Українська правда

"Заради дітей я набиралася сили": перші свідчення українок, які пережили 6 років полону

- 22 серпня, 17:20

Цивільні українки, які повернулися з російського полону в рамках обміну 14 серпня, вперше розповіли про пережиту неволю та враження після звільнення.

Юлія Паніна, Марина Березняцька та Світлана Головань дали пресконференцію 22 серпня, повідомляє кореспондентка "УП. Життя".

Усіх трьох жінок росіяни затримали на окупованій Донеччині у 2019 році.

"Ми пройшли тортури, але надія не помирала"

Юлію Паніну затримали біля дому в Донецьку, коли вона мала відвезти до школи 13-річну доньку. Тоді окупаційні силовики перегородили їй дорогу, показали посвідчення і сказали, що "хочуть поспілкуватися".

Жінку відвезли до будівлі ФСБ, а звідти – до катівні "Ізоляція". В останньому місці утримання Юлія бачила ще 6 дівчат, які досі залишаються в увʼязненні.

"Ми з 2019 року чекали на обмін. Але надія танула. І нарешті сталося це чудо, що ми тут. Та у нас ще залишаються там дівчатка. Там, де ми були, є 6 дівчат, які тривалий час перебувають в увʼязненні", – каже жінка.

Марина Березняцька до затримання була підприємицею і мала свій притулок для собак.

Окупанти затримали жінку за нібито "співпрацю зі Службою безпеки України", коли вона вийшла на вулицю за посилкою.

"Були допити. Морально було дуже важко (…) Я думаю, що кожній з нас давали силу наші сім'ї, які нас підтримували і вірили, що все-таки це пекло закінчиться.

У кожної з нас є діти, які чекають, коли ти подзвониш, і кажуть: "Мам, ми тебе чекаємо, любимо, ти у нас найкраща". Це найголовніші слова, які кожному хочеться почути. В будь-якому випадку, ти не маєш права здаватися", – розповіла Марина.

Своєю історією також поділилася Світлана Головань родом з Новоазовська. У рідному місті жінка займалася засолюванням і продажем риби.

У серпні 2019 року підприємицю затримали у власній квартирі. Жінка пригадує: єдиною "підставою" для викрадення стало те, що у неї були родичі на підконтрольній Україні території.

Вдома на жінку чекали двоє доньок – Аня і Софія. Їхній батько вивіз їх до Маріуполя.

Окрім тата, про дітей піклувалася їхня тітка, яка виїхала з Новоазовська ще у 2014 році, та її чоловік.

"Я знала, що якщо дітей залишити в окупованому місті, їх заберуть до дитбудинку", – пригадує Наталя, сестра Світлани.

Коли у 2022 році з полону вийшла Людмила Гусейнова – землячка Світлани – Наталя вирішила з нею звʼязатися. Відтоді правозахисниця підтримувала контакт з родиною Світлани.

Незадовго до початку повномасштабної війни колишній чоловік Світлани вивіз доньок з Маріуполя на безпечнішу територію: спершу на Хмельниччину, а потім до Німеччини. У полоні Світлана трималася за мрії про зустріч із ними.

"У мене була віра, що мені потрібно вийти і зустрітися зі своєю сім'єю, яка мене любить і чекає. Заради дітей я набиралася сили, терпіла і вірила", – сказала Світлана.

Після звільнення з полону жінка змогла поспілкуватися з доньками дистанційно, але сподівається невдовзі побачити їх наживо.

Обидві дівчинки зараз навчаються у німецьких школах, де не викладають українську мову. Але молодша донька хоче вчитися в рідній школі й повернутися до України.

"Мені, звісно, трошки боляче. Моя старша донька подорослішала, і 6 років втрачено. Але я сподіваюся, що ми будемо одна до одної їздити в гості", – поділилася жінка.

Наталія додала, що дуже пишається своєю сестрою.

"Пишаюсь тим, що вона ступила на українську землю і намагається говорити українською мовою. Для мене це дуже важливо. Вона дуже сильна жінка. І це тільки українське коріння може дати такої сили", – каже Наталя.

Усі жінки поділилися, що їх вразили десятки людей, які вийшли їм на зустріч після обміну.

"Ми були дуже здивовані, що вся Україна вийшла. З місця обміну до Чернігова нас зустрічали з прапорами, нам махали руками… Було дуже приємно", – сказала Юлія Паніна.

Світлана Головань розповіла, що в автобусі плакала від зворушення, коли побачила дітей і дорослих, які зустрічали її з прапорами.

"Я дуже щаслива, я потрапила в рай (…) Нас переповнювали позитивні емоції, яких 6 років у нас не було. Ми дуже вдячні за те, що нас поміняли нарешті. Ми цього чекали дуже довго, пройшли тортури, але надія не помирала.

Я кожного дня молила Господа. І коли я виходила з колонії, сказала "Господи, дякую, ти почув мої молитви". Я скоро надіюсь зустрітися зі своїми доньками, яких не бачила 6 років. Вони дуже виросли, тому зараз в мене такі емоції – сльози радості. Я дуже щаслива. Дякую", – говорила жінка.

А Марина Березняцька пригадала: одразу не могла повірити, що неволя скінчилася і почалося нове життя.

"Найстрашніше – це страждання сім'ї, коли вона тебе чекає. Ми всі сильні, але це було дуже складно. Ще раз всім дякую за те, що допомогли нам возз'єднатися з сім'єю і вийти на свободу", – додала жінка.