Созополь: "зайчики" на воді

Созополь - це чудо. Це чудові бухти з піщаними пляжами, казкове Старе місто і філіжанка кави, яка не вистигає на сонці, поки ти її п'єш.

Час тут змінює свій масштаб: ввечері, години проведені на морі видаються єдиною миттю, а уся увага дня зосереджена чомусь навколо маленького поні. Він не чорний і не гнідий, а якогось абрикосового кольору, як черепиця навколишніх будинків.

Якщо спробувати описати Созополь формально, то він є сукупністю будиночків, будинків, трьох-чотирьох поверхових сімейних (родинних) готелів та туристичних комплексів. Усе це впроваджене у чітку діючу туристичну інфраструктуру. Послуги для відпочиваючих найрізноманітніші, якісні і оптимальні за показником ціна-якість.

Созополь за вартістю відпочинку вважається "не дешевим" курортом, порівняно з іншими туристичними осередками Болгарії. Звичайно, що є і дорожчі. Але, як на мене, це обґрунтовано, адже, окрім моря, пляжу і сонця, ви маєте казковий бонус - Старий Созополь, який виник на місці древньогрецького поселення Аполлонія Понтика , яке було засноване ще у IV столітті до н.е.

Головне, при прийнятті рішення про поїздку, добре усвідомлювати, що те, по що ти їдеш, за гроші не купується: це спілкування з морем, людьми, подорож у часі і, організованому колись давно, просторі.

День як рік. На світанку над морем "січневе" сонце. Ми приходили купатися вже десь у "березні", а далі загоряли під "квітневим" і "травневим" сонцем. Коли воно підіймалось до "червня", ми йшли з пляжу і до "вересня" гуляли вуличками старого Созополя. Ми ходили по музеям, галереям, художнім салонам, або в порту просто дивились на кораблі.

Серед серпантину вуличок ми знаходили намолені каплички, десь у тиші пили каву. До моря ми повертались коли сонце ставало "жовтневим", і з першими зірками, коли воно схилялось у зиму-ніч, ми повертались додому. Так у нас і проходив день: ранок - до Великодня, день - від Великодня до Покрови, а вечір - від Покрови до Василя. А ніч, у барах та ресторанах, вибухала Маланкою. Але це - вже забави для аматорів тієї справи.

Про море. Море - це середовище і описувати його - марна справа. Не ти обираєш море, а воно обирає тебе, і або приймає до гурту, або ігнорує. Море в Созополі - на усі смаки: і піщані пляжі, і скелясті бухти, хто шукає глибини, знайде її біля скель, кого вабить пляжна розвага, для нього воно запропонує пологі лагуни.

Мені зараз даремно описувати усі його особливості та принади, тому що, коли ви будете це читати, там, у Созополі, воно вже буде вже іншим. Іншим буде пісок, іншою берегова лінія і інші риби запливуть у його бухти, а вдень над морем літатимуть інші чайки, інші хмари затулятимуть сонце, а вітер ганятиме по морській поверхні нові пошарпані тіні.

Дружина вже кілька хвилин стоїть по коліна у воді і далі в море заходити не хоче. Вона верещить від кожної хвильки - вода для неї холодна, хоча жодного дня не була нижчою від 26 градусів. Наша сцена починає привертати увагу оточуючих. Мені набридає її вмовляти, і я удавано суворо і грубо навмисно голосно їй кажу: "Курво, я дав за путівку 500 євро! Ану, бігом у воду!"

Усі присутні навколо починають неприховано ржати. Леся сміється і йде у море, а я розумію те, про що підозрював: навкруги - земляки. Найцікавіше те, що до вечора усі перезнайомились, розговорились і відпочинок пішов по гарній змістовній версії. Моя провокація вдалась. Я переконався у цьому, коли за кілька днів почув, як мама, виховуючи доньку, в якості аргументу наводила посилання на те, що тато за путівку дав (саме "дав") 500 євро.

Мобільний зв'язок - то окрема розмова. Він з'їдає купу грошей. Спочатку йшли дзвінки - я на них не відповідав, і дзвінки припинились. Але, пішли sms-ки. Я на них теж не відповідав, та вони не припинялись. Тоді я кілька разів відписав: "Поповни мені рахунок на 100 грн і я розповім тобі, як тут хороше". Телефон затих.

Про мешканців Созополя. Вони напрочуд привітні та гостинні. Але це не все. Це не просто ділове ставлення до туристів, які дають їм можливість реалізувати природну ренту цього унікального куточку Світу. У спілкуванні з болгарами відчувається ще й традиція та настанови культури. Культури гостинності.

Тебе сприймають не лише як туриста, але й як гостя. Коли я почав у зятя власника готелю Петера розпитувати про магазини, пляжі, базар, то через хвилину вже сидів у його машині, і він мені усе показав і пояснив, що у магазинах іноді товари дешевші, ніж на базарі, на якому пляжі краще відпочивати зранку, а на якому ввечері і багато різних деталей туристичного побуту.

Поведінку Петера я оцінив пізніше: справа в тому, що те, про що я питав, а він люб'язно мені показав, можна було б взнати і самостійно протягом кількох годин. Схеми міста знаходяться на усіх вулицях, усі вулиці чітко зазначені, на перехрестях стоять точні вказівники.

Вам делікатно нічого не нав'язують, але миттєва готовність допомогти відчувається у всьому. Ти не турист, ти - гість. Протягом дня ти можеш не задати жодного запитання, але відчуття, що тебе усі розуміють і радо з тобою поспілкуються, присутнє скрізь і в усьому.

Созополь - різний за статками: тут є і вишукані VIP-готелі і скромні кімнати для мандрівників. Я бачив тут і архаїчні Жигулі-"копійку" і спортивні кабріолети. Океанські яхти і рибальські човни стояли поруч у акваторії порту. Туристи та відпочиваючі тут найрізноманітніші, але рівними їх робить море: воно для всіх було єдиним +26^оС. А руїни древніх грецьких храмів переконливо нагадували, що усе є суєта, а вічними залишаються лише справжні людські стосунки органічно вбудовані у простір, який подарувала природа. Стосунки - адекватні цьому простору. Тоді і з'являється гармонія - симфонія людини, неба, моря і землі.

Але серед усієї цієї казки, слід розуміти, що Созополь - це місто-трудівник. Це помітно і по чистим вулицям, охайним будинкам, особливо це помітно, коли спускаєшся у порт. Тут, поруч біля причалу, стоять і рибальські човни і прогулянкові яхти. З вулички Старого міста "Морські скали" я через затоку милувався двома островами у морі - Святого Івана та Святого Петра.

Від міста їх відділяло кілька миль водної поверхні. На одному з них мене особливо зворушив маяк з невеличким самотнім будиночком поруч. Я вдивлявся у морську далечінь і уявляв собі родину, яка живе на цьому острові, відірваному від усього світу. Чомусь саме родина уявлялась мені мешканцями цього острова. І приходило розуміння того, що в основі будь-якого свята лежить чиясь наполеглива праця.

Созополь чистий і охайний. Але, що я помітив: у вічі промовисто кидається картина встановленої персональної відповідальності (власності) і її заміна відповідальністю не персоніфікованою.

Вулиці і прибудинкові території, фасади і вітрини приватних магазинів, готелів, осель завжди прибрані та чисті. Ситуація змінюється, якщо ти потрапляєш у зону муніципальної власності - власності громади. Невеличкий сквер вздовж вулиці Республіканської мені нагадав чомусь Алушту радянських часів. Було в ньому щось навіть зворушливе.

Ні, сміття тут не було, але відчувалось, що піклування про цей скверик відбувається ситуативно і фрагментарно. Мені, чомусь, це подобалось, я відвідував його щодня, так само, як і Художню галерею в Старому місті. Я частенько сидів тут у затінку кипарисів по шляху на пляж і з пляжу. Для себе сквер ми визначили як "Демократичний".

Він відверто тішив мене. Не було в ньому казенного прагматичного "орднунгу". Але, щодня у скверик приходив старший чоловік. Він щось оглядав, прибирав, а потім діставав з-під куща шланг. Далі він йшов до центральної клумби і поливав на ній якісь екзотичні квіти. Коли чоловік майже закінчував свою справу, з тіньочку під деревом підводилась жінка.

Вона залишала біля лавочки коляску і йшла до самотнього кущика. Під ним вона брала п'ятилітрову пластикову флягу і поливала кущик.

Потім жінка йшла до чоловіка, і він наповнював їй порожню флягу водою. Жінка несла її назад під кущ, поверталася у тінь дерева, але вже не сідала, а котила коляску з дитиною кудись далі. Я мало не щодня спостерігав цю картину. Люди, не промовивши жодного слова, робили прості речі, але ця полита клумба і це зворушливе піклування за кущиком доправляли мене до якогось глибинного змісту речей і вчинків.

Старе місто - це друге крило відпочинку у Созополі. Тут ти можеш серед курорту побути на самоті, і тут є з чим побути на самоті. Власне, це - скелястий мис, що виходить далеко в море і творить дві бухти: одна - розкішний пляж, а друга - затишний порт. На цій скелі, як ластівчині гнізда, один до одного притулились будиночки і витворили містерію вулиць, вуличок, майданчиків і чарівних закапелків.

Тут можна натрапити на вуличку, яка не є дорогою, а представляє собою сходи: щось подібне я спостерігав у старому Гурзуфі. Море тут скрізь: щойно ти спостерігаєш його праворуч серед мурів древньої фортеці, як ось воно вже вигулькнуло ліворуч між стінами впритул розташованих будиночків.

Знайомству з кожною з вулиць можна присвятити окремий день. Кожен будинок тут заслуговує зосередженої уваги. А на довершення усього - маленькі каплички, якими всіяно Старе місто.

Вони - це маленькі кам'яниці, і їх тут називають паракліс. Вони виникають у найнесподіваніших місцях: чи то над урвищем моря, чи то посеред маленького майданчику, який за площею може бути меншим від великої кімнати в готелі. Сюди завжди можна зайти і поставити свічку.

Зворушливими є поминальні листівки за померлими родичами. Їх можна помітити на хвіртці, на дверях дому, на дереві. Але вони викликають не стільки почуття суму чи туги, скільки поваги до родини, яка зберігає пам'ять за близькими, і захоплення від традиції глибокої шани до тих, хто пішов.

Трапилось так, що нічної пори я потрапив у старий Созополь. Було тихо і темно, і якби не поодинокі електричні ліхтарі, то складалося повне враження присутності у якомусь іншому часі. Мені здалося, що якщо я розкину руки, то торкнусь стін протилежних будинків. Старезна бруківка відносила мене у якісь давні часи, від чого ставало тривожно і моторошно. І, нарешті, я зрозумів, що відбувається - я потрапив у часову пастку.

Тут зупинився час, і якщо скрізь у світі люди намагаються його прискорити, то тут - навпаки, його повертають назад. Мешканці цих вуличок живуть день за днем і нічого нового, окрім нових туристів, не очікують. Тут час спіткнувся, зупинився, він став законсервованим, як руїни Аполлонії Понтіки.

Це царина статичної рівноваги, на відміну від динамічного поступу нового Созополя, де будуються нові будинки, переоздоблюються старі, де вирує життя. Старе місто, яке давно перетворилось у казкову, чарівну декорацію зробило декорацією і своїх мешканців. Тієї ж миті я зрозумів, що таке "рентне прокляття". Та це не давало мені відповіді на питання: "А де ж мешкає мудрість?"

Так, на бруківці старого міста її зустріти легше, але, мабуть, лише в доповненні, а не запереченні старого і нового, мудрість набуває своєї повноти. Коли поступ нового визначається і координується переосмисленим досвідом минулого, тоді і може з'явитись гармонія.

Ми майже щодня приходили до будівлі Художньої галереї. Вона певним чином вивершує Старе місто і розташована на самісінькому краєчку скелястого мису. Майже з кожної вулиці ти дістаєшся до неї, далі - руїни грецького храму. Порівняно з іншими будиночками, ця будівля - велична.

Навколо неї, чого немає біля решти будинків, простора площа і чудовий оглядовий майданчик, звідки видно бухти, пляжі, місто і усе море до самісінької Туреччини. Цей мис розділяє дві бухти, море його обступає з трьох боків, і тут постійно дмуть вітри: я гадаю, що саме вони каламутять тут пам'ять усіх часів, а відвідувачі розбирають цей тисячолітній коктейль подій та настанов - кому що до вподоби.

Одного разу, біля галереї, ми зустріли групу людей непевної зовнішності - це були представники якоїсь субкультури. Вони ворушились під стіною в кущах, і я помітив їх випадково. Взагалі, біля галереї можна зустріти різну публіку: тут майже щодня проводяться виставки, перформанси і дивуватися екзотиці присутніх не доводиться.

Але, ця група з двох хлопців і дівчини була якась особлива, вона "випадала" з загального контексту свята своєю виразною відчуженістю. Вже, коли ми спускались у порт, Леся, між іншим, зауважила, що помітила, як дівчина у кущах коліном намагалась приховати шприц, що лежав на парапеті. Я почув це і забув - ситуація була нетиповою.

Але, вже ввечері, сидячи на пляжі і милуючись хмарами, морем, вогнями міста і нахабною чайкою, я пригадав ту випадкову зустріч і чомусь подумав: "Дитино, якщо серед цієї краси, тобі потрібен шприц, то ти своє життя змарнувала, навіть його не розпочавши, не розпізнавши його смак". Ситуацію з мінору вивела група молодих хлопців, які на трубах та барабані вшкварили в парку якусь інтернаціональну мелодію гірського весілля. Я повірив музикам, пішов на їх звук і почав очима шукати Горана Бреговіча.

А ще я завдячую Болгарії і Созополю за потрясну фонетичну знахідку - це баніца і банічарниця. Справа в тому, що усе місто заповнене маленькими пекарнями, де ви можете придбати найрізноманітніші млинці, палянички, тістечка, завиванці і т.д. Невеличка паляничка з пухкого тіста з солоним сиром називається баніца. Я ж баніцою називав весь асортимент.

Але, згодом помітив, що це - чарівне слово. Воно органічно тулилося до усіх обставин туристичного життя. Так, я міг запитати у дружини: "А де моя баніца, що я залишив на столі?" У відповідь вона приносила мені з балкону кружку, про яку я саме і питав. На вулиці я говорив, що мені потрібно зайти до банічарниці і поміняти баніцу, і Леся розуміла, що я маю зайти у фотосалон і замінити у фотоапараті плівку.

У кожному контексті ці слова набували свого нового і напрочуд точного змісту. Я вже не кажу, що годі було шукати кращих відповідників до частин тіла, які відпочиваючі охоче пропонували на оглядини.

Тут "дивись, які баніци", або "я б мав таку банічарницю - то ніде б не робив" були найточнішими і всеохопними характеристиками розкішної жінки або доглянутого чоловіка. Сміх-сміхом, але зараз, вдома, коли мені трапляється за вечерею сказати: "Подай мені баніцу", - і дружина передає необхідну мені сіль, то у кімнаті впроваджується спокій і затишок.

Здається, що за вікном не осінній дощ на тролейбусній зупинці, а тихо хлюпоче море у бухтах старого Созополя, і в променях вечірнього сонця в них заходить прогулянковий катер "Santa Maria".

Риплять його дерев'яні щогли, заглушуючи шум вітру, і чути крики чайок. Взагалі, болгарська мова характерна і мелодійна. Мабуть тому я зупинявся щовечора не біля барів та ресторанів, а стишував ходу біля вежі з годинником на спуску Республіканської вулиці. Тут старший чоловік грав на акордеоні і співав балади.

Він сидів на придорожньому стовпчику, і мені здавалося, що вітер з моря стихав, а натомість, сюди, до берегів Созополя, спускався вітер зі стрімких схилів Родопських гір.

Ми збираємось рушати на Чернівці. На другому поверсі музичного клубу "ENERGY" хтось проводить репетицію. Ввечері, якийсь невідомий нам виконавець, співатиме для нових гостей Созополя "Wonderful Life". Автобус рушає і поволі виїжджає за місто. Ми минаємо порт, зникають острови Св. Івана та Св. Петра...Нас чекає дорога додому.

Коли я повернувся з поїздки, то настала моя черга відповідати на питання про море, пляжі, гарячу воду, кондиціонери, харчі і т.д. Аж, нарешті, я втомився хвалити усе разом і щось зокрема, відтак, сформулював інтегральний висновок: за десять днів мого перебування у Созополі я жодного разу не потрапив у ситуацію, коли б хтось, або щось зіпсувало мені настрій.

І було усе саме так.