час вʼязням вдавалося вишкрябувати короткі повідомлення на дні тарілок. Ці слова давали їм більше сил, ніж баланда, якою їх годували. Але потім адміністрація дізналася про це і написи почали затирати.

"Наркоман, професор, тероборонівець". Сусіди

У камерах підвального спецблока – "солянка" з військовополонених і цивільних. Тут побували і комбриг 36-ї бригади морської піхоти Володимир Баранюк, і мер Херсона, і колумбієць, який не розумів російської, і ще десятки випадкових людей.

"Якийсь час в одній камері сиділи наркоман із гепатитом з Луганська, тероборонівець з Маріуполя, у якого рак легенів, і двоє чоловіків з Мелітополя, один з яких професор, а інший не розрізняє "право" і "ліво". Отакий абсурд", – каже "Южний".

Чоловік з окупованого Луганська був немолодий і хворів на гепатит. Сподівався, що росіяни повірять у його невинуватість і відпустять, але їхнє "правосуддя" не знало гуманності. 

Михайло "виходжував" сусіда близько місяця. Просив наглядачів не виводити його в коридор, носив на плечах, допомагав підмитися. Але мила не було, тому це було вдвічі важче.

"Звертаюсь до банщика "гражданин начальник", він мені "иди нах*й", і так десять разів. Але мене все одно постійно бʼють, тому я продовжував. В якийсь момент я настільки його задовбав, що він просто вкидав мені в камеру мило – маленьке, все у лобкових волосах, але хоча б якесь", – розповідає чоловік.

Зрештою, "Южний" поплатився за свою турботу про сусіда: його побили, а луганця перевели в іншу камеру.

"Хохли, ми вас уже втомились бити". Наглядачі

Стіни мають вуха.

"Южний" зрозумів значення цієї фрази у Таганрозі.

Коли на спецблоку було тихо, стіни камери "слухали" молитви Михайла, а він – розмови наглядачів про сторонні заробітки, походеньки з повіями і підвішування полонених українок.

Тишу перебивали крики полонених або гучна російська музика – "Белая армия, черный барон", "Вставай страна огромная" та інші хіти більшовицької епохи. Музика була окремим видом тортур. Одного разу вона лунала всю ніч.

Охоронці запитували полонених "подобається музика?", а ті мали відповідати "так". Але в миті тиші чоловік навчився вловлювати кожен шурхіт на поверхах і різну тональність у голосах катів.

"Ти за голосом намагаєшся зрозуміти, хто заступає на пост. Уявляєш, яка у людини зовнішність, статура. Маєш відчувати кожен подих і жест, щоб розуміти, як треба поводитися. Це наче дуже цікава книга, яку ти хочеш, але не можеш прочитати", – пригадує "Южний".

Жінки-наглядачки не поступалися в жорстокості чоловікам: катували полонених напоказ, щоб вислужитися перед "колегами".

Серед усіх наглядачів був лише один – досить авторитетний – який не чіпав полонених. Хоча одного разу навіть особливо завзяті кати сказали полоненим: "ми втомилися вас бити". Але не припинили.

"У Таганрозі заборонено дивитися у вікно. А в одній із камер постійно хтось тупив і дивився. Росіяни вже дійшли до того, що казали: "Хохли, ви взагалі дебіли? Ми вас б'ємо кожен день, по п'ять-шість разів. У нас вже руки і ноги болять. Ви що не розумієте, що туди не можна дивитися? Ми вас уже втомились бити", – розповідає військовий.

Медичні працівники були трохи гуманніші за вертухаїв. Одному хлопцю, який був поранений під час теракту в "бараку 200", лікарка навіть дозволила сидіти на ліжку, а не стояти в камері.

Та доступ до мізерної медичної допомоги залежав від настрою наглядачів. "Южний" навчився відрізняти особливо жорстоких із них і нічого не просив, коли вони заступали на зміну:

"Якщо ти попросиш звернутися до медичного працівника, тебе запитають, що болить. Коли зміна погана, навіть не треба звертатися. Скажеш, що болить шлунок – тебе почнуть бити в шлунок.

– Уже не болит?

– Никак нет, гражданин начальник. 

Отаке лікування".

"Треба самому собі придумати злочин". Слідства і судилища

"Нам нужна правда", – казали представники слідчого комітету РФ, коли влаштовували полоненим у Таганрозі допити "с пристрастием".

"Їм треба правдоподібні історії. Треба не просто підписати папірець зі звинуваченнями, а самому собі придумати злочин", – розповідає "Южний".

Спочатку Михайлу хотіли приписати вбивства цивільних, але він був водієм БТР, а не стрільцем. Потім – намагалися "пришити" підпал Будинку профспілок в Одесі 2 травня 2014 року.

Але в той день "Южний" навіть не був в Одесі, про що не раз розповідав в інтерв’ю пропагандистам ще до Таганрога.

"Я весь час терпів і нічого на себе не взяв, але я думаю, що зі мною вони просто не знайшли "свідків". Насправді вони пришиють все що завгодно, якщо знайшли на тебе фальшивого свідка серед інших полонених. Це не залежить від твоєї сили волі…

Тільки там ти розумієш, що тебе принижують, забивають, катують просто за те, що ти українець. Ті, хто думає "я цивільний, мене це не стосується", помиляються. Для росіян цивільний – значить коригувальник, військовий – терорист.

Усі українці підпадають під фільтрацію – їх треба вивернути і висушити. Росіяни будуть прив'язувати вас вверх ногами, бити шокерами, катувати "тапіками". І дівчат, і хлопців – для них немає різниці", – каже "Южний".

Михайло розумів, що може не дожити до обміну, але згадував фразу Брюса Лі: "Будь водою". Тобто пристосуйся до тих умов, у яких опинився.

Подумки військовий налаштував себе на два з половиною роки полону. Приблизно так і вийшло.

"Хто намагався себе підбадьорювати, що обмін буде завтра, – помилявся. На жаль, були і суїциди. Десь за два тижні до мого обміну один хлопець із сусідньої камери розколупав під порогом якийсь осколок та вскрив собі руки і живіт. Він чудом вижив – його відкачали і кудись перевезли.

Це найгірше відчуття, коли підбадьорюєш хлопця "брате, все буде нормально, ми всі вийдемо", а потім дізнаєшся – ще один вскрився, ще один не витримав...

Я не думав про суїцид, бо мені було нецікаво померти. Я хотів вийти переможцем. Мене тримала думка, що я все одно вийду і житиму далі, а вони залишаться в цьому лайні", – ділиться чоловік.

"Попросив Олексія Толстого – принесли Льва". Система Телегіна-Чаплі

За період полону "Южний" перечитав багато російської класики: Достоєвського, Пушкіна, Лермонтова.

Література російського письменника Олексія Толстого (далекого родича Льва Толстого) привабила "Южного" ще в Оленівці, де він прочитав книгу "Хождение по мукам". У цій трилогії є персонаж Іван Телегін – колишній дворянин і офіцер, якого заарештовують спочатку більшовики, а потім білогвардійці.

Щоб не збожеволіти в тюрмі, Телегін робив 100 вправ зранку, в обід і перед сном. У неволі "Южний" асоціював себе з ним і вирішив повторити його дії – щодня виконувати комплекс фізичних вправ зранку, вдень і ввечері.

Назву "система Телегіна" Михайло придумав сам, коли просив побратимів, які виходили з полону: "передайте Доценту привіт від Телегіна", бо "Доцент" (Владислав Дутчак) тренувався із "Южним" ще в Оленівці.

Ця стратегія стала в пригоді у Таганрозі. У тісній камері, де ледве можна розвернутися, "Южний" ставав у планку, відтискався, присідав.

Чоловік знав, що на перевірках чи допитах наглядачі катуватимуть його виснажливими вправами, тому загартував себе настільки, що в якийсь момент йому стало легше їх повторювати. До того ж самодисципліна допомагала тримати моральний дух.

"Тіло звикає до виснаження. Але для цього потрібна спеціальна філософія – не просто від балди присідати. Бо так присядеш 20 разів і в тебе здасть дихалка, почнуть хрустіти коліна. Я робив ці вправи, щоб показати, що людина може все. У мене була ціль вижити.

Я розумів, що все одно вийду на наступну перевірку, мене змушуватимуть це робити, а я витримаю. З кожним разом в мене виходило краще і краще. Казали присідати 200 разів – і я присідав. Казали сісти на шпагат – я сідав. А їм було по приколу, їх це забавляло. Один хвалився іншому: "Подивись, як я його навчив".

Це важко і боляче, бо суглоби мені повідбивали. Звичайно, це надихало їх випробовувати мій больовий поріг далі. Але потім вони бачили, що я ніяких звуків не видаю, і їм ставало нецікаво", – розповідає військовий.

"Шибеничний гумор"

Навіть у пеклі Таганрога траплялися кумедні ситуації. Іноді вдавалося потролити наглядачів. Головне, щоб вони цього не зрозуміли.

Якось Михайлу вдалося пожартувати, коли росіяни запитували, чи знає він про ватажка "вагнерівців" Євгенія Пригожина:

"Я дізнався про захоплення Бахмута, коли вони кричали "Наши взяли Артемовск". Відкривається кормушка, кричать:

– Ты знаешь, кто такой Пригожин?

– Гражданин начальник, разрешите обратиться.

– Разрешаю.

– Это муж певицы Валерии.

– Ты ох*ел?

– Не могу знать, гражданин начальник.

Також "Южний" давав деяким працівникам катівні прізвиська. Наприклад, "баландьора" звали "Коля-пірамідка", бо він вкладав тарілки з харчами пірамідкою, одна на одну.

Обмін. Воля. Чапля Чарлі

13 вересня 2024 року.

Україна повернула додому 49 полонених, серед яких був "Южний".

– Хлопці, звідки ви?

– З полону.

– "Азов" повертається?

– Повертається.

На цьому вірусному відео "Южний" разом із побратимом "Нікополем". Худі, але усміхнені, вони тримають прапор.

Михайло передчував, що обмін наближається. Влітку 2024 року на посту, де він сидів, залишилось 6-7 людей. Росіяни почали вивозити полонених з Таганрога. Тоді Михайло думав, що хлопців повезли на обмін, хоча насправді на більшість із них очікували судилища й етапи у тюрми.

Одного вересневого дня 2024 року наглядачі сказали "Южному" виходити й перевдягатися. Видали один демісезонний і один зимовий "талан", щоб взутися. Обручку і хрестик не віддали.

З Таганрога вивезли двох полонених, а ще кілька десятків – забрали з інших тюрем. Більшість із них думала, що їх везуть на етап в іншу вʼязницю. Але "Южний" зрозумів, що їде додому: під час переміщень полонених не били і не катували, а так буває тільки під час обмінів.

У потязі чоловік зробив для себе ще одне несподіване відкриття.

"У спецпотязі Ростов-Воронеж зі мною їхали прикордонник Джафар, азовець "Арн" і поліцейський Міша. Вони сиділи у різних місцях, але я помітив, що у них взуття однакове – сині кросівки, які у нас носили наглядачі і баландьори.

Я питаю хлопців, звідки у них це взуття, а вони кажуть: "це ж нам дав Червоний Хрест". Тоді я зрозумів, що ці кросівки привозили нам. Росіяни просто все "розлутали". Нам від Червоного Хреста дали одне печиво "Марія" і 2-3 цукерки", – згадує "Южний".

Михайло повернувся додому рівно за 2 тижні до свого 37-річчя. Вдома на нього чекала дружина Сєвіндж, з якою вони разом уже 10 років. У полоні він постійно думав про кохану, і коли нарешті побачив – розлуки наче й не бувало.

"Я одразу почав питати, хто з рідних живий, як там у Харкові. За цей час у мене померла бабуся. Я ще до повномасштабної війни збирався приїхати додому, але так і не доїхав…

Перші 5 днів, як вийшов, у мене очі були червоні від світла, бо я 2 роки не бачив сонця. Але це неймовірний кайф, коли ти відчуваєш, як вітер гладить тебе по щоці. Це і є воля", – з теплом згадує військовий.

Та найбільшим здивуванням для "Южного" була кавʼярня "Чапля Чарлі" – його давня мрія, яку втілила кохана, чекаючи його з полону. Символом закладу є чапля з вусами, як у "Южного", а в меню – такі смачні бургери, яких він хотів.

Зараз "Южний" проходить тривалу реабілітацію. У його планах – відкрити кілька закладів "Чапля Чарлі" в інших містах, продовжити службу і допомагати іншим військовим, які повертаються з російських катівень.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"