Україна між комою і запятой

Україна: перед комою чи – "перед запятой"? Рецензія на роман Василя Шкляра "Залишенець. Чорний Ворон".

Ця книга рятує від безнадії, яка (з огляду на сучасні українські реалії) все міцніше обгортає душу, хоч сам її автор Василь Шкляр занурює читачів у глибінь історичного роману, де на базі документів розповідається про події майже столітньої давнини. - І все через те, що там виписане аж ніяк не втратило своєї актуальності сьогодні.

Крім того, важливо зазначити, що вміщені в тканину роману документи про національно-визвольну боротьбу українців за незалежну державу у двадцяті роки минулого століття є об'єктивними свідченнями про те, що тоді насправді відбувалося. Відбувалося не десь на заході України, а в самому її центрі, на Черкащині, в місцині Холодний Яр. Ось тільки один малесенький уривок лише із одного з таких свідчень про борців національно-визвольного руху, виписаного рукою супротивника:

"Прошлое всех атаманов очень характерно. Все это бывшие петлюровские офицеры, учителя, очень грамотные, есть даже члены царской охраны, которые, тем не менее, тоже всячески поддерживали идейность "за рідну неньку". Надо сказать, что явившиеся атаманы внешне выглядят довольно плохо, все они оборваны, истощены физически. Уголовщина в их среде преследовалась самым суровым образом, вплоть до расстрела... (Із доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді Народних Комісарів УРСР. №154)".

[L]Навіть ці скупі рядки можуть стати переконливими фактами для роздумів про суть протистояння між імперським більшовизмом (який у 30-ті роки остаточно сформувався в явище, відоме нам сьогодні як сталінізм) і свободолюбними й грамотними носіями української національної ідеї створення своєї держави.

Розвиток подій у цьому романі, написаному за законами пригодницького жанру, розгортається в площині конфлікту двох ідей із наступним вибором, які роблять герої. Перша - це ідея спротиву під гаслом „Воля України або смерть", яка з глибокою печаллю прорізається у роздумах отамана Чорного Ворона: „хтозна, яку ще печатку апокаліпсису доведеться зірвати, аби цей народ знову прокинувся, але навіть малою щоптою мусимо стояти до кінця".

А друга - у словах лікаря, який лікував геть усіх, не зважаючи на їхні ідейні переконання: „самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою... Доки ж воно отак буде?" І - вибір (знову ж таки, - з роздумів отамана): „Він упіймав себе на тому, що повторює не свої слова: „Ти все зробив правильно".

До того ж, вибір цей має символічний зміст, яскраво виписаний автором, коли холодноярці дістали зі схованки бойове полотнище: „Ворон розгорнув полотнину. На ній було вигаптовано срібною заполоччю герб-тризуб у терновому вінку. І головний холодноярський девіз - „Воля України або смерть". Із другого боку полотнища над тризубом у вінку яскравіло Тарасове пророцтво. Як заклик: „І повіє новий вогонь з Холодного Яру". Так, це був бойовий прапор полку гайдамаків Холодного Яру".

На тлі розвитку двох цих ідей у постійному протиборстві точиться також боротьба між тваринним і духовним у свідомості та вчинках дійових осіб, і цей свого роду водорозділ підкреслює, з одного боку, високу духовність холодноярців, а з іншого - хтивість у своїх бажаннях та намірах їхніх ворогів, а також - зрадників, які обов'язково, за логікою своїх вчинків, потрапляють у полон цього тваринного; тоді покарання приходить як закономірність, і навіть у рідного брата рука не втрачає твердості.

Побудовані з коротких речень діалоги, виразна мова персонажів, буденно (без всілякого пафосу) описана героїка буднів бійців, постійна напруженість у розвитку сюжету на тлі живої історії - все це зближує автора з манерою письма великого Ернста Хемінгуея, і цього не можна не помітити. Не можна не помітити (в цьому ж таки контексті оцінки) й того, як дуже економно (а разом з тим - виразно) виписано живу, на тлі часу, природу. Ось приклад: „Наприкінці лютого спали морози, і ліс терпко запах весною. Під час відлиги кілька днів сіялась мряка, яка майже злизала сніг - тепер він де-не-де білів поміж дерев окремими острівцями. На початку березня з-під тих острівців полізли перші підсніжники, дерева взялися бруньками, берези пустили сік".

Окремо треба підкреслити одну важливу особливість цього роману. Вона - в тому, що письменник широко використовує художнє осмислення цитованих документів і тут же, після цитування, на очах у читача, створює на їх основі свою реальність. Причому робить це настільки майстерно, що в створене автором уже неможливо не повірити. І ось ця реальність протистояння, вміщена в повсякденний побут включно з еротичними сценами, в яких серце злітає до висот любові, - все разом узяте народжує в душі бажання жити й творити, попри численні прикрощі твого особистого життя і твоєї Батьківщини.

В результаті читач постає перед вибором в оцінці свого ставлення до України як до неньки-матері чи як до чогось вторинного в своєму житті. Якщо останнє, то Україна - „перед запятой", а значить знову (не так важливо, чи то після року своєї незалежності, чи то - після двадцяти) настане реальність імперії (тільки вже з новими „енкаведистами" і „сексотами"), а якщо перше, то Україна - перед комою, перед черговим хворобливим безпам'ятством із абсолютно непрогнозованим подальшим майбутнім.

А звідси й вибір для кожного з нас: змиритися із розвитком подій і погодитися з тим, що „все сверху за тебя решат" чи навпаки: запобігти комі і втрутитися як діяльному громадянинові своєї держави. Саме в цьому - надвисока актуальність роману Василя Шкляра.