"Ти хвора війною". Потяг, який везе у воєнне дитинство

Дванадцятирічний Міша з Благодатного на Херсонщині читає по складах напис на дверях колишнього класу.

Десятирічний Бодя з Центрального на Миколаївщині знає стежки в обхід мінних полів і мріє вступити до технікуму.

У селах, які пережили російську окупацію, діти грають у м'яча між обстрілами, показують підвали, де ховалися, і дорослішають без звичного шкільного життя.

Щомісяця до них приїздять волонтери ініціативи "Мрію. Дію": проводять заняття та ігри, спілкуються, облаштовують мобільні бібліотеки – місця, де можна читати, малювати й бути разом. Серед волонтерів – Ганнуся, яка сама вперше побачила війну в тринадцять, коли поїхала допомагати до Краматорська.

У потязі Херсон – Львів, дорогою з чергової поїздки на південь, вона розповідає, як Донеччина визначила її вибір професії, чому рідні казали їй "ти хвора війною" і що означає залишатися поруч із дітьми, яких не можеш від усього захистити.

Потяг. "Не Анна – Ганнуся"

Потяг колихається, як старий дід.

Він точно знає про свою унікальність – маршрут Херсон-Львів не найбільш популярний, плацкарти дермантиново пустують, прикидані зачовганими коричнево-сірими коцами з ледь видимими нашивками "УЗ". Ухх-Зараз-як-поїдемо. Але дід звучно скрипить, похитується, наче тільки-но вийшов з бару і поспішати йому ні́куди.

Навпроти мене на сусідній плацкарті сидить дрібнолица невисока дівчина. Щедрі русяві кучері, великий сірий светр, світлі, кольору листопадового неба очі. Коли ми вперше зустрілись на якомусь зумі, вона була підписана як "Анна Иськова". На те ім'я вона тоді злегка скривилась і уточнила: "Я – Ганнуся".

Ми з Ганнусею повертаємось із чергової спільної поїздки на Херсонщину та Миколаївщину у складі волонтерської ініціативи "Мрію. Дію".

Південь. Міша з Благодатного (Херсонщина)

Якщо заплющити очі і глибоко дихати, ніколи не здогадаєшся, що до місця, де сидять окупанти, кілька десятків кілометрів. Густий солодко-вельветовий аромат яблуневого цвіту переплітається із запахом землі й пробирається, затікає, здається, у кожну шпаринку тіла. Хтось голосно гукає, звук швидко розсіюється серед небагатьох сільських будинків. Вітер залітає у волосся, в затонкі для цього квітня рукави.

Десь поруч точно проходить стадо кіз, ніс мимоволі морщиться. Якщо стояти довше – на концерт злітається з десяток жайворонків і горобців. Серед їхньої артмодерної симфонії можна вислухати тоненьке брязкання ключів – то двійко просянок (типових для українського Півдня пташок – авт.), які безстрашно поселились у напівспорожнілому селі.

Обстрілу не було з ночі, тому на дорозі бавиться зграйка дітей. У кольорових куртках, із шапками, які зсунулись на очі, діти стрімголов несуться за м'ячем, здіймаючи легкий туман зі сільської куряви.

Мішка – світлочубий жвавий хлопчина з викликом у погляді. На вулиці вітряно, але його куртка та светр напів розхристані – здається, він ні секунди не стоїть на місці, постійно крутиться, по-хазяйськи плескає долонею по металевих трубах пошарпаного дитячого майданчика.

Міша веде нас улюбленими куточками села. Спочатку пішли до магазину "Шаурма" з великої "Ш", яка до болю нагадує перевернуту макдональдсівську "М". Міша щотижня отримує десять гривень кишенькових. Їх йому вистачає на два дні. Каже, що купує тут солодку газовану воду, вона "якраз по п'ять гривень".

Далі йдемо до підвалу біля напівзруйнованого будинку, куди Міша часто ховався. Тут він прожив найстрашніші моменти. Різко замовкає. Тихо йдемо далі.

Підходимо до сірої приземкуватої будівлі, Міша тут провчився перший і половину другого класу, далі почалась війна. Світла майже не було весь рік, тому він мусив залишитись повторно у другому класі. Відтоді навчання відбувалось або в підвалі, або онлайн.

– Оце мій клас, зараз тут, – Міша веде пальцем по літерах на облуплених дверях і повільно читає: пун-кт-со-ці-аль-ної-до-по-моги.

Міші дванадцять.

Потяг. Тринадцятирічна волонтерка

Ми з Ганнусею повертаємось із чергової поїздки на деокупований південь. Щомісяця з командою ми проводимо одні вихідні з дітьми зі сіл Миколаївщини та Херсонщини, які були деокуповані в 2022-му. Більшість сімей, які мали можливість, давно покинули цю територію. Тому ті, які лишились, часто неблагополучні, або просто без статків. Хтось навіть виїздив у сусідні області на якийсь час, а тоді збирав свої нехитрі пожитки і повертавсь додому – адже не можуть вони вік сидіти на чиїхось плечах, а на півдні в них і дім лишивсь, і шматок городу. Дарма, що замінований – своє, воно завжди найліпше.

– Коли почалася війна на Сході (України – авт.), то я була ще зовсім підліткою, – Ганнуся зупиняє блукаючий погляд на мені і обережно пригублює чашку з пахучим чаєм "Гранатомед" від Укрзалізниці. – Ти просто ходиш у школу, розумієш, що відбувається якась жесть, але ніхто не пропонує тобі варіантів, як на це вплинути. А тебе просто рве зсередини. Якось один чоловік з нашої церкви, Євген, запропонував нам поїхати на Донеччину і зробити різдвяну виставу для дітей там. Ідея мені дуже сподобалась. Мені було тринадцять на той момент, але ні я, ні навіть мої батьки до кінця не розуміли, куди я їду. Ми не знали, як виглядає війна.

Нам з братом із дитинства багато чого дозволяли і ми в такій свободі жили – нас вчили відповідати самих за себе, за свої кишенькові гроші, за "хотілки", мрії і навіть за свої поїздки. А вже коли почалася історія з окупацією Київщини і випливли факти насилля окупантів над дівчатами, батьки дуже налякались і, звісно, почали інакше думати про це. Але зараз я вже повнолітня і можу вирішувати сама.

Південь. Владік із Центрального (Миколаївщина)

– Владік, ти якою людиною хочеш бути, коли виростеш? – питаю невисокого чубатого хлопчину в чорній худенькій куртці, розписаній сірими "крутими" літерами.

Владік зосереджено колупає палкою вже чималеньку дірку в напіврозбитому асфальтованому дворі.

– Хочу бути опитною. Якщо в мене буде опит в бою, наприклад, то я зможу постоять за себе. Це може понадобитись. Якщо прийде якийсь чоловік і почне мене бить. А я що – зразу тікать буду? Це якось неправильно.

Владіку тринадцять.

Потяг. Ганнуся про свій перший Краматорськ

Ганнуся обережно закладає неслухняний локон за вухо і дивиться у брудне, з діда-прадіда немите вікно вагону. Вікно сакральне. Воно – живий свідок тисяч прощальних доторків, частина з яких і лишилась, певно, тільки на ньому. В кого би піднялась рука на те, аби знищити нашарування цих доказів близькості і болю, помивши його?

– Тоді, на початку 2016-го, не було страшно. Ми приїхали до місцевої церкви в Краматорську. Звичайні речі робили, тому що в цьому була найбільша потреба – щось носили, мили посуд. Не вистачало рук. Ця церква була таким собі гуманітарним хабом. Туди приїжджали люди з більш гарячих точок на Донеччині, бо в 16-му році Краматорськ вже був звільнений від окупаційних військ. Серед волонтерів у цій церкві була жменька таких самих підлітків, як ми – дітей місцевих парафіян. Мене це вразило – вони ще зовсім малі, але вони допомагають, вони вже впливають! Ну, не сильно там ти вплинеш тим, що посортував гречку, але ти зробиш, що є в твоїх силах, хоч тобі всього дев'ять чи тринадцять.

У Крамі Ганнуся познайомилась зі сім'єю, яка жила в розбитому будинку. Поруч з їхнім домом стався приліт, в них вибило всі шибки і розвалило задню частину будинку.

– Пам'ятаю, заходжу у ванну кімнату і бачу, як різного розміру уламки від того снаряда щедро торчать у стіні. Господар, пан Валентин, сказав тоді: "Це наша стіна свідчення. Свідчення Божої милості до нас".

Південь. Бодя з Центрального (Миколаївщина)

– Заїхали в село (росіяни – авт.), почали всіх стріляти. Вони тоді гналися за цивільними машинами на джипі і стріляли. Ми заховались в домі. Вони зупинилися біля нашого двору. Було страшно, – ми з Бодею прогуляємось старим садом біля бібліотеки із замурованими вікнами.

Бодя перескакує з теми на тему, розповідаючи про воєнні будні спокійно, як про давно осмислену річ.

– Буває, коли бачимо мінне поле, ми його обходимо. Уже знаємо стежки, кудою краще йти.

– Бодь, а що би тобі мріялось найбільше? – питаю і одразу помічаю несміливу усмішку на смуглявому обличчі.

– Поступити в технікум в Миколаєві, вивчитись і остатись там жити.

Боді десять.

Потяг. "Я постійно хотіла говорити про Донбас"

Сонце поступово тягне вниз, ложечка меланхолійно цинькає об стінки спорожнілої чашки з фірмовим підстаканником. Сусідні купе позатихали, недоїдені канапки, вкутані ще досі хрусткими вчорашніми газетами, слухняно поховались у великі дорожні сумки.

– Я розуміла, що почуваю себе на Сході дотичною. Ти йдеш вулицями міста і бачиш, як хтось латає стіни після прильотів, як відбуваються проукраїнські мітинги. Схід став таким собі центром тяжіння для людей з усієї країни, яким боліло і яким було не байдуже.

Коли Ганнуся повернулась додому, не могла більше заспокоїтись. Постійно хотіла говорити про Донбас. Треба було щось робити, не могла знайти собі місця. Посварилась зі своїми друзями через це, для них то була ніби вигадка. Навіть деякі родичі, старші люди, говорили: "Ти хвора війною".

– Потім почала їздити у дитбудинки на Чернігівщину, але серце моє стукало в сторону Сходу.

Коли з'явилась можливість поїхати організовувати табір на Блакитних Озерах (Донецька обл.), Ганнуся погодилась практично без роздумів. Трохи хвилювалась, що її будуть булити за українську. Проте всі абсолютно нормально її сприймали, хіба окремі слова просили перекласти. Ганнусі було 14, а в загоні в неї були діти восьми-дев'яти років з Макіївки, з Пісків, з Мар'їнки – з тих міст, де було пекло на землі.

– У мене в групі був Антон, який не розмовляв. Він ніби намагався щось сказати, але не міг. Його батьки пояснили, що він втратив мову після сильного прильоту зовсім поруч. Він так сильно злякався, що просто перестав говорити.

Розповідає, що був ще інший хлопчик, Ілля, який у свої дев'ять не вмів читати. Він не зізнавався в цьому. Просто в один момент під час уроку Ганнуся запропонувала йому прочитати уривок, а він дуже знітився, замовк, потім почав дурачитись. Тоді вже в особистій розмові виявилося, що він не вміє читати. Хлопчик з сім'єю жив у містечку, яке постійно обстрілювалося. Батьки не надто дбали про синову освіту, тому він пропустив перші два класи школи.

– Ми з ним сідали і просто, по складах, вчились читати. Я не скажу, що вийшло досконало. Але мені дуже хотілось, щоб він не почував себе якимось "юродивим".

Південь. Той самий Міша з Благодатного (Херсонщина)

Вийшли з Мішею на задній двір школи, густо порослий травою. Трава така, ніби ніколи й не чула про шахеди чи артилерію – хрустка, пряма, зелена-презелена.

– Тут ми з пацанами катаємось на веліках. Якщо граємо в війнушки – звідси заходимо в штурм – показує пальцем на облізлі стіни школи.

– Тоді вийшли дві групи кацапів. Перезарядили автомат – тчч-тччч, – Міша показує руками рухи вгору і вниз. – Мені з сестрою стало страшно. Видно було, що вони були п'яні. Вони почали кричати: "Хто тут єсть?". Нам було дуже страшно. У нас було одіяло, багато постілі і під нею така ямка – то ми в неї сховались. Слава Богу, пронесло.

Потяг. Любов не підробити

Повітря в купе тіснішає. Пробуємо відчинити вікно, але металева клямка міцно тримається і не планує піддаватись жодному тиску. Це нам відомо. Ми навчились жити так, що слово "стійкість" більше не викликає емоцій, хіба лиш легке роздратування.

– З початком повномасштабного я зрозуміла, що окрім навчання і роботи медиком, хочу допомагати дітям на прифронтових територіях. – Мовчимо. Меланхолійний стук коліс вирівнює дихання і серцебиття. Очі Ганнусі дивляться, здається, крізь мене. За мить їх огортає мережка з дрібних промінців-зморшок. Ганнуся м'яко усміхається: – Я маю талант: завжди вчасно зустрічаю людей, яким так само болить.

Влітку 2023-го знайомий запропонував дівчині поїхати на Херсонщину разом з невеликою ініціативною групою і зробити дітям літній табір. Швидко після того зрозуміли, що неможливо допомогти, відвідуючи дітей раз на рік. По тому вирішили мати поїздки щомісяця, аби не тільки веселитись, але й проводити воркшопи на різні теми та готувати дітей до НМТ – то можна вважати початком існування "Мрію.Дію" (не плутати з приватною школою "МрійДій").

Пригадує, як повернулися з однієї поїздки і за два дні дізнались, що один з хлопчиків – Артем з Широкої Балки (село в Херсонській області), загинув. На його подвір'я прилетіла артилерійська касета. Загинув він, його новонароджена сестричка, мама, тато, дядько, коли перебігали власне подвір'я.

– От ти бачиш цю дитину, спілкуєшся з нею, ти знаєш, про що вона мріє. Я з ним за два дні до того бавилась. І тут його немає, – Ганнусин голос стишився, останню фразу можна було прочитати лише за ледь помітними рухами губ.

Тоді команда "Мрію. Дію" вирішила, що вони мають стати для дітей чимсь більшим, мають стати їм друзями. Це діти, яким потрібна увага і ще більше потрібна любов. Вони тягнуться до тих, хто їх запитує про буденне життя, слухає вигадливі сільські історії, пам'ятає їхні улюблені страви і кольори. Любов не підробити.

– Я знаю, ми не можемо їм всім допомогти. Ми не можемо здійснити всі їхні мрії. Ми не можемо вплинути на них так, щоб цілісно сформувати їхні особистості. Але ми можемо підставити їм просто плече, бути для них безпечним простором і точково відповідати на їхні потреби – навчити чомусь практичному, розповісти про нормальні стосунки, показати, як може бути інакше.

Потяг прибуває в Тернопіль. Життя перону просочується у вагон звуками очікуваних зустрічей та оголошень про гарячі пиріжки з усім-на-світі.

Ганнуся поспішно застібає невеликий дорожній рюкзак і піднімає на мене свої листопадові очі:

– Побачимось за місяць! Бережись.

Потяг рушає на захід, потяг стукає півднем.

Тетяна Бура, студентка медіакомунікацій Школи Журналістики та Комунікацій УКУ, спеціально для "УП. Життя"