Коли ми поїдемо додому? Як прийомна мама з 10 дітьми із Запоріжжя намагаються облаштуватися у Польщі

Коли ми поїдемо додому? Як прийомна мама з 10 дітьми із Запоріжжя намагаються облаштуватися у Польщі

Надія та Олександр Дмитрієви – батьки-вихователі у дитячому будинку сімейного типу. Вони взяли першу дитину під опіку 23 роки тому. За цей тривалий час подружжя Дмітрієвих стали батьками для 19 дітей.

Коли почалось повномасштабне вторгнення росіян, Надії довелось виїжджати з рідного Запоріжжя з 10 дітьми евакуаційним потягом. Її велика сім'я вирушила до безпечної Європи, оскільки будинок у середмісті здиргався від вибухів на лінії фронту за кілька десятків кілометрів.

Дві доби у дорозі, кілька тимчасових притулків за декілька місяців, та згодом – великий будинок, у якому цій великій дружній родині вдалось створити затишок та комфорт.

Ця ідилія не зруйнувалась і в Польщі, хоча на сім'ю чекав нелегкий переїзд, пошук житла та облаштування у новому будинку. Про це Надія Дмитрієва розповіла для "УП.Життя".

Велика сім'я

Істрія будинку сімейного типу Дмитрієвих розпочалась у 2000 році. Олександр та Надія перебирали дитячі речі, які подарували для їхнього маленького сина. Більшість одягу та іграшок не встигли навіть відкрити – хлопчик швидко ріс.

ВІДЕО ДНЯ

Сімейна пара відвезла частину речей до дитячого будинку "Сонечко" у Запоріжжі. Повернулась із впевненим рішенням вдочерити дівчинку. У сім'ї з'явилась Оленка – перша з 19 прийомних дітей.

Подружжя приїжджало до дитбудинку та обирало дітей, яким потрібна допомога. Вікторія, Богдана, Ярослав, Даніїл, Гліб та інші ставали частиною сім'ї Дмитрієвих, а Надію та Олександра нові голоси називали мамою та татом.

Троє вихованців зараз у лавах Збройних сил. Один з них – Іван – боронив Маріуполь і зараз перебуває у полоні. Половина дітей з будинку сімейного типу вже досягли повноліття, дехто навіть створив власну родину.

Надія розповідає про дітей зі справжнім теплом та захопленням, у її голосі багато доброти. Вона зазначає, що жодних проблем або скандалів у сім'ї не було і не буде, бо вся комунікація побудована на довірі та взаємній любові.

Велика приймона родина Дмітрієвих. Фото з архіву

"Діти дуже вдячні, що в них є родина, бо вони теж хочуть аби їх любили, щоб у них були батьки та дім.

Ми з чоловіком не беремо простих діток. Наприклад, ніколи не націлювалися, що треба взяти неодмінно маленьку дитинку в пелюшках з білими локонами і блакитними очима. Ми вибираємо тих, кому дійсно потрібна допомога. Або підлітків, бо їх ніхто не хоче брати", – розповідає вихователька дитячого будинку сімейного типу.

Вона каже, що головний принцип спілкування – тихіше говорити, аби краще почули. Тому у цій сім'ї є певні домовленості щодо обов'язків та дозвілля. Наприклад, спершу роблять домашні завдання, а потім – мають вільний вечір для настільних ігор або перегляду фільмів.

В будинку у Запоріжжі є велике подвір'я та кімната для ігор, окремі місця для навчання. Але через російську агресію будинку сімейного типу та усім неповнолітнім вихованцям довелось покинути рідний дім.

Читайте також: "Тату, ти повинен приїхати, або нас усиновлять". Жахлива воєнна сага однієї української родини

Евакуаційний потяг до Польщі

9 березня Надія та її 10 дітей виїжджали евакуаційним потягом Запоріжжя-Хелм. Вагони для сімей з великою кількістю дітей подали на окремий перон, аби вони могли без поспіху та тисняви сісти у потяг.

"В одному відсіку плацкарту, де є 4 полиці, їхало 20 людей і маленька собачка. У мене було двоє дітей з інвалідністю. Вони були в памперсах, впродовж дороги не їли і дуже мало пили. Мені було дуже-дуже важко, бо ніде не присісти, не прилягти: майже всю дорогу стояла", – згадує Надія.

Вона пояснює: під опікою перебувають 2 дітей з важкими діагнозами – двійнята Віка та Діма. У 6-річному віці вони тільки вчаться ходити, їсти та говорити. У їхньої старшої 9-річної сестри Богдани вже після переїзду загострилось імунне захворювання, яке прикувало дівчину до ліжка. Біологічні батьки цих дітей вживали алкоголь та наркотики, тому малеча має значні відхилення у розвитку та важкі супутні діагнози.

Сім'я на великій прогулянці

Дорога зайняла 2 доби без сну, їжі та майже без води. Евакуаційний рейс відмовлялись прийняти у кількох містах Польщі. Зрештою їх привезли у місто Сталева Воля і доставили на великий критий стадіон, де були розкладачки, душові, харчування.

"Там я дізналась, що можна поїхати до Італії у спеціальний центр. До нього треба було їхати ще кілька діб в автобусі. Але оскільки в мене 5 дітей з інвалідністю і 2 з них з важкою інвалідністю, і майже усі захворіли, я відмовилась", – розповідає мама Надія.

Тимчасове житло

За тиждень їм запропонували будинок на туристичній базі біля гір.

"Там були дерев’яні будиночки з щілинами у палець між кімнатами. Поруч із нами жила сім’я, в якій матюкалися дуже сильно. Мої діти такого не вміли, але швидко навчилися за два тижні", – каже жінка.

Вона пояснює: у Польщі ввели певні соцвиплати для людей, які прихищали українців. За кожну людину виплачували певну суму, тому багато власників помешкань "вчеплялись" за таких постояльців. Але з того дому їх дуже не хотіли відпускати.

Читайте також: Ховалися три місяці у кімнаті для грошей. Як прийомна мама із 14 дітьми рятувалися від війни на Дніпропетровщині

Проте тимчасове житло було розташоване за кілька кілометрів від інших будинків, що "відрізало" Надію від можливості поїхати з дітьми до лікаря або на закупи продуктів. Тож щоб переїхати в інший будинок, навіть довелося залучити поліцію.

"Потім ще 2-3 місяці ми пожили в готелі. Нам виділили цілий двоповерховий номер. Там було 3 кімнати і гостина, діти там гралися. Нас годували, далі речі для дітей та засоби гігієни.

Але ми шукали будинок! В мене особлива родина, і я хочу, щоб кожна прийомна дитина відчувала комфорт і затишок. Так, в іншій країні, але не готель чи інтернат, а повноцінний дім", – розповідає Надія.

Повноцінний дім

Вона зазначає, що довго шукала його, та зрештою – знайшла.

"Нам допомагають із оплатою за сам дім, але комунальні, опалення, інтернет та інші витрати – платимо самостійно. У Європі – це супер дорого! Наприклад, 580 злотих на місяць виходить за світло. Десь 600-800 – за воду, а ще інтернет до 500 злотих. Я сумарно такі гроші за комунальні послуги в Україні за рік віддавала", – ділиться прийомна мама.

У містечку Біла Підляська родина орендує двоповерховий будинок. Там є 6 кімнат, гостина, кухня, два санвузли. Опалення та гаряча вода – автономні.

"Світло відключають, до речі. Сьогодні (26 січня – ред.) у нас двічі його відключали, вчора – один раз. Але ми вже знайшли графік, попередньо вимкнення триватимуть ще кілька днів.

Через відсутність електрики діти на онлайн-заняття спізнились, бо навчаються з мобільного інтернету. А коли нема світла – то нема й зв'язку. А щоб зробити стаціонарний інтернет, потрібна карта побуту. Ми ж маємо лише документ про тимчасовий захист", – розповідає Надія.

Надія, Олександр та їхні вихованці

Сім'я Дмитрієвих мешкає у цьому будинку вже пів року. Надія зазначає, що побут вже облаштували. Вони самотужки опановують польську мову, бо їхати на курси – далеко і не зручно.

У містечку Надія познайомилась з кількома польськими прийомними родинами. Вони допомагають жінці з поїздками на закупи чи до лікарів.

"Я дзвоню і кажу – мені треба поїхати туди, чи можете ви мені допомогти? Вони там кажуть – сьогодні не можемо, а завтра – будь ласка.

Наприклад, на реабілітацію з Вікою і Дімою на маршрутці точно не поїдеш. Але люди дуже чуйні, гарно ставляться, допомагають. Я вкотре переконуюсь, що як ти до людей ставишся, так і вони – до тебе", – каже Надія.

Діти навчаються в українській школі онлайн, вихованці з інвалідністю відвідують реабілітаційні процедури та за потреби – лікарів.

"Стоматолога відвідали усі! – сміється жінка. – У когось молочні випадали, комусь вже постійні ремонтували. Майже місяць водила дітей, записувала по черзі".

Допомога та сімейні цінності

У Польщі лише кілька місяців тому почали виплачувати допомогу для багатодітної сім'ї, тож тепер комунальні витрати та харчування сплачувати стало легше.

Проте, як зазначає Надія, оплати за комунальні послуги та утримання будинку у Запоріжжі ніхто не скасовував.

У рідному місті лишися чоловік Олександр. Він приїжджає до Польщі час від часу, проте має роботу в Україні. Надія каже, що під час візитів він допомагає у побутових питаннях та значно спрощує логістику, бо в жінки немає машини. А до найближчого міста – 7 км.

"Навіть якщо їхати на закупи – уявляєте скільки продуктів треба придбати та доставити? Мінімум 3 кг м'яса, крупи, овочі, а ще – якісь смаколики… А чоловік фізичну силу має", – пояснює багатодітна мама.

Вона додає, що коли Олександр їде – їй допомагають старші хлопці 18-річний Даниїл та 15-річний Микита.

Ексурсія до скель

"Мені насправді всі діти допомагають. Ми все разом робимо. Наприклад, хочуть діти пиріжків, то пропонують, а тоді всі разом збігаються на кухню. І кожен має хоча б один пиріжечок зліпити", – з теплом у голосі каже Надія.

Вона додає, що більшість прийомних дітей – зі складних сімей. До декого батьки якось погано ставилися – когось били, кидали, принижували. Хтось не мав братів чи сестер, та найголовніше – не мав підтримки.

"Зараз вони знають, що ми родина, ми стоїмо один за одного і маємо захищати, допомагати друг другу. Вони такими і ростуть, приймаючи у своє життя нові моделі поведінки", – розповідає багатодітна мама.

Дозвілля дітей

Надія каже, що у них – найбільший будинок у містечку, ще й з великим подвір'ям.

"Дітям є де побігати, покататися на тих самокатах та роверах. Навіть зараз, бо зима видалась теплою", – зазначає жінка.

Вона додає, що до них часом приходять пограти польські діти. Надія і діти пригощають їх цукерками, печивом або іншими смаколиками.

"Можуть прийти, стукати в двері, спитати, чи вийдуть діти. Декілька разів заходили всередину. Але тут малувато місця, щоб ще хтось приходив.

У нас в Запоріжжі в будинку була така зона, де діти могли гратися. Тут – у вітальні я облаштувала їм куточок, де вони можуть і в настільні ігри грати, малювати, ліпити, складати пазли. Але – по черзі, бо місця замало", – розповідає мама.

Вона зазначає, що діти знають, чому довелось покинути Запоріжжя: вони чули вибухи та відчували, як трясся будинок.

"Як би їм тут не було добре, вони все одно питають: Мамо, коли ми поїдемо додому?" і "Коли закінчиться війна?". А навіть наймолодші діти кажуть: "Україна в моєму серці". І я з ними повністю згодна", – додає багатодітна мама.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Якщо загинемо, то усі разом": історія порятунку прийомної родини з Маріуполя

Реклама:

Головне сьогодні