300 дітей Піріча. Як хорватський футболіст організував канікули дітям АТО

Івіца Піріч – хорватський футболіст, екс-гравець київського "Арсеналу", а нині агент FIFA, якому заборонили в'їзд до Росії.

Влітку 2015-го він започаткував гуманітарну акцію для дітей-переселенців з зони АТО та поранених українських солдатів: для дітлахів, які пережили страхи війни, – за власний кошт організував відпочинок на морі, а для бійців – реабілітацію в спеціалізованих центрах.

Про витрачені кошти Івіца Піріч навідріз відмовляється говорити. Каже, справа не у грошах, а в бажанні допомогти тим, хто через війну опинився в жахливій ситуації.

Але математика проста: найдешевший тур в Хорватію (без харчування) обійдеться в 250-300 євро. Цього літа завдяки футболісту, який шість років грав в українському клубі і називає Україну другою батьківщиною, вдалося відпочити трьом сотням дітей. Їм оплатили переїзд, проживання, триразове харчування, екскурсії, психологічну реабілітацію та медичне страхування.

Піріч зізнається: сам не сподівався, що зможе допомогти такій великій кількості дітей війни. Дивує його тільки одне: чому в такій благородній справі він залишився один, хоча й звертався за підтримкою до колег-футболістів.

Про українське літо в Хорватії Івіца Піріч розповів "Українській правді. Життя". 

– Івіцо, як так сталося, що хорватський футболіст почав займатися допомогою дітям війни зі сходу України та бійцям АТО?

– Я – хорват, і свого часу наша країна пережила такі ж жахливі події, які нині відбуваються у вас на Донбасі. Тому, напевне, майже весь хорватський народ сьогодні – на стороні України.

Дружні стосунки між нашими державами склалися історично: саме Україна стала першою країною-членом ООН, яка визнала незалежність Хорватії.

Коли мені було 13 років, в нашій державі розгорілася війна за незалежність – це був 1991 рік. Тоді кілька тисяч неозброєних патріотів почали оборону від агресора, який був технічно готовий до війни. Вона тривала довго, не в один етап: нас бомбили і з моря, і з суші, і з повітря. 

Ми зазнали великих втрат – загинули і зникли безвісти 13 з половиною тисяч людей, серед яких були й діти. Та війна понівечила тисячі життів, дуже багато дітлахів залишилися без батьків, без даху над головою.

Тоді інші країни нам допомагали, брали наших дітей на реабілітацію. Я особисто побував у такій поїздці. Повірте, я на власному досвіді переконався, наскільки це важливо. 

Кожна група перебувала у Хорватії майже два тижні. Футболісту вдалося організувати відпочинок для 300 дітей з України

Знаєте, втрати у війні у Хорватії були величезні – але, мабуть, ще більше солдатів закінчили життя самогубством після її закінчення, ніж загинули на фронті. Дуже важливо працювати з ними, говорити, рятувати завдяки психологічним методикам. Тоді ми цього не знали. Однак сьогодні ці методики напрацьовані, у нас багато реабілітаційних центрів – тому є можливість допомогти й українським солдатам.

Хорвати ніколи не забудуть країни, які нам тоді подали руку. Це був справжній поштовх до розбудови нового життя. Як виявилося – за європейськими стандартами.

Я переконаний, що на Україну теж чекає європейське майбутнє – після закінчення війни. А майбутнє – це ваші діти. Якщо їм показувати Євросоюз, порядок і рівень життя, то що б не говорили їхні батьки, яким, можливо, імпонує "велика Росія", вони все бачитимуть на власні очі і робитимуть правильні висновки.

Більшість дітей, яким вдалося цього літа відпочити в Хорватії, жодного разу не були за кордоном. І вони насправді були вражені.

– Як Ви обирали дітей для гуманітарної акції?

– А я не обирав. Вийшов на керівництво Дніпропетровської області, бо мені сказали, що там найбільше переселенців, і почав з ними працювати. Реально, усе, що від них залежало, вони зробили. Потім почалися тисячі проблем одночасно: бюрократична тяганина, безвідповідальність і так далі.

Уявіть: ми все запустили, набрали першу групу зі 150 дітлахів, через адміністрацію президента України зробили їм закордонні паспорти – а за тиждень до поїздки людина, яка обіцяла надати автобуси і забезпечити трансфер, просто не бере слухавку. Все було на межі зриву…

Але мене совість гризла: адже ми пройшли такий шлях – зробили паспорти, поставили візи, купили квитки на потяг Дніпропетровськ-Київ, і найголовніше – малеча вже сиділа на валізах. Ну як можна їх підвести?

Це не діти звичайних батьків – це діти загиблих чи покалічених солдатів. Це діти, які бачили війну на власні очі і тікали від неї. Це діти, які залишилися без батьківської турботи, сироти.

І в Україні не знайшлося автобусів, щоб відвезти їх до Хорватію на відпочинок та реабілітацію?.. Я цього не можу зрозуміти.

– Як знайшли вихід із ситуації?

– Безвихідних ситуацій не буває. Добре, що я маю зв'язки всюди, продзвонив усіх… В підсумку пригнали 3 автобуси з Хорватії, хоч і було надзвичайно складно – адже це літо, туристичний сезон у розпалі, і всі автобуси – у європейських турах з водіями.

Мій товариш, який володіє туристичною фірмою, сам сів за кермо. Ви можете це уявити? Сам сідає за кермо і їде в Україну порожнім, а за ним ще два таких автобуси. Вони їдуть в Україну, ми вантажимося на центральному залізничному вокзалі – і вирушаємо за маршрутом Київ-Чоп.

Поїздку було сплановано так, щоб діти подивилися ще Угорщину, але форс-мажорні обставини дещо змінили графіки.

На українській митниці ми змушені були провести 5 годин! Українські прикордонники буквально знущалися зі своїх же, українських дітей: наші паспорти перевіряли і перевіряли – мовляв, ні про яку гуманітарну місію не знаємо. На вулиці 30 градусів спеки, а вони кажуть: "Заглушіть двигун, вимкніть кондиціонери"...

Я не звик до такого. Якщо так ставляться до своїх дітей, то що роблять чужим? В Хорватії ми пройшли все за 2 хвилини.

Звісно, було дуже неприємно, адже хотілося пройти все за графіком. І мені шкода, що українські діти зазнали такого лиха. 

"Мені було 13, коли в моїй країні почалася війна... Я добре розумію, що відчувають діти"

Хоча сама поїздка була сповнена емоціями: діти по троє сиділи біля мене в автобусі, розповідали свої історії – а я розповідав, як влаштований професійний футбол.

Моментами, звісно, було й дуже складно: один хлопчик, ще не усвідомлюючи, що назавжди втратив батька, планував, як після повернення в Україну гратиме з ним у футбол… І тут над дітьми ще й знущаються на кордоні. Сумно.

Приїхали до Спліту ми тільки о другій ночі, дуже виснаженими.

– Яка програма чекала там на дітей із зони АТО? І хто опікувався ними? Адже така кількість дітлахів – це завжди "травмонебезпечно" і дуже відповідально…

– Ми забезпечили їм усе – проживання в хороших умовах на морі, триразове харчування з фруктовими паузами, психологічну та медичну допомогу. Ми влаштовували їм футбольні турніри з маленькими хорватами. У дітей був чіткий графік, за яким вони жили.

Також з ними приїхали вожаті, які пильно слідкували за ними. Кожна група перебувала там майже два тижні: перша, яку ми відправили на початку літа, – 12 днів, а друга, яка поїхала у серпні, – 14.

Загалом мені вдалося організувати відпочинок для 300 дітей. Хоча спочатку я думав, що візьму на себе 30-50. Я почав дзвонити своїм знайомим, вони пообіцяли долучитися, тож ми набрали більші групи. А люди, які обіцяли, на жаль, у відповідальний момент відвернулися.

Утім, я не подзвонив жодному бізнесмену, жодному політику.

Я це зробив і робитиму далі. Хоча й не розумію, чому ніхто не підтримує таку необхідну справу. 

На знак подяки діти малювали свого нового друга

– Ви – футбольний агент ФІФА, у минулому – футболіст. Чи зверталися за підтримкою до своїх колег-футболістів?

– Виявилося, що їм це не цікаво. Я розмовляв і з футболістами, і з функціонерами, але безрезультатно. І в мене немає відповіді, чому так сталося.

Хоча часто сьогодні ми бачимо, що той чи інший футболіст приїжджає до пораненого солдата, фотографується з ним, каже добрі слова – і їде. Але ж на слова жити не можливо. Бійцю на фронті буде значно легше, коли він знатиме, що його дружині і дитині хтось допомагає, що вони мають якусь копійку.

Мені це незрозуміло – чому б не створити Фонд допомоги дітям від футболістів? Можна викладати історії дітей, і гравці можуть допомагати адресно конкретній дитині або бійцю…

Я не хотів ні в кого брати гроші, казав: "Дам номер готелю, оплати, будь ласка, проживання і харчування для 50 дітей". Все, більше нічого робити не треба було. Для футболістів це не великі гроші.

Сподіваюся, що гравці "Динамо", "Дніпра" чи інших клубів прочитають цей матеріал, їм стане трохи соромно, і хтось таки підніме це питання у роздягальні.

Як колишній футболіст, я знаю, як це буває. Капітан в роздягальні завжди дає настанови своїм гравцям. Вони, скажімо, можуть почати перераховувати зі своєї зарплатні якусь суму на потреби бійців АТО чи дітей війни – хай тисячу, хай 500 доларів. При тому, що футболісти заробляють 50 чи 100 тисяч доларів на місяць, – це для них мізер. Але в підсумку набереться значна сума.

І це буде справжнім проявом патріотизму – а не селфі у шпиталі чи слова про те, що "ми граємо за бійців в АТО". 

Листи подяки від дітей

Я щиро не можу зрозуміти байдужість до такої великої проблеми. Коли я тільки запускав проект, організовував прес-конференцію у Спліті, – я подзвонив Артему Мілевському, який саме приїхав грати до Хорватії, і запросив його як гостя, як публічну персону на спілкування з журналістами. Але він відмовився, сказав, що йому це нецікаво.

Просто відмовився прийти. Це не вкладається в голові.

Хай він і білорус – але Україна дала йому все, він тут став футболістом, грав за національну збірну! Я так само зобов'язаний Україні – у 2003-2007 роках грав за київський "Арсенал", заробив, зумів забезпечити себе і свою сім'ю. І потрібно розуміти: коли країна цього гостро потребує, необхідно зробити свій соціальний внесок.

Насправді, організувати відпочинок 300 дітей за літо – це дуже значна сума, тим паче, я не мільйонер, а звичайна людина. Можу сказати, що всієї цієї гуманітарної місії могло б і не бути, якби не допомога посла України в Хорватії Олександра Левченка. Він дуже багато для нас зробив.

Як на мене, це приклад Посла, який працює заради своєї країни.

– Чи підтримуєте Ви контакти з дітьми, які з'їздили на відпочинок до Хорватії?

– У них є мій контактний номер, якщо в них виникають якісь проблеми, вони завжди можуть мене набрати. Після поїздки вони написали мені безліч листів зі словами подяки. Деякі завжди при мені, в моєму телефоні. Знаєте, діти завжди пишуть від душі, і їхні слова надихають працювати і далі.

Коли в моїй країні була війна, я був у їхньому віці. Я теж не усвідомлював усього трагізму подій, думав: добре, що не ходимо до школи… Але дуже швидко таке "напівжиття" набридло, хотілося вийти з підвалів, хотілося, щоб це все швидше закінчилося.

Щиро хочу їм допомогти. І хочу, щоб приєдналися усі, хто має таку можливість – адже краще буде, якщо наступного літа поїдуть вже дві чи три тисячі дітей.

У нас попереду ще новорічні свята. Не хочеться, щоб діти сумували.

Нещодавно мені подзвонив знайомий, каже, що готовий розмістити 50 дітей безкоштовно. Уявіть: хорват, який просто почув історію про те, що діти їздять до Хорватії, – захотів приєднатися і в туристичний бум віддати свій пансіонат для дітей зі сходу України.

Це свідчить, що все не даремно, що люди підхоплюють ініціативу, і далі буде тільки більше. 

– А як щодо реабілітації бійців? Плануєте працювати далі й у цьому напрямку?

– Після війни у Хорватії з'явилися спеціалізовані центри реабілітації: деякі розташовані на морі, деякі біля столиці, Загреба. Там є реальна можливість лікувати українських солдатів.

Поки що з України через МОЗ відправили не дуже багато солдатів – лише вісьмох. Серед них, до слова, був Олександр Макеєнко – єдиний, хто вижив після падіння вертольоту під Слов'янськом у травні 2014-го року (тоді, серед одинадцятьох загиблих був і генерал-майор Сергій Кульчицький – прим. авт.).

Я допомагав уже безпосередньо на місці. Як я вже говорив, вся Хорватія стоїть на стороні України. Ми допомагаємо і будемо продовжувати це робити.

Особисто я назавжди запам'ятаю це літо, двох енергійних братів-близнюків, від чиїх витівок увесь готель ходив ходором. Я обережно запитав їх про батьків, а вони відповіли, що залишилися удвох на всьому світі. Хіба ж можна відмовляти таким дітям?!..

Якось під час поїздки, ще в Україні, ми зупинилися на заправці, і я пішов купити воду. Повертаюся – а позаду мене стоять 70-80 дітей з шоколадками й цукерками в руках і запитують – чи можна це купити? "Звісно", – кажу. Чимала черга вийшла. Попросив касира порахувати мою воду і все інше.

Касир запитує: "Це все ваші діти?" – А я відповідаю: "Можна рахувати, що так".

Роксана Касумова, спеціально для УП.Життя