"Мені дуже хотілося зелені": як біологиня стала полярницею і провела рік на станції "Академік Вернадський"

Тетяна Баглай – одна з чотирьох жінок у команді 29-ї Української антарктичної експедиції. У 2024 році вона пройшла конкурсний відбір та провела рік на станції "Академік Вернадський", досліджуючи різні види планктону та "цвітіння" снігу біля станції. Заради цього Тетяна почала вивчати іспанську, пройшла курс управління дронами, отримала ліцензію на право керування моторним човном та відмовилась від перспективної роботи.

"УП. Життя" поговорила з полярницею про її мотивацію, умови життя в льодовій ізоляції та зміни, які відбулися з нею завдяки експедиції.

"Так склались зірки": про конкурсний відбір та бажання стати полярницею

Потрапити на станцію "Академік Вернадський" Тетяна Баглай мріяла з дитинства. Жінка йшла до неї поступово – навчалась за спеціальністю "Фармація", а згодом прищеплювала любов до науки дітям через організацію "Наукових пікніків". Коли побачила оголошення про набір до експедиції, довго не могла наважитись подати документами.

"Я давно слідкую за полярними дослідженнями. І довгий час жінок не брали в експедицію. Я ніколи не думала, що колись можу стати її частиною", – пригадує Тетяна.

Вона розповідає, що у 2023-му році, коли оголосили конкурс, у її житті настав переломний момент – Тетяна захистила дисертацію, працювала в гуманітарній сфері, тож багато зруйнованих доль пропускала через себе. Тоді відчувала певне вигоряння.

"Із вторгненням ми усі гарували, намагалися щось зробити хороше, допомогти Збройним силам, людям, які постраждали. І якщо працювати без відпочинку, ми перегораємо. Напевно, і я трошки перегоріла, бо як не старалася змінювати місце, рід діяльності, відчуття лишалося. І тут мені на очі потрапляє оголошення про конкурс, виринає буря емоцій: "О Боже, я завжди хотіла, може, подати?". Перечитую раз, другий, третій вимоги і розумію, що можу підійти. І після довгих вагань я вирішила податися", – каже науковиця.

Вона зізнається, що зважитися на таку пригоду їй допомогло присвоєння PhD напередодні.

"Я не велика науковиця, але розуміюсь в методології, протоколах досліджень. Знаю, що таке стандартні операційні процедури, вмію користуватися лабораторним обладнанням. Тож так склались зірки, певно", – жартує біологиня.

Попри те, що усі документи вже давно були готові, Тетяна подавала їх за 15 хвилин до дедлайну – вагалася. Думала, чи зможе покинути Україну на такий тривалий час. А з іншого боку – плекала у собі мрію дитинства.

"Звичайно, ця мрія трошки видозмінювалася, бо в дитинстві я хотіла бути хімікинею, з хімією не вдалося. Потім хотіла бути лікаркою. Але лишилася у фармації, яка багата на хімію, біологію, анатомію, фізіологію. Також були певні нереалізовані речі саме в класичній науці, які в свій час спонукали мене зайнятися популяризацією наук", – ділиться полярниця.

Тетяна розуміла, що відриватися від звичного життя у такий спосіб – це не повністю змінити свій життєвий курс, адже контракт лише на один рік. Проте її тішила думка про можливість бути дотичною до науки та загалом роботи у команді антарктичної місії.

"Тому зійшовся час і місце, коли я була необхідна експедиції, а експедиція була потрібна мені", – резюмує жінка.

Як формували команду експедиції

Тоді Тетяні видалося, що все просто, головне – подати документи вчасно та відповідно до вимог, а згодом пройти співбесіду. Опісля на аплікантів чекала розмова з психологом, психіатром, ретельний медогляд, етап зборів та очікування.

"Коли ти пройшов ці етапи, когось відсіюють, а тих, хто проходить далі, запрошують на збори. Формально на зборах присутні дві команди: основна і запасна, проте ніхто не знає, хто в якій. Комісія, напевно, спостерігає, як ми співпрацюємо, намагаючись сформувати команду з тих людей, які будуть максимально підходити для роботи в ізоляції", – роздумує Тетяна Баглай.

Вона каже, що здружилася з усіма учасниками зборів та не сприймала їх як конкурентів, а радше як колег, з якими у разі удачі доведеться працювати на станції.

"Найскладніше у процесі відбору – період очікування. Після зборів у листопаді нам обіцяли оголосити результати до Нового року. І у цей час ти не можеш нічого планувати. Бо ж якщо тебе таки відберуть, то на рік випадеш зі звичного життя. Я працюю у проєктній роботі, і в грудні в мене була дуже класна пропозиція. І я від неї відмовилась, бо розуміла, що якщо мене відберуть, то не зможу повноцінно виконувати ту роботу", – пригадує біологиня.

Результати відбору не оголосили вчасно, тож Тетяна подумала, що її просто не відібрали до експедиції. Тож вже у січні вона почала планувати свою рутину.

"І ось на початку лютого мені кажуть, що я у складі експедиції. Звичайно, це була колосальна буря емоцій: ура, я проходжу! З іншої сторони тебе накриває: о, Боже, а я ж то набрала уже роботи, і вона в мене як мінімум до червня розпланована.

Тут дуже дякую тим колегам, які відгукнулися і допомогли максимально в лютий втиснути все, що треба було зробити за моєї присутності. Я по всій Україні їздила, як трошечки скажена людина, а частину роботи уже дороблювала дистанційно, перебуваючи на станції", – зазначає Баглай.

Полярниця розповідає, що специфічної підготовки до експедиції не було, проте вона готувалася самостійно: отримала ліцензію на право керування моторним човном, пройшла курс навчання управління дронами та почала вивчати іспанську.

Із кожним членом експедиції проговорювали можливі ризики і речі, до яких треба бути готовими.

"Оскільки ми були не першою експедицією, яка вирушала в умовах повномасштабного вторгнення, нас попередили, що у випадку загибелі когось з рідних і близьких у нас просто не буде можливості приїхати попрощатися. Ми розуміли, що повинна бути людина, яка може підстрахувати і допомогти батькам, дітям, братам, сестрам. Бо ти за тисячі кілометрів", – пояснює Баглай.

Йшлося також і про умови життя в ізоляції. Наприклад, як справитись із конфліктами, коли ви і працюєте, і живете в одній будівлі з одними і тими ж людьми.

"Тут треба вміти співіснувати, комунікувати. Мені, наприклад, краще одразу все сказати. Поки ми не проговоримо якісь свої бажання чи образи вголос, ніхто не зможе здогадатися. Тому ключовим елементом успішної експедиції я вважаю комунікацію", – ділиться науковиця.

Тетяна каже, що для перебування на станції упродовж тривалого часу необхідні не лише фахові знання, але й набір людських якостей, як, наприклад, почуття гумору, легкість в спілкуванні, вміння бути в колективі та на самоті.

"Бо ніби станція маленька, і немає простору, але інколи ти можеш навіть не бачити людей на станції пів дня. Тому треба вміти бути із собою, працювати і організовувати робочий графік самостійно", – пояснює Баглай.

Також, каже жінка, важливо вміти дивитися на ситуацію під різними кутами та швидко приймати рішення, які часом видаються нестандартними.

"Бо коли щось зламається чи чогось не вистачає, треба вміти використати те, що є, для того, щоб відремонтувати, або якось пристосувати до тої потреби, яка виникла, бо доставка не працює. Ти можеш чекати дев'ять чи десять місяців, поки зможе прийти корабель, наприклад, коли все затягнуте кригою", – каже дослідниця.

Перед експедицією жінка трохи відчувала тривожність через невизначеність, але страху не було – команди вже не один рік зимували на станції.

"На станції мені дуже хотілося зелені"

На станції немає супер екстремальних умов: команда експедиції живе в приміщенні, яке опалюється. Тут є увесь необхідний побут, тому кожен має можливість поїсти, помитися. Є "Старлінк", повноцінний інтернет, тож ніхто не відчуває себе надто відірваним від родини, друзів чи близьких.

"Ти можеш поспілкуватися. Звичайно, є різниця в часі. Тому треба підлаштувати свій графік, щоб говорити з Україною", – зазначає полярниця.

З її слів, не було чогось, чого бракувало у побуті критично. Ось лише зелені дуже хотілося, каже жінка.

"Просто умов не було, бо зелень зберігається недовго. А з усім іншим – вистачило. Пам'ятаю, казали мені брати багато шкарпеток, бо вони протираються. Мені вистачило. А от футболок краще було б більше – вони попсувалися хімією в лабораторії", – пригадує науковиця.

Дві нові футболки жінці передали із сезонною експедицією, яка приїжджала на літо, чим вона дуже втішена, адже розуміє, що для цього хтось виділив місце в своїй сумці, що на вагу золота.

Жінка каже, що на станції команда зимівників є і командою рятівників, адже тут немає можливості зателефонувати до екстрених служб.

"Вся команда перед від'їздом в експедицію проходила тренінг з медичної допомоги. А вже на станції – тренування з пожежної безпеки. Кожен має свою позицію, знає, як працювати у випадку спрацювання сигналізації і виявлення вогню чи задимлення. Бо коли ти підготовлений, значить ти озброєний", – ділиться полярниця.

Чим займаються науковці на "Академіку Вернадському"

Загалом експедиція, у складі якої була Тетяна Баглай, складалася з команди науковців та команди життєзабезпечення – тих людей, без яких ні наука не зробиться, ні станція не житиме. Науковці займалися трьома напрямками досліджень – біологічними, метеорологічними та геолого-геофізичними. Це, каже Баглай, дуже великий обсяг роботи, нової інформації та моніторингу екосистеми. Результати роботи полярників часто публікуються в наукових журналах, наприклад, Nature.

"Полярники, які перебувають на станції, є і об'єктами досліджень, тому що лікарі вивчають адаптацію організму до змін. І ці дані уже є опубліковані", – розповідає біологиня.

Тетяна пояснює, що сама станція не перебуває в умовах екстремально низьких температур: клімат помірний, морський, тому не дуже холодно, але бувають сильні вітри і багато снігу.

"Коли сильний вітер, ми не можемо вийти в море, і денні чи нічні обходи можуть бути небезпечними. Тому ми всі дружно чистимо сніг, щоб ходити було зручно, у кожного є своя діляночка", – розповідає науковиця.

Тетяну надихає те, як команда віддано працює, збираючи різні наукові дані, аби показати українську науку на високому рівні у світі.

Вона каже, що у біологів немає поняття типового дня, тому що робота дуже залежить від погоди, можливості вийти в море або на інші острови.

"Як тільки погода дозволяє, біологів на станції не знайдете", – каже вона.

Тут є певний розпорядок, є денні і нічні чергові, є чергові по кухні. І єдина людина, в якої є вихідний – це кухар. У неділю кухарем стає хтось із команди, по черзі.

"Коли ж це не неділя і ти чергуєш вдень, то ходиш на обходи кожні дві години, допомагаєш кухарю – сервіруєш стіл до обіду, вечері, миєш посуд.

Якщо ж це нічна зміна, маєш обходи кожну годину, прибираєш загальні місця: коридор, туалети. Ти не спиш вночі абсолютно, але вдень лягаєш трошки поспати", – пригадує Баглай.

Сніданку на станції немає – кожен встає так, як йому зручно, снідає тим, що є в холодильнику. Кухар готує те, що можна покласти на бутерброд, або якісь є залишки з попередньої вечері, які можна розігріти. Є кава, чай, сухі сніданки, які можна залити молоком або йогуртом. Обідати і вечеряти команда намагається разом.

"Звичайно, якщо це літній період, то люди можуть бути на виїздах з ранку до вечора. У дуже короткий світловий день взимку теж хтось затримується на виїздах, і це знову ж про ненормований графік", – пояснює біологиня.

Кожен із членів команди працює у своїй сфері. Тетяна займалася морською біологією: збирала проби різного роду планктонів у морі, опрацьовувала їх в лабораторії.

"Це був дуже довгий процес, бо інколи проби могли фільтруватися понад добу. І ти сидиш в холодній лабораторії (бо вона такою має бути, аби проби не грілись і не псувались), працюєш, тому графік дуже нечіткий. Я працювала з планктоном, який важливо досліджувати, щоб розуміти, як працює екосистема, наскільки вона стійка, як змінюється в умовах потепління клімату. Також працювала над хімічним аналізом води, як з морських проб, так і з проб з прісноводних озер. Зі спеціальним обладнанням, датчиками, мікрокліматичними логерами (пристроями для фіксування та запису даних – ред.), які розкидані по різних островах акваторії", – пригадує Тетяна.

Усе це їй потрібно було знайти (бо бувало, що такі прилади цупили до свого гнізда пінгвіни), зчитати, обслуговувати, змінити батарейки, налагодити, щоб правильно писали.

"Нам цікаво дослідити, в чому різниця між островами, що десь рослини ростуть краще, а десь ні. Тому важливо мати дані по температурі, кількості світла, які отримує, наприклад, та сама рослина в цьому конкретному місці. Ось це обладнання для фіксації мікрокліматичних даних час від часу треба зчитувати, зберігати інформацію, налаштовувати", – ділиться Баглай.

Жінка пригадує, що у процесі зборів учасникам говорили, що вони матимуть багато часу на саморозвиток та самовдосконалення.

"І я чесно їхала на станцію з думками, що буду читати книги, бо там хороша бібліотека, навчуся грати на гітарі, бо це теж дитяча мрія, яка ще досі не здійснилася. Але насправді на станції настільки мало вільного часу, що я за рік прочитала тільки три з половиною книги і гітару брала в руки тільки щоб протирати на ній пил", – розповідає жінка.

Стосунки у команді

Тетяна каже, що наявність інтернету дуже сильно зменшує градус напруги, якщо така є, бо можна подзвонити друзям, рідним, почитати новини.

"Складність лише в тому, що ти читаєш новини в режимі реального часу, проте далеко і реально нічого не можеш зробити. І коли хтось якийсь час не мав зв'язку з рідними, намагалися підтримати і словом, і ділом. І дружно радіємо, коли зв'язок відновлюється", – пригадує науковиця.

Вже перебуваючи на станції, команда ніби заново знайомилася, аби потім уникнути можливих конфліктів: кожен казав, як хотів би, щоб його називали, заздалегідь проговорили правила спільного проживання, неважливі і критично важливі речі для кожного.

"І надалі при виникненні якихось питань ми їх обговорювали за столом", – розповідає біологиня.

"Особливо тяжко переживати смерть друзів"

Тетяна вважає, що у її світосприйнятті не відбулося кардинальних змін після повернення з експедиції, проте вона переконана, що вчитися треба упродовж життя, а тому найбільше, що зрозуміла після такого досвіду – що їй це під силу.

"Я зрозуміла, що можу, тож у дечому моя самооцінка зросла. У чомусь я побачила, що не витягаю, важко. І що не настільки крута, як про себе думала. Складні умови ізоляції і роботи дають тобі час і можливість переоцінити свої цінності і себе", – ділиться науковиця.

Жінка пишається, що тепер може відчувати колосальну підтримку спільноти полярників і полярниць, серед яких також є і ті, хто доєдналися до Сил оборони.

Вона зазначає, що під час експедиції часто переживала про роботу: чи вдасться все встигнути, добре зробити, чи буде погода, щоб запланувати виїзд, розпакувати човен.

"Ми працюємо за протоколом, це мінімізує будь-які можливі помилки, але всередині ти все одно переживаєш. Часом я думала про родину, рідних, друзів, близьких. Особливо тяжко переживати смерть друзів, коли ти там і ніяк не можеш ні втішити родину, ні попрощатися з людиною. У такі моменти я давала собі трошки часу погорювати і поверталася до роботи. Бо тут не можна вибиватися з робочого графіку, тому що ти частина команди. І якщо не будеш працювати справно, то і команді буде набагато важче", – пояснює біологиня.

Тетяна каже, що час для горювання взяла собі вже по приїзду додому: відплакала за тими людьми, яких втратила, перебуваючи в експедиції.

Про дивовижне на станції "Академік Вернадський" та відчуття після повернення

Тетяна Баглай каже, що попри щоденну рутинну моніторингову роботу, команді експедиції дуже пощастило, бо мали змогу побачити полярне сяйво.

"Це колосальна рідкість. Просто зазвичай біля нашої станції дуже рідко буває сонячно або ясно. Зазвичай це хмари або якісь опади у вигляді дощу, снігу.

А тут збіглося все так, що були викиди на сонці, сильна буря з високим К-індексом, і до нас дійшло трошечки коронарного викиду маси. При тому, що саме в цей час була ясна пора. Навіть зірки було видно і ми змогли побачити оцю Аврору Астраліс (наукова назва південнополярного сяйва – ред.). Це, напевно, вперше було зафіксовано таке явище на нашій станції. Це дуже надихає", – тішиться біологиня.

Тетяна припускає, що кожному із членів команди було цікаво спостерігати за собою, за особистісними змінами.

"Напевно, станція – це перше місце, у якому від початку повномасштабного вторгнення я змогла повністю розпакувати свої речі і скласти їх в шафі", – пригадує полярниця.

Після експедиції адаптуватися було просто, каже жінка, проте до якихось речей довелося звикати заново.

"Було дивно сходити в магазин, подивитись на різноманіття вибору. Це було таке приємне відчуття. Також дивно було знову сісти за кермо в насиченому трафіком місті. Тому що коли ти кермуєш човном, біля тебе тільки айсберги і птахи пропливають чи пролітають. А тут є багато інших авто, і треба спостерігати, як вони їздять. Ця навичка швидко відновилася", – ділиться науковиця.

Тетяна каже, що після експедиції влаштувала собі невелику мандрівку, аби призвичаїтися та відпочити. Тож адаптація минула швидко, ніби й не було року далеко від дому.

Нині Тетяна Баглай думає про ще одну експедицію та планує продовжити популяризувати науку.

"Мені як хотілося перемоги України, так і зараз хочеться. Як я любила популяризувати науку, так і до сих пір я цим займаюся і хочу продовжувати. Одна з мрій зараз – поїхати ще раз в експедицію, бо це місце тебе захоплює. І хоча робота трохи виснажує, але навіть саме перебування серед криги, снігу, коли тебе не пече пекельна спека літа – це дуже приємне відчуття", – пояснює біологиня.