Тимчасове, але постійне. Що тримає тисячу переселенців у модульному прихистку у Львові
У Львові через початок повномасштабного вторгнення побудували три літні модульні містечка. Вони мали стати тимчасовим прихистком. Одне з них розташоване у Стрийському парку біля фешенебельного ресторану.
Але ані восени, ані взимку велика війна не закінчилась. Тож на початку 2023 року у Львові побудували "зимівник" для переселенців – двоповерхове модульне містечко з 8 корпусів у спальному районі Сихів. Воно оточене висотними будинками, мов частоколом. Тут немає дерев, але є невеликі клумби, які посадили ініціативні пенсіонерки. Влітку дитячі майданчики розжарюються під палючим сонцем, як і лавки та зони відпочинку.
Більшість людей живе тут вже понад 1,5 року. Для них досі волонтери привозять безкоштовні обіди, а місто не бере грошей за проживання чи комуналку.
"УП.Життя" навідалась у "зимове" модульне містечко та поговорила з мешканцями про те, чому вони обирають лишатися у тимчасовому житлі.
Як зупинився час у модульному містечку
Умови у модульному містечку близькі до українського степу. Літо відчувається так само – палко, спекотно, майже без опадів. У розпечених кімнатах рятують лише протяги.
Модульне містечко назвали "Маріяполіс" – на честь мешканців Маріуполя. Воно складається з 80 модулів, які організовані у 8 двоповерхових будинків.
"У цих будинках люди не мають виходити на вулицю, щоб піти в туалет, в душову чи пральню. Усі кімнати виходять у загальний коридор, завдяки чому зберігається тепло. На кожному поверсі є кухня, дитяча ігрова, роздільні санвузли тощо.
Дитячі кімнати в кожному корпусі та поверсі облаштовані по-різному. Десь є простір для найменших, десь – для підлітків, є так званий кінозал та спортзал", – розповідає адміністратор модульного містечка Артем.
У теплу пору року за гарної погоди майже всі активності відбуваються на вулиці.
Після обіду діти висипаються з будинків, хапають велосипеди, самокати, ролики та розсікають вимощеними плиткою доріжками.
Час ніби зупинився. Замість того, щоб бути тимчасовим прихистком, модульне містечко стало сталим місцем проживання для понад тисячі переселенців. Діти називають кімнати "домом", а дорослі усіма силами намагаються створити комфорт та затишок.
"Кухні також обладнані всім необхідним – є холодильники, чайники, пічки, мікрохвильовки тощо. Також у пішохідній доступності – школа, садочок, поліклініка, продуктові магазини тощо.
Побутову хімію, між іншим, ми видаємо мешканцям, а вони – прибирають у своїх кімнатах, на кухні, в коридорах", – продовжує Артем під розмірене торохкотіння пралки.
Кухня-пральня виглядає як у гуртожитку – тут чисто, але простір намагаються використати на максимум. Мешканки переговорюються на побутові теми, поки розігрівають їсти, а тоді – зникають у своїм маленьких кімнатках.
У кожній кімнаті все як і було – два двоярусних ліжка, шафа, столик та батарея на холодні зимові дні. Влітку модульне містечко розжарюється, але мешканці переживають спеку завдяки протягам з кімнати в загальний коридор.
Проживання є безкоштовним. З мешканців не беруть грошей навіть за комунальні послуги: за світло, воду та інтернет платить місто. Волонтери надають одноразове харчування. З обов'язків – дотримання правил, графіку прибирання та відсутність конфліктів.
Алкоголь, тварини та військовий облік
Обмеження стосуються лише трьох аспектів – тварин (кожного чотирилапого погоджують окремо), заборони вживання алкоголю та обов'язкового військового обліку чоловіків.
Щоб заселитись у модульне містечко, переселенцям треба подати заяву у ЦНАП. Чоловіки також мають надати військово-облікові оновлені документи. Стандартний договір підписують на пів року з можливістю подовження.
Під найжорсткішою забороною – вживання алкоголю, адже більшість побутових конфліктів виникає саме тоді, коли хтось на підпитку і не в змозі вести конструктивний діалог.
"Якщо людина випила і привертала до себе увагу, з великою ймовірністю її виселять до наступного дня", – зауважує адміністратор.
Артем додає, що одним з наріжних питань при заселенні також стали домашні улюбленці.
"Кожен чотирилапий тут – це окремо погоджений випадок. Якщо сім'я з 3-4 людей заселяється з котиком чи невеличким псом – проблеми немає. Хоча якщо буде мурчик – то якось простіше, його вигулювати не треба.
У випадку пари з тваринами, яких ми мусимо підселити – то вже діалог та пошук компромісу. Ми розуміємо, що тварини – теж члени родини, але не всі готові ділити простір з не своїм домашнім улюбленцем", – каже Артем.
При поселенні перевагу віддають тим сім'ям з тваринами, чиї вихованці маленького або середнього розміру. Собака не має перебігати коридор – його треба переносити на вулицю на руках. Таку вимогу ввели для того, щоб не було ситуації з гавкотом, переляком у дітей та хвостиків, а також – щоб ніхто нікого не покусав.
Для великих псів це правило змінюється: пес має виходити на спільну територію виключно в наморднику та на повідці. Але псів зараз у містечку не так-то й багато.
Ольга з Нью-Йорка на Донеччині разом з мамою, дочкою-підліткою, племінником та двома котами виїхала з рідного міста 7 квітня 2022 року. Вона дивом встигла на останній евакуаційний рейс.
"У нас з вікна було Горлівку видно. А це – постійні вибухи, навіть без тривог. На початку квітня мама сказала, що вже не може по кілька разів на день бігати з 3 поверху у підвал. Довелося думати про евакуацію", – згадує вона.
У Львові жінка непокоїлася, як знайти житло з домашніми улюбленцями. Кілька місяців вони жили в школі, а тоді переїхали до модульного містечка в Стрийському парку. Там її сім'ю разом з мурчиками поселили без проблем.
Коли ж наступила зима, усі мешканці переїхали до "зимівника" на Сихові.
"Місця б трохи більше, – мрійливо каже Ольга. – Бо усім разом за стіл не сісти. То діти на другий поверх ліжок заберуться, мама з котами з одного боку кімнати, а я – з іншого. Але й за те дякуємо", – додає вона.
Жінка з перших днів пішла допомагати на пральні у першому модульному містечку, нині – допомагає плести сітки на схід. Але й переїжджати з модульного містечка вона нікуди не збирається. Каже, поки можна жити в "Маріаполісі" – житиме.
"Додому дуже хочеться. Знаю, що були прильоти поруч з будинком, але стіни поки тримаються. Інколи десь кадри з міста побачу і розплачусь – дім такий рідний!" – додає Ольга.
Соціалізація
У "Маріаполісі" проживають різні категорії людей – діти, підлітки, дорослі, пенсіонери.
Адміністрація модульного містечка наполягає на тому, щоб дітей батьки віддавали у місцеві школи. Це не лише допомагає підвищити їхній рівень знань (зокрема української мови), а й соціалізує.
"Школа – це не лише живе навчання, друзі та витівки. Це ще й інтеграція в суспільство, відкритіша комунікація, концентрація тощо.
Бо дитина на дистанційному навчанні набагато легше відволікається від навчання та має значно менше комунікації з однолітками під час уроків", – каже адміністратор Артем.
Більшість людей у містечку – працевлаштована. За понад 2 роки було чимало сімей, де батьки влаштувались на роботу з перших днів після евакуації. Вони жили в модульному містечку кілька місяців, щоб накопичити грошей для оренди житла та – виїжджали.
"Але є у нас пенсіонери, молоді мами в декреті, особи з інвалідністю, які живуть на соцвиплати. Ми не можемо змусити їх працювати", – пояснює він.
Але декому й вік не на заваді. Пані Ганні – 70. Вона з Лисичанська на Луганщині, де прожила все життя та пропрацювала на НПЗ (нафтопереробний завод) 30 років. Нині працює на заводі морозива прибиральницею.
Вона розповіла, що на початку вторгнення чула вибухи, але не сильні. Під потужний обстріл вона попала 29 березня.
"Над головою свистіло, летіло, а сховатися було ніде. Я після того обстрілу не могла спати і донька запропонувала мені виїхати. Найстрашніше було проїжджати НПЗ, бо росіяни його бомбили. Але нам пощастило проїхати поміж обстрілами.
У вагоні я познайомилась з земляками – мами з дітьми, сім'ї, пенсіонерки, як я. За дві доби добралась до Львова", – згадує пані Ганна.
Спершу жінка жила в спортзалі ліцею, а потім отримала місце в модульному містечку. Поступово роззнайомилась з іншими мешканцями та приєдналась до вокального колективу "Співаночки".
Майже рік тому пані Ганна знайшла роботу на заводі морозива. Каже, навіть графік ліпший, ніж завжди мала. Нині два дні та дві ночі, а раніше доводилось працювати день-ніч.
"Шкода, що літа мої такі, що на конвеєр з морозивом вже не беруть. Але якщо треба – допомагаю дівчатам", – з легкою усмішкою розповідає пані Ганна.
Її дому більше немає, але Львів, каже, дуже припав до душі.
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
